Її не можуть зрозуміти. А по гарячих слідах, коли це ще було можливо, цього не захотіли зробити". Як з'ясувалося потім, учені та високопосадовці насамперед рятували честь власного мундира, тож істина їм була не потрібна. Як і та правда щодо неспроможності керівництва радянської держави чітко оцінювати ситуацію, максимально захищаючи людей від страшної небезпеки.
Навпаки, очевидці говорять про загальну розгубленість та суцільний аврал замість виважених рішень і чітких дій. У всьому цьому мав нагоду переконатися Василь Сліпченко, нині полковник медичної служби у відставці, інвалід війни ІІ групи, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. 1986 року він обіймав посаду начальника медичної служби Першої гвардійської армії, що дислокувалася за 60 км від Чорнобиля. У зоні аварії Василь Васильович безвиїзно перебував з 26 квітня по серпень 1986 року, а далі – один-два дні щотижня до 1990 року. Офіційну дозу отриманої ним радіації зафіксували на рівні 25,6 рентгена, але він точно знає, що вона значно більша. Інакше через два місяці у нього, кадрового військового, не боліли б так суглоби, удвічі не збільшилася б у розмірах печінка, не з'явилися б підозрілий кашель із кровохарканням і сильний головний біль. Як лікар він розумів, чому колеги-медики винувато відводили очі, коли йшлося про діагноз. Назву променевої хвороби, що так несподівано підкосила його організм, не назвали ані в Києві, ані в Москві, ані в Ленінграді. Тільки один небайдужий академік у розмові наодинці сказав йому правду: знадобляться роки, щоб вивести накопичені радіонукліди.
Василю Васильовичу вже сімдесят літ. Сьогодні він сповна відчуває виснажливі наслідки свого перебування в Чорнобильській зоні. А почалося воно з нічного дзвінка міністра оборони СРСР до командуючого Першою гвардійською армією з наказом особисто з'ясувати ситуацію щодо аварії на атомній електро-
станції, бо з Києва достовірної інформації так і не надійшло. Тож першого ранку після нічної пожежі підполковник Сліпченко, супроводжуючи командуючого, спустився вертольотом всього за триста метрів від епіцентру подій.
Через кілька годин генерал залишив начмеда з його колегою-хіміком у Прип'яті до особливого розпорядження, а сам повернувся у штаб армії. Під вечір у їхнє розпорядження прибула військова санітарна машина, а до Прип`яті почали приїжджати військові.
– Вночі в лісі, як гриби, з'явилися польові кухні, – згадує Василь Васильович. – Веселі кухарі виставляли на столи чай і продукти харчування. Ніхто й гадки не мав, якою отруйною була та їжа. Натомість до Прип'яті усе прибувала й прибувала найрізноманітніша техніка. Її було забагато, як і військових. І лише через кілька днів привезли засоби індивідуального захисту, до яких ставлення в усіх було надзвичайно скептичним. Тож захисні маски, протигази лежали скрізь купами. Жартівники почали одягати їх собакам і котам. Я також у той час не знав, що ми мали робити в Прип'яті й із чим боротися. Натомість другого травня командуючий дав наказ підняти за тривогою медиків. Звідусіль почали прибувати медико-санітарні батальйони. Із Полтавщини також прибув окремий медико-санітарний батальйон у складі 166 осіб. Я їх усіх зустрічав, розташовував у відведених місцях напівколом від Чорнобиля. Із Ленінградської військово-медичної академії відрядили 200 офіцерів-медиків. Уся ця величезна армія лікарів мала у своєму розпорядженні хіба що дозиметри і замість активної протидії радіоактивному зараженню всього живого й нерухомого просто гаяла дорогоцінний час.
– Спочатку надзвичайну ситуацію всі сприймали як аварію на конкретному об'єкті. Це тільки згодом зрозуміють, що сталася страшна техногенна катастрофа, наслідки та масштаби якої тоді ніхто навіть не міг передбачити, – продовжує Василь Васильович. – Замість того, щоб максимально обмежити перебування людей у зоні Чорнобильської АЕС, їх, навпаки, звозили туди звідусіль. Вкрай необхідної в таких випадках робототехніки тоді ще не було. Евакуацію населення розпочали занадто пізно. Тож тисячі людей залишилися довічними інвалідами зі статусом учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
Полковнику медичної служби у відставці Василю Сліпченку, який нині мешкає у Кременчуці, довелося бути на війні в Анголі та В'єтнамі, де він був поранений, але найтривожнішими є його спогади про Чорнобиль. І не тільки тому, що в мічених атомом людей від хвороб страждає увесь організм. Найбільше болить душа, бо чорнобильці так і не відчули тієї гідної турботи з боку держави, безпеку якої так самовіддано захищали. Ось і в Законі "Про Державний бюджет України на 2009 рік" урізано пільги для чорнобильців І–IV категорій. Зокрема, зі статей Закону зникло слово "щорічно", яке стосується безплатного або пільгового забезпечення санаторно-курортними путівками. Про державну гарантію видачі путівок дітям-інвалідам на двомісячний термін тепер теж не згадується. Подібна ситуація і з амбулаторним лікуванням…
Зоря Полтавщини , П’ятниця, 24 квітня 2009 р., 3 стор.
Навпаки, очевидці говорять про загальну розгубленість та суцільний аврал замість виважених рішень і чітких дій. У всьому цьому мав нагоду переконатися Василь Сліпченко, нині полковник медичної служби у відставці, інвалід війни ІІ групи, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. 1986 року він обіймав посаду начальника медичної служби Першої гвардійської армії, що дислокувалася за 60 км від Чорнобиля. У зоні аварії Василь Васильович безвиїзно перебував з 26 квітня по серпень 1986 року, а далі – один-два дні щотижня до 1990 року. Офіційну дозу отриманої ним радіації зафіксували на рівні 25,6 рентгена, але він точно знає, що вона значно більша. Інакше через два місяці у нього, кадрового військового, не боліли б так суглоби, удвічі не збільшилася б у розмірах печінка, не з'явилися б підозрілий кашель із кровохарканням і сильний головний біль. Як лікар він розумів, чому колеги-медики винувато відводили очі, коли йшлося про діагноз. Назву променевої хвороби, що так несподівано підкосила його організм, не назвали ані в Києві, ані в Москві, ані в Ленінграді. Тільки один небайдужий академік у розмові наодинці сказав йому правду: знадобляться роки, щоб вивести накопичені радіонукліди.
Василю Васильовичу вже сімдесят літ. Сьогодні він сповна відчуває виснажливі наслідки свого перебування в Чорнобильській зоні. А почалося воно з нічного дзвінка міністра оборони СРСР до командуючого Першою гвардійською армією з наказом особисто з'ясувати ситуацію щодо аварії на атомній електро-
станції, бо з Києва достовірної інформації так і не надійшло. Тож першого ранку після нічної пожежі підполковник Сліпченко, супроводжуючи командуючого, спустився вертольотом всього за триста метрів від епіцентру подій.
Через кілька годин генерал залишив начмеда з його колегою-хіміком у Прип'яті до особливого розпорядження, а сам повернувся у штаб армії. Під вечір у їхнє розпорядження прибула військова санітарна машина, а до Прип`яті почали приїжджати військові.
– Вночі в лісі, як гриби, з'явилися польові кухні, – згадує Василь Васильович. – Веселі кухарі виставляли на столи чай і продукти харчування. Ніхто й гадки не мав, якою отруйною була та їжа. Натомість до Прип'яті усе прибувала й прибувала найрізноманітніша техніка. Її було забагато, як і військових. І лише через кілька днів привезли засоби індивідуального захисту, до яких ставлення в усіх було надзвичайно скептичним. Тож захисні маски, протигази лежали скрізь купами. Жартівники почали одягати їх собакам і котам. Я також у той час не знав, що ми мали робити в Прип'яті й із чим боротися. Натомість другого травня командуючий дав наказ підняти за тривогою медиків. Звідусіль почали прибувати медико-санітарні батальйони. Із Полтавщини також прибув окремий медико-санітарний батальйон у складі 166 осіб. Я їх усіх зустрічав, розташовував у відведених місцях напівколом від Чорнобиля. Із Ленінградської військово-медичної академії відрядили 200 офіцерів-медиків. Уся ця величезна армія лікарів мала у своєму розпорядженні хіба що дозиметри і замість активної протидії радіоактивному зараженню всього живого й нерухомого просто гаяла дорогоцінний час.
– Спочатку надзвичайну ситуацію всі сприймали як аварію на конкретному об'єкті. Це тільки згодом зрозуміють, що сталася страшна техногенна катастрофа, наслідки та масштаби якої тоді ніхто навіть не міг передбачити, – продовжує Василь Васильович. – Замість того, щоб максимально обмежити перебування людей у зоні Чорнобильської АЕС, їх, навпаки, звозили туди звідусіль. Вкрай необхідної в таких випадках робототехніки тоді ще не було. Евакуацію населення розпочали занадто пізно. Тож тисячі людей залишилися довічними інвалідами зі статусом учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
Полковнику медичної служби у відставці Василю Сліпченку, який нині мешкає у Кременчуці, довелося бути на війні в Анголі та В'єтнамі, де він був поранений, але найтривожнішими є його спогади про Чорнобиль. І не тільки тому, що в мічених атомом людей від хвороб страждає увесь організм. Найбільше болить душа, бо чорнобильці так і не відчули тієї гідної турботи з боку держави, безпеку якої так самовіддано захищали. Ось і в Законі "Про Державний бюджет України на 2009 рік" урізано пільги для чорнобильців І–IV категорій. Зокрема, зі статей Закону зникло слово "щорічно", яке стосується безплатного або пільгового забезпечення санаторно-курортними путівками. Про державну гарантію видачі путівок дітям-інвалідам на двомісячний термін тепер теж не згадується. Подібна ситуація і з амбулаторним лікуванням…
Зоря Полтавщини , П’ятниця, 24 квітня 2009 р., 3 стор.
Рубрика: 
