Поруч із ним у поклоні схилилися берези, сережками прикрасивши граніт. Липи зеленим листям шепочуть слова про вічну пам'ять загиблим…
Сільські вулиці густо поросли травою. Нікому притоптувати її, бо в селі лишилося мало людей. Молоді роботящі люди подалися на чужину шукати кращої долі. Та на заробітки за кордон поїхала не тільки молодь, а й літні люди, бо ж у селі немає роботи. Поїхали, знаючи, що де довгі гроші, там коротке життя…
Вже давно не чути в Осовому дитячого сміху. Тільки старі люди лишилися. Ходять один до одного в гості, та й то зрідка, бо про що тепер говорити? Хіба про безлад у парламенті та про те, що на тому чи іншому кутку села хтось помер.
Колись у клубі місцеві самодіяльні художні колективи влаштовували концерти й вечори пісні, показували вистави. А тепер він стоїть зачинений і руйнується. Від медпунк-ту лишилася тільки вивіска – усе розтрощили й розтягли.
Йшла повз порожні будинки, що зяяли проваллям вікон і дверей, ледь стримуючи сльози. Згадала Шевченківське пророче: "Село неначе погоріло…" Так і є! Деякі хати (точніше те, що від них лишилося) зберігають сліди вогню на стелях. У старій Сидоренковій хаті, де колись готували смачні обіди, де завжди було повно дітвори, тепер – розруха. На долівці, серед битої цегли й скла, знайшла стару пожовклу фотокартку. На ній – щасливі наречені. Попереду було довге подружнє життя. Доля, встелена рушниками, які висять на стіні й досі. Квіти на них – неначе живі, щойно зірвані.
Далі по вулиці колись була криниця. Ось вона. Але тепер уже ніхто не набирає з неї крижаної води, щоб втамувати спрагу в спекотну літню днину. Здається, село геть вимерло. Аж раптом побачила серед городу, що починався за парканом, чиюсь зігнуту спину. Та це ж Ліда Власівна, сусідка! Трохи постояли, погомоніли. Під самісіньким лісом побачила низеньку хатку – скромне обійстя колишнього односельця Івана Павловича. Живе одиноко. Тримає кількох курей і кота. Він часто читає Святе Письмо та молиться за рідний край, за людей – своїх близьких і далеких сусідів.
Завітала на гостину й до Петра Євдокимовича. Він сидів на лаві, гріючись на сонечку. Вгледівши мене у вікно, на двір із хлібиною в руках вийшла його дружина. Обнялися, розцілувалися. І потекла тихим струмочком розмова. Згадували минуле. Петро Євдокимович розповів, як воював, потім потрапив у полон, як повернувся після Перемоги у рідне село, а застав руїну. Все відбудували заново, дороги асфальтом вкрили. Наш місцевий колгосп "Заповіт Ілліча" значився не на останньому місці в районі за виробництвом сільгосппродукції і тваринництва. Селяни жили заможно, майже в кожному дворі стояв автомобіль. А весілля які гучні справляли!.. "А тепер, – зазначив сивочолий ветеран, – і німців немає, і село знищене без жодного пострілу. Робили перебудову, потім перелаштовувалися на ринкові відносини, а прийшли до злиднів. Мої діти й онуки в наймах працюють. Невже я за таке майбуття кров проливав?.."
І такий сум, така зневіра – не тільки в рідному селі. У сусідніх Носенках порожніють зовсім нові газифіковані хати, які не так давно зводили для молодих сімей. А тепер нікому радіти синьооким проліскам на галявинах. Навіть траву ніколи, нікому й ні для кого косити – на кілька дворів у селі лишилася одна корова.
…Перекочуються в полі хлібні хвилі, а над ними у синій височині дарує світу свою срібну пісню жайвір. То – пісня життя, що озивалася в серцях людей надією у воєнні лихоліття, під час голоду. Й нині вона лине над полями навесні. Але хто її чує?..
Таміла САВЕРИН.
с. Сінокісне Роздольненського району
АР Крим.
Зоря Полтавщини, Середа, 22 квітня 2009 р., 2 стор.
Сільські вулиці густо поросли травою. Нікому притоптувати її, бо в селі лишилося мало людей. Молоді роботящі люди подалися на чужину шукати кращої долі. Та на заробітки за кордон поїхала не тільки молодь, а й літні люди, бо ж у селі немає роботи. Поїхали, знаючи, що де довгі гроші, там коротке життя…
Вже давно не чути в Осовому дитячого сміху. Тільки старі люди лишилися. Ходять один до одного в гості, та й то зрідка, бо про що тепер говорити? Хіба про безлад у парламенті та про те, що на тому чи іншому кутку села хтось помер.
Колись у клубі місцеві самодіяльні художні колективи влаштовували концерти й вечори пісні, показували вистави. А тепер він стоїть зачинений і руйнується. Від медпунк-ту лишилася тільки вивіска – усе розтрощили й розтягли.
Йшла повз порожні будинки, що зяяли проваллям вікон і дверей, ледь стримуючи сльози. Згадала Шевченківське пророче: "Село неначе погоріло…" Так і є! Деякі хати (точніше те, що від них лишилося) зберігають сліди вогню на стелях. У старій Сидоренковій хаті, де колись готували смачні обіди, де завжди було повно дітвори, тепер – розруха. На долівці, серед битої цегли й скла, знайшла стару пожовклу фотокартку. На ній – щасливі наречені. Попереду було довге подружнє життя. Доля, встелена рушниками, які висять на стіні й досі. Квіти на них – неначе живі, щойно зірвані.
Далі по вулиці колись була криниця. Ось вона. Але тепер уже ніхто не набирає з неї крижаної води, щоб втамувати спрагу в спекотну літню днину. Здається, село геть вимерло. Аж раптом побачила серед городу, що починався за парканом, чиюсь зігнуту спину. Та це ж Ліда Власівна, сусідка! Трохи постояли, погомоніли. Під самісіньким лісом побачила низеньку хатку – скромне обійстя колишнього односельця Івана Павловича. Живе одиноко. Тримає кількох курей і кота. Він часто читає Святе Письмо та молиться за рідний край, за людей – своїх близьких і далеких сусідів.
Завітала на гостину й до Петра Євдокимовича. Він сидів на лаві, гріючись на сонечку. Вгледівши мене у вікно, на двір із хлібиною в руках вийшла його дружина. Обнялися, розцілувалися. І потекла тихим струмочком розмова. Згадували минуле. Петро Євдокимович розповів, як воював, потім потрапив у полон, як повернувся після Перемоги у рідне село, а застав руїну. Все відбудували заново, дороги асфальтом вкрили. Наш місцевий колгосп "Заповіт Ілліча" значився не на останньому місці в районі за виробництвом сільгосппродукції і тваринництва. Селяни жили заможно, майже в кожному дворі стояв автомобіль. А весілля які гучні справляли!.. "А тепер, – зазначив сивочолий ветеран, – і німців немає, і село знищене без жодного пострілу. Робили перебудову, потім перелаштовувалися на ринкові відносини, а прийшли до злиднів. Мої діти й онуки в наймах працюють. Невже я за таке майбуття кров проливав?.."
І такий сум, така зневіра – не тільки в рідному селі. У сусідніх Носенках порожніють зовсім нові газифіковані хати, які не так давно зводили для молодих сімей. А тепер нікому радіти синьооким проліскам на галявинах. Навіть траву ніколи, нікому й ні для кого косити – на кілька дворів у селі лишилася одна корова.
…Перекочуються в полі хлібні хвилі, а над ними у синій височині дарує світу свою срібну пісню жайвір. То – пісня життя, що озивалася в серцях людей надією у воєнні лихоліття, під час голоду. Й нині вона лине над полями навесні. Але хто її чує?..
Таміла САВЕРИН.
с. Сінокісне Роздольненського району
АР Крим.
Зоря Полтавщини, Середа, 22 квітня 2009 р., 2 стор.
Рубрика: 
