І таки допанькалося – написав. Потім схаменувся, викупив у лавках свого "Ганса…" і жбурнув у полум'я. А Музі отій приблудній сказав:
– Бери свою ліру та йди геть!
А свою справжню Музу зустрів на хутірських вечорницях біля Диканьки. Тоді й засміявся – щиро, барвисто. Бо саме оця Муза в українському вбранні привернула увагу Миколи Васильовича і до багатої на романтику Різдвяної ночі, і до тисячоголосого людського виру Сорочинського ярмарку, вечорів на Івана Купала – всього, що пізніше увійшло до одного літературного циклу. Оцей гоголівський поетичний ліризм відразу полонив серця мальовничою красою сучасників письменника, дивував і буде дивувати наступні покоління.
Його вітав великий Пушкін, благословивши автора на безсмертний літературний подвиг. А Муза правдива й добра, сувора і непідкупна щодалі глибше занурювала його перо у гущу самого життя.
Ще більш зачарований у світ, він пише, відчувши все серцем, яке сповна вміло любити й ненавидіти. Він став на захист боязкої, зломленої пихатими начальствующими нікчемами маленької людини, яка опинилася в тенетах "петербурзького світу". Усі ми й досі співчуваємо Акакію Акакійовичу Башмачкіну з "Шинелі", художнику Піскарьову з "Невського проспекту", чиновнику Поприщину з "Записок божевільного" …
Потім Гоголь приголомшує всіх нищівною, відвертою правдою "Ревізора", у якому головний герой – не  пройдисвіт Хлестаков, а сам автор, який викриває підлабузництво, чиношанування, затурканість і безпросвітність не географічної, а духовної провінції.
Справжня вершина творчості Гоголя – "Мертві душі". До найменших дрібниць, пристрасно, дошкульно, неперевершено висміяно тут лиху ноздрьовсько-маніловсько-чічіковську імперію. Його слово сягнуло таких вершин, досягло такої кульмінаційної напруги, що відчувався вирок всьому тому ладові, який продукував мертві душі.
Звісно, це не сподобалося представникам офіційної літератури. У них, бідолашних, від гоголівського сміху сверблячка пішла. Та це й зрозуміти можна. Отак припудрювали все, отак причісували, прилизували, а він узяв – та й маски геть. Тоді ретрогради вдалися до різних вигадок і вустами Булгаріна проголосили, що сміх у Гоголя низькопробний, літературно недовершений, – натуралізм та й годі.
І, думаєте, на них образились? Та нехай собі патякають. Бєлінський навіть подякував їм за визнання натуралізму і благословив нову літературну течію "натуральна школа". Потім у цій школі вчилося багато письменників, які пізніше вдячно згадували, що всі вони вийшли з гоголівської "Шинелі".
Нам, людям сучасної доби, сміх Миколи Васильовича давно припав до душі. Ще зі шкільної парти на все життя закохалися у твердого вдачею, щиро люблячого свою Батьківщину Тараса Бульбу, здивовано захоплювалися ковалем Вакулою, який навіть чортяку осідлав, щоб роздобути царські черевички для коханої Оксани.
З Хіврею та Солопієм Черевиком і зараз щороку зустрічаємося на Сорочинському ярмарку…
Рідна земля дала Миколі Гоголю крила творчості. Звідси пролягли його дороги, які сягнули вершин літературної майстерності. Національний колорит, постійне звернення до українського фольклору, історії зробили неповторними його оповідання, повісті, поему. Поєднуючи комічне і драматичне, а часом – і трагічне, Гоголь саркастично сміявся з лихого в житті й по-доброму кепкував з милого йому старосвітського побуту. Часто чуємо і його сумний сміх, сміх крізь сльози, розпачливий сміх. Адже пройдисвіти чічікови стають господарями життя. "Золоте теля" для них, як і для язичників у древні віки, – кумир, служачи якому, вони нищать та руйнують усе святе навкруги. Саме від цього застерігав Микола Гоголь і своїх сучасників, і всі прийдешні покоління. Прислухаймося до генія.
Зоря Полтавщини, П’ятниця, 3 квітня 2009 р., 13 стор.