– Анатолію Григоровичу, Вам виповнюється шістдесят. Прожито немало, є про що розповісти…
– Найкращі спогади – це дитинство і юність у моїх рідних Ціпках. Цієї весни виповнюється 45 років, як закінчив тамтешню восьмирічку. Чекаю зустрічі з однокласниками, декого з яких так і не бачив після закінчення школи. Далі – навчання у Великобудищанській школі, служба в армії, Полтавський сільськогосподарський інститут. Та найпершим учителем для мене завжди була мама Анастасія Олександрівна.
– Мабуть, на знак вдячності і любові до неї така свята пам’ять – картина з її образом у Вашому робочому кабінеті…
– Так. На ній – краєчок нашого села, а серед поля, зі снопом і серпом, – мама.
– У житті Вам доводилось райкомівський кабінет поміняти на віддалене село. Це була вимога часу чи поклик душі?
– І те, і друге. Восени 1982 року, коли постало питання про зміцнення кадрів на селі, я написав заяву в бюро райкому партії і вирішив поїхати працювати в одне з найвідсталіших господарств району. Багато хто говорив: одні залишають села і їдуть до міста, а ти, мовляв, залишаєш роботу, квартиру – і їдеш у село. Я свідомо знав, куди їду.
– А вже незабаром узагальнювався досвід Вашого господарювання.
– Ми одними з перших у районі вивчили і запровадили госпрозрахунок. За цим методом господарювання було вирішено немало соціальних проблем на селі: проведено 10 кілометрів підвідного газопроводу до Середняків; побудовано дорогу з твердим покриттям через це село, а також Коновалове, Ветхалівку. За 9 років у цих населених пунктах було збудовано 42 нових будинки, медамбулаторію, аптеку, поштове відділення, два магазини, лазню, ФАП, реконструйовано адмінбудівлю, де розмістилася сільська рада… Коли згадуєш, як виглядали тоді села, душа раділа. І боляче за їхнє сьогодення.
– Головою районної ради Ви працюєте з 1992 року, лише в 1997–98 роках були заступником. Це – висока довіра…
– Виборцям і депутатам краще знати, чому мені довіряють. Я ніколи не намагаюся ставити політичні інтереси вище за інтереси громади. Націлюю і керівників осередків політичних партій діяти за цим принципом. Сьогодні головне – не політика, а те, щоб краще жилося людям.
– Нині ведеться багато розмов щодо реформування місцевого самоврядування, надання територіальним громадам реальної влади. Яка Ваша думка з цього приводу?
– Щоб село відчуло позитивні зміни, повинні бути визначені функції, права й обов’язки територіальної громади. Я завжди запитую: хто несе відповідальність за те, що робиться в селі, місті, районі, області? Ніхто. Скільки законів, указів, постанов прийнято, але, на превеликий жаль, вони далекі від впровадження.
Розвинутий нафтогазодобувний комплекс у нашому районі працює понад 50 років. Якщо за радянських часів за рахунок цього розбудовувалися Гадяч, село Петрівка-Роменська, інші населені пункти, то за останні роки нам залишаються тільки екологічні й соціальні проблеми. Наприклад, села Петрівка-Роменська, Качанове, Розбишівка є об’єктами нафтогазодобувної промисловості. Проте сільські бюджети від цього не мають ні копійки. Парадокс – навіть за забруднення довкілля нафтовики сплачують за місцем реєстрації, тобто в Києві, Полтаві, Сумах. З регіону забирають усе, що можна взяти. А як розвивати інфраструктуру територіальної громади – нікого не цікавить.
– Як керівника представницької влади в районі що Вас найбільше хвилює?
– Робота правоохоронної системи. Не можу змиритися з тим, що правоохоронні органи не мають того фінансування, яке потрібне для захисту громадян і держави. Якщо держава не може утримувати їх фінансово, вони стають залежними від приватних осіб. Тому й не розкриваються роками навіть зовсім дріб’язкові справи.
– Чи часто порівнюєте добу радянську і нинішню?
– Дуже часто. Особливо в кадровому питанні. Тоді працювали з резервом кадрів, сьогодні цим ніхто не займається. А це – велика помилка.
– Вам доводилось аналізувати різні ситуації, вирішувати немало проблем, тож маєте власний досвід, погляди. Які цінності в людини найголовніші?
– Порядність. Тут усе: і дисципліна, і дотримання слова, і повага. Цього навчала мене мама, і я це зберіг на все життя.
– Кажуть: щасливий той чоловік, котрий має в родині підтримку, розуміння.
– То велике щастя. Мене воно не обминуло. Завжди відчуваю підтримку люблячої родини – дружини, доньки, сина. Радію трьом онукам.
 Зоря Полтавщини, П’ятниця, 3 квітня 2009 р., 2 стор.