Однак імперська столиця не була прихильною ні до юнака, сповненого амбітних намірів, ні до визнаного письменника Миколи Гоголя. Про тяжке входження у великосвітське оточення, про те, як він страждав в атмосфері традиційної зневаги до “хохлів”, довідуємося з листа до Михайла Максимовича 1833 року: “Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!”. Напевно, ті муки були пов’язані з обранням мови для своєї творчості. Гоголь писав російською, що й спричинило постійні дискусії про те, чи був він свідомим українцем, чи знав українську мову. Сам Гоголь у своїх листах зізнається, що він не почуває себе вправним у мові російській.
О.Мальденштам, який у 1902 році видав монографію про стиль Гоголя, довів, що “мовою душі” письменника була українська, що не тільки лексика й семантика, але й синтаксис його були українські, і що писав він, “перекладаючи”. Літературознавці стверджують, що Гоголь писав не російською мовою, а “гоголівською”. Перша маленька книжечка “Ганс Кюхельгартен. Идиллия в картинках” сочинения В.Алова, видана в Петербурзі 1828 року, зустріла негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав це видання і спалив як невдалу спробу наслідування російській літературі зразка Жуковського і Пушкіна. Так непомітно зник з російської літератури В.Алов і з’явився веселий український оповідач – “пасічник Рудий Панько” з його “Вечорами на хуторі біля Диканьки”. Таким чином скінчився перший акт боротьби двох культур за Гоголя – перемогла українська основа, і саме це дало Гоголя як автора мистецьких творів світового значення. Цим він завоював найвидатніше місце в російській літературі й відіграв таку видатну роль в російському літературному процесі.
Академік Перетц, аналізуючи відгуки сучасників на вихід у світ “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, зазначив: “По природе своего духа и творчества он был чужд великорусской литературе… Он, как показывает анализ его первых повестей, скорее является в них художником-завершителем предыдущего периода развития малорусской литературы, нежели начинателем новой общерусской”.
Поява Гоголя в російській літературі стала видатною подією в історії російсько-українських взаємин. Як зазначає професор Московського університету М.Сперанський, запашні “Вечори на хуторі біля Диканьки” внесли в російську літературу свіжі картини української природи, веселість, прямодушну і водночас лукаву. В повісті “Тарас Бульба” Гоголь підняв на нову епічну висоту традиції українських історичних дум. Бо основна ідея твору – єдність народу в боротьбі проти чужоземного гніту, воля, незалежність. У цьому творі оспівуються рід, Вітчизна, віра. Разом із “Тарасом Бульбою” в російську літературу ввійшла Запорізька Січ – твердиня, що веде свій родовід від Київської Русі, від тієї незборимої руської сили, яку, за висловом Гоголя, нікому не пересилити.
Гоголь став носієм українського впливу на російську культуру. Він започаткував “гоголівський напрямок” у російській літературі.
Видатне місце в російській літературі Микола Гоголь посів не лише завдяки могутньому і яскравому таланту, а й завдяки своєму світогляду і глибокому розумінню українських культурно-історичних та літературних традицій.
“Ревізор” і “Мертві душі” були сприйняті як глузування з Росії. У листі до Щепкіна Гоголь писав: “Все против меня. Чиновники пожилые и почетные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях… Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины – против тебя восстают, и не один человек, а целые сословия…”
Незаперечним фактом також є те, що внутрішніми якостями, успадкованими від українства, Микола Гоголь здійснив справжню художню революцію в російській літературі. “Усі ми вийшли з гоголівської “Шинелі”, – стверджував Достоєвський.
Порівнюючи українську музику з російською, Гоголь пише: “Російська сумовита музика виявляє… те, що вона забуває життя: вона намагається відійти від нього і заглушити щоденні потреби і турботи, а в українських піснях вона злилася з життям, і звуки її такі живі, що здається, не звучать, а говорять”. Про любов Гоголя до української пісні згадує його сестра Ольга: “Інколи, коли йому вдавалося добре попрацювати зранку, він приходив на обід веселий і вдоволений. Після обіду жартівливо умовляв свою тітоньку Катерину Іванівну співати малоросійських пісень, причому і сам підтягував, притупував ногою…”
Гоголь усе життя рвався на Україну, обожнював її.
Історію України Гоголь не просто любив і знав, але усвідомлював її як боротьбу народу за свою свободу і незалежність. Він вперше в українській історіографії заговорив про державну незалежність України. В статті “Размышления Мазепы” нащадок полковників і гетьманів Микола Гоголь нагадує про тисячолітню історію нашого народу. Через призму роздумів гетьмана Мазепи Гоголь виклав своє бачення тогочасних подій в Україні. Він показав трагічне становище Гетьманської держави в умовах Російської колоніальної імперії. Гоголь вбачав визволення України з московського ярма в союзі з однією з найміцніших європейських держав – Швецією. В українській історіографії Гоголь вперше заявив, що українська волелюбна нація може мати “самобутню державу” з демократичним ладом управління. Стаття Миколи Гоголя «Размышления Мазепы» – то перший в історії публіцистичний захист державницьких ідей гетьмана.
Демократичні національні ідеї та погляди на історію українського народу, висловлені Миколою Гоголем у своїх творах, викликали велику пошану не тільки Тараса Шевченка (“Великий мій друже”), а й наступних поколінь українських письменників, громадських діячів, учених, молоді. Пантелеймон Куліш вважав, що Гоголь “покликав українців до пізнання своєї національності”.
Микола Костомаров у автобіографії згадує, що твори Гоголя підштовхнули до пробудження “того почуття до України, яке дало зовсім новий напрямок моєї діяльності”. Сергій Єфремов у своїй статті “Між двома душами” зазначає: “Після книжки Гоголя вперше я відчув себе сином рідної землі, ще з “Тараса Бульби” запала мені в душу іскра національної свідомості”.
У дні ювілею нашого геніального земляка ми повертаємося до його величної постаті з надією, що він і нині, і в майбутньому допомагатиме нам у наших роздумах про долю України, її минуле і прийдешнє.
Його життя – на відстані століть. Але ми живемо з ним, ми дихаємо повітрям, у якому Гоголь – як озон. А “наш” він чи “їхній”… Сподіваюся, час дасть відповідь на це запитання. Головне – він з нами.
Зоря Полтавщини, Середа, 1 квітня 2009 р., 2 стор.
О.Мальденштам, який у 1902 році видав монографію про стиль Гоголя, довів, що “мовою душі” письменника була українська, що не тільки лексика й семантика, але й синтаксис його були українські, і що писав він, “перекладаючи”. Літературознавці стверджують, що Гоголь писав не російською мовою, а “гоголівською”. Перша маленька книжечка “Ганс Кюхельгартен. Идиллия в картинках” сочинения В.Алова, видана в Петербурзі 1828 року, зустріла негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав це видання і спалив як невдалу спробу наслідування російській літературі зразка Жуковського і Пушкіна. Так непомітно зник з російської літератури В.Алов і з’явився веселий український оповідач – “пасічник Рудий Панько” з його “Вечорами на хуторі біля Диканьки”. Таким чином скінчився перший акт боротьби двох культур за Гоголя – перемогла українська основа, і саме це дало Гоголя як автора мистецьких творів світового значення. Цим він завоював найвидатніше місце в російській літературі й відіграв таку видатну роль в російському літературному процесі.
Академік Перетц, аналізуючи відгуки сучасників на вихід у світ “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, зазначив: “По природе своего духа и творчества он был чужд великорусской литературе… Он, как показывает анализ его первых повестей, скорее является в них художником-завершителем предыдущего периода развития малорусской литературы, нежели начинателем новой общерусской”.
Поява Гоголя в російській літературі стала видатною подією в історії російсько-українських взаємин. Як зазначає професор Московського університету М.Сперанський, запашні “Вечори на хуторі біля Диканьки” внесли в російську літературу свіжі картини української природи, веселість, прямодушну і водночас лукаву. В повісті “Тарас Бульба” Гоголь підняв на нову епічну висоту традиції українських історичних дум. Бо основна ідея твору – єдність народу в боротьбі проти чужоземного гніту, воля, незалежність. У цьому творі оспівуються рід, Вітчизна, віра. Разом із “Тарасом Бульбою” в російську літературу ввійшла Запорізька Січ – твердиня, що веде свій родовід від Київської Русі, від тієї незборимої руської сили, яку, за висловом Гоголя, нікому не пересилити.
Гоголь став носієм українського впливу на російську культуру. Він започаткував “гоголівський напрямок” у російській літературі.
Видатне місце в російській літературі Микола Гоголь посів не лише завдяки могутньому і яскравому таланту, а й завдяки своєму світогляду і глибокому розумінню українських культурно-історичних та літературних традицій.
“Ревізор” і “Мертві душі” були сприйняті як глузування з Росії. У листі до Щепкіна Гоголь писав: “Все против меня. Чиновники пожилые и почетные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях… Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины – против тебя восстают, и не один человек, а целые сословия…”
Незаперечним фактом також є те, що внутрішніми якостями, успадкованими від українства, Микола Гоголь здійснив справжню художню революцію в російській літературі. “Усі ми вийшли з гоголівської “Шинелі”, – стверджував Достоєвський.
Порівнюючи українську музику з російською, Гоголь пише: “Російська сумовита музика виявляє… те, що вона забуває життя: вона намагається відійти від нього і заглушити щоденні потреби і турботи, а в українських піснях вона злилася з життям, і звуки її такі живі, що здається, не звучать, а говорять”. Про любов Гоголя до української пісні згадує його сестра Ольга: “Інколи, коли йому вдавалося добре попрацювати зранку, він приходив на обід веселий і вдоволений. Після обіду жартівливо умовляв свою тітоньку Катерину Іванівну співати малоросійських пісень, причому і сам підтягував, притупував ногою…”
Гоголь усе життя рвався на Україну, обожнював її.
Історію України Гоголь не просто любив і знав, але усвідомлював її як боротьбу народу за свою свободу і незалежність. Він вперше в українській історіографії заговорив про державну незалежність України. В статті “Размышления Мазепы” нащадок полковників і гетьманів Микола Гоголь нагадує про тисячолітню історію нашого народу. Через призму роздумів гетьмана Мазепи Гоголь виклав своє бачення тогочасних подій в Україні. Він показав трагічне становище Гетьманської держави в умовах Російської колоніальної імперії. Гоголь вбачав визволення України з московського ярма в союзі з однією з найміцніших європейських держав – Швецією. В українській історіографії Гоголь вперше заявив, що українська волелюбна нація може мати “самобутню державу” з демократичним ладом управління. Стаття Миколи Гоголя «Размышления Мазепы» – то перший в історії публіцистичний захист державницьких ідей гетьмана.
Демократичні національні ідеї та погляди на історію українського народу, висловлені Миколою Гоголем у своїх творах, викликали велику пошану не тільки Тараса Шевченка (“Великий мій друже”), а й наступних поколінь українських письменників, громадських діячів, учених, молоді. Пантелеймон Куліш вважав, що Гоголь “покликав українців до пізнання своєї національності”.
Микола Костомаров у автобіографії згадує, що твори Гоголя підштовхнули до пробудження “того почуття до України, яке дало зовсім новий напрямок моєї діяльності”. Сергій Єфремов у своїй статті “Між двома душами” зазначає: “Після книжки Гоголя вперше я відчув себе сином рідної землі, ще з “Тараса Бульби” запала мені в душу іскра національної свідомості”.
У дні ювілею нашого геніального земляка ми повертаємося до його величної постаті з надією, що він і нині, і в майбутньому допомагатиме нам у наших роздумах про долю України, її минуле і прийдешнє.
Його життя – на відстані століть. Але ми живемо з ним, ми дихаємо повітрям, у якому Гоголь – як озон. А “наш” він чи “їхній”… Сподіваюся, час дасть відповідь на це запитання. Головне – він з нами.
Зоря Полтавщини, Середа, 1 квітня 2009 р., 2 стор.
Рубрика: 
