"Кузнец был богобоязливый человек и писал часто образа святых: и теперь еще можно найти в Т…цкой церкви его евангелиста Луку. Но торжеством его искусства была одна картина, намалеванная на стене церковной в правом притворе, на которой изобразил он святого Петра в день Страшного суда, с ключами в руках изгонявшего из ада злого духа…"
З кого ж змалював письменник образ у своєму творі – коваль Вакула вигаданий чи існував насправді?
"Так, саме в Троїцькій церкві були намальовані на стінах яскраві картини із зображенням святого Петра, євангеліста Луки та Страшного суду", – розповідали вже давно померлі старожили села. Ніхто не брався стверджувати, що це справа рук Вакули, але і заперечувати ніхто не міг, тим паче, що і досі зустрічається в Диканьці прізвище Вакуленко. Найстаріший носій цього прізвища у 90-річному віці згадував: "Якось не доводилось цікавитися своїм родоводом. А що Вакули й Вакуленки – то це одне й те саме, як по-вуличному називали, так і записували. А що вже малювати, розповідати байки й цікаву історію краю – то в нашім роду всі мастаки. У Полтаві живуть родичі, так у них прізвище Вакула – і вони стверджують, що походять від гоголівського Вакули, то я й спроваджую туди усіх зацікавлених…"
…У 1837–1838 роках Микола Гоголь жив у Римі. Не раз із душевним трепетом і благоговінням ходив до найбільшого в світі собору Святого Петра, не раз вражався творінням великого Мікеланджело Буонарротті. Його "Страшний суд" став апофеозом страждань і гніву… Вічні творіння великого італійця нагадували про розписи "маленького" українця в Диканьці. "Страшний суд", змальований Вакулою, вже канув у Лету – його не відтворити. А великий християнин Микола Гоголь зійшов до нас із найвідомішої картини його кращого друга по "римському щастю" художника Олександра Іванова – "Явлення Христа народові". Двадцять п'ять років віддав митець роботі над величним полотном, що користувалося нечуваним успіхом у світі і тепер експонується в Третьяковській художній галереї у Москві. На полотні вгорі ліворуч – персонаж, написаний з Гоголя: худорлявий чоловік з гострими рисами обличчя і довгим волоссям, загорнутий у легку коричневу тканину. Іванов вважав його найбільш наближеним до Спасителя…
Є в Диканському історико-краєзнавчому музеї унікальний експонат – залізна скриня. Це високохудожній витвір доби Гетьманщини, переданий до Троїцької церкви Кочубеями наприкінці ХVIII століття. Народні перекази свідчать, що в церкві Вакула удосконалив оздоблення скрині, викувавши накладні прикраси в стилі пізнього бароко.
з давніх часів живуть у Диканьці перекази, що образ Пацюка змальовано із козака Пащенка, син якого Антон жив на Залісянці і помер у віці 111 років, його дружина – у 109 років. Начебто сюди, на козацькі левади, пасіки і пастівник його батька, любив приїздити на бричці молодий панич із Яновщини, щоб покуштувати меду, кавунів і грушевого квасу, послухати всіляких небилиць, пересипаних бувальщинами.
Старожил Диканьки І.М.Кодак підтвердив, що його дитинство промайнуло на Личківці, він застав ще живим діда Пащенка, котрий дуже гордився тим, що саме до його батька приїздив молодий Гоголь і саме з нього списано цей образ.
Дід Пащенко, як і його предок, був нівроку собі. Коли ішов дорогою, то й видавався ширшим, ніж довшим, ніби бочка суне вулицею. Ходив у широченних полотняних шароварах. Мав дід двох корів – одну руду, а другу чорно-рябу. А коли пас їх, то прив'язував на налигач до себе. Корови ні поодинці, ні разом зрушити з місця свого пастуха не могли.
Коли наставала пора стерегти баштан, Пащенко переселявся в курінь. На вечерю варив на багатті повне відро картоплі й усю з'їдав за раз, запиваючи глечиком кислого молока.
Як оповідав дід Пащенко, його батько був іще більшим. Тож М.В.Гоголю й домислювати багато не довелося, просто взяв і описав: "Этот Пузатый Пацюк был точно когда-то запорожцем; но выгнали его или он сам убежал из Запорожья, это никто не знал. Давно уже, лет десять, а может, и пятнадцать, как он жил в Диканьке. Сначала он жил, как настоящий запорожец: ничего не работал, спал три четверти дня, ел за шестерых косарей и выпивал за одним разом почти по целому ведру; впрочем, было где и поместиться, потому что Пацюк, несмотря на небольшой рост, в ширину был довольно увесист. При том шаровары, которые носил он, были так широки, что, какой бы большой ни сделал он шаг, ног было совершенно незаметно, и казалось – винокуренная кадь двигалась по улице. Может быть, это самое подавало повод прозвать его Пузатым. Не прошло несколько дней после прибытия его в село, как все уже знали, что он знахарь. Бывал ли кто болен чем, тотчас призывал Пацюка; а Пацюку стоило только пошептать несколько слов, и недуг как-будто рукой снимался. Случилось ли, что проголодавшийся дворянин подавился рыбьей костью, Пацюк умел так искусно ударить кулаком в спину, что кость отправлялась куда ей следует, не причинив никакого вреда дворянскому горлу. В последнее время его редко видали где-нибудь. Причина этому была, может быть, лень, а может, и то, что пролезать в двери делалось для него с каждым годом труднее".
Тож і їхав молодий Гоголь, перш за все, на Личківку, де колись жили козаки. І, як не дивно, улюбленою його вулицею була саме та, що тепер носить його ім'я, як і гімназія, що межує з цією вулицею.
справді, жив у Диканьці і добродушний Солопій Черевик – жертва сварливої дружини Хіврі. Щоправда, прізвище його в оригіналі звучало як Чередник, то це право автора проводити співзвучну, в даному випадку – більш ніж прозору, паралель. Старожили селища і району пам'ятають, якою популярністю користувалися троїсті музики – брати Чередники. Один із них, Михайло Терентійович, який ще в дореволюційні часи працював механіком у маєтку Кочубеїв, пишався тим, що Черевика Гоголь змалював із його прадіда.
Реальним був і сам пасічник Рудий Панько (псевдонім рудуватого Гоголя). Цілком зрозуміло, що М. В. Гоголь, творчо опрацьовуючи народні перекази і легенди, наповнені дотепним українським гумором, змішував у "Вечорах…" художній вимисел із правдою і малював одна за одною побутові сцени: ось галушки самі лізуть у рот незворушному тюхтію Пацюку, там впертий Чуб, рятуючись від коваля, ховається в мішок, а он, біля самісінького Місяця, коваль Вакула мчить на чорті у Петербург за черевичками для своєї красуні Оксани, тут п'яний Каленик марно розшукує власну хату, а там повільний Черевик лежить, пов'язаний за крадіжку власного коня, або кривий голова слухає пісню, яку співають на його честь парубки:
"Хлопцы, слышали ли вы?
Наши ль головы не крепки!
У кривого головы
В голове расселись клепки…"
прототипи гоголівських героїв справді існували. Прообразом головного персонажу повісті "Тарас Бульба" був один зі славних засновників роду письменника – козацький полковник Остап Гоголь. А великий актор і друг письменника М.С. Щепкін відзначав, що в поемі "Мертві душі" змальовано "…різноманітні присутствені місця, які згадуються під час описання маєтку Кочкарьова, справді існували колись у малоросійському маєтку князя Кочубея".
Тож Диканька, як і сусідній Миргород, подарувала письменнику неповторні прототипи з числа поміщиків і чиновників. І він описав їх із такою, гідною подиву, майстерністю, що у земляків-прототипів, які пізнали себе згодом у творах Гоголя, ця майстерність особливого захоплення не викликала. Навіть через півстоліття по смерті Гоголя В.О. Гіляровський писав: "…Деякі нащадки героїв "Мертвих душ" якось неохоче згадують про великого письменника – так влучно були змальовані їхні діди і батьки… Особливо миргородські чиновники ненавиділи: адже весь "Ревізор" із них повністю списаний…"
Після романтичних "Вечорів на хуторі біля Диканьки", де на фоні чудової диканської прир
оди опоетизовано життя простих людей, Гоголь перейшов до тем і образів, якими гостро викривав усі вади тогочасного суспільства, підняв свій голос на захист простої, маленької людини, пригніченої і скаліченої духовно цим суспільством.
Варто згадати: ще із шкільних років Микола Гоголь поставив за мету присвятити своє життя громадській діяльності на благо батьківщини. А в ті роки служіння вітчизні означало для нього боротьбу з соціальною несправедливістю. В цьому плані створення поеми "Мертві душі" Гоголь вважав найважливішою справою свого життя. Це була вершина його творчості, цій роботі він віддав 17 років. Нещадно тавруючи чічікових, хлєстакових, ляпкіних-тяпкіних, кочкарьових, коробочок, собакевичів, плюшкіних, манілових та їм подібних, великий майстер художнього слова вдавався до різних художніх засобів, щоб обійти строгу цензуру і розвінчати величезне соціальне зло. Звідси і його містифікація, гіперболізація, алегорія, гротеск, міфи, легенди, виразні елементи фольклору…
"Вчитываясь в произведения Гоголя, всматриваясь в его многострадальную жизнь, – говорив священик Олександр Ларін, – поражаешься, не знаешь, чему удивляться: гениальной ли высоте его художественного творчества или чистоте его подвижнической жизни. То и другое так гармонично сочеталось в нём, как ни в одном из наших поэтов. Как христианин и художник, Николай Васильевич понимал и чувствовал не только пользу, но и красоту добра. Поставив служение добру целью своей жизни, он напрягает все свои силы к тому, чтобы раскрыть его торжество как в себе самом, так и в других людях. Воистину он был светильником "горя и света". В силу особых дарований и благодарного озарения органом познания Бога, мира и человека для него был всецелый разум, т. е. способность непосредственно чувствовать, созерцать и воспринимать, а не логически расчленять, анализировать. Он постигал истину художественным чутьём… Для Гоголя Бог – живая сущность, которую он постигал всеми фибрами своего существа. Христианский подвижник сначала мирно уживался с художником…"
Із рідного краю часто брав М.В. Гоголь живі картини і поетичні образи для своїх творів, сюди прагнув повернутися назавжди. Востаннє Гоголь був у Диканьці проїздом у середині травня 1851 року. Повернувшись із Одеси, він півтора місяця провів у Василівці й тепер, сповнений оптимістичних планів щодо видання вистражданого другого тому "Мертвих душ", поспішав до Москви.
У січні 1852 року загострюється хронічна хвороба. Друг і порадник граф Олександр Толстой, у якого квартирує письменник, не сприймає поему, роботі над якою віддано стільки сил. Єдина надія на духівника, але отець Матвій вимагає знищити рукопис. Глибоко набожному автору "Роздумів про Божественну Літургію" і водночас оповідок про відьом та нечисту силу, висміювачу усталених порядків необхідно вибрати: або мистецтво, або Бог! У сумнівах і внутрішній боротьбі марно чекав підтримки збоку, відчай охоплював його. "Уныние рождает отчаяние, – писав Гоголь, – которое есть душевное убийство". Розради не було, письменник залишався наодинці з самим собою. А тут ще епідемія черевного тифу, від якого раптово помирає близька людина (К. М. Хомякова). Хвороба не обминула, певно, і його. Ця смерть підкосила підозріливого Гоголя. В цьому він побачив страшне передвістя своєї кончини. 7 лютого сповідається і причащається. Одинадцятого – спалює рукопис "Мертвих душ". І відразу ж він зліг: байдужий до всього, не приймаючи їжі, відвернувшись до стіни, дивився на прихилену до неї ікону Божої Матері. В одній із передсмертних записок читаємо: "Как поступить, чтобы признательно, благодарно и вечно помнить в сердце моём полученный урок?" Це був свідомий відхід із життя. Просто жити і не писати після всього, що трапилося, він не міг. 21 лютого Микола Гоголь відійшов у Вічність.
Миколу Васильовича ховала вся Москва, усвідомивши, що не стало "великого письменника". Вісім верст від квартири до Данилівського монастиря несли люди на руках труну, віддаючи останню шану виразнику інтересів народних мас. І лише 13 березня в "Московских ведомостях" з'явився некролог І. С. Тургенєва, що довго був заборонений під впливом можновладних прототипів гоголівських героїв петербурзькою цензурою.
Зоря Полтавщини, Середа, 1 квітня 2009 р., 3 стор.
З кого ж змалював письменник образ у своєму творі – коваль Вакула вигаданий чи існував насправді?
"Так, саме в Троїцькій церкві були намальовані на стінах яскраві картини із зображенням святого Петра, євангеліста Луки та Страшного суду", – розповідали вже давно померлі старожили села. Ніхто не брався стверджувати, що це справа рук Вакули, але і заперечувати ніхто не міг, тим паче, що і досі зустрічається в Диканьці прізвище Вакуленко. Найстаріший носій цього прізвища у 90-річному віці згадував: "Якось не доводилось цікавитися своїм родоводом. А що Вакули й Вакуленки – то це одне й те саме, як по-вуличному називали, так і записували. А що вже малювати, розповідати байки й цікаву історію краю – то в нашім роду всі мастаки. У Полтаві живуть родичі, так у них прізвище Вакула – і вони стверджують, що походять від гоголівського Вакули, то я й спроваджую туди усіх зацікавлених…"
…У 1837–1838 роках Микола Гоголь жив у Римі. Не раз із душевним трепетом і благоговінням ходив до найбільшого в світі собору Святого Петра, не раз вражався творінням великого Мікеланджело Буонарротті. Його "Страшний суд" став апофеозом страждань і гніву… Вічні творіння великого італійця нагадували про розписи "маленького" українця в Диканьці. "Страшний суд", змальований Вакулою, вже канув у Лету – його не відтворити. А великий християнин Микола Гоголь зійшов до нас із найвідомішої картини його кращого друга по "римському щастю" художника Олександра Іванова – "Явлення Христа народові". Двадцять п'ять років віддав митець роботі над величним полотном, що користувалося нечуваним успіхом у світі і тепер експонується в Третьяковській художній галереї у Москві. На полотні вгорі ліворуч – персонаж, написаний з Гоголя: худорлявий чоловік з гострими рисами обличчя і довгим волоссям, загорнутий у легку коричневу тканину. Іванов вважав його найбільш наближеним до Спасителя…
Є в Диканському історико-краєзнавчому музеї унікальний експонат – залізна скриня. Це високохудожній витвір доби Гетьманщини, переданий до Троїцької церкви Кочубеями наприкінці ХVIII століття. Народні перекази свідчать, що в церкві Вакула удосконалив оздоблення скрині, викувавши накладні прикраси в стилі пізнього бароко.
з давніх часів живуть у Диканьці перекази, що образ Пацюка змальовано із козака Пащенка, син якого Антон жив на Залісянці і помер у віці 111 років, його дружина – у 109 років. Начебто сюди, на козацькі левади, пасіки і пастівник його батька, любив приїздити на бричці молодий панич із Яновщини, щоб покуштувати меду, кавунів і грушевого квасу, послухати всіляких небилиць, пересипаних бувальщинами.
Старожил Диканьки І.М.Кодак підтвердив, що його дитинство промайнуло на Личківці, він застав ще живим діда Пащенка, котрий дуже гордився тим, що саме до його батька приїздив молодий Гоголь і саме з нього списано цей образ.
Дід Пащенко, як і його предок, був нівроку собі. Коли ішов дорогою, то й видавався ширшим, ніж довшим, ніби бочка суне вулицею. Ходив у широченних полотняних шароварах. Мав дід двох корів – одну руду, а другу чорно-рябу. А коли пас їх, то прив'язував на налигач до себе. Корови ні поодинці, ні разом зрушити з місця свого пастуха не могли.
Коли наставала пора стерегти баштан, Пащенко переселявся в курінь. На вечерю варив на багатті повне відро картоплі й усю з'їдав за раз, запиваючи глечиком кислого молока.
Як оповідав дід Пащенко, його батько був іще більшим. Тож М.В.Гоголю й домислювати багато не довелося, просто взяв і описав: "Этот Пузатый Пацюк был точно когда-то запорожцем; но выгнали его или он сам убежал из Запорожья, это никто не знал. Давно уже, лет десять, а может, и пятнадцать, как он жил в Диканьке. Сначала он жил, как настоящий запорожец: ничего не работал, спал три четверти дня, ел за шестерых косарей и выпивал за одним разом почти по целому ведру; впрочем, было где и поместиться, потому что Пацюк, несмотря на небольшой рост, в ширину был довольно увесист. При том шаровары, которые носил он, были так широки, что, какой бы большой ни сделал он шаг, ног было совершенно незаметно, и казалось – винокуренная кадь двигалась по улице. Может быть, это самое подавало повод прозвать его Пузатым. Не прошло несколько дней после прибытия его в село, как все уже знали, что он знахарь. Бывал ли кто болен чем, тотчас призывал Пацюка; а Пацюку стоило только пошептать несколько слов, и недуг как-будто рукой снимался. Случилось ли, что проголодавшийся дворянин подавился рыбьей костью, Пацюк умел так искусно ударить кулаком в спину, что кость отправлялась куда ей следует, не причинив никакого вреда дворянскому горлу. В последнее время его редко видали где-нибудь. Причина этому была, может быть, лень, а может, и то, что пролезать в двери делалось для него с каждым годом труднее".
Тож і їхав молодий Гоголь, перш за все, на Личківку, де колись жили козаки. І, як не дивно, улюбленою його вулицею була саме та, що тепер носить його ім'я, як і гімназія, що межує з цією вулицею.
справді, жив у Диканьці і добродушний Солопій Черевик – жертва сварливої дружини Хіврі. Щоправда, прізвище його в оригіналі звучало як Чередник, то це право автора проводити співзвучну, в даному випадку – більш ніж прозору, паралель. Старожили селища і району пам'ятають, якою популярністю користувалися троїсті музики – брати Чередники. Один із них, Михайло Терентійович, який ще в дореволюційні часи працював механіком у маєтку Кочубеїв, пишався тим, що Черевика Гоголь змалював із його прадіда.
Реальним був і сам пасічник Рудий Панько (псевдонім рудуватого Гоголя). Цілком зрозуміло, що М. В. Гоголь, творчо опрацьовуючи народні перекази і легенди, наповнені дотепним українським гумором, змішував у "Вечорах…" художній вимисел із правдою і малював одна за одною побутові сцени: ось галушки самі лізуть у рот незворушному тюхтію Пацюку, там впертий Чуб, рятуючись від коваля, ховається в мішок, а он, біля самісінького Місяця, коваль Вакула мчить на чорті у Петербург за черевичками для своєї красуні Оксани, тут п'яний Каленик марно розшукує власну хату, а там повільний Черевик лежить, пов'язаний за крадіжку власного коня, або кривий голова слухає пісню, яку співають на його честь парубки:
"Хлопцы, слышали ли вы?
Наши ль головы не крепки!
У кривого головы
В голове расселись клепки…"
прототипи гоголівських героїв справді існували. Прообразом головного персонажу повісті "Тарас Бульба" був один зі славних засновників роду письменника – козацький полковник Остап Гоголь. А великий актор і друг письменника М.С. Щепкін відзначав, що в поемі "Мертві душі" змальовано "…різноманітні присутствені місця, які згадуються під час описання маєтку Кочкарьова, справді існували колись у малоросійському маєтку князя Кочубея".
Тож Диканька, як і сусідній Миргород, подарувала письменнику неповторні прототипи з числа поміщиків і чиновників. І він описав їх із такою, гідною подиву, майстерністю, що у земляків-прототипів, які пізнали себе згодом у творах Гоголя, ця майстерність особливого захоплення не викликала. Навіть через півстоліття по смерті Гоголя В.О. Гіляровський писав: "…Деякі нащадки героїв "Мертвих душ" якось неохоче згадують про великого письменника – так влучно були змальовані їхні діди і батьки… Особливо миргородські чиновники ненавиділи: адже весь "Ревізор" із них повністю списаний…"
Після романтичних "Вечорів на хуторі біля Диканьки", де на фоні чудової диканської прир
оди опоетизовано життя простих людей, Гоголь перейшов до тем і образів, якими гостро викривав усі вади тогочасного суспільства, підняв свій голос на захист простої, маленької людини, пригніченої і скаліченої духовно цим суспільством.
Варто згадати: ще із шкільних років Микола Гоголь поставив за мету присвятити своє життя громадській діяльності на благо батьківщини. А в ті роки служіння вітчизні означало для нього боротьбу з соціальною несправедливістю. В цьому плані створення поеми "Мертві душі" Гоголь вважав найважливішою справою свого життя. Це була вершина його творчості, цій роботі він віддав 17 років. Нещадно тавруючи чічікових, хлєстакових, ляпкіних-тяпкіних, кочкарьових, коробочок, собакевичів, плюшкіних, манілових та їм подібних, великий майстер художнього слова вдавався до різних художніх засобів, щоб обійти строгу цензуру і розвінчати величезне соціальне зло. Звідси і його містифікація, гіперболізація, алегорія, гротеск, міфи, легенди, виразні елементи фольклору…
"Вчитываясь в произведения Гоголя, всматриваясь в его многострадальную жизнь, – говорив священик Олександр Ларін, – поражаешься, не знаешь, чему удивляться: гениальной ли высоте его художественного творчества или чистоте его подвижнической жизни. То и другое так гармонично сочеталось в нём, как ни в одном из наших поэтов. Как христианин и художник, Николай Васильевич понимал и чувствовал не только пользу, но и красоту добра. Поставив служение добру целью своей жизни, он напрягает все свои силы к тому, чтобы раскрыть его торжество как в себе самом, так и в других людях. Воистину он был светильником "горя и света". В силу особых дарований и благодарного озарения органом познания Бога, мира и человека для него был всецелый разум, т. е. способность непосредственно чувствовать, созерцать и воспринимать, а не логически расчленять, анализировать. Он постигал истину художественным чутьём… Для Гоголя Бог – живая сущность, которую он постигал всеми фибрами своего существа. Христианский подвижник сначала мирно уживался с художником…"
Із рідного краю часто брав М.В. Гоголь живі картини і поетичні образи для своїх творів, сюди прагнув повернутися назавжди. Востаннє Гоголь був у Диканьці проїздом у середині травня 1851 року. Повернувшись із Одеси, він півтора місяця провів у Василівці й тепер, сповнений оптимістичних планів щодо видання вистражданого другого тому "Мертвих душ", поспішав до Москви.
У січні 1852 року загострюється хронічна хвороба. Друг і порадник граф Олександр Толстой, у якого квартирує письменник, не сприймає поему, роботі над якою віддано стільки сил. Єдина надія на духівника, але отець Матвій вимагає знищити рукопис. Глибоко набожному автору "Роздумів про Божественну Літургію" і водночас оповідок про відьом та нечисту силу, висміювачу усталених порядків необхідно вибрати: або мистецтво, або Бог! У сумнівах і внутрішній боротьбі марно чекав підтримки збоку, відчай охоплював його. "Уныние рождает отчаяние, – писав Гоголь, – которое есть душевное убийство". Розради не було, письменник залишався наодинці з самим собою. А тут ще епідемія черевного тифу, від якого раптово помирає близька людина (К. М. Хомякова). Хвороба не обминула, певно, і його. Ця смерть підкосила підозріливого Гоголя. В цьому він побачив страшне передвістя своєї кончини. 7 лютого сповідається і причащається. Одинадцятого – спалює рукопис "Мертвих душ". І відразу ж він зліг: байдужий до всього, не приймаючи їжі, відвернувшись до стіни, дивився на прихилену до неї ікону Божої Матері. В одній із передсмертних записок читаємо: "Как поступить, чтобы признательно, благодарно и вечно помнить в сердце моём полученный урок?" Це був свідомий відхід із життя. Просто жити і не писати після всього, що трапилося, він не міг. 21 лютого Микола Гоголь відійшов у Вічність.
Миколу Васильовича ховала вся Москва, усвідомивши, що не стало "великого письменника". Вісім верст від квартири до Данилівського монастиря несли люди на руках труну, віддаючи останню шану виразнику інтересів народних мас. І лише 13 березня в "Московских ведомостях" з'явився некролог І. С. Тургенєва, що довго був заборонений під впливом можновладних прототипів гоголівських героїв петербурзькою цензурою.
Зоря Полтавщини, Середа, 1 квітня 2009 р., 3 стор.
Рубрика: 
