– Я народився в сім'ї, де з дитинства звикли до праці. Мій батько, Олександр Григорович, виріс у багатодітній родині в селі Чапаєвці Козельщинського району. Бабуся Поліна мала десятеро дітей. Батько закінчив вуз у Дніпропетровську і пройшов шлях від інженера до ректора тодішнього Полтавського інженерно-будівельного інституту. Мама, Тамара Харитонівна, – з села Кишеньки Кобеляцького району. Дід, Харитон Іванович Немченко, свого часу очолював райфінвідділ, і теж свою роль у моєму житті зіграв, я зацікавився роботою фінансистів. У сім'ї були на першому плані такі риси, як відповідальність, відвертість і налаштованість на кінцевий результат. За що б батько не брався, завжди доводив до завершення, ставив перед собою завдання і вирішував його.
– Про яку професію мріяли у дитинстві?  
– Мрії були різні, як у всіх дітей 1980-х років. Закінчив четверту полтавську школу з однією четвіркою. Завжди відчував відповідальність: що батько – проректор, потім – ректор провідного вузу, делегат XXVII з'їзду КПРС… Тому мав постійний принцип – бути достойним сином своїх  батьків. Намагався  вчитися так, щоб їм не було соромно за мене. Шкільна мрія – стати інженером.  А от про викладацьку чи наукову роботу не думав. Захоплювався радіоелектронікою. Передплачував журнал "Радіо" зі схемами різних приймачів, приладів, це дуже подобалося; вся світломузика, звук на шкільних дискотеках були на мені. Улюбленим предметом була фізика, вчитель Михайло Зіновійович Гауберг багато чого навчив. Мабуть, з того часу маю потяг до інженерії. Старша сестра Ірина на той час стала кандидатом хімічних наук і допомагала у вивченні предмета. Ще любив креслення. Мріяв  вступити до Київського політехнічного інституту на радіо-електроніку, але школу я закінчував у 1986-му, саме сталася аварія на Чорнобильській АЕС, і це змінило плани. Пішов вчитися у наш інженерно-будівельний на санітарно-технічний факультет, спеціальність – теплогазопостачання, вентиляція і охорона навколишнього середовища. Через рік постало питання служби в армії, вирішив іти разом з усіма ровесниками. Інакше як би на мене дивилися?
– І де служили?
– У Московській області, селище Голіцино, кавалерійський полк. Його командиром був хорольчанин, тому набирав туди хлопців з Полтавщини і Дону, де вміли доглядати коней. Ми брали участь у параді на Красній площі, до якого три місяці готувалися. Я завжди мав потяг до спорту, тому легко навчився їздити верхи. Після параду забрали сержантом у штаб, в економічно-фінансову службу. Там ми визначали, скільки потрібно для полку продовольства, фуражу, обмундирування… Мабуть, там сформувалося моє захоплення економікою, розуміння її важливості. До речі, був комсоргом полку, рекомендували до вступу в КПРС, але тоді вже пішли процеси її ліквідації, то так і не встиг вступити. Армія була доброю школою життя, і я завжди позитивно оцінюю два роки служби.
– Економіка стає Вашою другою справою життя?
– Так. Після армії хотів змінити профіль навчання і вчитися на економіста, але знову  прислухався до мудрої поради батька. Він сказав, що треба спочатку отримати грунтовну інженерну підготовку, а потім, як схочу, стану й економістом. Так і сталося. Навчаючись, почав займатися дослідницькою роботою, працював спочатку на півставки лаборантом на кафедрі, потім – співробітником науково-дослідної  лабораторії по механізації ручної праці в будівництві. Це вплинуло на подальші плани бути науковцем. Вступив до аспірантури за технічним напрямком, кандидатську захистив у Харкові і одночасно здобував другу вищу освіту в нашому університеті на факультеті підвищення кваліфікації за спеціальністю "Бухгалтерський облік, контроль, аналіз в промисловості та будівництві". Потім виникла потреба набути практичних навичок, тоді саме розбудовувалася банківська система, неподалік університету відкрилося відділення банку "Україна", і я сім років працював там. Вже будучи кандидатом наук, продовжив навчання і отримав третю освіту в Києві за фахом "Міжнародна економіка", спеціалізація – "Зовнішньоекономічна діяльність у банках". Докторантуру закінчував у Донецькому інституті економіко-правових досліджень НАН України.
– Яка людина для Вас у житті найдорожча?
– Безперечно, це моя сім'я. Батьки, які сформували мене як особистість. Діти – найдорожче, що у нас є, заради яких ми й живемо, дружина. Мама все життя присвятила нам,  дітям, навчалася разом із батьком, працювала технологом, та головними для неї були діти. Результат її виховання для мене – вміння почути людей. Батько – завжди приклад в усьому, у тому числі приклад керівника.  Батьківські якості – щирість і людяність. Він ніколи не тиснув, а на своєму прикладі показував, як повинно бути. І я за це дуже йому вдячний.
– Яку рису вважаєте в собі головною?
– Мабуть, справедливість, у деяких моментах –  принциповість, а також чесність і порядність. Ці риси виховані також батьками і взагалі багатьма людьми, яких вважаю своїми вчителями. Щастило і щастить на хороших людей.
– Коли Ви вчилися, ваш батько був ректором інституту. Це заважало чи допомагало?  
– Тут однозначно не скажеш, якоюсь мірою допомагало, але більше тримало "в тонусі", адже я постійно був на виду.  В нашій групі були хлопці з мого класу, то можуть розказати, що допомагав і їм у навчанні. Згадую цікавий приклад. У дипломному проекті ми розраховували систему вентиляції Малобудищанського цегельного заводу. Керівник роботи – тодішній декан Юрій Степанович Голік. Він – дуже енергійна людина, просто захопив нас цим проектом. Пам'ятаю, поставив кульман на балконі й три тижні майже не виходив звідти. Тож, коли на першій "прикидці" треба було показати 10 відсотків виконання роботи, а я приніс майже половину проекту, зробили зауваження, мовляв, я, мабуть, не сам зробив, а десь списав. Це настільки образило, що кілька тижнів не брався за ті креслення. Батько мене не "підганяв", він мудра людина, витримав паузу, і потім я знову включився в роботу. І двом шкільним друзям, відверто скажу, допомагав виконувати це завдання. Вони бачили, що не батько мені креслить, а я сам розбираюся.  Ці друзі сьогодні стали досить успішними фахівцями, керівниками, бізнесменами…
 Коли мене обрали ректором, то всі мої дії співробітники університету порівнювали із тим, як би вчинив у тій чи іншій ситуації мій батько. Для самоствердження прийняв рішення балотуватися в 2004 році по мажоритарному Гадяцькому округу в депутати обласної ради. Мене там ніхто не знав, то взяв відпустку, поїхав на місяць у район, спілкувався з  людьми, допомагав у вирішенні різноманітних проблем.  Як результат – за мене проголосували 69 відсотків  виборців. Така підтримка впевнила мене у власних силах.
На наступних виборах, будучи безпартійним, вже за списком СПУ знову став депутатом обласної ради. Моя депутатська робота у постійній комісії з питань освіти, науки, культури, молодіжної політики, спорту та туризму полягає в розробці освітніх програм розвитку для учбових закладів нашої області.
– Що дає Вам постійне спілкування з молоддю?
– Дуже багато. Маючи практичний досвід в банку і теоретичні знання, у 2001 році  повністю повернувся на роботу в університет. До цього, працюючи в банку, викладав банківську справу на кафедрі економіки підприємства. Порадившись з батьком, зініціював відкриття нової для нас кафедри фінансів. Ми відразу ліцензували спеціальність "фінанси" і в перший рік набрали 95 студентів. Це підтвердило її актуальність. Відкривши цю кафедру, ставши її  завідувачем, я побачив, наскільки важлива тісна співпраця зі студентською молоддю. Спілкуючись зі студентами, намагаюся якомога глибше вивчати, знати їхні проблеми, адже завдяки цьому можна приймати оперативні, конструктивні рішення. Нині проводжу регулярні зустріч
і в студмістечку без деканів і викладачів. При такому спілкуванні студенти почуваються розкутішими, відвертіше висловлюють думки щодо перспектив розвитку вузу. Багато інформації беру зі студентської газети "Наш формат", з виступів команди КВК.  
–  Які побажання висловлюють молодь, студенти, старшокласники на Днях відкритих дверей щодо відкриття нових спеціальностей?
– Побажання є різні, однак до цього треба підходити виважено. Ми проводимо моніторинг потреб у фахівцях із вищою освітою насамперед для Полтавської області. Як голова ради ректорів ВНЗ регіону вважаю, що університети, академії, коледжі не повинні готувати фахівців для біржі праці. Свого часу в будівельному інституті за 6 спеціальностями готували близько 3 тисяч випускників щороку. Вони працювали по всьому колишньому Радянському Союзу. Коли Союз розпався і постала проблема з працевлаштуванням, вчена рада прийняла рішення збільшити кількість спеціальностей, але на кожну набирати менше студентів. Тепер, знаючи потреби в фахівцях, маємо 35 спеціальностей і спеціалізацій, а випуск вже не по 200 чоловік по кожній, а по 50–70. Таким чином забезпечуємо практично стовідсоткове працевлаштування, у першу чергу для випускників бюджетної форми навчання. Нині пріоритети змінюються, і на перші ролі знову виходить  інженерний напрямок. Сьогодні ведемо роботу по ліцензуванню ще двох нових спеціальностей. Можу сказати – готуємо спеціалістів, виховуємо особистостей.
– Продовжуючи цю тему, розкажіть, як Вам вдалося реформувати університет, додавши кілька факультетів. Хто допомагає в цьому?
– Справді, з 2003 року в нас з'явилося два нових факультети. Один – нафти і газу, хоча окремі  його спеціальності були відкриті  раніше. А коли відбулося реформування у військовому інституті зв'язку, багато його викладачів запропонували свої послуги, і ми проліцензували три актуальні спеціальності: комп'ютерні науки, комп'ютерна інженерія, телекомунікації, і, маючи досвід у підготовці фахівців з інформатики, створили факультет інформаційних, телекомунікаційних технологій та систем. На базі факультету економіко-інформаційних технологій було створено також   факультет менеджменту і бізнесу. Минулого року ми відкрили 8 нових спеціальностей.  Підтримує мене в цьому наш колектив, насамперед – професорсько-викладацький склад. Ідеї щодо відкриття тієї чи іншої спеціальності ми вивчаємо, потім обговорюємо на вченій раді, і саме вона допомагає у прийнятті рішень: яким шляхом рухатися, які напрями підготовки  відкривати чи розширювати.
– Володимире Олександровичу, як змінилося нинішнє студентське життя в порівнянні з тим, яке було у Ваші студентські роки?
– Різниця, зрозуміло, є, тому що і в країні пріоритети міняються, і сама молодь стає іншою. Водночас наш університет має глибокі традиції. Приміром, ще коли я навчався, була гарна команда КВК.  І сьогодні наша збірна є переможцем полтавської ліги, грає у вищій українській лізі, в Сочі на міжнародні конкурси їздить. Як тоді студенти прагнули разом із навчанням розвивати свої творчі здібності, так і тепер. У нас був сильний спортклуб "Буревісник", відомий за межами України, і нині університет має хороші спортивні здобутки. Студентські роки завжди найкращі в житті  людини.
– Яке місце у Вашому житті займає спорт?
– У школі займався гандболом, волейболом, легкою атлетикою, футболом. І досягнення були, можливо, це від мами, вона теж має розряд з легкої атлетики. У дворі  будинку, де я мешкав у дитинстві, був тенісний стіл. Там пізнавав ази цієї захоплюючої гри, і коли всіх почав обігрувати, прийшов у секцію з настільного тенісу в інженерно-будівельному інституті. Коли закінчував школу, виконав норматив кандидата в майстри спорту. До майстра трохи не вистачає, там треба брати участь і перемогти у певній кількості змагань, для цього немає часу. Інші хобі – великий теніс, гірські лижі, більярд. До речі, в цьому році став переможцем спартакіади серед викладачів з більярду. Ще вільний час присвячую читанню, в першу чергу – наукових статей, у тому числі й своїх аспірантів.
– Що б  хотіли змінити в своєму житті?
– Знаєте, можливо, я мав би відповідь на це питання ще два-три роки тому. 21 грудня 2006 року у мене народилася донька Анастасія, а на День міста, 23 вересня минулого року, – ще й Софійка, і тепер нічого в житті не хочеться міняти. Я дуже щасливий своєю родиною, дружиною Світланою, донечками. Кожну вільну хвилину намагаюся побути з дітьми, старшу доньку беру з собою на тренування, на зустрічі зі студентами…  Якби довелося почати життя спочатку, я б усе повторив.
– Традиційне запитання – які маєте плани на майбутнє?
 – Поставив собі за мету стати майстром спорту, бо це важливо. І ще – розширювати наукову базу нашого університету. Університет без науки не може бути повноцінним, і ми ставимо за пріоритет наукові досягнення наших викладачів. Приємно, що за два останніх роки четверо наших співробітників стали лауреатами Державної премії в галузі науки і техніки серед молодих вчених.  Ми запросили очолити наглядову раду університету віце-президента Національної академії наук, академіка Антона Григоровича Наумовця, уклали угоду про співробітництво з президією НАНУ і намагаємось бути гідним партнером, це сприяє підвищенню ролі університетської науки. Нашим вченим є про що сказати, у нас діє 10 наукових шкіл. У перспективі хочемо створити науково-дослідницький інститут у складі нашого університету. Взагалі в майбутньому в Україні університети планується поділити на три групи. Найвищий рівень – це  національні дослідницькі університети з кращими освітніми і науковими досягненнями, які постійно і динамічно розвиваються.  Хочемо досягти такого рівня.
– Щиро бажаємо Вам здійснення цих планів. І вдячні за розмову.
Зоря Полтавщини, П’ятниця, 27 березня 2009 р., 4 стор.