Прошу вас, прийміть цю дівчинку і вислухайте її. І, якщо зможете, допоможіть.
Ми домовляємося про зустріч, і вже наступного дня я знайомлюся з Настею. Дві години нашого спілкування пролітають, як мить. І як же важко поєднати такі різні враження, які залишилися після нашого знайомства. Радісне, бо ця дівчинка немов подарувала мені сонячний промінчик своєї душі – про кого б вона не говорила з людей, котрі траплялися на її шляху, обов'язково додавала, які вони добрі. Сумом повіяло, коли вона розповідала про своє дитинство, в якому, ще й десяти років не маючи, навчилася шити й латати, вимінювати порожні пляшки на цукерку і називати святом – хліб на столі.
Познайомтеся і ви з цією дівчинкою. Можливо, після її розповіді світ, що оточує вас і ваших дітей, ви побачите по-новому…
Молодою вона вийшла заміж за дідуся Олександра з Луганської області, тож поїхала туди. Там народилася моя мама Оля, і я – в неї. Тато мій, казала, від мене відмовився, аліментів не платив. Я його ніколи й не бачила, знаю лише, що звати Царан Андрій Семенович. Чи я його шукала? А навіщо? Він же знає, що я є, і не шукає…
Потім ми жили з вітчимом, і народилося ще четверо моїх сестричок: Галя, якій зараз 16 років, Марійка – має 15 років, Ганнуся – їй у травні буде 13 років, і Оксанка – 12 років. Але вітчим помер дуже рано, і мама сама виховувала нас п'ятеро, ще й на роботу ходила, вона хімік-технолог. Як згадаю, як ми виживали… Купували на базарі пшеницю, мололи її на такому саморобному пристрої, жорнами зветься (його нам десь знайшла бабуся), і цілу зиму пекли млинці – ото й уся їжа. Бо ще ж треба було вдягнутися, узутися. Хліб для нас, повірите, був святом…
Влітку, коли біля хати в садочку починалися вишеньки, груші, ранні яблучка, ставало легше. Але все одно сусіди казали, що ми світилися, як свічечки. Мама брала нас і їхала в район у якісь кабінети.
– Ось, дивіться, що мені давати їм їсти? Випишіть хоч якусь допомогу, – просила.
А там, як зараз бачу, сидять такі великі тітоньки із золотими ланцюжками на шиях, які й слухати її не хотіли. Брали нас за плечі й випихали за двері. А їй аж викрикували:
– Тебе ніхто не змушував їх родити!
Так боляче було за маму. Їдемо додому, вона сльозами вмивається, а я, хоч і мала, але втішаю її. Сльози витираю і починаю казати, що бачила на горищі її стареньку шубку, то буду в ній ходити. Мама аж зраділа. Вдома одразу полізла на горище, каже – добре, що міль не з'їла. Потім перешила її на мене, і я в ній до школи ходила. А форму мені дала сусідка зі своєї дівчинки – синє таке платтячко з фартухом. Вона трішки блищала, але я її дуже любила.
Хоча ви не думайте, що ми були найбідніші. У нас всі сусіди так жили. Раз у рік зарплату отримували, бо шахти одну за одною закривали. З чого мали виживати, коли там картоплі садиш два відра, а збереш одне? Земля така, що копнеш лопатою, а під нею вугілля… Але кому воно там потрібне? Я навіть пляшки збирала. Правда, грошей за них не давали, але міняли – то на кілька пряників, то на цукерку. Принесеш їх додому, розділиш між сестричками – і радості повна хата…
Після другого класу влітку ми з мамою поїхали в Сари до бабусі Галі, яка повернулася сюди ще раніше, бо треба було доглядати хворих прабабусю і прадідуся. Зоставила й мене біля себе, щоб мамі було легше там, у місті. Так що пішла я в 3-й клас у Сарах. На перших порах важко було, бо ж приїхала я з російської школи, де українська мова лише раз на тиждень була. Не розуміла багатьох термінів. Але вчителька, Надія Михайлівна Огризько, дуже добре до мене ставилась… Дітям пояснює прикметник, а мені на дошці пише: "имя прилагательное", розповідає про дієслово, а мені пише: "глагол". І так я усе швидко освоїла. Та й допомогло те, що з чотирьох років любила читати.
У нас вдома з меблів були тільки ліжка, стіл і шафа, повна книг. Я залазила в неї і читала сестричкам усе підряд – і казки, і про рослин-ки, і про тваринок. А коли не було вже що читати, пішла сама в біб-
ліотеку й попросила записати мене.
– Ти ще мала, – кажуть, – не вмієш читати.
– Вмію, – доказую їм. – Мені ж уже 5 років.
– Все одно не запишем. От підеш у школу, тоді й приходь.
Прибігла я додому, вся заплакана, і прошу маму – запишись ти. І так вона стала приносити мені книжки. Те ж саме було й у школі. В першому класі діти вчили склади, а я за один день прочитала "Буквар". Пішла в шкільну бібліотеку, а мені й тут кажуть: рано ще. Тоді я взяла якусь книжку, що лежала на столику, й почала читати. Записали.
Дуже я любила книжки. Телевізора ж у нас не було. А вже в бабусі як жила, там був старенький, то він часто ламався. До того ж по селах почали вимикати світло. Що було робити? Ну, ми з бабусею і сусідкою придумали – щовечора збиралися й співали. Я стільки народних пісень там навчилася. Ви таких і не знаєте: і про три тополі, і про Василя, що сіно косить, і про вдову, й про калину в лузі…
Потім у нас сталося горе. У бабусі, яка робила на цегельному заводі, кухаркою в бригаді, а останній час – дояркою, стався інсульт, і вона померла в 54 роки. Мама повернулася в Сари з вітчимом Віталієм, від якого народилося ще дві сестрички – Катруся й Альонка. Ми стали жити знову разом. Перше, що зробили, купили картоплі і навесні засадили нею город. То така вродила, що навіть продавали.
Все казали: мало документів, принеси ще оте й оте. Вона приносила, а їй знову казали – ще принеси. З горем пополам нарешті оформили ту допомогу, але там і по сто гривень на душу не виходило. То перебивались ми в основному яблуками. Потім мама стала пекти пиріжки з картоплею, капустою, малиною, то ми їх тільки нюхали, на-
кладали в корзинки, носили по різних установах і продавали – це був наш заробіток. Адже надходила пора йти до школи, а ми ледве назбирували одяг. Стареньке латали, а новеньке шили руками, машинки в нас не було. Але так наловчилися з сестричками, що пошите не відрізнялося від купованого. Правда, я більше люблю в'язати, мама навчила. Вона й вишиває гарно. А я її бісером навчила плести. Узори беру з журналів чи сама придумую. І дівчаток своїх цим заразила. Особливо в Каті, вона в 4 класі, і Альонки-другокласниці такі чудові речі виходять. Маша ходить до 7 класу і займається в гуртку м'якої іграшки. Її вчителька, Лідія Володимирівна, дуже хвалить. Уявляєте, вона вже мала і в школі, і в районі свої персональні виставки.
Разом їх відмиваємо, підгодовуємо, яких залишаємо, а яких віддаємо добрим людям. Уже кілька років у нас живе собака Дік. Нам його привів один сільський дідусь аж із другого кутка. Я ще запам'ятала, як він зайшов у наш двір, впустив його й каже: "У вас йому буде добре". І пішов. А через кілька тижнів цей дідусь помер… Дік виріс великий, але такий добрий, ще нікого не вкусив. Тільки одного разу, як якийсь п'яний забрів до нас, то він за штанину його вхопив і став відтягати, мовляв, іди додому. Він дуже розумний і ласкавий. Було, прив'язалося до нас нічиє кошеня. Мама його покупала й каже: "Подивимось, чи приживеться". Назвали Стьопкою. По-клали спати в хаті. Вранці прокидаємось – нема Стьопки. Ми – туди, ми – сюди, ніде нема. Заглядаємо в будку до Діка, а воно там. Розляглося на соломці, Дік його лапами обгорнув, аж посопують обоє. До нього й курчатка в будку ходять. Що ми їмо, те й він – хліб, супи, борщі. Добре, що не вибагливий, до м'яса не привчений. Бо порося зараз купити дорого. Ми тримали корову, але вона перестала доїтися, то мусили її здати. Цією весною заведемо качок. А я ціле літо буду вдома. Треба городи обробляти – в нас майже сорок соток. А ще ми з сестричками посадили багато смородини, малини, полуниць, є сливи, яблука – то буде що консервувати. Я в місті дуже скучаю за своїм селом, бо їжджу не часто, щоб на дорогу не витрачатись. Там така краса! Недалеко через луг теч
е Псьол, поряд ставок, болота, ліс – восени все навколо жовто-червоним аж горить…
У старших класах я навчалася в обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості імені А.С.Макаренка, що в Ковалівці Полтавського району. Вирішила туди поїхати сама, бо тісно було в двох кімнатках нам усім тулитися. Мене зарахували, хоч туди беруть не всіх. А я займала перші місця на районних олімпіадах з хімії, а в області – друге. Коли Альонці було 2 рочки, у мами народився ще Данилко, якому нині 5 років, а через рік – Богданчик, йому зараз 4 рочки. Такі хорошенькі! А коли я вже навчалася в ліцеї, народилася Даринка, вона в нас десята. Я тоді відпросилася і забирала її з пологового відділення. Якби ви бачили, яка вона гарнюня! Я їх усіх дуже люблю.
Ліцей я закінчила зі срібною медаллю. Дуже скучаю за ним. Там так цікаво навчають, і вчителі дуже добрі. А клас у нас був – як одна сім'я. І класний керівник, учителька української мови та літератури Любов Іванівна Шевченко, – наче рідна мама для кожного. Хтось захворіє – всі шукають ліки. Хлопці виховані, шанують дівчат, охайні. Багато одно-
класників поступило в педуніверситет, є наші і в Києво-Могилянці, і в університетах Києва, Харкова. Ми часто зустрічаємось.
Зараз я вже на 2 курсі природничого факультету, вчуся на хіміка-
біолога. Стараюся у батьків нічого не брати. Адже знаю, як це – нагодувати і вдягнути дев'ятеро дітей. Мамі платять на всіх десь до тисячі, плюс зарплата вітчима, який знайшов роботу в районі. А я себе одягаю сама. Ну, по-перше, отримую підвищену стипендію як відмінниця – 640 гривень, а по-друге, влітку на всі канікули влаштувалася в магазині продавати телефони. І під час навчання по вихідних підміняла там продавців. Ось заробила собі на курточку, чобітки, светрик – все сама купила.
Я до 8 класу мріяла мати брюки – і аж після його закінчення мама на базарі купила. Боже, яка я була щаслива… А перші свої джинси я вже за стипендію на першому курсі університету купила.
Знаю, що в моєї мами і зараз немає таких грошей, щоб одягати сестричок в усе новеньке та модне. Що знаходяться й такі, які з них кепкують. Та я сестричок завжди захищаю, бо це дуже боляче. Кілька років тому батьки купили не нову, але простору хату, в якій колись була школа, а потім жили якісь дідусь із бабусею. Взяли її в кредит, який і досі виплачують. А, крім того, скільки витрат потрібно. Обгородили подвір'я – гроші закінчились, трохи обновили шпалери – гроші закінчились. Викопали криницю, провели опалення – вітчим усе це робив сам, але ж купувати матеріали за щось треба.
Читаю в газетах – матерям, які народили і виховали п'ятеро, шестеро, семеро дітей, присвоюють звання "Мати-героїня", дають якісь пільги чи матеріальну допомогу. А моя мама, яка вже три роки, як має десятеро дітей, такого звання не має. Вона вже двічі збирала і подавала документи в сільраду. Прийде, спитає, як там справи, а їй – то закон, кажуть, змінився, то треба, щоб старші діти вже чогось досягли, то в район посилають. А на кого їй дітей залишати? Та й соромно це – за себе просити…
Бачу, як у Насті набігають на очі сльози. Заспокоюю цю милу дівчинку, яка за таке коротке спілкування переповіла мені майже все життя своєї родини. Нелегке життя, бо небагато знайдеться її ровесників, які в малолітньому віці не тільки знали про жорна (не з музеїв, де вони знаходяться вже давно!), а й виживали з їхньою допомогою. Пообіцяла, що обов'язково напишу про її маму – 39-літню Ольгу Олександрівну Бєду, яку країна, котрій вона подарувала десять життів, за цей материнський подвиг уже давно мала б за честь пошанувати званням "Матері-героїні". А натомість чиновники понад три роки усе збирають документи…
– Мені так боляче за маму, – вже йдучи, каже Настя. – Але я найстарша в сім'ї. Я мушу за неї заступатися. Вона заслужила цю відзнаку усім своїм життям, яке присвячує нам, дітям.
Зоря Полтавщини, П’ятниця, 20 березня 2009 р., 4 стор.
Ми домовляємося про зустріч, і вже наступного дня я знайомлюся з Настею. Дві години нашого спілкування пролітають, як мить. І як же важко поєднати такі різні враження, які залишилися після нашого знайомства. Радісне, бо ця дівчинка немов подарувала мені сонячний промінчик своєї душі – про кого б вона не говорила з людей, котрі траплялися на її шляху, обов'язково додавала, які вони добрі. Сумом повіяло, коли вона розповідала про своє дитинство, в якому, ще й десяти років не маючи, навчилася шити й латати, вимінювати порожні пляшки на цукерку і називати святом – хліб на столі.
Познайомтеся і ви з цією дівчинкою. Можливо, після її розповіді світ, що оточує вас і ваших дітей, ви побачите по-новому…
Молодою вона вийшла заміж за дідуся Олександра з Луганської області, тож поїхала туди. Там народилася моя мама Оля, і я – в неї. Тато мій, казала, від мене відмовився, аліментів не платив. Я його ніколи й не бачила, знаю лише, що звати Царан Андрій Семенович. Чи я його шукала? А навіщо? Він же знає, що я є, і не шукає…
Потім ми жили з вітчимом, і народилося ще четверо моїх сестричок: Галя, якій зараз 16 років, Марійка – має 15 років, Ганнуся – їй у травні буде 13 років, і Оксанка – 12 років. Але вітчим помер дуже рано, і мама сама виховувала нас п'ятеро, ще й на роботу ходила, вона хімік-технолог. Як згадаю, як ми виживали… Купували на базарі пшеницю, мололи її на такому саморобному пристрої, жорнами зветься (його нам десь знайшла бабуся), і цілу зиму пекли млинці – ото й уся їжа. Бо ще ж треба було вдягнутися, узутися. Хліб для нас, повірите, був святом…
Влітку, коли біля хати в садочку починалися вишеньки, груші, ранні яблучка, ставало легше. Але все одно сусіди казали, що ми світилися, як свічечки. Мама брала нас і їхала в район у якісь кабінети.
– Ось, дивіться, що мені давати їм їсти? Випишіть хоч якусь допомогу, – просила.
А там, як зараз бачу, сидять такі великі тітоньки із золотими ланцюжками на шиях, які й слухати її не хотіли. Брали нас за плечі й випихали за двері. А їй аж викрикували:
– Тебе ніхто не змушував їх родити!
Так боляче було за маму. Їдемо додому, вона сльозами вмивається, а я, хоч і мала, але втішаю її. Сльози витираю і починаю казати, що бачила на горищі її стареньку шубку, то буду в ній ходити. Мама аж зраділа. Вдома одразу полізла на горище, каже – добре, що міль не з'їла. Потім перешила її на мене, і я в ній до школи ходила. А форму мені дала сусідка зі своєї дівчинки – синє таке платтячко з фартухом. Вона трішки блищала, але я її дуже любила.
Хоча ви не думайте, що ми були найбідніші. У нас всі сусіди так жили. Раз у рік зарплату отримували, бо шахти одну за одною закривали. З чого мали виживати, коли там картоплі садиш два відра, а збереш одне? Земля така, що копнеш лопатою, а під нею вугілля… Але кому воно там потрібне? Я навіть пляшки збирала. Правда, грошей за них не давали, але міняли – то на кілька пряників, то на цукерку. Принесеш їх додому, розділиш між сестричками – і радості повна хата…
Після другого класу влітку ми з мамою поїхали в Сари до бабусі Галі, яка повернулася сюди ще раніше, бо треба було доглядати хворих прабабусю і прадідуся. Зоставила й мене біля себе, щоб мамі було легше там, у місті. Так що пішла я в 3-й клас у Сарах. На перших порах важко було, бо ж приїхала я з російської школи, де українська мова лише раз на тиждень була. Не розуміла багатьох термінів. Але вчителька, Надія Михайлівна Огризько, дуже добре до мене ставилась… Дітям пояснює прикметник, а мені на дошці пише: "имя прилагательное", розповідає про дієслово, а мені пише: "глагол". І так я усе швидко освоїла. Та й допомогло те, що з чотирьох років любила читати.
У нас вдома з меблів були тільки ліжка, стіл і шафа, повна книг. Я залазила в неї і читала сестричкам усе підряд – і казки, і про рослин-ки, і про тваринок. А коли не було вже що читати, пішла сама в біб-
ліотеку й попросила записати мене.
– Ти ще мала, – кажуть, – не вмієш читати.
– Вмію, – доказую їм. – Мені ж уже 5 років.
– Все одно не запишем. От підеш у школу, тоді й приходь.
Прибігла я додому, вся заплакана, і прошу маму – запишись ти. І так вона стала приносити мені книжки. Те ж саме було й у школі. В першому класі діти вчили склади, а я за один день прочитала "Буквар". Пішла в шкільну бібліотеку, а мені й тут кажуть: рано ще. Тоді я взяла якусь книжку, що лежала на столику, й почала читати. Записали.
Дуже я любила книжки. Телевізора ж у нас не було. А вже в бабусі як жила, там був старенький, то він часто ламався. До того ж по селах почали вимикати світло. Що було робити? Ну, ми з бабусею і сусідкою придумали – щовечора збиралися й співали. Я стільки народних пісень там навчилася. Ви таких і не знаєте: і про три тополі, і про Василя, що сіно косить, і про вдову, й про калину в лузі…
Потім у нас сталося горе. У бабусі, яка робила на цегельному заводі, кухаркою в бригаді, а останній час – дояркою, стався інсульт, і вона померла в 54 роки. Мама повернулася в Сари з вітчимом Віталієм, від якого народилося ще дві сестрички – Катруся й Альонка. Ми стали жити знову разом. Перше, що зробили, купили картоплі і навесні засадили нею город. То така вродила, що навіть продавали.
Все казали: мало документів, принеси ще оте й оте. Вона приносила, а їй знову казали – ще принеси. З горем пополам нарешті оформили ту допомогу, але там і по сто гривень на душу не виходило. То перебивались ми в основному яблуками. Потім мама стала пекти пиріжки з картоплею, капустою, малиною, то ми їх тільки нюхали, на-
кладали в корзинки, носили по різних установах і продавали – це був наш заробіток. Адже надходила пора йти до школи, а ми ледве назбирували одяг. Стареньке латали, а новеньке шили руками, машинки в нас не було. Але так наловчилися з сестричками, що пошите не відрізнялося від купованого. Правда, я більше люблю в'язати, мама навчила. Вона й вишиває гарно. А я її бісером навчила плести. Узори беру з журналів чи сама придумую. І дівчаток своїх цим заразила. Особливо в Каті, вона в 4 класі, і Альонки-другокласниці такі чудові речі виходять. Маша ходить до 7 класу і займається в гуртку м'якої іграшки. Її вчителька, Лідія Володимирівна, дуже хвалить. Уявляєте, вона вже мала і в школі, і в районі свої персональні виставки.
Разом їх відмиваємо, підгодовуємо, яких залишаємо, а яких віддаємо добрим людям. Уже кілька років у нас живе собака Дік. Нам його привів один сільський дідусь аж із другого кутка. Я ще запам'ятала, як він зайшов у наш двір, впустив його й каже: "У вас йому буде добре". І пішов. А через кілька тижнів цей дідусь помер… Дік виріс великий, але такий добрий, ще нікого не вкусив. Тільки одного разу, як якийсь п'яний забрів до нас, то він за штанину його вхопив і став відтягати, мовляв, іди додому. Він дуже розумний і ласкавий. Було, прив'язалося до нас нічиє кошеня. Мама його покупала й каже: "Подивимось, чи приживеться". Назвали Стьопкою. По-клали спати в хаті. Вранці прокидаємось – нема Стьопки. Ми – туди, ми – сюди, ніде нема. Заглядаємо в будку до Діка, а воно там. Розляглося на соломці, Дік його лапами обгорнув, аж посопують обоє. До нього й курчатка в будку ходять. Що ми їмо, те й він – хліб, супи, борщі. Добре, що не вибагливий, до м'яса не привчений. Бо порося зараз купити дорого. Ми тримали корову, але вона перестала доїтися, то мусили її здати. Цією весною заведемо качок. А я ціле літо буду вдома. Треба городи обробляти – в нас майже сорок соток. А ще ми з сестричками посадили багато смородини, малини, полуниць, є сливи, яблука – то буде що консервувати. Я в місті дуже скучаю за своїм селом, бо їжджу не часто, щоб на дорогу не витрачатись. Там така краса! Недалеко через луг теч
е Псьол, поряд ставок, болота, ліс – восени все навколо жовто-червоним аж горить…
У старших класах я навчалася в обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості імені А.С.Макаренка, що в Ковалівці Полтавського району. Вирішила туди поїхати сама, бо тісно було в двох кімнатках нам усім тулитися. Мене зарахували, хоч туди беруть не всіх. А я займала перші місця на районних олімпіадах з хімії, а в області – друге. Коли Альонці було 2 рочки, у мами народився ще Данилко, якому нині 5 років, а через рік – Богданчик, йому зараз 4 рочки. Такі хорошенькі! А коли я вже навчалася в ліцеї, народилася Даринка, вона в нас десята. Я тоді відпросилася і забирала її з пологового відділення. Якби ви бачили, яка вона гарнюня! Я їх усіх дуже люблю.
Ліцей я закінчила зі срібною медаллю. Дуже скучаю за ним. Там так цікаво навчають, і вчителі дуже добрі. А клас у нас був – як одна сім'я. І класний керівник, учителька української мови та літератури Любов Іванівна Шевченко, – наче рідна мама для кожного. Хтось захворіє – всі шукають ліки. Хлопці виховані, шанують дівчат, охайні. Багато одно-
класників поступило в педуніверситет, є наші і в Києво-Могилянці, і в університетах Києва, Харкова. Ми часто зустрічаємось.
Зараз я вже на 2 курсі природничого факультету, вчуся на хіміка-
біолога. Стараюся у батьків нічого не брати. Адже знаю, як це – нагодувати і вдягнути дев'ятеро дітей. Мамі платять на всіх десь до тисячі, плюс зарплата вітчима, який знайшов роботу в районі. А я себе одягаю сама. Ну, по-перше, отримую підвищену стипендію як відмінниця – 640 гривень, а по-друге, влітку на всі канікули влаштувалася в магазині продавати телефони. І під час навчання по вихідних підміняла там продавців. Ось заробила собі на курточку, чобітки, светрик – все сама купила.
Я до 8 класу мріяла мати брюки – і аж після його закінчення мама на базарі купила. Боже, яка я була щаслива… А перші свої джинси я вже за стипендію на першому курсі університету купила.
Знаю, що в моєї мами і зараз немає таких грошей, щоб одягати сестричок в усе новеньке та модне. Що знаходяться й такі, які з них кепкують. Та я сестричок завжди захищаю, бо це дуже боляче. Кілька років тому батьки купили не нову, але простору хату, в якій колись була школа, а потім жили якісь дідусь із бабусею. Взяли її в кредит, який і досі виплачують. А, крім того, скільки витрат потрібно. Обгородили подвір'я – гроші закінчились, трохи обновили шпалери – гроші закінчились. Викопали криницю, провели опалення – вітчим усе це робив сам, але ж купувати матеріали за щось треба.
Читаю в газетах – матерям, які народили і виховали п'ятеро, шестеро, семеро дітей, присвоюють звання "Мати-героїня", дають якісь пільги чи матеріальну допомогу. А моя мама, яка вже три роки, як має десятеро дітей, такого звання не має. Вона вже двічі збирала і подавала документи в сільраду. Прийде, спитає, як там справи, а їй – то закон, кажуть, змінився, то треба, щоб старші діти вже чогось досягли, то в район посилають. А на кого їй дітей залишати? Та й соромно це – за себе просити…
Бачу, як у Насті набігають на очі сльози. Заспокоюю цю милу дівчинку, яка за таке коротке спілкування переповіла мені майже все життя своєї родини. Нелегке життя, бо небагато знайдеться її ровесників, які в малолітньому віці не тільки знали про жорна (не з музеїв, де вони знаходяться вже давно!), а й виживали з їхньою допомогою. Пообіцяла, що обов'язково напишу про її маму – 39-літню Ольгу Олександрівну Бєду, яку країна, котрій вона подарувала десять життів, за цей материнський подвиг уже давно мала б за честь пошанувати званням "Матері-героїні". А натомість чиновники понад три роки усе збирають документи…
– Мені так боляче за маму, – вже йдучи, каже Настя. – Але я найстарша в сім'ї. Я мушу за неї заступатися. Вона заслужила цю відзнаку усім своїм життям, яке присвячує нам, дітям.
Зоря Полтавщини, П’ятниця, 20 березня 2009 р., 4 стор.
Рубрика: 
