– Оксано Олексіївно, яким був Ваш батько?
– Він мав напрочуд молоду душу, сповнену дотепів, жартів, мудрих думок і добрих порад. Цим його щедро нагородила рідна Полтавщина, де поруч тепер пам’ятники Григорію Сковороді, Архипу Тесленку, Олексію Коломійцю.
– Ваш тато про своє рідне село говорив, що Харківці – це колиска його життя, мрій, почуттів, його долі…
– Як захоплено, з якою любов’ю батько розповідав про мальовничі Харківці, про в’юнку річку Прірву. Я добре пам’ятаю, як ми мандрували з ним до далекої і такої бажаної Жаданки – маленького, чистого й холодного джерельця під лісом, справжнього прихистку для спраглих. А як вправно він вмів ловити карасів, розпалювати вогнище з одного сірника, готувати юшку чи польову кашу! Робив це неповторно, по-своєму.
– Я знаю, що Олексій Федотович воював на фронтах Великої Вітчизняної війни. Чи ділився він із Вами спогадами про пережиті тяжкі часи?
– Так. Під час війни батько був командиром артилерійського підрозділу. Техніки не вистачало. Тому використовували коней. Одного разу кобила, на якій їздив батько, підірвалася на міні й загинула. Тато дуже жалкував за нею. Кобила була розумною, слухалася і під час обстрілів ховалася й не ворушилася. Звали її чомусь Табуретка.
Іншим разом батька, пораненого і контуженого, поклали на гору трупів, бо думали, що мертвий. І лише щасливий випадок його врятував – молодий солдатик, побачивши кліпання батькових очей, відніс його до шпиталю. Довго бідкався тато, бо так і не знайшов після лікування свого рятівника…
– Оксано Олексіївно, розкажіть про творчість Олексія Федотовича, його дружбу з колегами по перу.
– Батько мав здатність у простих речах, дрібних деталях бачити особливе. Він постійно щось занотовував до щоденника і використовував ці цікавинки у своїх творах, наполегливо працював над кожним словом, котре вважав початком вчинків. Жалкую, що не записувала свої враження від багатьох зустрічей із татовими друзями – Загребельним, Мушкетиком, Олійником, Доламаном, Сомом, Гірником, Комаром, багатьма іншими… Якими цікавими, мудрими і доброзичливими були їхні бесіди! Йшлося про патріотизм, українську мову і літературу, філософію та психологію, про суто життєві й спілчанські проблеми і про розвиток цивілізаційних процесів, навіть про унікальність людського життя та місію людства у Всесвіті. Батько мислив образами, використовував завжди влучні й яскраві метафори. Він говорив мені: “Ми з мамою любимо тебе, як Земля любить Сонце. Чим Сонце тепліше – тим щедріша Земля”.
– Коли до Олекси Коломійця приходило творче натхнення?
– Працював батько завжди лише вночі й завжди у своїх “ритуальних” валянках і тюбетейці. Це почалося з часів його роботи в редакціях газет і журналів. Отже, вдень він редагував чужі твори, а вночі писав сам. Вважав мирську суєту і творчість несумісними. Був дуже вимогливим до себе. Та й мені іноді перепадало. Особливо ж – за четвірки з української мови.
– Олексій Федотович знайшов себе у драматургії. Чому цей жанр став йому найближчим?
– Батькова драматургія була зорієнтованою в русло гуманістичних і моральних проблем. “Найкращий драматург – життя”, – казав він. Його п’єси були близькі людям. У них ішлося про високі почуття, сімейні стосунки, естетичні ідеали, зв’язок особистості та суспільства. Батько написав понад двадцять п’єс. І перед кожною прем’єрою дні були сповнені нервового напруження. Чи не забудуть текст актори? Як сприйматимуться музичний супровід, сценографія, декорації? Напруга завжди знімалася оплесками і квітами…
– Як сприймали цензори п’єси Вашого батька?
– Знервованим повертався тато після так званих “читок” у міністерстві культури та надмірних “правок” цензорів. В одну з п’єс, “За дев’ятим порогом”, – про славне запорозьке козацтво, пропонували ввести ще одну дійову особу – російського посла. П’єсу, врешті, взагалі заборонили із незбагненним формулюванням – “за любування старовиною”. Деяких режисерів, які взялися ставити п’єсу, звільнили з роботи…
– Незважаючи на швидкоплинність часу, п’єси Вашого батька є актуальними і сьогодні…
– Тато був романтиком. Як нині не вистачає цього романтизму в духовно збіднілій і збаламученій Україні!
Особливо ж актуальною для сьогодення є незакінчена, на жаль, п’єса “Завтра – Помпея” – твір не стільки про минуле, скільки про сучасне. Йдеться і про глобальні проблеми, загрозу екологічних катастроф, та найбільше – про катастрофу людської моралі, від якої інші проблеми є похідними. П’єса яскраво демонструє, що питання моралі стосуються і сенатора, і плебея…
Роздвоєність особистості – навіть в антуражі сцени, на заднику якої кентавр із двома головами і одним тулубом скаче урізнобіч. Сучасні українські “кентаври” – багатовекторність, двомовність, протистояння гілок влади, полярність пріоритетів розвитку…
Акцентуючи увагу на етичних аспектах людського буття, батько наголошував на важливості національної гідності та самоідентифікації. За його словами, “позанаціональної культури бути не може. Театр повинен мати забарвлення свого народу”.
– Прикро, коли народ забуває свої духовні традиції, звичаї, моральні засади…
– Сучасна антикультура нівелює національні грані духовного життя, руйнує народні традиції, підмінює романтизм практицизмом, зневажає ідеалізм. Водночас пропагуються нігілізм, антипатріотизм, брутальність, насильство, бездуховність і порнографія…
В Україні, схоже, вже сталося те, від чого застерігав Христос у Нагірній Проповіді: сіль втратить смак, і в суспільстві запанують профани і невігласи…
Суспільство, на жаль, не дбає про моральних авторитетів, про патріотів і творців. Лише вони змогли б, об’єднавшись, змінити ситуацію своєю стійкою вірою у справжній сенс життя, власним прикладом безкорисливого служіння спільноті.
Втім, вірю, що прозріння прийде, вже не третій, а перший сорт людей, маю на увазі саме моральні якості, буде визначати наше життя.
Мудрі батькові п’єси завжди вчитимуть вічним чеснотам. Бо життя коротке, а мистецтво – вічне.
– Я повністю погоджуюся з Вами, Оксано Олексіївно, і хочу додати, що хоча час стирає відбитки буденності на сходинках вічності, але він невладний над справжньою величчю.
Зоря Полтавщини, Вівторок, 17 березня 2009 р., стор. 1-3.
– Він мав напрочуд молоду душу, сповнену дотепів, жартів, мудрих думок і добрих порад. Цим його щедро нагородила рідна Полтавщина, де поруч тепер пам’ятники Григорію Сковороді, Архипу Тесленку, Олексію Коломійцю.
– Ваш тато про своє рідне село говорив, що Харківці – це колиска його життя, мрій, почуттів, його долі…
– Як захоплено, з якою любов’ю батько розповідав про мальовничі Харківці, про в’юнку річку Прірву. Я добре пам’ятаю, як ми мандрували з ним до далекої і такої бажаної Жаданки – маленького, чистого й холодного джерельця під лісом, справжнього прихистку для спраглих. А як вправно він вмів ловити карасів, розпалювати вогнище з одного сірника, готувати юшку чи польову кашу! Робив це неповторно, по-своєму.
– Я знаю, що Олексій Федотович воював на фронтах Великої Вітчизняної війни. Чи ділився він із Вами спогадами про пережиті тяжкі часи?
– Так. Під час війни батько був командиром артилерійського підрозділу. Техніки не вистачало. Тому використовували коней. Одного разу кобила, на якій їздив батько, підірвалася на міні й загинула. Тато дуже жалкував за нею. Кобила була розумною, слухалася і під час обстрілів ховалася й не ворушилася. Звали її чомусь Табуретка.
Іншим разом батька, пораненого і контуженого, поклали на гору трупів, бо думали, що мертвий. І лише щасливий випадок його врятував – молодий солдатик, побачивши кліпання батькових очей, відніс його до шпиталю. Довго бідкався тато, бо так і не знайшов після лікування свого рятівника…
– Оксано Олексіївно, розкажіть про творчість Олексія Федотовича, його дружбу з колегами по перу.
– Батько мав здатність у простих речах, дрібних деталях бачити особливе. Він постійно щось занотовував до щоденника і використовував ці цікавинки у своїх творах, наполегливо працював над кожним словом, котре вважав початком вчинків. Жалкую, що не записувала свої враження від багатьох зустрічей із татовими друзями – Загребельним, Мушкетиком, Олійником, Доламаном, Сомом, Гірником, Комаром, багатьма іншими… Якими цікавими, мудрими і доброзичливими були їхні бесіди! Йшлося про патріотизм, українську мову і літературу, філософію та психологію, про суто життєві й спілчанські проблеми і про розвиток цивілізаційних процесів, навіть про унікальність людського життя та місію людства у Всесвіті. Батько мислив образами, використовував завжди влучні й яскраві метафори. Він говорив мені: “Ми з мамою любимо тебе, як Земля любить Сонце. Чим Сонце тепліше – тим щедріша Земля”.
– Коли до Олекси Коломійця приходило творче натхнення?
– Працював батько завжди лише вночі й завжди у своїх “ритуальних” валянках і тюбетейці. Це почалося з часів його роботи в редакціях газет і журналів. Отже, вдень він редагував чужі твори, а вночі писав сам. Вважав мирську суєту і творчість несумісними. Був дуже вимогливим до себе. Та й мені іноді перепадало. Особливо ж – за четвірки з української мови.
– Олексій Федотович знайшов себе у драматургії. Чому цей жанр став йому найближчим?
– Батькова драматургія була зорієнтованою в русло гуманістичних і моральних проблем. “Найкращий драматург – життя”, – казав він. Його п’єси були близькі людям. У них ішлося про високі почуття, сімейні стосунки, естетичні ідеали, зв’язок особистості та суспільства. Батько написав понад двадцять п’єс. І перед кожною прем’єрою дні були сповнені нервового напруження. Чи не забудуть текст актори? Як сприйматимуться музичний супровід, сценографія, декорації? Напруга завжди знімалася оплесками і квітами…
– Як сприймали цензори п’єси Вашого батька?
– Знервованим повертався тато після так званих “читок” у міністерстві культури та надмірних “правок” цензорів. В одну з п’єс, “За дев’ятим порогом”, – про славне запорозьке козацтво, пропонували ввести ще одну дійову особу – російського посла. П’єсу, врешті, взагалі заборонили із незбагненним формулюванням – “за любування старовиною”. Деяких режисерів, які взялися ставити п’єсу, звільнили з роботи…
– Незважаючи на швидкоплинність часу, п’єси Вашого батька є актуальними і сьогодні…
– Тато був романтиком. Як нині не вистачає цього романтизму в духовно збіднілій і збаламученій Україні!
Особливо ж актуальною для сьогодення є незакінчена, на жаль, п’єса “Завтра – Помпея” – твір не стільки про минуле, скільки про сучасне. Йдеться і про глобальні проблеми, загрозу екологічних катастроф, та найбільше – про катастрофу людської моралі, від якої інші проблеми є похідними. П’єса яскраво демонструє, що питання моралі стосуються і сенатора, і плебея…
Роздвоєність особистості – навіть в антуражі сцени, на заднику якої кентавр із двома головами і одним тулубом скаче урізнобіч. Сучасні українські “кентаври” – багатовекторність, двомовність, протистояння гілок влади, полярність пріоритетів розвитку…
Акцентуючи увагу на етичних аспектах людського буття, батько наголошував на важливості національної гідності та самоідентифікації. За його словами, “позанаціональної культури бути не може. Театр повинен мати забарвлення свого народу”.
– Прикро, коли народ забуває свої духовні традиції, звичаї, моральні засади…
– Сучасна антикультура нівелює національні грані духовного життя, руйнує народні традиції, підмінює романтизм практицизмом, зневажає ідеалізм. Водночас пропагуються нігілізм, антипатріотизм, брутальність, насильство, бездуховність і порнографія…
В Україні, схоже, вже сталося те, від чого застерігав Христос у Нагірній Проповіді: сіль втратить смак, і в суспільстві запанують профани і невігласи…
Суспільство, на жаль, не дбає про моральних авторитетів, про патріотів і творців. Лише вони змогли б, об’єднавшись, змінити ситуацію своєю стійкою вірою у справжній сенс життя, власним прикладом безкорисливого служіння спільноті.
Втім, вірю, що прозріння прийде, вже не третій, а перший сорт людей, маю на увазі саме моральні якості, буде визначати наше життя.
Мудрі батькові п’єси завжди вчитимуть вічним чеснотам. Бо життя коротке, а мистецтво – вічне.
– Я повністю погоджуюся з Вами, Оксано Олексіївно, і хочу додати, що хоча час стирає відбитки буденності на сходинках вічності, але він невладний над справжньою величчю.
Зоря Полтавщини, Вівторок, 17 березня 2009 р., стор. 1-3.
Рубрика: 
