Коли Тарасові Шевченку виповнилося 23 роки, він  потрапив до лікарні з важкою застудою. Лікар Олексій Сергійович Жидовцов за допомогою друзів влаштував хворого в Петербурзьку лікарню святої Марії Магдалини. Хвороба довела організм Шевченка до критичного стану – вісім діб він був непритомний. Але молодий організм, чуйність лікарів та піклування друзів зробили неможливе – Тарас вийшов з лікарні майже здоровою людиною.
На той час гордістю Петербурзької лікарні святої Марії Магдалини був штабс-лікар Олександр Дмитрович Бланк, дід В.І.Леніна по матері. Це був високоосвічений, талановитий медик, мав дипломи з усіх провідних спеціальностей – терапевта, хірурга, акушера… Олександр Дмитрович цікавився новинами медицини, багато читав і сам писав високопрофесійні праці.
Т.Г.Шевченко сам також не цурався знайомства з медичною наукою. Слухав лекції в медико-хірургічній академії з анатомії, які читав один із засновників вітчизняної хірургії та анатомії Ілля Васильович Буяльський. В автобіографічній повісті "Художник" Тарас Шевченко писав: "Я начал посещать анатомические лекции профессора Буяльского И.В. Он теперь читает остов… Я знаю наизусть остов". Збереглися малюнки Шевченка "На лекції з анатомії", де зображено І.В.Буяльського та "Анатомічний малюнок", зроблений на одній з лекцій видатного медика.
Восени 1839 року Тарас Шевченко знову занедужав. Цього разу захворів на тиф. Приятель (Ф.П.Пономарьов) перевіз Тараса Григоровича до своєї кімнати з антресолями у будинку Академії мистецтв. "На цих антресолях, – згадував Пономарьов, – мій бідний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яка поглинала наші мізерні кошти. Саме тоді він намалював олійними фарбами свій знаменитий "Автопортрет".
У жовтні 1842 року на пароплаві, що прямував до Стокгольма, Тарас Шевченко виїхав із Петербурга. Але в дорозі тяжко захворів. Зберігся лист, де він пише: "… так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виїду. Хоч лікар і говорить, що нічого, одначе так кивне головою, що аж сумно дивитися. Сьогодні оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! А треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тільки милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждатися, щоб хоч умерти на Україні".
Серед близьких приятелів Т.Г.Шевченка був лікар Андрій Осипович Козачковський, який жив у Переяславі. В 1845 році Тарас знову застудився і лікувався у свого друга. Лікар не відходив від нього: намагався полегшити страждання. У хвилини одужання, при світлі свічки, в одній із кімнат будинку А.О.Козачковського Шевченко написав свій славнозвісний "Заповіт".
Козачковський встановив суворий режим. Шевченко виконував усі приписи лікаря, не виходив навіть із кімнати, лише з вікна стежив, що діялося навколо. Андрій Осипович допомагав поету й матеріально. Зберігся лист Т.Г.Шевченка від 14 квітня 1854 року, в якому поет дякує другові за гроші, які той надіслав, ніби "от хорошего общезнакомого": "… чи не ти се сам посилаєш мені убогому із своєї власної дірявої кишені. Я думаю, що так. Серце моє мені нашіптує, що так. Спасибі ж тобі ще раз, друже мій єдиний!" Шевченко та Козачковський на знак вірності своїй дружбі посадили дві акації, сплівши їх стовбури, які згодом міцно зрослися. В 1847 році за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві (хоча документально слідство цього не встановило) та за крамольні вірші Шевченка вислали у далекі зауральські степи. Микола І власною рукою написав на справі: "Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать".
Перебуваючи в засланні в Орській фортеці, Тарас Григорович захворів на ревматизм. Про це він писав: "Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь. І до всього того треба було ще й занедужать, восени мучив мене ревматизм…"
Лікували Шевченка в ті часи штабс-лікар 5-го лінійного батальйону окремого Оренбурзького корпусу Кузьма Борисович Богословський та старший лікар Роїмського лазарету Василь Миколайович Бєлов. Внаслідок поганого харчування поет захворів ще й на типову для засланців та в'язнів хворобу – цингу – і почав втрачати зір. Із цього приводу в одному з листів він жалівся: "Лихо діється зі мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову, одне те, що нудьга і безнадія давить серце, а друге, нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава Богу, а тепер зуби й очі так болять, що не знаю, де дітись".
Майже всі лікарі, знайомі Шевченка, намагалися в міру своїх сил і можливостей полегшити стан поета не тільки фізично, а й допомогти морально. В Орській фортеці місцевий лікар, гуманна, чуйна людина Михайло Семенович Александрійський знайомив поета з новинками художньої літератури і, ризикуючи, постачав йому папір, фарби. Шевченко писав своїм друзям, щоб вони надсилали пошту на таку адресу: "В крепость Орскую. Его высокоблагородию Михаилу Семеновичу Александрийскому з передачею мені. А цей чолов'яга буде посилать до мене через коменданта".
Шевченко був бажаним гостем у домі лікаря Петра Євстахійовича Майделя. Ризикуючи життям, Петро Майдель здійснив справжній подвиг під час боротьби з епідемією холери в Оренбурзі 1848 року. Він вдень і вночі виїжджав до хворих, не відмовляв у проханні навіть найостаннішому біднякові, лікував незаможних людей за свій кошт.
Подіями, пов'язаними з епідемією, яка лютувала в степах, де перебував у засланні Шевченко, навіяний його вірш "Чума".
Роки заслання не тільки похитнули здоров'я поета, а й змінили його вигляд. У листі до Козачковського він пише: "Я теперь совершенно лысый и сывый". В іншому листі до нього ж називає себе: "Старым, лысым, усатым солдатом".
Завдяки піклуванню вірних друзів та знайомих Т.Г.Шевченко був звільнений від заслання в 1857 році й переїхав до Астрахані, де зустрівся з лікарями: С.А.Незабитовським, І.Ф.Моровським, Ф.І.Чельцовим і познайомився з польськими лікарями Каролем Новицьким, Павлом Родзейовським, Тітусом Шалевичем.
Незабитовський добре знав творчість Т.Г.Шев-ченка, був закоханий у його поезію. І це сприяло їхньому зближенню: "… я был осчастливлен встречею с любимым и уважаемым мною поэтом Тарасом Григорьевичем Шевченко, с которым я провожу эти дни, что оставит во мне глубокое воспоминание навсегда".
Прибувши після Астрахані в Нижній Новгород, Шевченко відновив знайомство з лікарем Володимиром Івановичем Далем, автором відомого словника російської мови. "Сделал визитацию В.И.Далю, – пише в щоденнику Шевченко, – и хорошо сделал, что я, наконец, решился на эту визитацию. Он принял меня весьма радушно, распрашивал о своих оренбургских знакомых, которых я не видел с 1850 года, и в заключение просил заходить к нему запросто как к старому приятелю".
Але поступово Шевченко все менше і менше мав змогу зустрічатися з друзями – підводило здоров'я. Наслідки дистрофії, ревматизм, набутий у засланні, дедалі більше давалися взнаки. Напружена праця, погані житлові умови, загальна невпорядкованість побуту виснажували організм.
В останні місяці життя його лікував П.А.Круневич, обдарований лікар, товариш поета по засланню. Поет із кожним днем слабнув. На Новий 1861 рік він був уже прикутий до ліжка. В листі Варфоломею, своєму родичеві, Шевченко пише: "Так мені погано, що я ледве перо в руках держу… Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив". У ніч з 24 на 25 лютого у нього був тяжкий серцевий напад, а о
5 годині 30 хвилин ранку 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року Тарас Шевченко помер.
ї“Зоря Полтавщини”, 8 стор., 3_03_09