Всі, хто цікавиться українською піснею, навряд чи помиляться в авторстві неперевершеної музики – мелодій до пісень "Степом, степом", "Мамина вишня", "Хата моя, біла хата", "Виростеш ти, сину". Звичайно ж, вони скажуть-запевнять: це – Анатолій Пашкевич. А ось запитайте у пересічного українця – хто є автором мелодії широковідомої "Ой я маю чорні брови"? Більшість відповідей не викличе сумнівів: "Та це ж народна пісня!". По суті воно так, але музику до неї написав той таки… Пашкевич.
– Слова пісні "Ой я маю чорні брови" і справді народ придумав, а музика моя, – ділився свого часу зі мною Анатолій Максимович. – У тексті тільки один куплет дописаний Василем Морсюком. А як виникла мелодія? Якось під час репетиції трохи засперечалися з моїм помічником-хормейстером. Я й кажу йому: "Давай за п'ять хвилин напишу музику до пісні!". Під час перерви прямо на серветці записав йому не просто мелодію, а хорову партитуру. Буквально за кілька хвилин згармонізував, даю – "На, йди пробуй!". Послухали хористи – кажуть, нічого, гарна пісня буде… І пішла вона в світ як народна пісня "Ой я маю чорні брови". Якось навіть у видавництві її поправили як народну. (Записано у березні 1995 року, Чернігів).
Втім, приклад створення "скороспілої", на перший погляд, мелодії у творчості Пашкевича – радше виняток, аніж норма. Зазвичай над піснями композитор працював довго і ретельно. Окрім широковідомих творів з повним чи частковим авторством, у Пашкевича було близько двох десятків пісень, авторство яких він і не намагався декларувати – все одно вони сприймалися як народні, й так само оголошувалися під час концертів чи записів.
…А починалося все з Черкаського народного хору, де з 1965 по 1973 рік працював композитор – спочатку хормейстером під керівництвом Анатолія Авдієвського, а згодом – і художнім керівником. Саме на цей період припав яскравий творчий злет Пашкевича й очолюваного ним колективу. Зі своєю незрівнянною творчою манерою і притаманним тільки йому звучанням Черкаський хор став колискою милозвучних пісень Анатолія Пашкевича, які одразу забриніли у чутливих українських сердцях. Як оцінював той період сам композитор: "Для мене все тоді було нове, я пізнавав усе вперше, і це, зрештою, давало свої результати. Там я почав "злітати" на крилах народної пісні".
Пригадує Анатолій Пашкевич:
– Якось сіли ми з ветеранами черкаського колективу і почали згадувати. Вони й кажуть: "Ви, Максимовичу, мабуть, кожен район, кожне село знаєте на Черкащині". А воно й справді: я обходив пішки, об'їздив на мотоциклі чи не увесь черкаський край – записував і займався обробками пісень, оновлював ними репертуар. Назбиравши, скажімо, 5–10 пісень, згодом одна-дві з них включалися до репертуару хору. І якщо нова річ схвально сприймалася колективом і привертала увагу людей, то такі пісні "йшли в народ", і мені ніколи не було соромно за них. Найпершою моєю обробкою народної пісні була "Ой вербо, вербо", яка й понині звучить в Черкаському хорі… Її, а також ще кілька пісень, я записав з голосу Марії Олійник у селі Лозоватка Шполянського району. З Черкас також розлого полилася така пісня, як "Летіла зозуля". Написав її десь у 1966 році, Рая Кириченко завше співала її як народну пісню, та й на телестудії так оголошували. "Ой не плавай, лебедоньку", "Ой гоп, черевички" – тут і музика моя, і текст. А скільки інших пісень пішло в народ – "Ой цвіте, цвіте біла вишенька", "Сама собі дівчина здивувалася" (це також пісні з репертуару Раїси Кириченко), "Ой летіла пава", "Ой журавко, журавко", "Дощик на-
крапає", "У дівчини Василини" – всі вони написані наприкінці 60-х – на початку 70-х років. (Записано у березні 1995 року, Чернігів).
І все ж справжньою вершиною "онароднення" української пісні можна по праву вважати ліричний твір Анатолія Пашкевича на вірші Дмитра Луценка "Ой ти, ніченько". Історія її створення і "ходіння в народ" рясніє парадоксальними моментами і дивовижними пригодами.
Із спогадів Героя України Раїси Кириченко:
– Пригадався сонячний осінній день. Під час репетиції Черкаського народного хору Анатолій Пашкевич познайомив нас з поетом із Києва Дмитром Луценком. Вийшов і став перед хором невисокий, статечний чоловік з блакитними очима. Коли читав свої вірші, то якось одразу помолодшав, заіскрився і нас зачарував. Потім Анатолій Пашкевич сказав, що розучуватимемо нову пісню "Ой ти, ніченько". І мені пощастило бути її солісткою. Пісня одразу всім сподобалась і полетіла легкокрилим птахом над Україною. (Жовтень 1996 р.).
Ті, хто добре знав Пашкевича за життя, можуть підтвердити: митець не робив ніякої таємниці зі своєї творчості. Був відкритим і доступним, часом аж занадто: біля нього могли опинитися як давні друзі, приятелі, так і випадкові люди. Він показував їм начерки, награвав мелодії і навіть радився, коли відчував, що людина розуміється на музиці чи в поезії. Та коли йдеться про пісні, написані у співавторстві з Дмитром Луценком, то тут найчутливішим і найемоційнішим "хронікером" народження пісень була дружина поета-пісняра Тамара Іванівна. Разом з авторами переживала вона за долю не однієї пісні двох побратимів:
…Сидимо якось біля екрана і чуємо, оголошують:
– Українська народна пісня "Ой ти, ніченько", виконує ансамбль "Кобза".
– О, глянь, пісня вже й народною стала, – сказав, щиро радіючи, автор.
Я спершу подумала, що, може, і в народі є якась інша "Ніченька". Слухаю, слухаю…Та ні – і музика Пашкевича, і слова Луценка.
Ой ти, ніченько, зоре ранняя,
ждала милого до світання я.
Я ж над річкою засмутилася,
десь любов моя забарилася…
Коли закінчився цей концерт, посипались, як з решета зерно, телефонні дзвінки. Обурювались і друзі, і знайомі, і композитори: "Що за неподобство! Як можна брати чужу пісню при живих авторах?"
Попросили Дмитра принести першодрук пісні в управління захисту авторських прав. Він надіслав їм підтвердження, що твір його і Пашкевича. А вже через кілька місяців, повернувшись із гастролей, подзвонив Євген Коваленко і чемно пере-
прошував поета:
– Я ж цілком був певен у народності пісні. Почув її вперше в прикарпатському селі. Так вона мені до душі припала, і записав її з вуст тамтешніх селянок. Не ображайтесь, шановний Дмитре Омеляновичу!
– Та я дуже зрадів, що вже її народною назвали. Бо коли хоч одна пісня творця перейде в народні, то недарма прожите життя його, – відповів автор.
Резонанс від пісні "Ой ти, ніченько" пішов величезний. Перший запис пісні у виконанні Черкаського державного народного хору (солісти – Раїса Кириченко і Ганна Ковтун) з'явився у фондах Українського радіо 1970 року. Потім були ще десятки записів і виконавців. Було й таке, що пісня дещо призабулася і довго не звучала в ефірі. І нарешті у 1981 році вона "спливла" у запису ансамблю "Кобза", але з дещо інтерпретованою назвою – "Ой ти, річенька" (це, певно, від того, що в тексті пісні й справді згадується річенька). Саме таку назву перейняли "кобзарі", почувши пісню під час гастролей на Івано-Франківщині. Авторів зазвичай у селі "не празнують", згадують нечасто, співають те, що припало до душі, – аби пісня гарною була. Тож і записали її як народну. З такою самою назвою у 1985 році пісня осіла у Москві, в фондах колишнього Всесоюзного радіо у виконанні вокального тріо сестер Книш.
Свою скромну, але характерну для митців історію має ще одна, воістину народна пісня "Хата моя, біла хата". Одного разу їхали Дмитро Луценко
з Анатолієм Пашкевичем з Черкас у село на концерт автобусом. Пашкевич, взявши баян, почав музикувати щось під настрій. Дмитро Омелянович питає в нього: "Що ти хочеш сказати цією імпровізацією?" – "А те, що перед очима стоїть хата, біла, з покривленими сумними віконцями", – відповідає той. Усміхнувся поет, замислився. Наступну після концерту ніч не спав, а вранці перед ним уже лежав новий вірш. Пашкевич поклав його на музику, і вийшла чудова, лагідна пісня, яку переважно виконувала Раїса Кириченко:
Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна…
У 90-х роках минулого століття, за часів роботи Анатолія Пашкевича з Чернігівським народним хором, ми часто спілкувалися з ним, зокрема і на тему народності пісень сучасних композиторів. Якось я запитав: а чому його пісні з повним чи
частковим авторством приписують народові, й артисти кажуть, що вони легко співаються?
– Коли я пишу твір, то намагаюсь робити так, щоб це була не просто нова оригінальна мелодія, – відповів композитор. – Своїм метроритмом, розспівом вона ще й максимально має бути на-
ближена до народної – немовби переливатися з неї і знову розчинятися в ній. Тоді зручно і легко співається. (Записано у жовтні 1996 року, Чернігів).
Слід визнати, що Анатолій Пашкевич досить ревно, самокритично і певною мірою безжально ставився до своїх нових творів ще в процесі роботи над ними. Ніколи не нав'язував їх хористам – обов'язково радився, випробовував різні варіанти, експериментував… Якось у Чернігові я торкнувся цієї теми у розмові з артистками хору і ось що почув:
– Коли Анатолій Максимович приносив на репетицію якусь нову річ для розучування, ми зазвичай не могли стримувати емоцій. Сиділи і разом зі слізьми витирали на обличчі свої косметичні фарби – так зворушував він нас своїми піснями. Довго працювали, "переварювали", осмислювали. Він з нами обов'язково радився: "Дівчата, вам сподобалося чи ні?". Якщо пісня не зачіпала нас – одразу відкидали і ніколи не поверталися до неї.
Подібними одкровеннями у різний час ділилися зі мною колишні й нинішні співаки Черкаського і Волинського народних хорів, заслуженого ан-самблю "Дарничанка" (Київ), де залишив свій неповторний творчий почерк композитор.
Про мелодійність і феномен творення Пашкевичевих пісень доводилося мені говорити і зі знаними українськими митцями. Ось деякі враження творчих побратимів, які добре знали композитора і віддавали належне його творчості.
Герой України, керівник Державного академічного народного хору імені Григорія Верьовки Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ:
– Музичний талант у Анатолія Пашкевича проявлявся, як унікальний дар Божий. Він був неперевершеним мелодистом – настільки просякнутим національним елементом у музиці, народною піснею, що й особиста творчість його носила характер пісенного фольклору. Таке явище притаманне людям, напрочуд неординарно обдарованим. Він робив обробки народних пісень, але, по суті, ці обробки були його власними оригінальними творами… (Записано у Києві, червень 2005 року).
Народний артист України, незмінний керівник Поліського ансамблю пісні й танцю "Льонок", композитор і поет, автор легендарної "А льон цвіте" Іван СЛЬОТА:
– Я відверто завжди дивувався витонченості їхньої з Луценком пісні "Ой ти, ніченько". Ну повна схожість з народною. Дуже логічно вона виписана – тут і народні виводи, і мелодійні ходи – нічого не скажеш! Слова самі просяться на музику – нічого не викинеш, нічого не додаси… (Записано у Житомирі, лютий 2008 року).
Іще один, сказати б, екзотичний штрих до популярності пісень Анатолія Пашкевича. Якось в Інтернеті прочитав інформацію про… японського бандуриста Сакума Шуїчі. На одній з вулиць Львова, зодягнений у вишиту сорочку, він виконував українські пісні, зокрема і "Ой ти, ніченько". Ні-
хто із слухачів навіть не підозрював, що бандурист співав японською мовою. На візитівці цього нащадка самураїв англійською мовою було написано, що він є "прихильником української культури, бандури та гопака". (Дмитро Синяк, "Львівський форум", 7 вересня 2005 р.).
…Народна суть і характер пісень – один із творчих феноменів композитора-самородка Анатолія Пашкевича. Саме він упродовж останнього півстоліття залишив нам чи не найвагоміший, народний за своєю суттю, мелодійний ужинок. В одному з останніх прижиттєвих інтерв'ю Анатолій Максимович так висловився про народну пісню:
– Що таке народна пісня? Вона зберегла і мову нашу, і культуру. Пісня, вона живуча, її народ береже, і нікому не віддасть, хай би як хто намагався її знищити, затоптати. Цього не було, нема й не буде!..
(Архівні фото надані автором).
“Зоря Полтавщини”, 4 стор., 27_02_09
– Слова пісні "Ой я маю чорні брови" і справді народ придумав, а музика моя, – ділився свого часу зі мною Анатолій Максимович. – У тексті тільки один куплет дописаний Василем Морсюком. А як виникла мелодія? Якось під час репетиції трохи засперечалися з моїм помічником-хормейстером. Я й кажу йому: "Давай за п'ять хвилин напишу музику до пісні!". Під час перерви прямо на серветці записав йому не просто мелодію, а хорову партитуру. Буквально за кілька хвилин згармонізував, даю – "На, йди пробуй!". Послухали хористи – кажуть, нічого, гарна пісня буде… І пішла вона в світ як народна пісня "Ой я маю чорні брови". Якось навіть у видавництві її поправили як народну. (Записано у березні 1995 року, Чернігів).
Втім, приклад створення "скороспілої", на перший погляд, мелодії у творчості Пашкевича – радше виняток, аніж норма. Зазвичай над піснями композитор працював довго і ретельно. Окрім широковідомих творів з повним чи частковим авторством, у Пашкевича було близько двох десятків пісень, авторство яких він і не намагався декларувати – все одно вони сприймалися як народні, й так само оголошувалися під час концертів чи записів.
…А починалося все з Черкаського народного хору, де з 1965 по 1973 рік працював композитор – спочатку хормейстером під керівництвом Анатолія Авдієвського, а згодом – і художнім керівником. Саме на цей період припав яскравий творчий злет Пашкевича й очолюваного ним колективу. Зі своєю незрівнянною творчою манерою і притаманним тільки йому звучанням Черкаський хор став колискою милозвучних пісень Анатолія Пашкевича, які одразу забриніли у чутливих українських сердцях. Як оцінював той період сам композитор: "Для мене все тоді було нове, я пізнавав усе вперше, і це, зрештою, давало свої результати. Там я почав "злітати" на крилах народної пісні".
Пригадує Анатолій Пашкевич:
– Якось сіли ми з ветеранами черкаського колективу і почали згадувати. Вони й кажуть: "Ви, Максимовичу, мабуть, кожен район, кожне село знаєте на Черкащині". А воно й справді: я обходив пішки, об'їздив на мотоциклі чи не увесь черкаський край – записував і займався обробками пісень, оновлював ними репертуар. Назбиравши, скажімо, 5–10 пісень, згодом одна-дві з них включалися до репертуару хору. І якщо нова річ схвально сприймалася колективом і привертала увагу людей, то такі пісні "йшли в народ", і мені ніколи не було соромно за них. Найпершою моєю обробкою народної пісні була "Ой вербо, вербо", яка й понині звучить в Черкаському хорі… Її, а також ще кілька пісень, я записав з голосу Марії Олійник у селі Лозоватка Шполянського району. З Черкас також розлого полилася така пісня, як "Летіла зозуля". Написав її десь у 1966 році, Рая Кириченко завше співала її як народну пісню, та й на телестудії так оголошували. "Ой не плавай, лебедоньку", "Ой гоп, черевички" – тут і музика моя, і текст. А скільки інших пісень пішло в народ – "Ой цвіте, цвіте біла вишенька", "Сама собі дівчина здивувалася" (це також пісні з репертуару Раїси Кириченко), "Ой летіла пава", "Ой журавко, журавко", "Дощик на-
крапає", "У дівчини Василини" – всі вони написані наприкінці 60-х – на початку 70-х років. (Записано у березні 1995 року, Чернігів).
І все ж справжньою вершиною "онароднення" української пісні можна по праву вважати ліричний твір Анатолія Пашкевича на вірші Дмитра Луценка "Ой ти, ніченько". Історія її створення і "ходіння в народ" рясніє парадоксальними моментами і дивовижними пригодами.
Із спогадів Героя України Раїси Кириченко:
– Пригадався сонячний осінній день. Під час репетиції Черкаського народного хору Анатолій Пашкевич познайомив нас з поетом із Києва Дмитром Луценком. Вийшов і став перед хором невисокий, статечний чоловік з блакитними очима. Коли читав свої вірші, то якось одразу помолодшав, заіскрився і нас зачарував. Потім Анатолій Пашкевич сказав, що розучуватимемо нову пісню "Ой ти, ніченько". І мені пощастило бути її солісткою. Пісня одразу всім сподобалась і полетіла легкокрилим птахом над Україною. (Жовтень 1996 р.).
Ті, хто добре знав Пашкевича за життя, можуть підтвердити: митець не робив ніякої таємниці зі своєї творчості. Був відкритим і доступним, часом аж занадто: біля нього могли опинитися як давні друзі, приятелі, так і випадкові люди. Він показував їм начерки, награвав мелодії і навіть радився, коли відчував, що людина розуміється на музиці чи в поезії. Та коли йдеться про пісні, написані у співавторстві з Дмитром Луценком, то тут найчутливішим і найемоційнішим "хронікером" народження пісень була дружина поета-пісняра Тамара Іванівна. Разом з авторами переживала вона за долю не однієї пісні двох побратимів:
…Сидимо якось біля екрана і чуємо, оголошують:
– Українська народна пісня "Ой ти, ніченько", виконує ансамбль "Кобза".
– О, глянь, пісня вже й народною стала, – сказав, щиро радіючи, автор.
Я спершу подумала, що, може, і в народі є якась інша "Ніченька". Слухаю, слухаю…Та ні – і музика Пашкевича, і слова Луценка.
Ой ти, ніченько, зоре ранняя,
ждала милого до світання я.
Я ж над річкою засмутилася,
десь любов моя забарилася…
Коли закінчився цей концерт, посипались, як з решета зерно, телефонні дзвінки. Обурювались і друзі, і знайомі, і композитори: "Що за неподобство! Як можна брати чужу пісню при живих авторах?"
Попросили Дмитра принести першодрук пісні в управління захисту авторських прав. Він надіслав їм підтвердження, що твір його і Пашкевича. А вже через кілька місяців, повернувшись із гастролей, подзвонив Євген Коваленко і чемно пере-
прошував поета:
– Я ж цілком був певен у народності пісні. Почув її вперше в прикарпатському селі. Так вона мені до душі припала, і записав її з вуст тамтешніх селянок. Не ображайтесь, шановний Дмитре Омеляновичу!
– Та я дуже зрадів, що вже її народною назвали. Бо коли хоч одна пісня творця перейде в народні, то недарма прожите життя його, – відповів автор.
Резонанс від пісні "Ой ти, ніченько" пішов величезний. Перший запис пісні у виконанні Черкаського державного народного хору (солісти – Раїса Кириченко і Ганна Ковтун) з'явився у фондах Українського радіо 1970 року. Потім були ще десятки записів і виконавців. Було й таке, що пісня дещо призабулася і довго не звучала в ефірі. І нарешті у 1981 році вона "спливла" у запису ансамблю "Кобза", але з дещо інтерпретованою назвою – "Ой ти, річенька" (це, певно, від того, що в тексті пісні й справді згадується річенька). Саме таку назву перейняли "кобзарі", почувши пісню під час гастролей на Івано-Франківщині. Авторів зазвичай у селі "не празнують", згадують нечасто, співають те, що припало до душі, – аби пісня гарною була. Тож і записали її як народну. З такою самою назвою у 1985 році пісня осіла у Москві, в фондах колишнього Всесоюзного радіо у виконанні вокального тріо сестер Книш.
Свою скромну, але характерну для митців історію має ще одна, воістину народна пісня "Хата моя, біла хата". Одного разу їхали Дмитро Луценко
з Анатолієм Пашкевичем з Черкас у село на концерт автобусом. Пашкевич, взявши баян, почав музикувати щось під настрій. Дмитро Омелянович питає в нього: "Що ти хочеш сказати цією імпровізацією?" – "А те, що перед очима стоїть хата, біла, з покривленими сумними віконцями", – відповідає той. Усміхнувся поет, замислився. Наступну після концерту ніч не спав, а вранці перед ним уже лежав новий вірш. Пашкевич поклав його на музику, і вийшла чудова, лагідна пісня, яку переважно виконувала Раїса Кириченко:
Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна…
У 90-х роках минулого століття, за часів роботи Анатолія Пашкевича з Чернігівським народним хором, ми часто спілкувалися з ним, зокрема і на тему народності пісень сучасних композиторів. Якось я запитав: а чому його пісні з повним чи
частковим авторством приписують народові, й артисти кажуть, що вони легко співаються?
– Коли я пишу твір, то намагаюсь робити так, щоб це була не просто нова оригінальна мелодія, – відповів композитор. – Своїм метроритмом, розспівом вона ще й максимально має бути на-
ближена до народної – немовби переливатися з неї і знову розчинятися в ній. Тоді зручно і легко співається. (Записано у жовтні 1996 року, Чернігів).
Слід визнати, що Анатолій Пашкевич досить ревно, самокритично і певною мірою безжально ставився до своїх нових творів ще в процесі роботи над ними. Ніколи не нав'язував їх хористам – обов'язково радився, випробовував різні варіанти, експериментував… Якось у Чернігові я торкнувся цієї теми у розмові з артистками хору і ось що почув:
– Коли Анатолій Максимович приносив на репетицію якусь нову річ для розучування, ми зазвичай не могли стримувати емоцій. Сиділи і разом зі слізьми витирали на обличчі свої косметичні фарби – так зворушував він нас своїми піснями. Довго працювали, "переварювали", осмислювали. Він з нами обов'язково радився: "Дівчата, вам сподобалося чи ні?". Якщо пісня не зачіпала нас – одразу відкидали і ніколи не поверталися до неї.
Подібними одкровеннями у різний час ділилися зі мною колишні й нинішні співаки Черкаського і Волинського народних хорів, заслуженого ан-самблю "Дарничанка" (Київ), де залишив свій неповторний творчий почерк композитор.
Про мелодійність і феномен творення Пашкевичевих пісень доводилося мені говорити і зі знаними українськими митцями. Ось деякі враження творчих побратимів, які добре знали композитора і віддавали належне його творчості.
Герой України, керівник Державного академічного народного хору імені Григорія Верьовки Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ:
– Музичний талант у Анатолія Пашкевича проявлявся, як унікальний дар Божий. Він був неперевершеним мелодистом – настільки просякнутим національним елементом у музиці, народною піснею, що й особиста творчість його носила характер пісенного фольклору. Таке явище притаманне людям, напрочуд неординарно обдарованим. Він робив обробки народних пісень, але, по суті, ці обробки були його власними оригінальними творами… (Записано у Києві, червень 2005 року).
Народний артист України, незмінний керівник Поліського ансамблю пісні й танцю "Льонок", композитор і поет, автор легендарної "А льон цвіте" Іван СЛЬОТА:
– Я відверто завжди дивувався витонченості їхньої з Луценком пісні "Ой ти, ніченько". Ну повна схожість з народною. Дуже логічно вона виписана – тут і народні виводи, і мелодійні ходи – нічого не скажеш! Слова самі просяться на музику – нічого не викинеш, нічого не додаси… (Записано у Житомирі, лютий 2008 року).
Іще один, сказати б, екзотичний штрих до популярності пісень Анатолія Пашкевича. Якось в Інтернеті прочитав інформацію про… японського бандуриста Сакума Шуїчі. На одній з вулиць Львова, зодягнений у вишиту сорочку, він виконував українські пісні, зокрема і "Ой ти, ніченько". Ні-
хто із слухачів навіть не підозрював, що бандурист співав японською мовою. На візитівці цього нащадка самураїв англійською мовою було написано, що він є "прихильником української культури, бандури та гопака". (Дмитро Синяк, "Львівський форум", 7 вересня 2005 р.).
…Народна суть і характер пісень – один із творчих феноменів композитора-самородка Анатолія Пашкевича. Саме він упродовж останнього півстоліття залишив нам чи не найвагоміший, народний за своєю суттю, мелодійний ужинок. В одному з останніх прижиттєвих інтерв'ю Анатолій Максимович так висловився про народну пісню:
– Що таке народна пісня? Вона зберегла і мову нашу, і культуру. Пісня, вона живуча, її народ береже, і нікому не віддасть, хай би як хто намагався її знищити, затоптати. Цього не було, нема й не буде!..
(Архівні фото надані автором).
“Зоря Полтавщини”, 4 стор., 27_02_09
Рубрика: 
