Коли форсували Дніпро, загін десантників, у якому була й Тетяна, захопив плацдарм. Стояли до останнього. Коли стало особливо важко, викликали вогонь на себе. Тетяна Миколаївна каже, що у полон ні в якому разі не здалася б. При собі завжди мала пістолет і гранату. Волею долі цим обстрілом командував саме її майбутній чоловік. Виручило те, що десантники зайняли правильну позицію. Снаряди перелетіли через них і завдали чималих втрат німцям. Згодом Віталій і Тетяна одружилися. Під час їхнього весілля, яке відзначали у прифронтовому селі, ворожа куля влучила у вікно хатини, де за святковим столом молодята сиділи разом із друзями-однополчанами, і пролетіла якраз між нареченим і нареченою, пробуривши стінку. Тоді вони вирішили, що це якась прикмета. Відтоді Віталій Васильович і Тетяна Миколаївна вже багато літ разом. У них – 2 сини, 9 внуків, 6 правнуків.
На підступах до Полтави
– Коли під Прохорівкою наші війська зупинили наступ німців,– розповідає Віталій Васильович, – був наказ усім наступати вперед, до Дніпра. Бійці Воронезького та Степового фронтів визволяли Лівобережну Україну, в тому числі й Полтавську область. Наша дивізія була на лівому фланзі Воронезького фронту, і ми в ніч з 22 на 23 вересня 1943 року брали участь у визволенні нашого міста.
– Що Вам найбільше запам'яталося під час визволення Полтави?
– Дуже запеклі бої були на підступах до міста. Німці будь-що намагалися нас зупинити, щоб залишити плацдарм на лівому березі Дніпра. Котельва, Опішня та Диканька – це ті місця, де бої були найкривавішими. Наша дивізія втратила майже половину складу. У Котельві ми вели важкі бої впродовж двох тижнів із досвідченим противником з підрозділу "Мертва голова" – найкращими дивізіями Німеччини. А вже коли війська нашого фронту звільнили Решетилівку, а бійці Степового фронту – Нехворощу, німці опинилися у так званому мішку. І щоб не потрапити в оточення (вони, до речі, після Сталінграда дуже його боялися), почали відводити війська в Кременчук. В Опішні 10 діб точилися бої. Фашисти вивозили людей, худобу, залишаючи порожні хати, які також руйнували та палили. Хто не хотів з ними йти – розстрілювали. Проходячи через спустошені Опішню та Диканьку, ми бачили суцільні пожежі, фашисти все підпалювали, а що не горіло – підривали.
Уранці 22 вересня ми завершили бої в Диканьці, командуючий 4-ю гвардійською армією Григорій Кулик дав наказ розвернути полки на 90 градусів та визволити північно-західну частину Полтави. Нашим першим завданням було не дати німцям підірвати аеродром і зайняти залізничну станцію Полтава-Київська. І ось ми вночі підійшли до Полтави і розпочали підготовку до штурму міста. Вранці, щойно зійшло сонце, за командою – сигналом ракети – почали наступ. Особливих боїв у Полтаві не було. Німці відступали організовано. А ще вночі рота автоматників, якими командував лейтенант Лукін, непомітно пройшла на аеродром. Дивляться, а там німці залишили саперів, риють траншеї по злітній смузі й закладають туди вибухівку. Інформацію негайно передали до штабу, звідки дали команду знищити цих саперів, що і було зроблено. На другий день після взяття міста на аеродром уже сідали наші літаки.
Коли ввійшли в Полтаву, вона ще горіла, точніше сказати – диміла. Ми перейшли зіньківський переїзд, навколо – сморід, усі будівлі спалені або зруйновані, а одна хатинка стоїть чистенька, доглянута, дах зелений. Зайшли туди, а над дверима кімнати висить портрет Гітлера. Вийшла до нас господарка, розводить руками: "А що я могла подіяти, тут офіцери мешкали, вони розстріляли відразу б". Командир батальйону запитує: "А німці давно пішли?". "Та ні, недавно, – каже, – прибігли, валізи схопили та й побігли геть". Ось такий випадок мені запам'ятався. Ми зупинилися на станції Полтава-Київська з гарматами і після обіду вже взяли курс на Градизьк та далі – до Дніпра.
Дощ змивав бруд дворічної окупації
До розмови приєднується Тетяна Миколаївна.
– У Полтаві я працювала радисткою у начальника штабу. Це дуже складно, бо треба постійно тримати зв'язок з артилерією, з тилами, з командиром дивізії, з правим та лівим сусідами. Радіостанція ні на хвилину не вимикається. І тут хлопці кажуть, що німці затягли здоровенний плуг і хочуть зорати злітну смугу. Начальник штабу посилає туди підкріплення та наказує: ні в якому разі не допустити цього, аеродром – це наша основа. А ще запам'ятався випадок, коли на Київському вокзалі нам одна місцева жителька принесла казанок з бульбою та свіжі огірки. "Візьміть, – каже, – ви ж цілий день тут говорите по рації, а ще нічогісінько не їли". А при наступі кухня з тилами завжди відставала, то нам ці харчі дуже пригодилися.
Потім почався дощ. І ми казали, що змивається бруд дворічної окупації. Це була дуже гарна прикмета. А вранці пішли далі. На шляху зустрічалися лише димарі від хат, бо їх раніше будували з глини та соломи, а німці, коли відступали, спалювали все. Хати дуже швидко згорали. Біля одного з таких згарищ зустріли жінку з чотирма дітьми. Дітлахи всі маленькі. Я вирішила пригостити їх цукром. Даю – а вони не беруть. Мати каже, що діти ніколи не бачили цукру. Я запитала, як же вони зимуватимуть, уже ж вересень? І жінка показала мені вириту яму, накриту кукурудзинням, ботвинням та обшарпаним шматком брезентини.
Розповідає, коли німець ішов до хати з вогняним факелом, просила його дозволити взяти хоча б одяг для дітей, а він не дав. Подивилася на сарай, там були сховані теплі речі. Він зрозумів і спалив його.
– Віталію Васильовичу, а як Ви зустріли Перемогу?
– Я добре пам'ятаю цей день. Уранці повинні були наступати. Вже батарею підготував, чекаємо команди, а її немає. Коли розвідка доповідає, що німець утік. Тут усі спохопилися і зібралися доганяти фашистів. Їду я з батареєю, бачу – літаки летять. Дивлюсь у бінокль – білі зірки на крилах. Думаю, що ж це таке, не попередили, я ж можу й вогонь відкрити. А то були американські літаки, які почали кидати листівки. На них німецькою було написано, що фашисти капітулювали, кінець війні. Ось так ми довідались про Перемогу, хоча ще воювали до 13 травня.
– Тетяно Миколаївно, яка з нагород Вам найдорожча?
– Найдорожча нагорода для мене – це те, що, пройшовши таке пекло, залишилася живою. Радію, що в мене народилися сини, маю онуків і правнуків і можу насолоджуватися тим, що їх бачу, що просто живу.
– Бачитеся зі своїми однополчанами, з тими, хто визволяв Полтаву?
– У 1982 році в Полтаві нас зібралося 700 чоловік – визволителів міста, – продовжує розповідати Віталій Васильович. – Згодом особисто намагався кілька разів зібрати усіх, хто міг приїхати. Але нас залишилося мало. І з кожним роком ряди рідіють. Втім, треба триматися, жити заради дітей, онуків, правнуків. Вони – наше майбутнє.
“Зоря Полтавщини”, 1 стор., 20_02_09
На підступах до Полтави
– Коли під Прохорівкою наші війська зупинили наступ німців,– розповідає Віталій Васильович, – був наказ усім наступати вперед, до Дніпра. Бійці Воронезького та Степового фронтів визволяли Лівобережну Україну, в тому числі й Полтавську область. Наша дивізія була на лівому фланзі Воронезького фронту, і ми в ніч з 22 на 23 вересня 1943 року брали участь у визволенні нашого міста.
– Що Вам найбільше запам'яталося під час визволення Полтави?
– Дуже запеклі бої були на підступах до міста. Німці будь-що намагалися нас зупинити, щоб залишити плацдарм на лівому березі Дніпра. Котельва, Опішня та Диканька – це ті місця, де бої були найкривавішими. Наша дивізія втратила майже половину складу. У Котельві ми вели важкі бої впродовж двох тижнів із досвідченим противником з підрозділу "Мертва голова" – найкращими дивізіями Німеччини. А вже коли війська нашого фронту звільнили Решетилівку, а бійці Степового фронту – Нехворощу, німці опинилися у так званому мішку. І щоб не потрапити в оточення (вони, до речі, після Сталінграда дуже його боялися), почали відводити війська в Кременчук. В Опішні 10 діб точилися бої. Фашисти вивозили людей, худобу, залишаючи порожні хати, які також руйнували та палили. Хто не хотів з ними йти – розстрілювали. Проходячи через спустошені Опішню та Диканьку, ми бачили суцільні пожежі, фашисти все підпалювали, а що не горіло – підривали.
Уранці 22 вересня ми завершили бої в Диканьці, командуючий 4-ю гвардійською армією Григорій Кулик дав наказ розвернути полки на 90 градусів та визволити північно-західну частину Полтави. Нашим першим завданням було не дати німцям підірвати аеродром і зайняти залізничну станцію Полтава-Київська. І ось ми вночі підійшли до Полтави і розпочали підготовку до штурму міста. Вранці, щойно зійшло сонце, за командою – сигналом ракети – почали наступ. Особливих боїв у Полтаві не було. Німці відступали організовано. А ще вночі рота автоматників, якими командував лейтенант Лукін, непомітно пройшла на аеродром. Дивляться, а там німці залишили саперів, риють траншеї по злітній смузі й закладають туди вибухівку. Інформацію негайно передали до штабу, звідки дали команду знищити цих саперів, що і було зроблено. На другий день після взяття міста на аеродром уже сідали наші літаки.
Коли ввійшли в Полтаву, вона ще горіла, точніше сказати – диміла. Ми перейшли зіньківський переїзд, навколо – сморід, усі будівлі спалені або зруйновані, а одна хатинка стоїть чистенька, доглянута, дах зелений. Зайшли туди, а над дверима кімнати висить портрет Гітлера. Вийшла до нас господарка, розводить руками: "А що я могла подіяти, тут офіцери мешкали, вони розстріляли відразу б". Командир батальйону запитує: "А німці давно пішли?". "Та ні, недавно, – каже, – прибігли, валізи схопили та й побігли геть". Ось такий випадок мені запам'ятався. Ми зупинилися на станції Полтава-Київська з гарматами і після обіду вже взяли курс на Градизьк та далі – до Дніпра.
Дощ змивав бруд дворічної окупації
До розмови приєднується Тетяна Миколаївна.
– У Полтаві я працювала радисткою у начальника штабу. Це дуже складно, бо треба постійно тримати зв'язок з артилерією, з тилами, з командиром дивізії, з правим та лівим сусідами. Радіостанція ні на хвилину не вимикається. І тут хлопці кажуть, що німці затягли здоровенний плуг і хочуть зорати злітну смугу. Начальник штабу посилає туди підкріплення та наказує: ні в якому разі не допустити цього, аеродром – це наша основа. А ще запам'ятався випадок, коли на Київському вокзалі нам одна місцева жителька принесла казанок з бульбою та свіжі огірки. "Візьміть, – каже, – ви ж цілий день тут говорите по рації, а ще нічогісінько не їли". А при наступі кухня з тилами завжди відставала, то нам ці харчі дуже пригодилися.
Потім почався дощ. І ми казали, що змивається бруд дворічної окупації. Це була дуже гарна прикмета. А вранці пішли далі. На шляху зустрічалися лише димарі від хат, бо їх раніше будували з глини та соломи, а німці, коли відступали, спалювали все. Хати дуже швидко згорали. Біля одного з таких згарищ зустріли жінку з чотирма дітьми. Дітлахи всі маленькі. Я вирішила пригостити їх цукром. Даю – а вони не беруть. Мати каже, що діти ніколи не бачили цукру. Я запитала, як же вони зимуватимуть, уже ж вересень? І жінка показала мені вириту яму, накриту кукурудзинням, ботвинням та обшарпаним шматком брезентини.
Розповідає, коли німець ішов до хати з вогняним факелом, просила його дозволити взяти хоча б одяг для дітей, а він не дав. Подивилася на сарай, там були сховані теплі речі. Він зрозумів і спалив його.
– Віталію Васильовичу, а як Ви зустріли Перемогу?
– Я добре пам'ятаю цей день. Уранці повинні були наступати. Вже батарею підготував, чекаємо команди, а її немає. Коли розвідка доповідає, що німець утік. Тут усі спохопилися і зібралися доганяти фашистів. Їду я з батареєю, бачу – літаки летять. Дивлюсь у бінокль – білі зірки на крилах. Думаю, що ж це таке, не попередили, я ж можу й вогонь відкрити. А то були американські літаки, які почали кидати листівки. На них німецькою було написано, що фашисти капітулювали, кінець війні. Ось так ми довідались про Перемогу, хоча ще воювали до 13 травня.
– Тетяно Миколаївно, яка з нагород Вам найдорожча?
– Найдорожча нагорода для мене – це те, що, пройшовши таке пекло, залишилася живою. Радію, що в мене народилися сини, маю онуків і правнуків і можу насолоджуватися тим, що їх бачу, що просто живу.
– Бачитеся зі своїми однополчанами, з тими, хто визволяв Полтаву?
– У 1982 році в Полтаві нас зібралося 700 чоловік – визволителів міста, – продовжує розповідати Віталій Васильович. – Згодом особисто намагався кілька разів зібрати усіх, хто міг приїхати. Але нас залишилося мало. І з кожним роком ряди рідіють. Втім, треба триматися, жити заради дітей, онуків, правнуків. Вони – наше майбутнє.
“Зоря Полтавщини”, 1 стор., 20_02_09
Рубрика: 
