Після трьох років присутності радянських військ афганська озброєна опозиція розпочала потужну диверсійно-терористичну діяльність. Замість великих формувань почали діяти невеликі загони терористів, які спрямовували свої дії на знищення промислових підприємств, транспорту, життєво важливих об’єктів, охорону яких і вели радянські військовослужбовці.
Найголовніший урок
Володимира Жернова
Саме у цей час в Афганістані ніс службу й Володимир Жернов, нині підполковник Кременчуцького міського управління міліції.
До лав Радянської Армії його призвали восени 1983 року. Після закінчення школи юнак устиг рік попрацювати слюсарем. Про службу в армії Володимир Жернов мріяв ще з дитинства, коли ж підріс, прагнув потрапити до повітряно-десантних військ. Усе так і сталося. Серед 60 призовників із Донбасу, які мали стати десантниками, значилося і його прізвище.
Їх привезли до навчального підрозділу у Фергані Туркестанського військового округу. Навчання тривало лише два з половиною місяці, після чого літаком їх відправили до Афганістану. 56-та окрема гвардійська десантно-штурмова бригада, що дислокувалася у місті Гардес, на довгих два роки й сім місяців стала йому домівкою. Було всього: неймовірно спекотне сонце влітку, холод, що пронизує до кісток, узимку, виснажливі бойові операції, втрата друзів і гіркий смуток.
Утім, Володимир Іванович не любить згадувати той період свого життя. Хоча все ж з сумом розповів про те, як двоє його друзів уже перед самим поверненням додому підірвалися на міні. Один загинув, іншому відірвало обидві ноги.
“Афганістан відіграв свою роль у моєму житті, – зізнався Володимир Іванович. – Я по-справжньому навчився цінувати життя. Це той найголовніший урок, який я там засвоїв. Особисто мене війна загартувала ще більше, але багато хлопців, повернувшись додому, так і не знайшли собі гідного місця в житті. Усе це жахливо”.
Володимир Жернов після повернення до рідного Артемівська довго там не затримався. Вступив до військового училища, а 1990 року за розподілом потрапив до Кременчука, де у 25-й окремій десантній бригаді прослужив п’ять років, аж до її розформування. Маючи достатньо стажу для вислуги років, вирішив не випробовувати долю й залишився у наддніпрянському місті, яке встиг полюбити всім серцем.
Працював у міліції, спочатку – на посаді оперуповноваженого кримінального розшуку Крюківського райвідділу, потім – на посаді інспектора відділу кадрів. З 2000 року він працює експертом-вибухотехніком вибухотехнічного відділення експертного підрозділу Кременчуцького міського управління міліції. Специфіка роботи нагадує військову, хоча й пов’язана з розслідуванням злочинів із застосуванням саморобної вибухової техніки та терактами. Останнє визначення цілком підходить до ситуацій, коли до чергового міліції надходять повідомлення про замінування того чи іншого об’єкта або знаходження в ньому бомби. “Реагувати доводиться оперативно й діяти, як у справжній бойовій обстановці, – говорить Володимир Іванович. – Є й інші функції, які нам доводиться виконувати спільно з підрозділами інших правоохоронних органів”.
На запитання, як він зустрів звістку про виведення радянських військ із Афганістану, Володимир Жернов говорить, що полегшено зітхнув, адже, на його тверде переконання, та війна була не потрібною. Її затіяли кремлівські вожді, яких геополітика цікавила значно більше, ніж доля тисяч і тисяч молодих людей. Відтоді щороку 15 лютого разом із друзями з обласної організації воїнів-інтернаціоналістів він згадує ті події, поминаючи загиблих і покладаючи квіти до їх пам’ятників.
Без права на помилку
Щоправда, розповідь про нинішню, не менш небезпечну, роботу Володимира Жернова була б неповною, якби не згадали про його колег із Полтави, які працюють у відділі вибухотехнічних та пожежно-технічних досліджень науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУ МВС України в Полтавській області. Усі вони – одна команда.
Основним завданням працівників відділу є протидія злочинності, де можуть бути застосовані вибухонебезпечні предмети. Тож і в мирний час Володимиру Жернову та його колегам доводиться ризикувати життям. Усі спеціалісти відділу – професійні військові, мають відповідні знання і досвід, не з підручників знають, як працювати зі зброєю та вибухівкою, деякі мають досвід роботи у “гарячих точках”. Позаяк працюють із реальною вибухівкою, вони прирівняні до учасників бойових дій. Тож є членами Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) і до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав мають безпосереднє відношення.
У приміщенні вибухотехнічного відділу зібрана вражаюча колекція зброї, боєприпасів та саморобних вибухових пристроїв. Ця колекція, говорить старший інспектор-вибухотехнік Дмитро Мащенко, – одна з найповніших в Україні серед аналогічних підрозділів МВС. Колекція має практичне значення. Експерти-криміналісти наочно переконують, що знайдений чи вилучений боєприпас належить саме до вибухонебезпечних предметів і становить загрозу. Половина експозиції, що нараховує кількасот експонатів, вилучена у населення Полтавської області. Адже наші люди чомусь хочуть мати вдома “військову іграшку”. Іноді, говорить Дмитро Мащенко, вилучали цілі колекції. Наприклад, у Лубнах натрапили на такий собі склад боєприпасів у гаражі пенсіонера, котрий свого часу працював у військовій частині, що дислокувалася у Лубнах. З якою метою чоловік переніс до себе додому частину боєприпасів із військових складів, досі залишається незрозумілим.
Серед прикладів, які не піддаються логічному поясненню, експерти-вибухотехніки називають вилучений у пенсіонера протитанковий керований реактивний снаряд. У Кременчуці вилучили ручний протитанковий гранатомет. Ним злочинці хотіли скористатися під час фінансових кримінальних розборок. Та, на щастя, забракло знань і вмінь, як правильно користуватися такою зброєю, тож і задум підірвати автомобіль не вдався.
Мешканці нашого краю часто знаходять ручні гранати, снаряди і навіть бомби. Полтавська земля усіяна цими боєприпасами, адже у роки війни тут точилися тривалі бої, на території області були стратегічні склади із боєприпасами, військовий аеродром, а в мирний час – ще й полігони для військових навчань. Тож і не дивно, що люди часто знаходять боєприпаси. Але дехто замість того, щоб передати знахідки спеціалістам, зберігає їх удома. Вочевидь, мало хто з таких “колекціонерів” розуміє, що з часом метал на боєприпасах роз’їдає корозія, а вибухівка, що всередині, має здатність “поводити” себе непередбачувано, а відтак такі “іграшки” стають особливо небезпечними. “Власники пунктів металобрухту, – говорить Дмитро Мащенко, – після проведеного “лікнепу” вже знають, які на вигляд боєприпаси, і повідомляють нас, коли громадяни намагаються отримати за такий “металобрухт” кілька десятків гривень”. Але у переважній більшості випадків, наголошує майор Мащенко, здача зброї і боєприпасів не є добровільною, в основному її конфіскують після оперативного відпрацювання. Шкода, що люди не розуміють усієї відповідальності за такі вчинки.
Як, певно, не розуміють цього і підлітки, котрі час від часу повідомляють правоохоронців про замінування шкіл. Особливо цей процес активізується в період екзаменів. А ще, згадують вибухотехніки, частим серед полтавців такий вид цинічних “розваг” був після терористичних актів у США 11 вересня 2001 року. В переліку замінувань – також вокзали обласного центру та стадіон “Ворскла”. На щастя, усі ці повідомлення про замінування не підтвердилися.
Начальник експертно-криміналістичного центру при ГУ МВС України в Полтавській області Юрій Плаксюк говорить, що робота експертів-вибухотехніків потребує постійного вдосконалення. А відтак на навчальному полігоні вони щотижня проходять навчання з реальними підривами.
Нині випадки незаконного використання вибухотехнічн
их пристроїв на території області зведені до мінімуму. Останній був зафіксований на початку грудня минулого року на Затуринських очисних спорудах. Нагадаємо, там стався вибух саморобного пристрою, загинув працівник підприємства. “Лише наші експерти, зібравши усі осколки саморобного пристрою, змогли встановити, що там відбулося насправді. Вони знайшли 17 осколків, з яких склали частину водопровідної труби, куди псевдоумілець заклав вибухову речовину”, – говорить Юрій Плаксюк.
На сьогодні вибухотехнічна служба забезпечена основними технічними засобами для проведення спецоперацій. Але час не стоїть на місці, з’являються технічні новинки, які б прислужилися і полтавським вибухотехнікам.
– Але, звісно, головне надбання служби – це її фахівці, їхні знання, вміння, досвід, – говорить начальник експертно-криміналістичного центру. – Працівники служби, спираючись на досвід, розробивши ефективний алгоритм дій, готові працювати у будь-якій ситуації, забезпечувати спокій наших громадян.
Зоря Полтавщини, П’ятниця, 13 лютого 2009 р., 3 стор.
Найголовніший урок
Володимира Жернова
Саме у цей час в Афганістані ніс службу й Володимир Жернов, нині підполковник Кременчуцького міського управління міліції.
До лав Радянської Армії його призвали восени 1983 року. Після закінчення школи юнак устиг рік попрацювати слюсарем. Про службу в армії Володимир Жернов мріяв ще з дитинства, коли ж підріс, прагнув потрапити до повітряно-десантних військ. Усе так і сталося. Серед 60 призовників із Донбасу, які мали стати десантниками, значилося і його прізвище.
Їх привезли до навчального підрозділу у Фергані Туркестанського військового округу. Навчання тривало лише два з половиною місяці, після чого літаком їх відправили до Афганістану. 56-та окрема гвардійська десантно-штурмова бригада, що дислокувалася у місті Гардес, на довгих два роки й сім місяців стала йому домівкою. Було всього: неймовірно спекотне сонце влітку, холод, що пронизує до кісток, узимку, виснажливі бойові операції, втрата друзів і гіркий смуток.
Утім, Володимир Іванович не любить згадувати той період свого життя. Хоча все ж з сумом розповів про те, як двоє його друзів уже перед самим поверненням додому підірвалися на міні. Один загинув, іншому відірвало обидві ноги.
“Афганістан відіграв свою роль у моєму житті, – зізнався Володимир Іванович. – Я по-справжньому навчився цінувати життя. Це той найголовніший урок, який я там засвоїв. Особисто мене війна загартувала ще більше, але багато хлопців, повернувшись додому, так і не знайшли собі гідного місця в житті. Усе це жахливо”.
Володимир Жернов після повернення до рідного Артемівська довго там не затримався. Вступив до військового училища, а 1990 року за розподілом потрапив до Кременчука, де у 25-й окремій десантній бригаді прослужив п’ять років, аж до її розформування. Маючи достатньо стажу для вислуги років, вирішив не випробовувати долю й залишився у наддніпрянському місті, яке встиг полюбити всім серцем.
Працював у міліції, спочатку – на посаді оперуповноваженого кримінального розшуку Крюківського райвідділу, потім – на посаді інспектора відділу кадрів. З 2000 року він працює експертом-вибухотехніком вибухотехнічного відділення експертного підрозділу Кременчуцького міського управління міліції. Специфіка роботи нагадує військову, хоча й пов’язана з розслідуванням злочинів із застосуванням саморобної вибухової техніки та терактами. Останнє визначення цілком підходить до ситуацій, коли до чергового міліції надходять повідомлення про замінування того чи іншого об’єкта або знаходження в ньому бомби. “Реагувати доводиться оперативно й діяти, як у справжній бойовій обстановці, – говорить Володимир Іванович. – Є й інші функції, які нам доводиться виконувати спільно з підрозділами інших правоохоронних органів”.
На запитання, як він зустрів звістку про виведення радянських військ із Афганістану, Володимир Жернов говорить, що полегшено зітхнув, адже, на його тверде переконання, та війна була не потрібною. Її затіяли кремлівські вожді, яких геополітика цікавила значно більше, ніж доля тисяч і тисяч молодих людей. Відтоді щороку 15 лютого разом із друзями з обласної організації воїнів-інтернаціоналістів він згадує ті події, поминаючи загиблих і покладаючи квіти до їх пам’ятників.
Без права на помилку
Щоправда, розповідь про нинішню, не менш небезпечну, роботу Володимира Жернова була б неповною, якби не згадали про його колег із Полтави, які працюють у відділі вибухотехнічних та пожежно-технічних досліджень науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУ МВС України в Полтавській області. Усі вони – одна команда.
Основним завданням працівників відділу є протидія злочинності, де можуть бути застосовані вибухонебезпечні предмети. Тож і в мирний час Володимиру Жернову та його колегам доводиться ризикувати життям. Усі спеціалісти відділу – професійні військові, мають відповідні знання і досвід, не з підручників знають, як працювати зі зброєю та вибухівкою, деякі мають досвід роботи у “гарячих точках”. Позаяк працюють із реальною вибухівкою, вони прирівняні до учасників бойових дій. Тож є членами Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) і до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав мають безпосереднє відношення.
У приміщенні вибухотехнічного відділу зібрана вражаюча колекція зброї, боєприпасів та саморобних вибухових пристроїв. Ця колекція, говорить старший інспектор-вибухотехнік Дмитро Мащенко, – одна з найповніших в Україні серед аналогічних підрозділів МВС. Колекція має практичне значення. Експерти-криміналісти наочно переконують, що знайдений чи вилучений боєприпас належить саме до вибухонебезпечних предметів і становить загрозу. Половина експозиції, що нараховує кількасот експонатів, вилучена у населення Полтавської області. Адже наші люди чомусь хочуть мати вдома “військову іграшку”. Іноді, говорить Дмитро Мащенко, вилучали цілі колекції. Наприклад, у Лубнах натрапили на такий собі склад боєприпасів у гаражі пенсіонера, котрий свого часу працював у військовій частині, що дислокувалася у Лубнах. З якою метою чоловік переніс до себе додому частину боєприпасів із військових складів, досі залишається незрозумілим.
Серед прикладів, які не піддаються логічному поясненню, експерти-вибухотехніки називають вилучений у пенсіонера протитанковий керований реактивний снаряд. У Кременчуці вилучили ручний протитанковий гранатомет. Ним злочинці хотіли скористатися під час фінансових кримінальних розборок. Та, на щастя, забракло знань і вмінь, як правильно користуватися такою зброєю, тож і задум підірвати автомобіль не вдався.
Мешканці нашого краю часто знаходять ручні гранати, снаряди і навіть бомби. Полтавська земля усіяна цими боєприпасами, адже у роки війни тут точилися тривалі бої, на території області були стратегічні склади із боєприпасами, військовий аеродром, а в мирний час – ще й полігони для військових навчань. Тож і не дивно, що люди часто знаходять боєприпаси. Але дехто замість того, щоб передати знахідки спеціалістам, зберігає їх удома. Вочевидь, мало хто з таких “колекціонерів” розуміє, що з часом метал на боєприпасах роз’їдає корозія, а вибухівка, що всередині, має здатність “поводити” себе непередбачувано, а відтак такі “іграшки” стають особливо небезпечними. “Власники пунктів металобрухту, – говорить Дмитро Мащенко, – після проведеного “лікнепу” вже знають, які на вигляд боєприпаси, і повідомляють нас, коли громадяни намагаються отримати за такий “металобрухт” кілька десятків гривень”. Але у переважній більшості випадків, наголошує майор Мащенко, здача зброї і боєприпасів не є добровільною, в основному її конфіскують після оперативного відпрацювання. Шкода, що люди не розуміють усієї відповідальності за такі вчинки.
Як, певно, не розуміють цього і підлітки, котрі час від часу повідомляють правоохоронців про замінування шкіл. Особливо цей процес активізується в період екзаменів. А ще, згадують вибухотехніки, частим серед полтавців такий вид цинічних “розваг” був після терористичних актів у США 11 вересня 2001 року. В переліку замінувань – також вокзали обласного центру та стадіон “Ворскла”. На щастя, усі ці повідомлення про замінування не підтвердилися.
Начальник експертно-криміналістичного центру при ГУ МВС України в Полтавській області Юрій Плаксюк говорить, що робота експертів-вибухотехніків потребує постійного вдосконалення. А відтак на навчальному полігоні вони щотижня проходять навчання з реальними підривами.
Нині випадки незаконного використання вибухотехнічн
их пристроїв на території області зведені до мінімуму. Останній був зафіксований на початку грудня минулого року на Затуринських очисних спорудах. Нагадаємо, там стався вибух саморобного пристрою, загинув працівник підприємства. “Лише наші експерти, зібравши усі осколки саморобного пристрою, змогли встановити, що там відбулося насправді. Вони знайшли 17 осколків, з яких склали частину водопровідної труби, куди псевдоумілець заклав вибухову речовину”, – говорить Юрій Плаксюк.
На сьогодні вибухотехнічна служба забезпечена основними технічними засобами для проведення спецоперацій. Але час не стоїть на місці, з’являються технічні новинки, які б прислужилися і полтавським вибухотехнікам.
– Але, звісно, головне надбання служби – це її фахівці, їхні знання, вміння, досвід, – говорить начальник експертно-криміналістичного центру. – Працівники служби, спираючись на досвід, розробивши ефективний алгоритм дій, готові працювати у будь-якій ситуації, забезпечувати спокій наших громадян.
Зоря Полтавщини, П’ятниця, 13 лютого 2009 р., 3 стор.
Рубрика: 
