Усе своє свідоме життя відстоював честь українського народу та його культуру, боровся за встановлення історичної справедливості. За свої переконання зазнав утисків і переслідувань з боку радянської влади, але не здавався, продовжуючи мирну боротьбу з антиукраїнським режимом. Іван Бенедиктович був і лишається світлим образом справжнього українського інтелігента.
У далекому 1915 році в хліборобській родині Бенедикта Андрійовича Бровка та Наталії Феодосіївни Карпонько народився син, якого нарекли Іваном. Мешкала сім'я в селі Маячці Кобеляцького району. Батько служив на флоті у Владивостоці. Повернувшись додому в 1928 році, почав працювати на землі. За те, що під час колективізації він відмовився вступати в колгосп, його господарство розграбували "активісти". В 1933 році батько вирішив повернутися на флот, але в дорозі пропав безвісти. Мати була змушена записатися в колгосп…
У рідному селі Іван Бровко закінчив семирічку і 1930 року вступив до Харківського медичного технікуму. Але через півроку хлопця відрахували, бо його батько був "середняком". Наступного року він знову став студентом – цього разу педагогічного технікуму в Червонограді Харківської області. Але голодної осені 1932 року мусив залишити навчання й повернутися додому. Згодом почав вчителювати у школі села Рудки Царичанського району, що на Дніпропетровщині. На одному з його уроків сталася біда – від голоду померла учениця Марійка Хайло. Цей випадок, який трапився в травні 1933 року, настільки приголомшив 18-річного вчителя, що він відкрито висловив своє обурення і звинуватив в усьому владу, в тім числі й директора школи. Увечері у районному ГПУ дізналися про це, і юнакові довелося мерщій тікати з села…
Він продовжував учителювати: спочатку – в селі Коханівці Сахновщанського району Харківської області, де невгамовний правдолюб засудив переведення школи на російську мову викладання, а потім – у Слов'янську Сталінської області. Іван Бровко вчив дітей і навчався сам: у 1939 році заочно закінчив філологічний факультет інституту народної освіти. Того ж року був призваний до Червоної армії. Взимку 1939–1940 рр. артилерійський полк, у якому служив Іван Бровко, брав участь у Фінській війні, влітку 1941-го – у важких боях з гітлерівцями під Оршею. Наприкінці 1941 року лейтенанта Івана Бровка призначили командиром однієї з перших гвардійських частин "катюш", що дислокувалася під Москвою. Фронтовими дорогами Великої Вітчизняної війни він дійшов аж до Берліна.
У січні 1945-го в передмісті Варшави начальник штабу третьої армійської групи гвардійських частин Іван Бенедиктович Бровко, котрий на той момент уже був у званні майора, в одному з покинутих будинків виявив приватну бібліотеку, в якій було багато книжок українських авторів, зокрема Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Пантелеймона Куліша, Сергія Єфремова, Софії Русової, Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова. Кілька десятків фоліантів офіцер вирішив узяти з собою…
У травні того ж року Івана Бровка включили у спецгрупу "Постріл", яка вивчала трофейну німецьку ракету ФАУ. Керував цією групою Сергій Корольов – майбутній академік, учений, який займався розробкою космічної техніки. 18 жовтня 1947 року командир стартового дивізіону Іван Бровко взяв участь у першому запуску балістичної ракети Р-1 (ФАУ-2), що відбувся на російському космодромі Капустин Яр.
У 1948 році майор Іван Бровко подав у відставку і зайнявся викладацькою роботою. Згодом при Науково-дослідному інституті педагогіки він закінчив аспірантуру і почав викладати в Київському університеті імені Т.Г. Шевченка українську літературу. В 1957 році захистив кандидатську дисертацію і працював над докторською з методики викладання літератури. Він отримав пропозицію очолити кафедру педагогіки в Київському держуніверситеті.
У той період Іван Бенедиктович мав дружні стосунки з шестидесятниками, насамперед – із Євгеном Сверстюком, якого прихистив у своєму помешканні в Пущі-Водиці. КДБ прослуховув телефонні розмови вченого, за ним почали стежити. Компетентним органам стало відомо, що доцент Бровко під час лекцій із педагогіки цитує не тільки Карла Маркса чи Володимира Леніна, а й Михайла Грушевського, зачитує уривки творів не тільки Максима Горького, а й Володимира Вінниченка, педагогічні постулати підкріплює не тільки словами Антона Макаренка, а й Софії Русової…
Навесні 1960 року міністерство вищої освіти УРСР відрядило Івана Бровка до Чернівців перевіряти роботу тамтешнього університету. Тим часом у нього вдома був проведений таємний обшук. Після повернення до Києва він був заарештований, йому пред'явили ордер на обшук. За годину всі найцінніші книжки з родинної бібліотеки Бровка, яку збирав спочатку його дід, а потім і батько, перенесли до машини і відправили разом із їхнім господарем у КДБ. Там викладачеві Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Івану Бровку пред'явили стандартне на ті часи звинувачення – наклеп на ленінську національну політику та антирадянську діяльність. Допити й погрози тривали майже тиждень. Кульмінацією стала зустріч із заступником керівника КДБ УРСР. Той запитав ученого, як він став націоналістом. Іван Бровко відповів: "Я йду шляхом, яким ішов мій дід, мій батько, трудовим шляхом українця". Того ж дня Івана Бенедиктовича відпустили додому, а наступного викликали на засідання університетського партбюро, на якому виключили його з лав КПРС і звільнили з роботи. Принижений, затаврований колишній викладач Іван Бровко вийшов із університету. В парку Тараса Шевченка до нього підійшов юнак, обійняв і сказав: "Іване Бенедиктовичу, тримайтеся! Ми Вас любимо, дякуємо за все те добре, що Ви нам подарували". То був один зі студентів, молодий поет Володимир Підпалий.
Наступного дня після звільнення з університету Іван Бровко зустрівся з опальним тоді поетом і письменником Борисом Антоненком-Давидовичем. Говорили про переслідування української інтелігенції. Згодом між ними зав'язалися дружні взаємини, завдяки поетові Іван Бенедиктович познайомився з багатьма представниками тогочасної української інтелігенції. З легкої руки Івана Бенедиктовича Бровка у 1968 році в ФРН уперше побачила світ літературна праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", яка згодом була перевидана різними мовами.
Кілька років поспіль Іван Бровко працював у Київському інституті культури. Наприкінці 1980-х років минулого століття він долучився до роботи українського комітету "Гельсінкі-90", був його співголовою. У жовтні 1990 року в складі делегації Української гельсінкської групи він взяв участь у роботі Гельсінкської громадської асамблеї в Празі.
Іван Бровко був не тільки відомим громадським діячем, а й літературознавцем, автором праць із педагогіки, написав книгу про академіка Сергія Корольова "Космос бідний без поетів". У своїх лекціях він розповідав про страхіття голодомору, війни, історію правозахисного руху, а також участь українців у справі освоєння космосу.
Зоря Полтавщини, Середа, 4 лютого 2009 р., 3 стор.
У далекому 1915 році в хліборобській родині Бенедикта Андрійовича Бровка та Наталії Феодосіївни Карпонько народився син, якого нарекли Іваном. Мешкала сім'я в селі Маячці Кобеляцького району. Батько служив на флоті у Владивостоці. Повернувшись додому в 1928 році, почав працювати на землі. За те, що під час колективізації він відмовився вступати в колгосп, його господарство розграбували "активісти". В 1933 році батько вирішив повернутися на флот, але в дорозі пропав безвісти. Мати була змушена записатися в колгосп…
У рідному селі Іван Бровко закінчив семирічку і 1930 року вступив до Харківського медичного технікуму. Але через півроку хлопця відрахували, бо його батько був "середняком". Наступного року він знову став студентом – цього разу педагогічного технікуму в Червонограді Харківської області. Але голодної осені 1932 року мусив залишити навчання й повернутися додому. Згодом почав вчителювати у школі села Рудки Царичанського району, що на Дніпропетровщині. На одному з його уроків сталася біда – від голоду померла учениця Марійка Хайло. Цей випадок, який трапився в травні 1933 року, настільки приголомшив 18-річного вчителя, що він відкрито висловив своє обурення і звинуватив в усьому владу, в тім числі й директора школи. Увечері у районному ГПУ дізналися про це, і юнакові довелося мерщій тікати з села…
Він продовжував учителювати: спочатку – в селі Коханівці Сахновщанського району Харківської області, де невгамовний правдолюб засудив переведення школи на російську мову викладання, а потім – у Слов'янську Сталінської області. Іван Бровко вчив дітей і навчався сам: у 1939 році заочно закінчив філологічний факультет інституту народної освіти. Того ж року був призваний до Червоної армії. Взимку 1939–1940 рр. артилерійський полк, у якому служив Іван Бровко, брав участь у Фінській війні, влітку 1941-го – у важких боях з гітлерівцями під Оршею. Наприкінці 1941 року лейтенанта Івана Бровка призначили командиром однієї з перших гвардійських частин "катюш", що дислокувалася під Москвою. Фронтовими дорогами Великої Вітчизняної війни він дійшов аж до Берліна.
У січні 1945-го в передмісті Варшави начальник штабу третьої армійської групи гвардійських частин Іван Бенедиктович Бровко, котрий на той момент уже був у званні майора, в одному з покинутих будинків виявив приватну бібліотеку, в якій було багато книжок українських авторів, зокрема Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Пантелеймона Куліша, Сергія Єфремова, Софії Русової, Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова. Кілька десятків фоліантів офіцер вирішив узяти з собою…
У травні того ж року Івана Бровка включили у спецгрупу "Постріл", яка вивчала трофейну німецьку ракету ФАУ. Керував цією групою Сергій Корольов – майбутній академік, учений, який займався розробкою космічної техніки. 18 жовтня 1947 року командир стартового дивізіону Іван Бровко взяв участь у першому запуску балістичної ракети Р-1 (ФАУ-2), що відбувся на російському космодромі Капустин Яр.
У 1948 році майор Іван Бровко подав у відставку і зайнявся викладацькою роботою. Згодом при Науково-дослідному інституті педагогіки він закінчив аспірантуру і почав викладати в Київському університеті імені Т.Г. Шевченка українську літературу. В 1957 році захистив кандидатську дисертацію і працював над докторською з методики викладання літератури. Він отримав пропозицію очолити кафедру педагогіки в Київському держуніверситеті.
У той період Іван Бенедиктович мав дружні стосунки з шестидесятниками, насамперед – із Євгеном Сверстюком, якого прихистив у своєму помешканні в Пущі-Водиці. КДБ прослуховув телефонні розмови вченого, за ним почали стежити. Компетентним органам стало відомо, що доцент Бровко під час лекцій із педагогіки цитує не тільки Карла Маркса чи Володимира Леніна, а й Михайла Грушевського, зачитує уривки творів не тільки Максима Горького, а й Володимира Вінниченка, педагогічні постулати підкріплює не тільки словами Антона Макаренка, а й Софії Русової…
Навесні 1960 року міністерство вищої освіти УРСР відрядило Івана Бровка до Чернівців перевіряти роботу тамтешнього університету. Тим часом у нього вдома був проведений таємний обшук. Після повернення до Києва він був заарештований, йому пред'явили ордер на обшук. За годину всі найцінніші книжки з родинної бібліотеки Бровка, яку збирав спочатку його дід, а потім і батько, перенесли до машини і відправили разом із їхнім господарем у КДБ. Там викладачеві Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Івану Бровку пред'явили стандартне на ті часи звинувачення – наклеп на ленінську національну політику та антирадянську діяльність. Допити й погрози тривали майже тиждень. Кульмінацією стала зустріч із заступником керівника КДБ УРСР. Той запитав ученого, як він став націоналістом. Іван Бровко відповів: "Я йду шляхом, яким ішов мій дід, мій батько, трудовим шляхом українця". Того ж дня Івана Бенедиктовича відпустили додому, а наступного викликали на засідання університетського партбюро, на якому виключили його з лав КПРС і звільнили з роботи. Принижений, затаврований колишній викладач Іван Бровко вийшов із університету. В парку Тараса Шевченка до нього підійшов юнак, обійняв і сказав: "Іване Бенедиктовичу, тримайтеся! Ми Вас любимо, дякуємо за все те добре, що Ви нам подарували". То був один зі студентів, молодий поет Володимир Підпалий.
Наступного дня після звільнення з університету Іван Бровко зустрівся з опальним тоді поетом і письменником Борисом Антоненком-Давидовичем. Говорили про переслідування української інтелігенції. Згодом між ними зав'язалися дружні взаємини, завдяки поетові Іван Бенедиктович познайомився з багатьма представниками тогочасної української інтелігенції. З легкої руки Івана Бенедиктовича Бровка у 1968 році в ФРН уперше побачила світ літературна праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", яка згодом була перевидана різними мовами.
Кілька років поспіль Іван Бровко працював у Київському інституті культури. Наприкінці 1980-х років минулого століття він долучився до роботи українського комітету "Гельсінкі-90", був його співголовою. У жовтні 1990 року в складі делегації Української гельсінкської групи він взяв участь у роботі Гельсінкської громадської асамблеї в Празі.
Іван Бровко був не тільки відомим громадським діячем, а й літературознавцем, автором праць із педагогіки, написав книгу про академіка Сергія Корольова "Космос бідний без поетів". У своїх лекціях він розповідав про страхіття голодомору, війни, історію правозахисного руху, а також участь українців у справі освоєння космосу.
Зоря Полтавщини, Середа, 4 лютого 2009 р., 3 стор.
Рубрика: 
