Чекала, що хтось озветься і зізнається – то, мовляв, моє творіння. Кілька разів хотіла використати цю розповідь як новелку чи бувальщину в літературній сторінці, але щоразу замінювала її чимось "літературнішим". Однак і списати в архів рука не здіймалася. До того ж щоразу, коли, перекладаючи папери, пробігала знову очима давно набраний на редакційних аркушах із "паспортом" текст, відчувала, як по шкірі біжать "мурашки"… Значить, щось таки є в цій "сльозливій мелодрамі". І чого лише не буває в нашому житті…
Пропонуємо нашим читачам розповісти про свої неординарні історії кохання, які ми друкуватимемо під рубрикою "Моя любове! Я перед тобою… ". Пам'ятаєте ці рядки з поезії Ліни Костенко?
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Хай це будуть розповіді не лише про розлуку – може, навпаки, хтось поділиться своїми секретами про те, як зберегти кохання, чисті почуття, сім'ю у наш непростий час? Добре, якщо ці сповіді будуть написані в літературному жанрі – хай то буде новела, бувальщина, вірш, лист, казка… Наприкінці року визначимо кращу із публікацій, познайомимося з її автором.
Сподіваємося, такі сповіді зацікавлять читачів. Адже які б кризи нас не спіткали, ми все ж живемо сьогодні, й не відкладається на потім наше прагнення любити й бути щасливими.
"… Любий, пробач мені, що пішла, не прощаючись. Так треба. Вини твоєї в цім немає, ти ж знаєш, що я дивна…
Ніжно цілую. Твоя навіки А.".
"23 квітня.
Пам'ятаєш цей день? Острів Хортиця, дуб Тараса Бульби, ніжна квітнева зелень уже буяла. І наша перша зустріч.
Могутній Дніпро жбурляв свої бризки, охолоджуючи наші почуття, що тільки-но народжувалися. Ніжний доторк пальців зляканих рук-звіряток, що ніби випадково зустрічались… Я цього ніколи не забуду.
Ніжно цілую. Твоя навіки А.".
"Полтава така красива. Місто нашої юності й кохання. Сьогодні була в парку Слави, під нашим деревом. Торкнулася до нього і відчула твоє тепло, яке ти залишив кілька років тому. Скільки тепла закоханих тримають дерева в цьому парку…
Як я живу? Як всі земні – дім, робота, робота, дім і маленькі жіночі радощі, коли згадую про тебе. Чи змінилася я? Ні, час мене не зайняв – все те ж солом'яного кольору волосся і не розповніла. Тримаю форму…
Ніжно цілую. Твоя навіки А.".
"Чому світ такий жорстокий? Коли кохають двоє – прозорою музикою наповнюється простір. Серцем співаєш, очима весь світ любиш… Сьогодні була в церкві. Там вінчалася пара. Ми ніколи не повінчаємось.
Ніжно цілую. Твоя навіки А.".
"Вибач, що турбую. Мабуть, одружений. Ти хороший чоловік для своєї дружини, я їй заздрю і ревную.
Чому, коли любиш, то не можеш бути разом? Бо любов тоді помирає? Будні виснажують почуття? Діти… На кого були б схожі наші діти? Дівчинка – на тебе, а хлопчик – на мене…
Ніжно цілую. Твоя навіки А.".
"Ніч така тиха і зоряна. А на небі – реклама. Пам'ятаєш? Прогулюючись по Жовтневій, ми побачили, як місяць ріжком зачепився за дах магазину "Золотий ключик".
– Реклама! – вигукнула я. Нам було весело й хороше. На небі зірка миготить. Може, її вже давно немає, погасла, а світло до нас ще летить…
Ніжно цілую. Твоя навіки А.".
"Ти щасливий? Щастя – це тоді, коли в душі музика і летиш на крилах над буднями. Не розбийся об буття… Ми рідко цінуємо те, що маємо. І тоді, коли у нас його відбирають, розуміємо, що втратили…
Ніжно цілую. Твоя навіки А.".
Олександр прочитав цього листа і, як і в минулі роки, пильно розглядав місце і дату відправлення. На конверті поштовий штамп указував на Полтаву і вчорашній день. Скільки років він змарнував у пошуках Алли, та все даремно: як у воду канула! Раз на рік він отримує листа від своєї коханої… Коханої? А може, примари?
Він нікого так не любив, як Аллу. І її раптове зникнення мало не вбило його. А потім почав одержувати ці дивні листи. Вони тримали його на плаву в житті, як соломинка, як міраж у пустелі: ось вона є і її нема…
Шістнадцять років… шістнадцять листів. Він так і не зміг одружитися, бо вона його тримала в полоні спогадів, чекань і сподівань. Були у нього дівчата й жінки, але він усе шукав її.
… Минув іще рік. І одного дня дзвінок у двері різко пролунав у тиші. Відчинив – на порозі стояла дівчина з великими сірими очима і волоссям кольору стиглої соломи.
– Алла! – вирвалося з грудей.
– Добрий день, мене звати Саша, Олександра. Я привезла вам листа.
– …? – німе запитання в його очах.
Тремтячими руками взяв листа зі знайомим почерком.
"Любий! Пишу тобі востаннє. Прошу тебе допомогти нашій дитині. І люби її більше, ніж ти любив мене, вона – твоя кровинка. Ти казав, що дуже любиш дітей. Пробач за все, інакше не могла.
Прощай. Твоя навіки А.".
– Ви… Ти – донька Алли?! – пошепки вилетіли слова.
– Так, бабуся мені доручила цього листа вам привезти, бо вона нездужає, – сумно проговорило дівча.
– Скільки тобі років?
– П'ятнадцять…
Олександр не міг опанувати себе. Незрозуміло, чого йому хотілося – плакати чи радіти, сміятися чи злитися?
Коли емоції дещо вгамувалися, він запросив худеньке і по-дорослому серйозне дівча до столу.
І відкрила вона Олександру таємницю свого життя. Жила й виховувалася в бабусі, яка щорічно педантично в один і той же день відправляла йому мамині листи.
– А мама?
– А мама померла після пологів, у неї були хворі нирки. Лікарі забороняли їй народжувати дитину. Та вона все ж таки народила мене…
– Чому?! Чому це сталося з нами?! – здавило в грудях. – Як вона могла так розпорядитися нашим життям, нашою любов'ю?! – закричав. Здавалося, на цілий світ.
Та враз отямився – на нього дивилися великі сірі очі його Алли… Ні, їхньої доньки.
Підійшов до дівчини, пригорнув її до себе й заплакав. Це були сльози печалі й смутку за втраченим і сльози радості.
Яка безмірно висока ціна його кохання…
Зоря Полтавщини, Середа, 28 січня 2009 р., стор. 8.
Рубрика: 
