У передмові до книги "Птахи на зламаних крилах" відомий в Україні поет і колишній однокурсник Михайла Булаха, наш земляк Борис Чіп зазначає: "З нашого полтавського поетичного гурту Булах, без всякого перебільшення, був найталановитішим. І я, і три Михайли (Казидуб, Шевченко, Тернавський) тяглися до його поезії, розуміючи, що завтра він скаже щось ще краще… Навіть не знаю, чи закінчив він увесь курс інститутський, чи одержав диплома. Але нас тоді ганяли, як сивих зайців, чи били, як молодих крижнів на зльоті, – і найчастіше поціляли. Летіти на зламаних крилах птахи не можуть. Ми ще й досі не вивчили, не прокопали отой неймовірний "падіж" поетів, прозаїків, драматургів довоєнного і повоєнних поколінь (1936– 1950 рр.) та по всіх республіках великого Союзу: Микола Рубцов, Олександр Вампілов – у Росії; Василь Симоненко, Володимир Михайличенко – в Україні; Євдокія Янищиць – у Білорусі… А Прибалтика, а гаряча Азія, а Кавказ?
Не стану доповнювати іменами цей трагічний список. Хоч і Михайло Булах, без сумніву, поповнює його.
Він помер погожого осіннього дня 13 жовтня 1979 року, не заступивши за межу сорокаріччя. Майже два роки його худорляве тіло носило побиття, що сталося за чашею полтавського автодрому. Чий то був розрахунок із непіддатливим і гострим журналістом, запальним і непокірним поетом – до цих пір невідомо…"
Головний редактор "Зорі Полтавщини", заслужений журналіст України Григорій Гринь (саме за його ініціативи й підтримки серію "Бібліотечка "Зорі Полтавщини" поповнила книга "Свят-хліб") зазначив:
– Я не був знайомий із Михайлом Булахом, доля розвела нас у часі, але із студентських років знав ім'я цього неординарного поета, людини незвичайної трагічної долі. Він був особистістю – це перш за все. І я звертаюся в першу чергу до молоді – почитайте цю книгу, нині ви не часто зустрінете таку глибоку, щиру, правдиву, відверту поезію, в ній видно душу поета… Ви відкриєте для себе людину, яка чесно й порядно пройшла свій шлях на землі…
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури факультету філології та журналістики Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Ганна Радько подякувала видавцям книги за те, що завдяки їй поет повернувся до читача майже через сорок років після того, як була видана його тоненька збірка поезій "Голубінь" 1969 року. Аналізуючи творчість Михайла Булаха, вона зокрема наголошувала:
– Взявши книжку до рук, ви не відірветеся від неї – це така музика! Ну хоча б вслухайтеся:
    Перебарвиться,
    Перебілиться
    Моє
    В березі
    Полотно.
    Перебавиться,
    Перебіситься
    У мені
    Молоде вино.
    Як не визрілим граю соком я –
    Лет орла і солов'я!
    Я так хочу – і лячно! – спокою.
    Та у спокої – то не я…
Булах називає своїм учителем Шевченка, за гостротою він близький до Симоненка… Він працював і цією книгою працює нині на нашу літературу, на українського читача, і, власне, це поезія світового рівня, у своїй естетиці – найсучасніша, її можна назвати модерністською найвищого гатунку. У віршах вчувається самотність поета, а ще нам залишається пережити оте осяяння, той спалах, той заряд, які надихали його на творчість, які він передав нам…
Журналіст, літератор Іван Моцар розповів про зустріч ще в юності, а згодом і спільну працю з Михайлом Булахом у редакції газети "Комсомолець Полтавщини", про його відданість роботі. Це тоді молодим, талановитим і ще бездомним журналістам – у майбутньому письменникам – Феодосію Роговому, Михайлові Казидубу, Пилипові Бабанському, Андрієві Нанкевичу, Михайлові Булаху доводилося й ночувати в редакції: спали на стільцях, підмостивши під голову газетну підшивку… Згадав Іван Миколайович і про замовну, а швидше – підставну публікацію в тодішній "Зорі Полтавщини" під назвою "Чортополох", де за націоналізм критикували Петра Ротача, Михайла Булаха, Бориса Чіпа. І розповів про один із курйозних випадків, коли журналістів, які були дещо напідпитку й самі ж пізньої години підійшли до специфічного автомобіля й попросили підвезти їх із Південного залізничного вокзалу в місто, відвезли прямо у… витверезник. На ранок ще й попросили залишити запис у заведеній для цього книзі відгуків. Булах написав: "Дуже дякую. Вперше по-людськи виспався"… Таке було життя, умови, обставини. Але коли Михайла Булаха звільнили з роботи, він нікуди не пішов просити допомоги чи захисту. Був гордий: зібрав свої речі й поїхав у Нові Санжари.
А ще Михайло Булах чудово грав на губній гармошці…
Редактор новосанжарської районної газети тієї доби Лідія Яценко приїхала у Полтаву на вечір із цілим гуртом земляків та подарованою їй поетом книжечкою "Голубінь" із дарчим написом: "Від шибеника Михайла Булаха їй-бо на щиру згадку"…
– Він прийшов у нашу редакцію 1965 року зі своєю сором'язливою усмішкою, з непокірним чорним чубом, з розкриллям чорних брів, із смутком, який навіки оселився в його сірих очах… І з перших днів поринув із головою у редакційну роботу… За чотири з половиною роки він розкрилився як журналіст. Його душа справді належала поезії, але нею не заповниш сторінки районної газети. У нього був девіз: "на роботу йти без оглядки", він так і йшов. Він випускав такі полотна, писав такі нариси – вони ще чекають свого видавця… Художник, публіцист, патріот, психолог… Людинознавець… До серця людського він ішов крізь своє любляче серце. І сам автор поруч із своїм героєм "вимальовувався" неперевершено – він працював на високому творчому злеті…
В Нових Санжарах Михайло Булах зустрів своє кохання, у першому шлюбі у них з Антоніною Михайлівною народилася донька Оксанка, там нині підростає їхня внучка.
Він був добрим, товариським, доброзичливим. І – бунтівним, неупокореним… Але – без жодного лукавства.
Друг поета і його колега, заслужений журналіст України Василь Шамало наголосив, що кадебістська стаття "Чортополох", по суті, зламала долі Михайла Булаха й Бориса Чіпа, і нині "Зоря Полтавщини", а це вже зовсім інша газета й колектив, який не має жодного стосунку до тієї публікації, віддала належне пам'яті поета.
– Людина, чий підпис стояв під тим матеріалом, не мала до нього жодного відношення… В педагогічному інституті на той час був такий міцний літературний осередок, що влада чогось злякалася. Уявіть, Борис Чіп, будучи студентом, став членом Спілки письменників. І таким чином вирішили зламати хлопців, що їм і вдалося… Булах провчився всього два курси – дізнавшись, що ректор має лише сім класів освіти, Булах, із своїм відчуттям справедливості, не міг мовчати – з Дмитром Санжаревським вони надрукували в "Молоді України" матеріал про це. Після чого Булах перестав бути студентом, і відновитися в інституті йому вже не вдалося…
Василь Григорович розповів і про інші поневіряння поета, сімейні проблеми, невлаштований побут. Повернувшись у Полтаву, знову довелося мешкати разом із колегами в непридатній для нормального життя кімнатці гуртожитку, без коштів і без можливості творчо реалізувати себе – і про це подбали "доброзичливці", заохочуючи до конкретної роботи й обіцяючи сприяння. Порожні були обіцянки…
– Творчу людину могли так "мудро" стоптати, що вона нічого й не запідозрить. А Михайло був довірливою людиною, – розповідає Василь Шамало.
Ще Михайло Булах дуже пишався своїм батьком. Батька, матір і брата розстріляли фашисти. Михайла врятувала тітка – насправді чужа йому жінка Євдокія Шпак із рідного
села Сакалівки на Миргородщині, де поета й поховали поряд із могилою матері восени 1979 року.
Дружина покійного поета Євдокія Мусенко та його донька Ярослава, упорядники книги, приїхали на вечір із Новомосковська Дніпропетровської області. Євдокія Володимирівна розповіла, що вона пропонувала рукописи Михайла Булаха харківському видавництву, але видати збірку не вдалося. Вона щиро подякувала колективу "Зорі Полтавщини" за книгу, а всім учасникам вечора – за добре поминальне слово про поета.
"Свят-хлібом" Михайло Булах повертається до нас, своїх земляків, і повертається в українську літературу.
Зоря Полтавщини, 7 стор., 21_01_09