Відома у всій окрузі бабуся-костоправ жила за сім кілометрів у сусідньому селі. Щоб відвезти мене до неї, тато, світла пам’ять його душі, випросив на конюшні коня, якого звали Каштаном, і невеликі сани. Я народився з Каштаном в один рік і любив його. Неймовірна потужність і витривалість коня та ще його причуди вражали. Так, якщо йому набридало тягнути за собою важкого плуга, а погонич не давав перепочити, Каштан зупинявся, виходив з борозни і повертався до погонича ніби з німим запитанням: “Доки ти мене будеш мучити?”. У цьому випадку всі спроби загнати його у борозну були марними. Мусили дати коневі щось поїсти. Їв він усе, а особливо любив… цукерки. Тонкий нюх Каштана безпомилково визначав, у якій кишені вони лежать…
Увечері похолоднішало, йшов сніг. Вітер ще з обіду розгулявся, і його пориви, граючись, крутили сніг, змітаючи його в кучугури і перемети. Шлях до сусіднього села пролягав понад сосновим лісом, що розкинувся праворуч, а зліва обабіч дороги росли високі тополі й осокори. У верхів’ях дерев вітер завивав, стогнав, витворюючи сумну студену мелодію.
На переметах кінь долав кучугури, ніби танк, здіймаючи дрібну снігову куряву, а сани гойдалися, риючи глибокий слід. Було моторошно. Я зарився у сіно, вкрився кожухом і згадував обставини своєї травми.
Тато змайстрував унікальні санчата. Зварена з кутників конструкція мала широкі полозки, що не провалювалися у снігу, товсту дубову дошку, зручну для сидіння, підставки для ніг і навіть ручки, за які можна триматися. Взимку діти і дорослі з усього села сходилися кататися на лижах і санчатах з пагорбів у балку, яка огинала околицю села місяцем-молодиком. Вищих згірків у селі просто не було. Існував один найкрутіший спуск, який був не по зубах жодному зірвиголові. Річ у тім, що в цьому місці, біля підошви горба, була велика копанка, обрамлена досить високим бруствером. Узимку вода у копанці замерзала.
Під схвальні вигуки школярів і дорослих я з братом на нових санчатах високо піднявся у повітря з надією перелетіти копанку. Проте кут вильоту над трампліном виявився занадто великим. Недоліт! Приземлення відбулося прямо на лід, який від удару тріснув, із тріщини почала швидко виступати вода. Полозки санчат “роз’їхалися”. Ми з братом мали розбиті й закривавлені носи, а я ще й вивихнув пальця…
Маленька бабуся, запнута хустиною і вдягнена у все темне, побачивши мене, запитала: “Ти Василь чи Петро? І що цього разу сталося?”. Хоча ми були постійними “клієнтами” костоправші, вона все ж не розпізнавала близнят. Холодними ніжними руками вона взяла у долоні мій гарячий зап’ясток і наказала мені дивитися їй у вічі, а не на руку, та розповідати про нещасливу пригоду. Я щось мимрив під носа про санчата і копанку й незчувся, коли палець став на своє місце. “Бережи руку”, – прощаючись, мовила бабуся.
Щоб Каштанові легше було долати дорогу додому, тато вирішив їхати назад степом навпростець, де снігу намело менше. Темна ніч обгорнула степ, безмірний і безкрайній. Тільки десь далеко-далеко простирадло сніжного покриву зливалося, мов море, з чорним нічним небом. Зрідка за обрієм тільки блисне вогник і згасне – то, може, світяться каганці у хатах моїх односельців, думав я. Яким же малесеньким здавався я сам собі проти цього велетенського простору. “Кінь нас довезе сам”, – сказав тато і, прив’язавши віжки, влігся біля мене. Я дошкуляв татові запитаннями: а якщо кінь заблукає? а якщо ми заїдемо в яму і перекинемось? а якщо на Каштана нападе вовк? Ця картина в моїй уяві була найстрашнішою. Хотілося швидше зайти у рідну хату і радісно розповісти мамі – що рука у мене вже не болить, а братові – про ліс, про степ, хурделицю, Каштана і вовків, які гналися за нами, але так і не наздогнали…
На подвір’ї я зіскочив із саней, почухав обмерзлі волосинки довкола мокрих Каштанових ніздрів, дав йому цукерку і побіг у хату. Рвонув на себе ручку дверей у сінях, натиснувши великим пальцем на клямку. У тиші сіней щось хруснуло, ніби зламалася сира гілка… Відкривши двері, голосно гукнув: “Мамо, а я…” – і вже пошепки додав: “… мабуть, знову вивихнув пальця”.
Мамин розпач і мій переляк передати неможливо: це ж треба проїхати у таку негоду кілька кілометрів, і що тепер – все спочатку?..
Поки тато відводив коня на стайню, мама, швидко одягнувшись, повела мене до тітки Марії. Ця могутня жінка-ветеринар, зо два метри зростом, коли їхала на мотоциклі, то з-під неї виглядав хіба що низ коліщат. Мовчки, без “словесної анестезії”, Марія вхопила мою руку, як великий краб клешнями, і почала тиснути на суглоб. Хотілося кричати, я тримався з останніх сил. Проте кістки суглоба вправилися. Все відбулося похапцем, грубо, але на диво швидко і, головне, ефективно.
Відтоді минуло понад сорок років. Ніхто вже не спускається з пагорбів на санчатах, бо у селі обмаль дітей. Школу збираються закрити. Неприступний горб, який колись манив та відлякував багатьох, став меншим і ніби осунувся, як і людина, що на старість стає підтоптаною. Джерело у копанці, якій кілька століть, забив намул, і вона просто заросла травою. А я щоразу, коли приїжджаю до мами, чомусь відкриваю сінешні двері лівою рукою…
Зоря Полтавщини, 7 стор., 21_01_09