Свою розповідь я хотіла б почати із дівчинки, з якою познайомилася на благодійному вечорі поезії Юрія Рибчинського, що присвячувався збору коштів на лікування юного полтавського поета Сашка Лаврентьєва, куди вона приїхала разом зі своїми татом і мамою. Приїхала вечірнім поїздом із Чутівського району. Не за якимось викликом, а за порухом душі – прилучитися до благодійної справи. І коли вона читала на сцені Сашкові вірші, мені навіть подумалось, що, трохи підрісши, ця дівчинка могла б зіграти Мавку з "Лісової пісні" – так душевно звучала в її виконанні поезія. Або могла б відтворити будь-яку героїню казки. Але сьогодні ця схожа на перлинку дівчинка, із розкриллям темних брів над голубими озерцями очей, творить свою казку. В якій тягнеться до сонечка золотава стеблинка, на молоденьких, аж пухнастих, листочках виблискують краплинки роси, а між волошками й маками яскріють налиті золотими зернинами колоски… У її казці живуть журавель і криниця, українські мальви і плакучі верби, казкові Буратіно і Мальвіна. А ще – зовсім фантастичні дерева: дерево "Ранкові роси", дерево "Весняна мрія", "Льодяне дерево"…
І все це диво – рукотворне, створене нею без фарби і пензлика…
– А чи буває таке? – запитаєте ви.
Буває. У загадковому світі бісеру, де з малесеньких бісеринок-намистинок народжується казковий світ.
Знайомтеся: Софійка Федченко, учениця
7 класу, із села Чапаєве Чутівського району.
У неї так багато творів, що навіть подумалось: мабуть же, в дівчинки є майстерня, і запитала її про це.
– Так, – посміхнулась у відповідь Софійка. – Але в моїй майстерні немає ні вікон, ні дверей.
Мені здалося це несправедливим і навіть захотілося допомогти їй з тими вікнами та дверима. Але допомога виявилась не потрібною.
– Розумієте, моя майстерня – це природа. А вона завжди відкрита навстіж. Тільки шануй її і бери з неї – весняну радість, осінній смуток, усе різнобарв'я почуттів. Хтось відтворює їх у віршах, піснях, картинах, вишивках, а я – у бісері.
– І що ж потрібно для того, щоб створювати такі неповторні образи?
– Ну ось, наприклад, для дерева "Ранкові роси" мені знадобилися рубаний бісер різних кольорів, намистинки "під перлини", мідний дріт, гіпс, кольоровий пісок, керамічний горщик і клей.
– О, виявляється, то зовсім непроста річ – "виростити" своє дерево. У тебе є, мабуть, гарний учитель?
– Є. Але про нього я скажу словами поетеси Ганни Чубач:
Я не вчилась ніде.
Просто вмію і знаю.
Просто пахне весна.
Просто світ цей – мов диво.
Просто просить душа
Виплітати красиво!
– А як прийшло до тебе це бажання?
– Колись, а точніше – два роки тому, мама принесла мені книгу про бісероплетіння. Я, коли побачила ці візерунки, зрозуміла: то – моє. Ну, а вчителем моїм стала природа. Можна бачити в ній опади, холод, спеку, калюжі. А можна – зелень та золото листя, гру сонця в краплині роси, білий пух хмар у небі, чути музику дощу і снігу – цією красою неможливо не захоплюватися. Хочеться зупинити чудову мить і перенести її у свої роботи, на картину чи деревце.
Ви знаєте, любі мої, я помилилась, коли на початку нашої розмови сказала, що ця дівчинка могла б зіграти Мавку з "Лісової пісні". Не могла б, а вона вже має у своїй юній і чутливій до краси душі "те, що не вмирає", і своїм мистецьким, дуже цнотливим відтворенням навколишнього світу вчить нас берегти дароване нам Богом і природою щастя бути його світлою частинкою, прагнути, за висловом Лесі Українки, "своїм життям до себе дорівнятись".
Думаю. Про нас із вами. Про наших дітей. Цікаво, звідки беруться їхні уподобання? Когось – вишивкою, поезією, піснею, а когось – пірсингом (такими собі блискучками, розцяцькованими по тілу від пупа до вух), татуюванням, оглушливими дискотеками й барами. Нині багато дітей захоплюються комп'ютерними іграми. Та чи батьки знають – якими? Звісно, що серед них чимало розвиваючих  і просто веселих. Але є й інші…
Нещодавно зайшла в магазин, де їх продають. Серед покупців чимало батьків з дітьми. А ось ця зграйка хлопчиків років 10–12 – без дорослих. Самі вибирають диски.
– Бери ось цей, тут такі страшилки! Я вже грав.
– А мені "нравляця" про вампірів. "Блуд рейн" грав?
– Що ті вампіри? То – казки!
– Ага, тут знаєш, як класно, – сам стаєш вампіром, відрізаєш чувакові ноги, відрубуєш руки…
– А я куплю оцю, про "настоящих бандітів"…
Попросила у продавця показати диски, які купили хлоп'ята, щоб прочитати анотації до них – невже й справді такі ігри пропонують дітям? І, знаєте, мороз пішов по шкірі. Ось лише деякі цитати з них: "Сделайте шаг навстречу неизвестности. Страх – ваш постоянный спутник. Кровавые преступления захватывают воображение. Вас переполняет жажда мести…" Ще одна: "Солнечное побережье Маями – золотая мечта миллионов, рай для тех, у кого карманы полные зеленых банкнот… Герой – известный преступник, который работает на мафиозный клан, перегоняет партию наркотиков…" І далі: "Выполняя задание местных криминалитетов, герой совершает заказные убийства. Порадует игрока разнообразие орудий – бензопила, автомат, кастет, бейсбольная бита, которыми он их совершает…"
Людоньки добрі, там так і написано: "порадует игрока"…  Чуєте, нашим дітям прищеплюють, що їх має "порадувати" різноманітність знарядь убивства…
Чи знають батьки, на що вони дають їм гроші? Навіть запитала кількох про це. Виявляється, що більшість навіть не цікавиться, яким "радощам" вчать ці комп'ютерні замінники татового й маминого виховання. А потім сидимо перед телевізором і дружно вжахаємось, коли там показують, як школярі знімають "своє" відео, на якому однолітки б'ють однолітків. Це вже стало навіть повторюваним у багатьох школах. А ось свіжий "телесюжет". Дві дівчинки-семикласниці за 300 метрів від школи перестріли незнайому жінку похилого віку і почали її жорстоко бити. Ногами, руками, палицями, камінням… Їх дуже розізлило, що у відібраній в неї сумці виявились лише дрібні гроші, тож вирішили помститися старенькій і майже непритомну від побоїв зіпхнули в крижану воду…
І це чинили майбутні мами…
Мимоволі подумалося, що ота анотація до комп'ютерної гри про "разнообразие орудий"  вбивства, котра має "порадовать игрока", немов писана до цього, вже реального, сюжету з нашого життя.
НинІ у верхах і низах влади всі трудяться над шляхами виходу з економічної кризи. Та дуже тривожно, що за клопотами вдягнути-нагодувати електорат, як називають політики народ, ми прогавили іншу кризу, в яку сповзає наше суспільство, – моральну. Політична колотнеча і навіть бійки в парламенті… Невтихаючі кримінальні розбірки за землю… Замовні і чомусь не розкриті вбивства… Мільйонні хабарі, які один високий служитель Закону нещодавно пояснив… "традицією українського народу" засівати "входини" – тож і його новий кабінет так "засіяли" копійками і доларами прості українці, що "накапали" цьому "праведнику" цілий мішок доларів… Серед цього живемо ми. Все це чують і бачать наші діти. І хіба те, що на лаві підсудних опиняється чимало підлітків, не є віддзеркаленням духовної кризи суспільства?
Споконвіку хранителями моральних цінностей українського народу виступав рід. Від роду до роду, від батьків до дітей передавалися працелюбність, Божі заповіді, пісні, рушники, звичаї шанування старших. Якщо мати пряла полотно, то й донька тримала в руках мичку. Коли батько ішов на лан, то й сини підставляли йому плечі. Як велика родина затягала за столом "Зеленеє жито, зе
лене…", то впліталися в неї голоси від найстаршого й до найменшого. А нині чи не переривається цей зв'язок? Але ж – якими виростуть наші діти, таким і буде майбутнє України…
Із багатьох життєвих прикладів прийшла до висновку, що виплекати світлу душу можуть лише теплі долоні мами, тата, бабусі, дідуся – родини. Ви знаєте, чому розквітнув талант
12-річної Софійки Федченко, про яку я розповіла на початку, мистецькі роботи котрої отримували призові місця на багатьох конкурсах, зберігаються як подарунок у Полтавському земляцтві в Санкт-Петербурзі, експонувалися в Києві, в Українському Домі на виставці, присвяченій Голодомору, в Національній спілці журналістів України? А тому, що завжди поряд з нею були її турботливий тато, Григорій Григорович, який працює майстром на заводі, та ніжна і любляча мама, Ірина Віталіївна, завідуюча сільською бібліотекою. Все, що мають вони кращого в своїх душах, переливають у душі своїх дітей, тож і діти тягнуться до гарного.
І ще дуже важливо, щоб на шляху дитини зустрілися небайдужі педагоги. Цими днями мені пощастило познайомитися з такими у Полтавській гімназії № 28. Ви знаєте, з яким захопленням учні розповідали про своїх вчителів, а ті – про своїх вихованців, як підтримують у них паростки таланту! Тож і гордитися мають чим. Тільки в нинішньому, 2008-му, році вихованці цієї гімназії стали переможцями не лише багатьох олімпіад, а й міжнародних фестивалів бальних танців та міжнародних спортивних турнірів, зайнявши на них перші (!) місця, а також представляли молодіжну політику і дипломатію України в рамках "Євроклубу" в Польщі.
Все починається в житті з малого… І наша Україна, яку ми будуємо як великий спільний дім, теж починається з дітей. Напередодні Нового року учителька української мови та літератури цієї ж 28-ї гімназії Марія Петрівна Кравченко запропонувала п'ятикласникам написати про свої мрії і бажання у зверненнях до Діда Мороза. Прочитайте їх у сьогоднішньому випуску "Дитячої кімнати" і ви зрозумієте, яким цей спільний дім хочуть бачити наші діти, які бажання живуть у їхніх душах: "допомогти хлопчикові, який живе без мами", "щоб тато перестав пити і батьки ніколи не сварилися", "щоб наша земля стала чистою від радіації і всі люди на ній були добрими й щедрими", "щоб усім дітям, в яких немає де жити, подарували по хатинці…" А один хлопчик написав по-дитячому просто: "Прошу тебе, Дідусю Морозе, зроби так, щоб зупинилося всяке зло. Як це гарно, коли життя радісне…"
Прислухаймося до своїх дітей. Не зіпсовані владою і грошима, вони мудріші політиків. Будуймо ж наш дім світлим і радісним. Для нас і наших дітей. Частіше тримаймо їх за руки, дивімося в їхні очі. І посміхаймося. Бо тільки щира посмішка струменіє добром.
З наступаючими Новим роком та Різдвом Христовим, добрі люди!
Тепла і радості вашим душам, вашим оселям!