“Тьотю Машо, на Ваньчика впала цегляна стіна…”
Марія Іванівна розглядає сімейний альбом. “Ось наш Ваньчик…” Із фотографії дивиться усміхнене обличчя юнака, хлопець високий, стрункий. “Ще в дитинстві вони із товаришем паламарювали у церкві, а коли син подорослішав, то почав ніби соромитися.
Згодом попросив купити поросят. Я йому пояснювала, що мені зараз поратися ніяк (Марія Іванівна від другого шлюбу ще має семимісячного Богдана), якщо ти доглядатимеш за ними, тоді заведемо. Він старанно працював по господарству. І навіть вранці, перед тим, як йти до училища, обов’язково їх нагодує”. Марія Іванівна також розповідає, що Іван дуже любив свого молодшого братика. “Щось матиме смачненьке, обов’язково Богданчику принесе”.
Трагедія сталася у неділю. Напередодні Іван якось обмовився матері, що у нього з’являється можливість заробити. У суботу він узяв господарський візок, який зазвичай використовують для будівельних робіт. Увечері повернув його на місце, але він ледь тримався купи. “Я запитала: “Що ви з ним робили?” – пригадує Марія Іванівна. “Возили цеглу”. “Та кому ж ви її возили і скільки вантажили на цей возик, що він ледь не поламався?” Хлопчина не відповів, лише попросив заховати візок подалі й сказав, що йому вдалося заробити 20 гривень. Із цих грошей він купив печива для молодшого брата. “Уже зараз я розумію, навіщо Ваньчику знадобилися гроші. У його мобільному телефоні розбився екран, і він хотів відремонтувати його самостійно. Дуже просив, щоб я не говорила про телефон його вітчиму. Теперішній чоловік хоч і гарно до нього ставився, у родині був мир і спокій, та все ж Ваньчик іноді соромився мого другого чоловіка. Він дуже просив, щоб я не говорила йому про мобільний телефон. І я не говорила”.
Недільний ранок був звичним. Як завжди, Іван нагодував домашніх тварин і сказав матері, що йде гуляти. “Гуляти, то й гуляти, я нічого не мала проти, дорослий уже”. А через деякий час у двері постукали двоє сусідських хлопців і з жахом у очах сказали, що на Ваньчика упала цегляна стіна старої котельні.
“Я одразу побігла туди. Дорогою зустріла свого колишнього чоловіка, батька Івана”. Коли прибігли, там уже зібралися люди. Батько зняв тіло сина із даху котельні. Медики “швидкої допомоги”, що приїхала на виклик, лише констатували смерть хлопця.
Міліція прибула на місце події найпізніше. Як розповіла Марія Іванівна, вона з міліціонерами не розмовляла. Висновки з проведеного слідства правоохоронці зробили однозначні: “В ході проведення перевірки було встановлено, що однією з причин, які сприяли вказаному випадку, стало неналежне відношення батьків до виховання свого неповнолітнього сина та контролю за місцем його знаходження. Мати Лобанова І.І. Лобанова М.І. безпосередньо знала про те, що її син пішов розбирати приміщення з метою заробітку грошей від продажу цегли, і не зробила йому ніяких зауважень.
В ході проведення перевірки встановити причетність сторонніх осіб до смерті неповнолітнього Лобанова І.І. не вдалося”.
Беручи до уваги причину та обставини смерті Івана Лобанова і те, що до його смерті ніхто з сторонніх осіб не причетний, начальник СВ Чутівського РВ ГУ МВС України в Полтавській області Артем Приходченко постановив відмовити у порушенні кримінальної справи.
Втім, із цими висновками не згодна Марія Лобанова, а тому жінці довелося самій дізнаватися, чому діти, серед яких, до речі, були не лише її 15-річний син та його однолітки, а й 8–10-річні хлопчаки, почали розбирати господарську будову. Посилаючись на розповіді своїх односельців, вона робить припущення, що розбирати котельню хлопці взялися не з власної ініціативи. Вочевидь, вони отримали завдання, за що їм пообіцяли гроші. Матері навіть розповіли, хто дозволив розбирати приміщення і до чийого двору діти візком перевозили обчищену цеглу та хто їм за це платив.
У тому, що хлопчаки самостійно, без дозволу, не могли розбирати котельню, переконана і Любов Миколаївна (прізвище жінка попросила не називати), господарка садиби, що якраз межує з подвір’ям контори племзаводу, де знаходилася котельня. “І те, з якою впевненістю вони це робили серед білого дня, і як реагували на мої зауваження, ще раз доводить, що дітям дозволили розбирати аварійну будівлю, – розповідає жінка. – Два дні перед цим я намагалася прогнати звідти хлопців. Бо там у парку гуляє багато дітвори, а вони оті цеглини згори кидали прямо на землю. А потім якось угледіла, що один із “розбирачів” – хлопчина-третьокласник – на рівні свого зросту по цеглині розбирає отой триметровий димохід. І вже майже половину його розбив. Мене охопив жах. Це ж зрозуміло, що від такого “розбирання” оте цегляне дмухало під своєю вагою просто обрушиться на усіх цих дітей. Та на мене ці хлопчики намагалися не зважати, більше того – один із них сказав, що це взагалі не моя справа, бо цю котельню нібито викупили за 200 гривень. Та я ж розумію, що справа не у 200 гривнях, а в безпеці, бо димохід рано чи пізно мав обрушитися. Мені таки вдалося відігнати звідти дітвору. Але ввечері вони складали вже обчищену цеглу і відвозили. Мені, якщо чесно, цілу ніч не давав спати отой напіврозібраний димар. Я вранці гнала корову і казала сусідові, що з ним треба щось зробити, бо він точно на когось упаде. А за кілька годин отаке горе сталося… Я впевнена, що діти самі б там не господарювали, їм дозволили”.
Втім, і багато односельців, з якими нам удалося поспілкуватися, говорять, що бачили, як діти розбирали приміщення котельні й відвозили цеглу до одного з дворів.
Із цими судженнями та доказами, а також із міліцейською "Постановою про відмову у порушенні кримінальної справи" Марія Лобанова звернулася у районну прокуратуру. Те, що перевірка за фактом смерті неповнолітнього Лобанова проведена не повністю, визнав і прокурор району Андрій Стойка. "Згідно із статтею 227 Кримінально-процесуального кодексу України ми скасовуємо цю постанову як необгрунтовану. Дамо вказівку міліції перевірити, чи насправді був факт прихованих трудових відносин, також опитати всіх осіб, які проживають поряд із місцем події, і тих людей, на кого посилається мати загиблого хлопця, перевіримо обгрунтованість її слів. Цей випадок жахливий, загинула дитина. Ми розуміємо, в якому стані перебуває мати, співчуваємо їй. Цьому факту приділимо особливу увагу. Ми проконтролюємо, щоб міліція провела повну, об'єктивну і всебічну перевірку. І будемо перевіряти до тих пір, поки не переконаємося в об'єктивності рішення райвідділу міліції”, – прокоментував Андрій Стойка.
Та, як розповіла Марія Іванівна пізніше, після додаткових перевірок міліція знову не побачила у трагедії, що сталася 2 листопада, складу злочину. Марія Лобанова говорить, що й цього разу з нею ніхто з міліціонерів не зустрічався, не вислухав її показань. Тому вона знову подаватиме до прокуратури заяву про повторну перевірку фактів, пов'язаних із загибеллю її сина.
Дитяче заробітчанство – норма життя?
Водночас на місці ми з'ясували, що випадки, коли діти заробляють гроші, розбираючи старі приміщення, непоодинокі у буднях місцевих жителів.
Як нам розповіли і Марія Іванівна Лобанова, й інші її односельці, така дитяча "зайнятість" тут триває уже не перший рік. Дитячу працю використовують під час розбирання старих ферм, де колись утримувалося поголів
'я племзаводу. Але там роботи дещо "цивілізованіші", говорить Марія Іванівна. Спершу будівлю ферми розвалюють, дістають звідти бетонні перекриття, балки, а вже потім діти – від малого до великого – обчищають цеглу від цементу. "І мій син туди колись бігав, – розповідає Марія Іванівна. – Але там над дітьми стояли дорослі "наглядачі" і слідкували за порядком. Те ж саме було, коли розбирали каналізаційні споруди. Мабуть, немає жодної дитини у нашому кутку, хто б не намагався заробити копійку на розбиранні покинутих будівель". Між іншим, і тут Марія Іванівна називає прізвище одного і того ж організатора усіх робіт із розбирання старих приміщень племзаводу. "Діти на нього тоді скаржилися. Говорили, що він їх намагається обдурити, замість 125 цеглин розраховувався тільки за 100. Говорять, що за обчищену цеглину дітям платили 50 копійок, а потім продавали за 1,25–1,5 гривні, а іноді й до двох гривень доходило", – говорить Марія Лобанова.
“І невже дорослі так спокійно ставилися до того, що їхні діти таким чином намагаються заробляти гроші?” – запитую.
"Так зараз скрізь такий безлад, – відповідає жінка. – І у нас на це мало звертають увагу." Це й зрозуміло, адже, зі слів тамтешніх мешканців, після того, як господарство зруйнували, людям зовсім немає роботи. Багато хто на обліку в центрі зайнятості, а дехто їздить у райцентр на роботу. Тож через безгрошів'я до найменшої можливості заробити копійку, нехай навіть дитячими руками, тут, вочевидь, звикли.
Хоча важко пояснити той факт, що до розбирання старих приміщень племзаводу долучаються і зовсім маленькі діти. Бо, як розповіла Любов Миколаївна, вона на власні очі бачила, як сусідній хлопчик чотирьох років чимчикував до старої котельні. "У жовтих брезентових рукавицях, із ломиком у руках вранці йде собі дитина повз мій двір до котельні. Ото вже і воно йде на заробітки!" – не приховує свого обурення жінка.
Юрій Максимович Бафталовський не може без болю дивитися, на що перетворилося господарство, яке він колись розбудовував. Адже 15 років, із 1973-го до 1988 року, був керівником державного племінного заводу "Чутове". Господар-
ство було потужним і працювало досить ефективно. Для прикладу Юрій Максимович говорить, що у 1986 році був зданий племінний комплекс із вирощування поголів'я свиней кошторисною вартістю 6 мільйонів карбованців. Коли господар-
ство передали на баланс Міністерства оборони, воно почало руйнуватися. Відтоді його поступово цілеспрямовано розбирали, переконаний колишній керівник. Він розповідає, як цілими машинами відвозили будівельні матеріали прямо у столицю. Якби не було такого розвалу, то й життя людей не забирали б оці руїні, бо тут і раніше були нещасні випадки.
Але чи стало це уроком у першу чергу для батьків тих дітей, які з року в рік "трудяться" на розбиранні приміщень колишнього сільгосппідприємства, для контролюючих служб району, котрі опікуються питаннями дитинства, для нинішніх керівників цього господарства і, зрештою, для тих людей, які організовували отаку дитячу "зайнятість" у вільний від навчання час?..
”Зоря Полтавщини” , 1-2 стор., 23_12_08