…Десь рік тому ми надрукували серед інших зовсім невеличке оголошення Василя, який у трьох реченнях "повідав" свої роки, вагу і зріст, те, що він самотній і хоче одружитись. Вже з практики знаємо, що на "скупі" оголошення, як правило, "скупо" й відгукуються. Тож і цього разу результат перевершив найскромніші сподівання: на Василеву об'яву не прийшло жодного листа. І коли ми відсилали абонентам кому п'ять, кому десять, а деяким (трапляються й такі!) тридцять відгуків, вирішили надіслати й листа Василеві, але свого, редакційного. Це вже потім він розповів, що був вражений, що в редакції знайшли час, аби не тільки підтримати його в нелегкій ситуації, а й дати пораду, що оголошення слід писати не з трьох речень, а так, щоб з нього можна було побачити людську особистість, вловити її душевний стан, індивідуальність, риси характеру, те, чим вона живе. Тож друге своє оголошення Василь написав на цілу сторінку і отримав на нього аж 11 відгуків. Але…
Як людина чесна, він подзвонив у редакцію і сказав, що з усіх вибрав один лист, а що робити з іншими – не знає. Бо це ж треба перед кожною авторкою відгуку вибачитись, якось її втішити… Одне слово, ми вирішили полегшити його місію і домовились, що невикористані листи він поверне в "Зустріч", а ми самі пояснимо ситуацію їхнім авторам і спробуємо їм теж чимось допомогти.
Одразу скажемо: листів до редакції Василь не прислав. Він їх – привіз! Сказав: боявся, аби десь не загубилися. Отакий відповідальний чоловік виявився. Тоді ж ми вперше й познайомилися з ним, як кажуть, очно і залишилися при дуже гарному враженні, побажавши йому удачі. Але…
Поки Василь вивчав свою пошту, поки возив нам не відібрані ним листи, поки нарешті написав відповідь Ользі, тій молодій жінці, відгук якої він вибрав серед одинадцяти, у її житті сталися деякі події.
Справа в тому, що оголошення Ольги теж було надруковане у тій самій "Зустрічі", що й Василеве, але поки він надіслав їй листа, вона вже встигла отримати свої відгуки і за одним навіть познайомитися з хорошим чоловіком. Але…
Добре все зваживши і подумавши, Ольга не дала Василеві відмови і написала – приїзди! І він поїхав…
Передбачаємо, як дехто, особливо з чоловіків, уже похитав осудливо головою: "Ох уже ці жінки…" Та давайте не будемо гадати, а надамо слово Василеві, який і розповів нам, як розгорталася далі вся ця справді дивовижна історія.
– Поїхав я, як ми й домовилися з Ольгою, на зустріч. Вдягнув новий костюм, купив торта. Перед тим подзвонив, бо в листі був номер мобільного. Вона ще сказала: пізнаєш мене по квітах у руках. А я теж сказав, що нестиму торт. І от виходжу я на зупинку і мало не зашпортуюсь ногами. Переді мною стоять дві вродливі жінки, чимось навіть схожі між собою, і в руках у кожної квіти…
– Ти – Василь? – питає одна, впізнавши мене по тортові.
– Я, – кажу.
– Ну то – здрастуй.
– Здрастуйте… – розгублено переводжу погляд з однієї на другу.
– А тепер вибирай, – сміється одна, – котра твоя.
– Це що, розіграш? – кажу насторожено, бо помітив, як оддалік стоїть якийсь чоловік, мабуть, їхній охоронник, і пасе нас очима.
– Та ні, Василю, не розіграш. Зараз усе зрозумієш. Але просто скажи – яку б ти вибрав з першого погляду?
– Ну, оцю, Ольгу, – кажу не дуже впевнено і роблю крок до однієї.
А та, друга, аж обіймати нас кинулася:
– От бачиш, Катрусю, я ж казала, що ти йому сподобаєшся.
Підкликала отого збоку чоловіка і за хвилин десять ми, всі четверо, сиділи в затишному кафе, і вони навперебій розповідали, як Оля отримала мого листа, коли вже познайомилася зі своїм Гришею. Як лист їй сподобався, і вона не захотіла втрачати такого, за її словами, хорошого хлопця, як я, і про все розповіла Гриші. Як вони обоє вирішили познайомити зі мною Олину двоюрідну сестру Катю, котра жила сама після розлучення з чоловіком-п'яницею.
– І як вам зараз? – запитали ми Василя в кінці його розповіді.
– Та певно ж, що добре, коли заїхав і вам подякувати. Уже майже рік живемо з Катрусею. А Оля з Гришею. Всі вам вітання передавали, ось ці квіти і торт – Катя сама спекла…
– І все-таки, якщо бути точними, то свою обраницю ви знайшли поза газетою, – кажемо на прощання Василеві.
– Та ви що?! Якби вашого листа тоді, коли я не отримав жодного відгуку, не було, хіба б я написав удруге? Хіба б зустрів свою Катю?..
Ось така ця історія. А ви розповідайте свої. Щасливі чи не дуже. І пам'ятайте, що іноді навіть невдача може стати початком наступної удачі.
Хай же усім нам щастить!
“Зоря Полтавщини”, 7 стор., 12_12_08
Як людина чесна, він подзвонив у редакцію і сказав, що з усіх вибрав один лист, а що робити з іншими – не знає. Бо це ж треба перед кожною авторкою відгуку вибачитись, якось її втішити… Одне слово, ми вирішили полегшити його місію і домовились, що невикористані листи він поверне в "Зустріч", а ми самі пояснимо ситуацію їхнім авторам і спробуємо їм теж чимось допомогти.
Одразу скажемо: листів до редакції Василь не прислав. Він їх – привіз! Сказав: боявся, аби десь не загубилися. Отакий відповідальний чоловік виявився. Тоді ж ми вперше й познайомилися з ним, як кажуть, очно і залишилися при дуже гарному враженні, побажавши йому удачі. Але…
Поки Василь вивчав свою пошту, поки возив нам не відібрані ним листи, поки нарешті написав відповідь Ользі, тій молодій жінці, відгук якої він вибрав серед одинадцяти, у її житті сталися деякі події.
Справа в тому, що оголошення Ольги теж було надруковане у тій самій "Зустрічі", що й Василеве, але поки він надіслав їй листа, вона вже встигла отримати свої відгуки і за одним навіть познайомитися з хорошим чоловіком. Але…
Добре все зваживши і подумавши, Ольга не дала Василеві відмови і написала – приїзди! І він поїхав…
Передбачаємо, як дехто, особливо з чоловіків, уже похитав осудливо головою: "Ох уже ці жінки…" Та давайте не будемо гадати, а надамо слово Василеві, який і розповів нам, як розгорталася далі вся ця справді дивовижна історія.
– Поїхав я, як ми й домовилися з Ольгою, на зустріч. Вдягнув новий костюм, купив торта. Перед тим подзвонив, бо в листі був номер мобільного. Вона ще сказала: пізнаєш мене по квітах у руках. А я теж сказав, що нестиму торт. І от виходжу я на зупинку і мало не зашпортуюсь ногами. Переді мною стоять дві вродливі жінки, чимось навіть схожі між собою, і в руках у кожної квіти…
– Ти – Василь? – питає одна, впізнавши мене по тортові.
– Я, – кажу.
– Ну то – здрастуй.
– Здрастуйте… – розгублено переводжу погляд з однієї на другу.
– А тепер вибирай, – сміється одна, – котра твоя.
– Це що, розіграш? – кажу насторожено, бо помітив, як оддалік стоїть якийсь чоловік, мабуть, їхній охоронник, і пасе нас очима.
– Та ні, Василю, не розіграш. Зараз усе зрозумієш. Але просто скажи – яку б ти вибрав з першого погляду?
– Ну, оцю, Ольгу, – кажу не дуже впевнено і роблю крок до однієї.
А та, друга, аж обіймати нас кинулася:
– От бачиш, Катрусю, я ж казала, що ти йому сподобаєшся.
Підкликала отого збоку чоловіка і за хвилин десять ми, всі четверо, сиділи в затишному кафе, і вони навперебій розповідали, як Оля отримала мого листа, коли вже познайомилася зі своїм Гришею. Як лист їй сподобався, і вона не захотіла втрачати такого, за її словами, хорошого хлопця, як я, і про все розповіла Гриші. Як вони обоє вирішили познайомити зі мною Олину двоюрідну сестру Катю, котра жила сама після розлучення з чоловіком-п'яницею.
– І як вам зараз? – запитали ми Василя в кінці його розповіді.
– Та певно ж, що добре, коли заїхав і вам подякувати. Уже майже рік живемо з Катрусею. А Оля з Гришею. Всі вам вітання передавали, ось ці квіти і торт – Катя сама спекла…
– І все-таки, якщо бути точними, то свою обраницю ви знайшли поза газетою, – кажемо на прощання Василеві.
– Та ви що?! Якби вашого листа тоді, коли я не отримав жодного відгуку, не було, хіба б я написав удруге? Хіба б зустрів свою Катю?..
Ось така ця історія. А ви розповідайте свої. Щасливі чи не дуже. І пам'ятайте, що іноді навіть невдача може стати початком наступної удачі.
Хай же усім нам щастить!
“Зоря Полтавщини”, 7 стор., 12_12_08
Рубрика: 
