Але в якийсь момент прийшло розуміння того, що ось поряд живуть носії історії, її свідки, її творці. Тож один із розділів свого дослідження "Коли говорить час. Історичні нотатки про село Черняківка", а саме "Прости нас, пам'яте, прости. Голодомор 1932–1933 років", Валерія писала "наживо", поговоривши з односельцями, а також із старожилами сусідньої Кочубеївки.
– Оскільки ця тема раніше замовчувалася, мені хотілося дізнатися правду. Вона виявилася страшною, її розповідають люди, які в той час були ще дітьми, але пам'ятають голод. Найбільше мене вразила згадка 92-річної Орини Григорівни Ващенко про канібалізм: їй дали підводу збирати трупи по своїй вулиці, і в сусідньому дворі вона побачила той жах. Видно було, що тепер бабуся наново пережила його, – говорить школярка.
"Страхітливі дані про кількість жертв у селах Кочубеївка і Черняківка, та й взагалі у всьому Чутівському районі, які наводяться, можна вважати далеко не повними. Є дані про те, що в с. Черняківка померло 14 чоловік, у с. Кочубеївка – 12 сімей та 8 громадян, по Чутівському району – близько 1000 осіб. Але мешканка села Кочубеївка Олександра Кононівна Герасименко, 1929 року народження, стверджує, що померлих було значно більше. За її словами, тільки на її вулиці померло 10 чоловік", – такі дані наводить Валерія у своїй роботі.
А ось іще уривки з розповідей Олександри Кононівни Герасименко:
"Коли почався Голодомор, мені було 7 років. Я була пухла. Дідусь та бабуся у 1933-му померли від страшного голоду. Батька забрали на Канал-Волгу на три роки за те, що не виконав плану здачі хліба. Забирали все, навіть подушки, і тому спали на соломі, збрую і коня забрали в колгосп. Мама, щоб якось вижити, їздила міняти заховані подушки на макуху, патоку та гарбузову шкурку. Коли прийшла весна, їли листя дерев, ховрахів їли, мишей, а влітку ходили по колосочки, за які ганяли об'їждчики. Важкі були часи. По селу їздила підвода, яка збирала трупи. Робив це Степан Дем'янович (по-вуличному Дем'яненко). Нерідко, щоб не вертатися вдруге та заробити миску юшки (бо давали тоді, коли збирав багато тіл. – Авт.), клав на цю підводу живих. Вони просилися не чіпати їх, але Дем'яненко відвозив їх до колодязя і кидав їх разом з мертвими. Такий колодязь, де скидали трупи, був біля кочубеївського ставка".
ПригадуЄ Галина Іванівна Вусик, село Кочубеївка:
"У 1933 році був непоганий урожай. Та весь хліб у селян забрали. Харчів у село майже не завозили, люди почали голодувати. В Кочубеївці був чоловік Гапко, якого назвали куркулем. Колись він закопав багато зерна. У 1933-му селяни знайшли той скарб, це тимчасово трохи покращило їхнє становище. Тільки на "Хитрій" вулиці (тепер вул. Ворошилова) померло не менше 16 осіб. У Кочубеївці був інтернат для дітей, батьки яких померли від голоду".
Ганна Гаврилівна Хорольська, 1919 року народження, село Черняківка:
"Жила сім'я, нічим не відрізнялася від інших, працювала на землі, утримувала корову, ростила п'ятьох дітей. На поріг прийшов 1933 рік. Я погано пам'ятаю, де ділася корова, але чітко залишилися в пам'яті сльози мами і сумне обличчя батька. Чим годувати дітей? Пам'ять повертається до тих днів. Якісь мовчазні люди, залякані, не чути на селі пісень. Ніхто не збирається гуртом погомоніти, сусіди і родичі стараються не спілкуватися. Батько іде працювати в Артемівську лікарню санітаром. Він був фізично міцним чоловіком, а такі потрібні були, щоб вантажити на підводу померлих і ховати в "Щоглі". Працював шість днів на тиждень, там і жив при лікарні. За це давали тарілку "баланди" – ріденький суп із дерті, 100 грамів чорного хліба та чай з маленькою грудочкою цукру. Працював дуже важко за харчі. Але ж удома – голодні діти, тому свій пайок ділив навпіл. А цукор, який чомусь дуже швидко розставав, зберегти було неможливо протягом тижня, і тому приносив лише три грудочки за суботу. Найбільше свято було в суботу. Коли наставав вечір, ми довго не лягали спати, а чекали: ось-ось почуємо стукіт у вікно, і мама кожному дасть по сухому, навіть кам'яному, шматочку хліба. Та одного такого разу тато не прийшли. У мами не було сил сходити в Артемівку, і тільки пізніше нам сказали, що тато заслабли і через кілька днів померли. Поховані десь там же у "Щоглі". А ще у пам'яті плинуть дні, коли помирають один за одним братики і сестрички, у мами пухлі, бряклі ноги. Мене забрала тітка, а мами не стало. Отак із великої сім'ї залишилася сама".
У цьому дослідженні автор називає людей, які померли на території Черняківської сільської ради, називає так, як збереглися їхні імена і прізвища у пам'яті односельців:
"Гонтаренко К.М. та його дружина Гапка з дітьми, Гонтаренко Галина, Гонтаренко Микола, Гонтаренко Григорій, Гонтаренко Катерина, Іваненко Олександр, Сідельник Григорій, Шило Павло та його сім'я – дружина і двоє дітей, сім'я Шевченків із 5 чоловік, Бабтисти чоловік та дружина, діти Микола та Сергій, Лафарка Катерина та її чоловік Іван та двоє дітей, Шуляка Григорій та його дружина Катерина, Лисенко Іван Родіонович, Лісовий Петро Йосипович та його брат Василь, Фабро Григорій та його дружина і син, Морщавка Килина та її чоловік і син, Діденко Тихон і його дружина, Перепилиця Іван з дружиною, Литвин Павло і Катерина, Литвин Іван, Клименко Марія та її чоловік і 3 дітей, Клименко, Петренко Олена та її чоловік і 2 дітей, Райдуг Микола та його дружина Ніна, Порохня Грицько та його доньки Галина і Софія, Сусідко Фроська та її чоловік Степан, Гостудим Валентина, Ливка Іван Аврамович, Литовка Ївга, Мірошниченко Горпина та двоє її дітей, Головка Микола Іванович та його сім'я, Гаврась Марія та її чоловік, Гаврась Степан, Гаврась Ольга, Гаврась Оверко, Костяницький Дмитро Терентійович та його дружина, троє дітей і два брати, сім'я Ханенків, Скакун Іван, Скакун Ївга, Хоменко Григорій та його сім'я".
"ДивуЄ, як це сталося, що на родючій українській землі голод смертельною косою викосив мільйони дорослих і малих. Кажуть, що історії властиво повторюватись. Наше завдання – зробити так, щоб таких трагедій більше не було. Занадто болить і досі не зажила рана втрат, надто турбує нас пробуджена від спогадів пам'ять тих, хто залишився в живих". Такий висновок робить черняківська школярка Валерія Дацько, доторкнувшись історії села періоду лихих років радянської колективізації.
“Зоря Полтавщини”, 17 стор., 12_12_08
– Оскільки ця тема раніше замовчувалася, мені хотілося дізнатися правду. Вона виявилася страшною, її розповідають люди, які в той час були ще дітьми, але пам'ятають голод. Найбільше мене вразила згадка 92-річної Орини Григорівни Ващенко про канібалізм: їй дали підводу збирати трупи по своїй вулиці, і в сусідньому дворі вона побачила той жах. Видно було, що тепер бабуся наново пережила його, – говорить школярка.
"Страхітливі дані про кількість жертв у селах Кочубеївка і Черняківка, та й взагалі у всьому Чутівському районі, які наводяться, можна вважати далеко не повними. Є дані про те, що в с. Черняківка померло 14 чоловік, у с. Кочубеївка – 12 сімей та 8 громадян, по Чутівському району – близько 1000 осіб. Але мешканка села Кочубеївка Олександра Кононівна Герасименко, 1929 року народження, стверджує, що померлих було значно більше. За її словами, тільки на її вулиці померло 10 чоловік", – такі дані наводить Валерія у своїй роботі.
А ось іще уривки з розповідей Олександри Кононівни Герасименко:
"Коли почався Голодомор, мені було 7 років. Я була пухла. Дідусь та бабуся у 1933-му померли від страшного голоду. Батька забрали на Канал-Волгу на три роки за те, що не виконав плану здачі хліба. Забирали все, навіть подушки, і тому спали на соломі, збрую і коня забрали в колгосп. Мама, щоб якось вижити, їздила міняти заховані подушки на макуху, патоку та гарбузову шкурку. Коли прийшла весна, їли листя дерев, ховрахів їли, мишей, а влітку ходили по колосочки, за які ганяли об'їждчики. Важкі були часи. По селу їздила підвода, яка збирала трупи. Робив це Степан Дем'янович (по-вуличному Дем'яненко). Нерідко, щоб не вертатися вдруге та заробити миску юшки (бо давали тоді, коли збирав багато тіл. – Авт.), клав на цю підводу живих. Вони просилися не чіпати їх, але Дем'яненко відвозив їх до колодязя і кидав їх разом з мертвими. Такий колодязь, де скидали трупи, був біля кочубеївського ставка".
ПригадуЄ Галина Іванівна Вусик, село Кочубеївка:
"У 1933 році був непоганий урожай. Та весь хліб у селян забрали. Харчів у село майже не завозили, люди почали голодувати. В Кочубеївці був чоловік Гапко, якого назвали куркулем. Колись він закопав багато зерна. У 1933-му селяни знайшли той скарб, це тимчасово трохи покращило їхнє становище. Тільки на "Хитрій" вулиці (тепер вул. Ворошилова) померло не менше 16 осіб. У Кочубеївці був інтернат для дітей, батьки яких померли від голоду".
Ганна Гаврилівна Хорольська, 1919 року народження, село Черняківка:
"Жила сім'я, нічим не відрізнялася від інших, працювала на землі, утримувала корову, ростила п'ятьох дітей. На поріг прийшов 1933 рік. Я погано пам'ятаю, де ділася корова, але чітко залишилися в пам'яті сльози мами і сумне обличчя батька. Чим годувати дітей? Пам'ять повертається до тих днів. Якісь мовчазні люди, залякані, не чути на селі пісень. Ніхто не збирається гуртом погомоніти, сусіди і родичі стараються не спілкуватися. Батько іде працювати в Артемівську лікарню санітаром. Він був фізично міцним чоловіком, а такі потрібні були, щоб вантажити на підводу померлих і ховати в "Щоглі". Працював шість днів на тиждень, там і жив при лікарні. За це давали тарілку "баланди" – ріденький суп із дерті, 100 грамів чорного хліба та чай з маленькою грудочкою цукру. Працював дуже важко за харчі. Але ж удома – голодні діти, тому свій пайок ділив навпіл. А цукор, який чомусь дуже швидко розставав, зберегти було неможливо протягом тижня, і тому приносив лише три грудочки за суботу. Найбільше свято було в суботу. Коли наставав вечір, ми довго не лягали спати, а чекали: ось-ось почуємо стукіт у вікно, і мама кожному дасть по сухому, навіть кам'яному, шматочку хліба. Та одного такого разу тато не прийшли. У мами не було сил сходити в Артемівку, і тільки пізніше нам сказали, що тато заслабли і через кілька днів померли. Поховані десь там же у "Щоглі". А ще у пам'яті плинуть дні, коли помирають один за одним братики і сестрички, у мами пухлі, бряклі ноги. Мене забрала тітка, а мами не стало. Отак із великої сім'ї залишилася сама".
У цьому дослідженні автор називає людей, які померли на території Черняківської сільської ради, називає так, як збереглися їхні імена і прізвища у пам'яті односельців:
"Гонтаренко К.М. та його дружина Гапка з дітьми, Гонтаренко Галина, Гонтаренко Микола, Гонтаренко Григорій, Гонтаренко Катерина, Іваненко Олександр, Сідельник Григорій, Шило Павло та його сім'я – дружина і двоє дітей, сім'я Шевченків із 5 чоловік, Бабтисти чоловік та дружина, діти Микола та Сергій, Лафарка Катерина та її чоловік Іван та двоє дітей, Шуляка Григорій та його дружина Катерина, Лисенко Іван Родіонович, Лісовий Петро Йосипович та його брат Василь, Фабро Григорій та його дружина і син, Морщавка Килина та її чоловік і син, Діденко Тихон і його дружина, Перепилиця Іван з дружиною, Литвин Павло і Катерина, Литвин Іван, Клименко Марія та її чоловік і 3 дітей, Клименко, Петренко Олена та її чоловік і 2 дітей, Райдуг Микола та його дружина Ніна, Порохня Грицько та його доньки Галина і Софія, Сусідко Фроська та її чоловік Степан, Гостудим Валентина, Ливка Іван Аврамович, Литовка Ївга, Мірошниченко Горпина та двоє її дітей, Головка Микола Іванович та його сім'я, Гаврась Марія та її чоловік, Гаврась Степан, Гаврась Ольга, Гаврась Оверко, Костяницький Дмитро Терентійович та його дружина, троє дітей і два брати, сім'я Ханенків, Скакун Іван, Скакун Ївга, Хоменко Григорій та його сім'я".
"ДивуЄ, як це сталося, що на родючій українській землі голод смертельною косою викосив мільйони дорослих і малих. Кажуть, що історії властиво повторюватись. Наше завдання – зробити так, щоб таких трагедій більше не було. Занадто болить і досі не зажила рана втрат, надто турбує нас пробуджена від спогадів пам'ять тих, хто залишився в живих". Такий висновок робить черняківська школярка Валерія Дацько, доторкнувшись історії села періоду лихих років радянської колективізації.
“Зоря Полтавщини”, 17 стор., 12_12_08
Рубрика: 
