"Подробиць аварії на ЧАЕС ми не знали"
– Василю Андрійовичу, коли Ви дізналися про те, що у Чорнобилі трапилася аварія?
– Про аварію на Чорнобильській АЕС я дізнався 1 травня 1986 року. Саме того дня ми відправили перші дві пожежні автомашини до 30-кілометрової зони у складі зведеного загону від Харківської області. Тоді я працював заступником начальника відділу пожежної охорони управління внутрішніх справ Полтавського облвиконкому.
– Як сприйняли цю звістку?
– Перше почуття, яке полонило душу, – тривога. Ми розуміли, що таке аварія на АЕС. Але подробиць, звичайно, не знали, мали тільки офіційну інформацію, яку передавали по радіо і телебаченню. Зв'язок із людьми, які працювали тоді на атомній станції, був практично неможливим. У Полтаві знаходився лише один телефонний апарат, на заводі "Знамено", з якого можна було туди зателефонувати. Подібного зв'язку навіть в обкомі не було. Зі штабу пожежної охорони республіки, що був у Києві, деталей нам не розповідали. Звідти надходили тільки спеціальні формуляри для формування зведених загонів, які спочатку працювали по 7 днів, потім – по 10 і нарешті – по 15–20.
– Коли самі потрапили до Чорнобиля? Що відчули, вперше ступивши на землю, вражену радіацією?
– У 30-кілометрову зону ми прибули 25 липня. До складу загону входило близько 170 чоловік, які підпорядковувалися мені як начальнику штабу протипожежної служби по захисту АЕС. Також я командував батальйонами із Донецька та Івано-Франківська. До Чорнобиля виїхав службовою машиною на кілька днів раніше нашого загону, щоб на місці прийняти справи. Перед в'їздом до 30-кілометрової зони пересів у машину, яку прислали за мною і яка вже мала певний рівень радіації. Далі те, що побачив, можна описати одним словом – жах. На шосе – посилений транспортний рух в обидва боки, багато покинутих машин. Якщо авто виходило з ладу в дорозі, його вже не ремонтували, а залишали на узбіччі. Навколо – бур'яни, порожні хати, у багатьох із них навіть двері не зачинені. Виїжджаючи з обжитих місць, люди брали тільки найнеобхідніші речі. Але були й такі, які, незважаючи ні на що, залишалися вдома.
Роботи вистачало по всій "зоні"
– У скількох кілометрах від реактора дислокувався ваш загін?
– Ми жили у гуртожитку ПТУ в центрі Чорнобиля. Це – 16 кілометрів від станції, де, до речі, постійно чергували дві наші пожежні машини. Взагалі ж роботи нам вистачало по всій "зоні". Стояла страшенна спека, і пожежі виникали доволі часто. Загориться, наприклад, ліс, а туди машиною не заїдеш. Тож висаджувалися з вертольотів десантом по 5–7 чоловік із ранцями, наповненими 10 літрами води. Пам'ятаю, як сталася пожежа від стаціонарної прасувальної машини у казармі, де перебувало 300 солдатів. Треба було евакуювати людей, передусім не допустивши паніки. Із цим завданням ми впоралися. А одного разу довелося підходити до самісінького реактора. У нашому штабі був "чорний телефон". Так ми його називали. Це був прямий зв'язок зі станцією. Одного разу дзвонять звідти, кажуть, що горять дроти, які йдуть від реактора до датчиків. Тож погасили й цю пожежу. Але найбільше випробування нас чекало попереду, перед самісіньким від'їздом додому. Ми вже й речі майже зібрали, одяг приготували на дорогу, аж раптом дзвінок – пожежа на складі твердого ядерного палива. Ми розуміли, наскільки це серйозно. Поїхали туди і… полегшено зітхнули. Хтось у смітник кинув чи то сірник, чи то недопалок, тож воно й затліло – тільки, слава Богу, не ядерне паливо, а сміття. Всі наші щоденні виїзди ми ретельно записували до журналу. І, як потім виявилося, – недаремно. Коли прийняли закон, що гарантував пільги чорнобильцям, до мене у Полтаву нерідко приїжджали люди з різних куточків України і Росії. Бувало таке, що дехто з них не брав відряджень і не мав інших офіційних документів. А от коли був записаний у нашому журналі, то відповідну довідку я обов'язково виписував.
– Якими засобами захисту користувалися?
– Якогось особливого захисного одягу не було. Користувалися ватно-марлевими пов'язками. Спочатку в штабі висіла карта, на якій позначалися об'єкти і рівень радіації на них. Втім через кілька днів оприлюднювати ці дані вже забороняли. Нам видавали дозиметри, але вони були недосконалими – визначали тільки альфа-випромінювання, а бета- і гамма-випромінювання не фіксували.
Бувало, повертаєшся зі станції, дозиметрист тебе всього перевірить і порадить, приміром, викинути правий чобіт. А чому так? Міг бути просто вітер, протяг, ото на чоботі й осіла радіація.
Небезпеки не помічали, але відчували її
– Розкажіть про ваш побут у "зоні".
– Із шостої ранку були вже на ногах. Близько опівночі намагалися заснути. Уявіть собі: спека, а на ніч вікна і двері затягували поліетиленовою плівкою. Жодного дощу не було, бо найменші хмари відразу ж “розстрілювали”. Весь одяг намагалися міняти майже щодоби. Окрім пожежної служби, займалися й будівництвом – зводили приміщення для людей, які мали приїхати після нас. Вже тоді відчували, що ліквідація наслідків аварії затягнеться до зими. До речі, всі будівельні матеріали – цеглу, цемент, дерево – брали на місці. З Києва, окрім обмундирування, нам нічого не привозили. Щодо харчування, то "атомщиків" – так ми називали тих, хто працював безпосередньо на станції, – годували непогано. У їхньому раціоні були овочі й фрукти. Нас – гірше. Їжу возили у термосах із Іванкова, що за 50 кілометрів від Чорнобиля. Мабуть, нас годували так званим недоторканним запасом, бо, наприклад, томатний сік у банках був 5–6-річної давнини. Овочів практично не давали. Тож я подзвонив до Полтавського облвиконкому, і звідти передали два ящики цибулі. Того року в Чорнобилі був гарний урожай. Пам'ятаю високе дозріле жито, величезні яблука, апетитні вишні. Дехто спокушався, яблуко витре рукою і їсть. Беремо дозиметр, міряємо рівень радіації, показуємо йому. Але, на жаль, не всі усвідомлювали ту величезну невидиму небезпеку, яку ніс у собі атом. Її ми не помічали, але все-таки відчували. Хтось поранить руку. Незначна подряпина, а заживає тиждень, а то й більше. Вже тоді розуміли, що це неспроста.
– Чи мали якийсь зв'язок із сім'єю, перебуваючи у Чорнобилі?
– Додому додзвонитися було важко – лінії постійно перевантажені, але один раз усе-таки вдалося. Звичайно ж, рідні переживали за мене, але розуміли, що я не один такий. Хоча у Полтаві були й ті, хто категорично відмовлявся їхати до Чорнобиля. Ми їх відразу ж звільняли з роботи. Такою була вказівка згори. Вважаю це правильним, адже по суті це солдат не виконує присягу. Але таких випадків було небагато. Полтавці гідно виконали свій обов'язок.
– Повернувшись із Чорнобиля, відчували розлади здоров'я?
– Безперечно, здоров'я – не те. Радіація дається взнаки. Відчуваю це по собі. Наприклад, тиск може бути 180/120, а потім різко 90/70. Близько 20 осіб із нашого загону уже померли. Думаю, у відсотків 80 – це наслідки Чорнобиля. Багато серед моїх колишніх колег – інваліди І та ІІ груп. Зараз хворіти – справа недешева. Раніше лягаєш до лікарні – медикаменти безкоштовні, а нині – то гроші не перерахували, то ще щось. А що робити? Чекати ж не будеш, доки перерахують, то й купляєш ліки за власні кошти.
– Після 1986 року бували ще у "зоні"?
– Так. Через кілька років у Києві проходила нарада, то нас – керівників пожежних служб – возили до реактора. Там уже був саркофаг, організована надійніша охорона, а отож і порядку більше. Адже спочатку, доки внутрішні війська не взяли під охорону "зону", там траплялися випадки мародерства. Великі речі, звичайно, ніхто не вивозив, а от шукачі грошей та дорогоцінностей у
покинутих оселях були.
– Василю Андрійовичу, і наостанок – ваші побажання побратимам-чорнобильцям.
– Передусім зичу всім міцного здоров'я. Нехай удача усміхається завжди і в усьому. Ніколи не падайте духом, будьте оптимістами й вірте, що кращі часи все-таки настануть.
“Зоря Полтавщини”, 6 стор., 12_12_08
– Василю Андрійовичу, коли Ви дізналися про те, що у Чорнобилі трапилася аварія?
– Про аварію на Чорнобильській АЕС я дізнався 1 травня 1986 року. Саме того дня ми відправили перші дві пожежні автомашини до 30-кілометрової зони у складі зведеного загону від Харківської області. Тоді я працював заступником начальника відділу пожежної охорони управління внутрішніх справ Полтавського облвиконкому.
– Як сприйняли цю звістку?
– Перше почуття, яке полонило душу, – тривога. Ми розуміли, що таке аварія на АЕС. Але подробиць, звичайно, не знали, мали тільки офіційну інформацію, яку передавали по радіо і телебаченню. Зв'язок із людьми, які працювали тоді на атомній станції, був практично неможливим. У Полтаві знаходився лише один телефонний апарат, на заводі "Знамено", з якого можна було туди зателефонувати. Подібного зв'язку навіть в обкомі не було. Зі штабу пожежної охорони республіки, що був у Києві, деталей нам не розповідали. Звідти надходили тільки спеціальні формуляри для формування зведених загонів, які спочатку працювали по 7 днів, потім – по 10 і нарешті – по 15–20.
– Коли самі потрапили до Чорнобиля? Що відчули, вперше ступивши на землю, вражену радіацією?
– У 30-кілометрову зону ми прибули 25 липня. До складу загону входило близько 170 чоловік, які підпорядковувалися мені як начальнику штабу протипожежної служби по захисту АЕС. Також я командував батальйонами із Донецька та Івано-Франківська. До Чорнобиля виїхав службовою машиною на кілька днів раніше нашого загону, щоб на місці прийняти справи. Перед в'їздом до 30-кілометрової зони пересів у машину, яку прислали за мною і яка вже мала певний рівень радіації. Далі те, що побачив, можна описати одним словом – жах. На шосе – посилений транспортний рух в обидва боки, багато покинутих машин. Якщо авто виходило з ладу в дорозі, його вже не ремонтували, а залишали на узбіччі. Навколо – бур'яни, порожні хати, у багатьох із них навіть двері не зачинені. Виїжджаючи з обжитих місць, люди брали тільки найнеобхідніші речі. Але були й такі, які, незважаючи ні на що, залишалися вдома.
Роботи вистачало по всій "зоні"
– У скількох кілометрах від реактора дислокувався ваш загін?
– Ми жили у гуртожитку ПТУ в центрі Чорнобиля. Це – 16 кілометрів від станції, де, до речі, постійно чергували дві наші пожежні машини. Взагалі ж роботи нам вистачало по всій "зоні". Стояла страшенна спека, і пожежі виникали доволі часто. Загориться, наприклад, ліс, а туди машиною не заїдеш. Тож висаджувалися з вертольотів десантом по 5–7 чоловік із ранцями, наповненими 10 літрами води. Пам'ятаю, як сталася пожежа від стаціонарної прасувальної машини у казармі, де перебувало 300 солдатів. Треба було евакуювати людей, передусім не допустивши паніки. Із цим завданням ми впоралися. А одного разу довелося підходити до самісінького реактора. У нашому штабі був "чорний телефон". Так ми його називали. Це був прямий зв'язок зі станцією. Одного разу дзвонять звідти, кажуть, що горять дроти, які йдуть від реактора до датчиків. Тож погасили й цю пожежу. Але найбільше випробування нас чекало попереду, перед самісіньким від'їздом додому. Ми вже й речі майже зібрали, одяг приготували на дорогу, аж раптом дзвінок – пожежа на складі твердого ядерного палива. Ми розуміли, наскільки це серйозно. Поїхали туди і… полегшено зітхнули. Хтось у смітник кинув чи то сірник, чи то недопалок, тож воно й затліло – тільки, слава Богу, не ядерне паливо, а сміття. Всі наші щоденні виїзди ми ретельно записували до журналу. І, як потім виявилося, – недаремно. Коли прийняли закон, що гарантував пільги чорнобильцям, до мене у Полтаву нерідко приїжджали люди з різних куточків України і Росії. Бувало таке, що дехто з них не брав відряджень і не мав інших офіційних документів. А от коли був записаний у нашому журналі, то відповідну довідку я обов'язково виписував.
– Якими засобами захисту користувалися?
– Якогось особливого захисного одягу не було. Користувалися ватно-марлевими пов'язками. Спочатку в штабі висіла карта, на якій позначалися об'єкти і рівень радіації на них. Втім через кілька днів оприлюднювати ці дані вже забороняли. Нам видавали дозиметри, але вони були недосконалими – визначали тільки альфа-випромінювання, а бета- і гамма-випромінювання не фіксували.
Бувало, повертаєшся зі станції, дозиметрист тебе всього перевірить і порадить, приміром, викинути правий чобіт. А чому так? Міг бути просто вітер, протяг, ото на чоботі й осіла радіація.
Небезпеки не помічали, але відчували її
– Розкажіть про ваш побут у "зоні".
– Із шостої ранку були вже на ногах. Близько опівночі намагалися заснути. Уявіть собі: спека, а на ніч вікна і двері затягували поліетиленовою плівкою. Жодного дощу не було, бо найменші хмари відразу ж “розстрілювали”. Весь одяг намагалися міняти майже щодоби. Окрім пожежної служби, займалися й будівництвом – зводили приміщення для людей, які мали приїхати після нас. Вже тоді відчували, що ліквідація наслідків аварії затягнеться до зими. До речі, всі будівельні матеріали – цеглу, цемент, дерево – брали на місці. З Києва, окрім обмундирування, нам нічого не привозили. Щодо харчування, то "атомщиків" – так ми називали тих, хто працював безпосередньо на станції, – годували непогано. У їхньому раціоні були овочі й фрукти. Нас – гірше. Їжу возили у термосах із Іванкова, що за 50 кілометрів від Чорнобиля. Мабуть, нас годували так званим недоторканним запасом, бо, наприклад, томатний сік у банках був 5–6-річної давнини. Овочів практично не давали. Тож я подзвонив до Полтавського облвиконкому, і звідти передали два ящики цибулі. Того року в Чорнобилі був гарний урожай. Пам'ятаю високе дозріле жито, величезні яблука, апетитні вишні. Дехто спокушався, яблуко витре рукою і їсть. Беремо дозиметр, міряємо рівень радіації, показуємо йому. Але, на жаль, не всі усвідомлювали ту величезну невидиму небезпеку, яку ніс у собі атом. Її ми не помічали, але все-таки відчували. Хтось поранить руку. Незначна подряпина, а заживає тиждень, а то й більше. Вже тоді розуміли, що це неспроста.
– Чи мали якийсь зв'язок із сім'єю, перебуваючи у Чорнобилі?
– Додому додзвонитися було важко – лінії постійно перевантажені, але один раз усе-таки вдалося. Звичайно ж, рідні переживали за мене, але розуміли, що я не один такий. Хоча у Полтаві були й ті, хто категорично відмовлявся їхати до Чорнобиля. Ми їх відразу ж звільняли з роботи. Такою була вказівка згори. Вважаю це правильним, адже по суті це солдат не виконує присягу. Але таких випадків було небагато. Полтавці гідно виконали свій обов'язок.
– Повернувшись із Чорнобиля, відчували розлади здоров'я?
– Безперечно, здоров'я – не те. Радіація дається взнаки. Відчуваю це по собі. Наприклад, тиск може бути 180/120, а потім різко 90/70. Близько 20 осіб із нашого загону уже померли. Думаю, у відсотків 80 – це наслідки Чорнобиля. Багато серед моїх колишніх колег – інваліди І та ІІ груп. Зараз хворіти – справа недешева. Раніше лягаєш до лікарні – медикаменти безкоштовні, а нині – то гроші не перерахували, то ще щось. А що робити? Чекати ж не будеш, доки перерахують, то й купляєш ліки за власні кошти.
– Після 1986 року бували ще у "зоні"?
– Так. Через кілька років у Києві проходила нарада, то нас – керівників пожежних служб – возили до реактора. Там уже був саркофаг, організована надійніша охорона, а отож і порядку більше. Адже спочатку, доки внутрішні війська не взяли під охорону "зону", там траплялися випадки мародерства. Великі речі, звичайно, ніхто не вивозив, а от шукачі грошей та дорогоцінностей у
покинутих оселях були.
– Василю Андрійовичу, і наостанок – ваші побажання побратимам-чорнобильцям.
– Передусім зичу всім міцного здоров'я. Нехай удача усміхається завжди і в усьому. Ніколи не падайте духом, будьте оптимістами й вірте, що кращі часи все-таки настануть.
“Зоря Полтавщини”, 6 стор., 12_12_08
Рубрика: 
