На Полтавщині є чимало прикладів, коли міста, села, селища знаходять ефективні методи управління, вирішують складні питання соціально-економічного розвитку своїх територій. Як помітили читачі, – це ті питання, які хвилюють простих громадян – з усіма проявами нинішнього життя, радощами, бідами, проблемами і перспективами. Соціальні, побутові умови життя людей залежать від роботи місцевої ради, від її здатності забезпечити комунальні зручності, освітлення, ремонт доріг, благоустрій, ефективне використання землі, будівництво житла, роботу медичних закладів тощо. Обговорити ці теми ми й запросили наших гостей. Мусимо говорити про це, бо наші люди, виборці, читачі, чекають ефективної роботи місцевих рад і виконкомів та належного рівня послуг, які мають там отримувати.
Люди втомилися чекати
Разом із тим у самоврядних органів є чимало проблем і ризиків. Обговорити ті з них, які найбільше хвилюють місцеві ради, поділитися досвідом їх розв'язання в своїх містах, районах, селищах, селах, в масштабах усієї області, зібралися за “круглим столом” всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини” депутати рад різних рівнів, міські, селищні, сільські голови, науковці з усієї області. У розмові взяли участь Петро Ворона – заступник голови Полтавської обласної ради, Микола Глухов – міський голова Кременчука, Олександр Козуб – секретар Полтавської міської ради, Іван Момот – голова постійної комісії обласної ради з питань депутатської діяльності та інформаційної сфери, Віктор Іноземцев – депутат обласної ради, Борис Федоренко – заступник голови Новосанжарської районної ради, Олексій Карпенко – голова депутатської комісії Зіньківської районної ради; міські голови: Лохвиці – Надія Солонець, Гадяча – Тетяна Савченко, Кобеляк – Олександр Ісип, селищний голова Опішні Зіньківського району Олег Кужим, Селещанський сільський голова Машівського району Олександр Кербут, Супрунівський сільський голова Полтавського району Володимир Богатир, завідуючий кафедрою регіонального управління та місцевого самоврядування Харківського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України Юрій Куц.
Петро Ворона почав свій виступ із приємного:
– Напередодні Дня місцевого самоврядування хочу привітати всіх полтавців, депутатів, голів територіальних громад, читачів “Зорі Полтавщини”. У депутати йдуть люди активні, ті, кому не байдуже сьогодення і майбутнє свого міста чи села, району, області, – продовжив він. – Скажу про стан місцевого самоврядування в Україні після 17 років від проголошення її незалежності. Самоврядування як було в зародковому стані, так і залишилося. Певні повноваження є в радах базового рівня – сільських, селищних, міських. Але якщо проаналізувати їхній фінансовий стан, у яких умовах вони працюють і взагалі як забезпечується місцеве самоврядування, то можна побачити, що в кращі роки 40 відсотків коштів концентрувалося в місцевих бюджетах, у гірші роки – 30. Ми говоримо про причини корупції, хабарництва, тож якраз система перерозподілу фінансів у бюджеті ці негативні явища і провокує. На моє переконання, близько 60–70 процентів коштів мають залишатися в місцевих бюджетах, і міські чи сільські голови, депутати не повинні їздити до Києва і випрошувати гроші для того, щоб вирішувати проблеми територіальних громад.
Обласні й районні ради виконують титульну представницьку функцію. Передбачені законом відповідні повноваження вони делегували державним місцевим адміністраціям. Хоча найкращий варіант – це коли держадміністрації виконують державні повноваження, а самоврядні функції повинна виконувати місцева рада, яка має відповідний виконавчий орган. У всьому світі органи місцевого самоврядування, як правило, мають виконавчі органи, і більшість самоврядних повноважень вони самі й виконують. Навіть навпаки – державницькі функції передаються органам самоврядування разом із коштами, кадрами для того, щоб можна було їх здійснювати. У нас не так. У мене складається враження, що та централізація в Україні, яка є нині, просто свого роду діагноз влади. Сконцентрувавши в руках усю повноту управління і більшу частину матеріальних ресурсів, вона не хоче віддавати їх на місця. Це проблема розвитку і країни загалом, і самоврядування зокрема. Його розвиток вбачаю перш за все в реалізації Європейської хартії місцевого самоврядування, яку підписала Україна в 1997 році та яка передбачає правову, організаційну і фінансову автономію. Якщо ці три чинники виконуватимуться, будуть надані відповідні права органам місцевого самоврядування, тоді вони стануть ефективними. Більше 80 процентів потреб людей пов'язані з діяльністю місцевої влади – квартира, тепло, навчання, лікування. Але ми бачимо, що місцева влада не може повноцінно виконувати ці повноваження і забезпечувати людей соціальними послугами.
Обласна рада найбільш ефективно виконує наглядові, контролюючі функції. І засідання сесій обласної ради перш за все пов'язані з тим, що, сформувавши бюджет і віддавши не добровільно, відповідно до Конституції, свої повноваження виконавчій владі, ми намагаємося якомога краще і повніше її контролювати. Це спонукає до того, що органи державної влади намагаються ефективніше виконувати ці повноваження.
Якщо сам принцип формування місцевої влади не буде побудований на засадах самоврядування, то він не служитиме громадянам. Обрана влада звітується і відповідає перед громадою, яка її обрала. А влада, що призначається, намагається звітувати перед тими, хто її призначив. Отакі реалії нашого місцевого самоврядування. Ми лише на початку формування ефективної місцевої влади. Для того, щоб її сформувати, потрібна перш за все політична воля і парламенту, і вищих органів виконавчої влади. Ті проекти, які на сьогодні є в Міністерстві регіональної політики і будівництва, розроблені у Верховній Раді, не відповідають принципам Європейської хартії місцевого самоврядування і тим запитам, які ставлять перед владою і державою представники самоврядних органів.
Цю думку продовжив Олександр Козуб:
– Крім того, що самоврядування справді перебуває в зародковому стані, центральна влада ще й відбирає його повноваження і планує відбирати й надалі. Знову складається така ситуація, що керівники самоврядних органів повинні їздити до столиці “вирішувати питання”. Зокрема, вивели з-під контролю самоврядних органів архітектурний нагляд: вони не братимуть участі у прийомі в експлуатацію будівель на своїй території. Це робиться начебто і з хорошою метою – зменшити терміни, платежі, але призведе до того, що територіальна громада не отримуватиме тих коштів, які отримувала до цього.
Однак місцеве самоврядування в Полтаві має здобутки. Насамперед це те, що у нас стабільна політична ситуація як у раді, так і в цілому в місті. Різні політичні сили, представлені в міськраді, знайшли спільну мову – всі працюємо на розбудову міста. Те, що в раду прийшли депутати від партій, я вважаю кроком назад. Повинні прийти люди, які представляють конкретного виборця. Так має бути не лише на місцевому рівні, а й у Верховній Раді.
Програми майже всіх політичних сил, які йшли на вибори до міськради, і програма міського голови збігалися, тож у команді зібралися люди, котрі хочуть добра для жителів обласного центру. Тому прийняли ми і програми освітлення, транспорту “Місто без околиць”, і низку інших, в тому числі реформування ЖКГ, ввели сучасну систему збирання побутових відходів, велику увагу приділяємо зовнішньому вигляду міста. З самого початку виділили кілька пріоритетів. Це – розвиток промисловості та сфери туризму, культури, спорту. Полтава має що показати людям. Щодо виконання місцевих бюджетів, то ситуація в усіх містах однакова. Коштів, які виділяють нам на виконання повноважень, зокрема в освіті, охороні здоров'я, вистачає лише на заробітну плату. Решту “витягаємо” з інших ресурсних кошиків і додаємо в ці сфери, щоб можна було надати громадянам які
сні послуги. Взагалі ми багато говоримо про те, що бюджети мають формуватися знизу, та бачимо, що цього немає. Але всі маємо діяти, щоб на делеговані повноваження виділялося достатньо коштів. Яким чином це робити? Ми зараз намагаємося діяти через народних депутатів України, партійні блоки. Поки що виходить не дуже ефективно, але якщо всі працюватимуть таким чином, нашим парламентарям буде дуже складно приїздити в ці ж самі округи і звітувати про свою роботу. Найголовніше для місцевого самоврядування – це злагода на територіях, тоді буде й ефективна робота.
Курс – на Європейську хартію
Микола Глухов відзначив:
– Як міський голова Кременчука, голова Полтавського регіонального відділення Асоціації міст України, хочу подякувати колективу “Зорі Полтавщини” за спільну роботу. Я вдячний, що газета завжди відгукується на ті питання, які ми хочемо висвітлити. Це і досвід, який ми маємо на Полтавщині, й заходи Асоціації, що проводяться щоразу в іншому місті нашої області. Порушуємо і проблемні питання, які є сьогодні в нашому житті. Тема, яку обговорюємо зараз, у найближчі роки буде дуже актуальною. Тому що всі партії, які в основу своїх програм закладають посилення ролі місцевого самоврядування, на практиці нічого не роблять, навіть навпаки. Україна має багатий досвід місцевого самоврядування. Один із прикладів – це Запорозька Січ, де були повністю відображені всі принципи самоуправління: обговорення місцевих питань, використання грошей, обрання ватажків тощо. На жаль, це втрачено. Сьогодні ми взяли за основу Європейську хартію місцевого самоврядування. Думаю, вона відображає сподівання людей, які хочуть бачити самоврядування в дії. Що таке місцеве самоврядування, якщо коротко? Це можливість територіальної громади самостійно вирішувати питання життя цієї території. Чи може сьогодні громада це робити в повному обсязі? Ні, не може. Ні в питаннях виконання державних повноважень – це освіта, культура, спорт, медицина, соціальний захист, – ні у власних повноваженнях. Насамперед це незадовільне фінансове забезпечення, а ще – недосконалість законодавчої бази. Як може територіальна громада хоча б захистити себе від негативних наслідків вчинків окремих її членів, коли сьогодні правоохоронні органи не підпорядковуються територіальній громаді? Тому це дуже актуальне питання. І чим частіше ми порушуватимемо його і на обласному, і на всеукраїнському рівнях, тим швидше доб'ємося того, що державні мужі, керівники політичних партій повернуться обличчям до проблем самоврядування, бо кожний із них – представник територіальної громади.
Віктор Іноземцев вважає, що самоврядування – це здатність і можливість громади вирішувати місцеві питання.
– Здатність є, а можливості немає. Закон про місцеве самоврядування дає широкі повноваження, а організаційно-правове підгрунтя місцевих органів ігнорується центральною владою. Наведу простий приклад. Приймається загальнодержавна програма боротьби з туберкульозом. На мене (тоді працював головою Великобагачанської районної ради) тиснули, щоб ми прийняли свою, районну. А фінансування не передбачене. “Ми приймемо, адже програма важлива і потрібна, але хто даватиме гроші на її заходи?” Коли порушив це питання, мені “нагорі” кажуть: “Давай виконуй програму, а ми ще з тебе спитаємо, як виконуєш, а гроші вишукуй”. Ще одне. Я виступаю проти партійної системи виборів, але за партійно-мажоритарну на рівні Верховної Ради, обласної, міської, районної рад. У нашій державі, по суті, абсурдна влада, яка займається дерибаном, боротьбою кланів. А заручниками ситуації сьогодні стають голови міст, селищ, сіл. Адміністративна реформа, як її пропонують, тобто укрупнення сільрад, не зробить краще для усіх людей, які живуть у наших селах, й без того не маючи належних послуг. Завдяки сільрадам і тримаються в селах клуби, ФАПи, дитсадки, школи. Треба кардинально змінювати всю систему підходів до самоврядування, а не сидіти склавши руки і не скаржитись на те, що зверху тиснуть, вимагають чи не дають грошей.
Олексій Карпенко, продовжуючи тему, зазначив:
– Найбільшим гальмом у системі влади й управління є корупція, яка роз'їдає всі сторони життя і підриває авторитет самоврядування. Існують протиріччя між радами і адміністраціями, бо має місце двовладдя або й тривладдя. Треба надати всю повноту влади органам місцевого самоврядування. Голова обласної чи районної рад мають обиратися громадами, тоді будуть підконтрольні виборцям своєї території. Всі господарські, культурно-освітні функції повинні виконувати виконавчі комітети, як це було раніше. Хай працюють і представники Президента, здійснюючи наглядові функції, але не втручаються у господарські питання. Дублювання питань у владі забирає багато часу, заважає приймати важливі для людей рішення.
Скажу трохи і про адміністративно-територіальну реформу, про яку вже згадували колеги. Для її втілення потрібна широка роз'яснювальна робота, важливе також фінансове, кадрове забезпечення. Для реалізації нововведень потрібна нова політична еліта. Зараз працівники виконавчої влади добре представлені в радах, як правило, заступники голів адміністрацій, керівники структурних підрозділів є депутатами відповідних рад. Виходить, самі себе контролюють? Самоврядні органи сьогодні надмірно заполітизовані, – наголосив Олексій Карпенко. – Не треба кидатися в крайнощі, можна ефективно працювати депутатському корпусу при партійній виборчій системі. Ми з депутатами нашої фракції вже неодноразово побували в кожній сільській раді району, 67 відсотків питань за депутатськими запитами вирішуються позитивно.
Олег Кужим розповів:
– Опішнянська селищна рада – рада, з якої вилучають кошти, і була змушена брати позики на захищені статті бюджету, щоб заплатити працівникам заробітну плату. Нонсенс. А ради, які дотуються, які не заробляють самі для себе, знаходяться в кращому становищі, ніж ті, з яких вилучаються гроші. Єдиний вихід із ситуації – у внесенні змін до Бюджетного кодексу і до тієї постанови, яка регулює бюджетні відносини. Тому що голова адміністрації регулює, з якої ради скільки вилучати і яку раду дотувати. Де таке може бути?
Найболючіше питання для опішнян – це те, що в 1962 році ми втратили райцентр і стали частиною Зіньківського району. Відстань до Зінькова – 37 кілометрів, до сусіднього райцентру Диканьки – 14. Така ситуація змушує нас створювати ті установи, які мають фінансуватися з районного чи обласного бюджету. Зокрема, місцеву пожежну охорону, Будинок дитячої та юнацької творчості, бібліотеку, Центр фізичного здоров'я “Спорт для всіх”, Центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, який допомагає неблагополучним сім'ям тощо. Все це ми утримуємо за власні надходження. Вихід – знову ж зміни до бюджетного законодавства і внесення таких змін, які давали б змогу ефективно надавати соціально-культурні послуги.
І ще на одну проблему хочу звернути увагу – діяльність підприємств нафтогазового комплексу. Аби дали органам місцевого самоврядування в нафтогазових районах – селам, селищам, містам – хоча б один відсоток ренти від видобутку нафти, газу, газоконденсату на місцях, повірте, проблем таких не було б. Бо все ж таки головне питання у нас – відсутність бюджетних коштів. А ці “нафтогазові” гроші покрили б витрати громад. Ще одне – укладання договорів з нафтогазовими компаніями на соціальну інфраструктуру. Нині Зіньківська районна рада і адміністрація уклали договір на 30 тисяч гривень на весь район. Це – копійки! Причому більше 50 гектарів території цих об'єктів розташовані на землях Опішнянської селищної ради. Майбутнє Опішні бачу в розвитку нафтогазового комплексу і туристичної галузі. Потрібне врегулювання на законодавчому рівні того, що бюджетна політика формуватиметься знизу вгору, – підсумував промовець.
Надія Солонець зазначила:
– Думаю, ніхто не заперечить, що для того, щоб громада повноцінно жила і працювала, необхідні кошти. Жоден орган місцевого самоврядуванн
я не відчуває себе самостійним, якщо в бюджеті їх немає. А відтак немає і можливостей щось планувати не тільки з розвитку міста, конкретної території, а й навіть за соціальними програмами. Нині бюджет аж занадто централізований: з нашого міського бюджету вилучають таку суму коштів, що потім цілий рік громада змушена брати позики.
Обмеження прав місцевого самоврядування відбувається і в питанні одержання лімітів на газ. Чому б не вирішувати це на місцях? Наскільки зручніше й простіше. Навіщо, скажімо, таким маленьким містам, як Лохвиця, їхати одержувати ліміти на газ у Київ? Для чого їхати туди міському голові? Мені особисто, наприклад, довелося тиждень оббивати пороги владних кабінетів, щоб вирішити це питання. А скільки таких прикладів, коли громади змушені йти на певні поступки Києву, щоб ці ліміти затвердити?!
Одним із найболючіших питань для місцевого самоврядування залишається й житлово-комунальне господарство. В малих містах об'єкти ЖКГ зношені стовідсотково, власне, як і технічні засоби. Наше місто невелике – 12 тисяч населення. Але проблеми з житловим комплексом маємо значні. У Лохвиці дев'яносто багатоквартирних будинків, комунікації зношені й потребують заміни. Приватного підприємця, який би взявся обслуговувати житлові будинки, поки що не знайшлося, на створення об'єднання співвласників багатоквартирних будинків мешканці йдуть неохоче. А коштів, щоб підтримувати житло в належному стані, в бюджетах малих міст немає.
Щодо впливу місцевого самоврядування на підприємницьку діяльність, то хочу навести такий приклад: гральні автомати заполонили наші міста. Всі ми розуміємо, що це розтлівання молоді, й не лише її. Але який вплив ми маємо на підприємців, які займаються гральним бізнесом? Жодного. Бо підприємці, які встановлюють ці автомати, приїздять до нас уже з готовою ліцензією, і ми не маємо підстав відмовити їм. Не маємо можливості й закривати такі заклади.
Олександр Ісип сказав:
– Я вважаю, що ми повинні розглядати два основних напрямки. По-перше, які заходи потрібно вжити для поліпшення ситуації з боку державної влади, тобто уряду, парламенту і Президента. На це органи місцевого самоврядування повинні впливати знизу, зваживши спільну позицію і лобіюючи її на всіх рівнях – від сільських, районних до обласної рад. По-друге, що ми можемо зробити на своєму місцевому локальному рівні для того, щоб якось нівелювати результати світової кризи, зекономити бюджетні кошти, поповнити бюджети, показати, власне, ефективність роботи органу місцевого самоврядування.
На мою думку, сьогодні вся система влади – і регіональної, і місцевої, і особливо державної, плентається за реальним життям. Ми не встигаємо. Саме тому з'являються прецеденти, коли без відповідних дозволів будуються майданчики під нафтові свердловини, нелегально береться плата за проїзд на мостах і на дорогах тощо. Замість того, щоб усе це врегулювати на законодавчому рівні чи на рівні постанов Кабміну.
Мені здається, що девіз “Вся влада – радам!” не був актуальним для місцевого самоврядування. Бо його сприймали не як владу, а скоріше як систему послуг. Але, щоб надавати послуги, треба мати ресурсну базу. Хіба ми її маємо? Подивіться на техніку, яка є у комунгоспах малих міст і райцентрів. Вона застаріла, її вік сягає п'ятнадцяти і більше років. Невже можна такою технікою сьогодні виконувати більш-менш складні роботи? Ні. Крім того, немає й карти послуг, як у інших країнах. А варто було б її мати, щоб людина зайшла у міськвиконком і побачила, що взагалі вона може отримати у міськвиконкомі: яку довідку, консультацію, роз'яснення, за який час, безкоштовно це чи платно.
Зараз нашим комунальним підприємствам, які надають послуги з теплопостачання, дають угоди, якими подорожчання передбачене з 1 листопада, хоча вже грудень. А політики у Києві сьогодні заявляють про те, щоб ціни і тарифи, які формує орган місцевого самоврядування, були економічно обгрунтовані. Та якщо держава не пропонує дотацій, субвенцій, якщо міська рада будь-якого рівня не має в бюджеті коштів для покриття затрат, то інших джерел, ніж покриття їх за рахунок споживачів, ми не знайдемо. Якщо ми сьогодні не підвищимо тариф, скажімо, на холодну воду з 1 гривні 60 копійок до 1 гривні 80 копійок, то завтра ми навіть за 5 гривень не зможемо надати цю послугу споживачам, бо буде втрачено час, накопичаться борги…
Ми наразі судимось із відділом цін облдержадміністрації, з прокуратурою через те, що підняли тариф і не погодили його відповідно до процедури. Але ми хочемо створити прецедент виграшного суду, прийнявши тариф, не погоджуючи його. Бо у законодавстві виписано, що відділ цін і тарифів розробляє і погоджує тарифи для державних підприємств, установ і організацій, а для органів місцевого самоврядування це має рекомендаційний характер.
Ніхто не почне фундаментальні реформи в часи ослаблення економіки. Тому сьогодні потрібно думати перш за все про те, як впровадити в містах енергозберігаючі технології. Наприклад, у Кобеляках ми перевели опалення дитсадків з котелень на топкові. А вже з наступного року протягом березня-квітня, вересня-жовтня опалюватимемо листям, гілками і тирсою. Та щоб від цього всього був ефект, треба, щоб зекономлені кошти залишалися у нашому бюджеті, щоб ми могли розвиватися далі. Інакше все, що зекономили, у нас заберуть у Київ на придбання “джипів”. Це основна проблема, яку нам потрібно вирішувати.
Запитання без відповідей
Підтримала своїх колег Тетяна Савченко:
– Коли ми говоримо: “Вся влада – радам”, звичайно, треба ставити знак запитання. І навіть не один. Адже насправді у місцевого самоврядування немає реальної влади, бо немає необхідної фінансової основи. Певними повноваженнями його наділили, але коштів для якісного їх виконання немає. Я працюю міським головою сім років і саме стільки ж чую на всіх рівнях, що треба реформувати органи місцевого самоврядування, надавати їм більше повноважень. Особливо ця тема загострюється у виборчий період, коли ледь не всі політичні сили починають обіцяти, що займатимуться питаннями реорганізації і реформ місцевого самоврядування, що вирішуватимуть їх першочергово. Та як тільки вибори пройшли, всі про це забули. Виявляється, що не до змін у законодавстві України стосовно місцевого самоврядування.
І що ми маємо? Наші бюджети фактично перетворилися у каси з виплати заробітної плати. Наприклад, на нашому бюджеті – шість дитячих садків. Грошей вистачає лише на виплату зарплати, продукти харчування і частково – на енергоносії, бо ціна на них протягом року збільшується по кілька разів. За які кошти проводити ремонти, придбання м'якого інвентарю, іграшок, обладнання?.. Хоч це делеговані нам державою повноваження, ми повинні вишукувати фінанси на місцях хто як зможе.
З вересня цього року впровадили третій етап тарифної сітки – підвищення заробітної плати працівникам бюджетної сфери. Та замість необхідних для наших установ 300 тисяч гривень, районна рада виділила нам 106 тисяч. Решту, мовляв, шукайте на місці. Не виплатити заробітну плату ми не маємо права. Я згодна, що її рівень аж ніяк не відповідає рівню цін. Та якщо у держави немає реальної можливості фінансово забезпечити підвищення, то не треба цього робити, і тим більше – перекладати це на плечі місцевого самоврядування.
Всі розуміють, яке непопулярне рішення – підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. Досить часто на центральному рівні ми чуємо заяви, що у цьому винні міські голови. Але тарифи на електроенергію, на газ зростають, ціни на матеріали збільшуються незалежно від нас. Ніхто нас не питає, а лише ставлять перед фактом. А потім говорять громаді, мовляв, питайте за підвищення тарифів зі своїх міських голів. Або ж рекомендують альтернативний варіант – відшкодовуйте різницю між фактичною собівартістю і встановленими тарифами з міських бюджетів. Та, думаю, жоден міський бюджет не має таких можливостей.
Щодо шляхів наповнення бюджету. Два роки ми добивалися, щоб у Гадячі було своє бюро технічної інвентаризації, підприємство, яке б наповнювало наш бюд
жет. Цього вимагала вся громада, не лише місто, а й район, а це – 62 тисячі жителів. Але цього так і не вдалося зробити.
У Гадячі приблизно п'ять тисяч працівників підприємств нафтогазової промисловості. Ми підрахували, що це приблизно кожен четвертий житель міста. Ці люди працюють у важких умовах, добувають для України стратегічні ресурси – нафту і газ. Натомість справедливо вимагають гідних умов проживання. Але як їх створити, якщо жоден підрозділ галузі не сплачує ніяких податків на території міста? Більше того, законодавством передбачено, що податок із фізичних осіб, тобто те, що утримується з заробітної плати, повинно зараховуватися до бюджетів тих регіонів, де знаходяться ці підрозділи. Але ця норма не виконується, і ніхто не несе за це відповідальності.
Ще хочу зауважити, що в Гадячі немає жодного метра державної дороги. Навіть об'їзна, по якій проїздить весь транзитний транспорт, у тому числі й великовантажний спецтранспорт нафтогазових підприємств, – у комунальній власності. Щороку на ремонт доріг ми вкладаємо по 200 тисяч гривень. При цьому жодної копійки податку з власників транспорту в бюджет міста не надходить, бо зареєстровані вони всі деінде. Мені довелося вже кілька разів ставити це питання перед Кабміном. Зрештою у вересні минулого року було прийняте розпорядження про передачу п'яти кілометрів об'їзної дороги з комунальної в державну власність. Але воно і досі не виконано. На своє звернення ми отримали відповідь, що коштів у держави на її утримання немає…
Борис Федоренко наголосив:
– Найгостріше проблеми місцевого самоврядування проявляються якраз у період політичного протистояння. Ми відчуваємо відлуння політичної кризи на місцях. Через відсутність нормального законотворчого процесу ні на крок не зрушили з місця позиції місцевого самоврядування: колізії у законодавстві як були, так і залишаються. Крім того, складається враження, що всі державні структури сьогодні працюють відокремлено. Раніше, коли ми зверталися у Верховну Раду України, на наші звернення реагували відповідним чином: Верховна Рада одразу направляла лист у Кабмін, і відповіді надходили з кількох міністерств. Сьогодні – скільки не звертаємось у центральні органи влади – безрезультатно. Стає зрозуміло, що треба підсилювати роль місцевого самоврядування, тому що зараз жодна вертикаль влади не функціонує повноцінно.
Ще одна проблема – регулювання земельних відносин. Земельний кодекс України був прийнятий у 2001 році, але ще й до цього часу в нас користуються Перехідними положеннями. Минуло стільки років, а виявляється, що досі не розмежовані комунальні й державні землі. Сільські ради практично не вирішують питання розпорядження землями в межах своєї територіальної одиниці. Більше того, виконавча гілка влади запровадила широке використання сервітутів при наданні земель підприємствам нафтогазового комплексу. В результаті громада нічого не отримує для свого розвитку, адже договір сервітуту нафтодобувне підприємство укладає з приватними власниками земельних ділянок. На території однієї з сільрад нашого району ГПУ “Полтавагазвидобування” завдає своєю діяльністю шкоди навколишньому середовищу, спецтранспорт підприємства розбив дорогу. Та за минулий рік ГПУ виділило на соціально-економічний розвиток всього 100 тисяч гривень, це при тому, що діяльність проводиться практично на територіях трьох сільських рад. При цьому на ремонт дороги, яка знаходиться у комунальній власності, довелося витратити 130 тисяч гривень із держбюджету. Які ще будуть потрібні кошти на цю дорогу, можемо тільки уявити… Від техногенного впливу страждають сільські громади, але їхньої думки не питають, тому що договір про соціально-економічний розвиток укладається обласними структурами. Нам же доводиться усувати наслідки за рахунок інших джерел. І такі приклади непоодинокі.
Стосовно об'єктів соціальної сфери у сільських голів також є лише обов'язки, а дієвих прав немає. Тому за пропозицією голови Новосанжарської районної ради Юрія Лебедина у 2006 році депутати ввели механізм співфінансування, коли 30 відсотків коштів вишукує територіальна громада, інші – з цільового фонду виділяє районна рада. Тобто, якщо сільський голова хоче зробити капітальний ремонт того чи іншого соціального об'єкта, він залучає спонсорські кошти. Залучив 10 тисяч гривень – районна рада виділяє ще 30–40 тисяч гривень. Тоді він має можливість відремонтувати не лише, скажімо, опалення, а й водопостачання, і дах, іще й ремонт зробити. Відчули свою значимість і сільські голови, вони самі визначають об'єкти, затверджують соціальні програми розвитку територіальних громад.
Юрій Куц додав:
– Місцеве самоврядування не має коштів для того, щоб реалізовувати ті повноваження, якими воно наділене. Але чомусь більшість представників органів місцевого самоврядування не бачить іншого шляху, крім того, що хтось повинен їм ці кошти дати. Цей хтось, на їхню думку, – держава. І дуже мало хто говорить про те, яким чином ці кошти заробити. А саме таким шляхом, на мій погляд, могло б бути зняття податкового тягаря з підприємств, які знаходяться на територіях громад. Окрім цього, в державі повинна бути диференціація податків: від нижчих у сільській місцевості – до вищих у населених пунктах із розвинутішою інфраструктурою, таких, як, наприклад, місто Київ. Така форма податків дала б можливість певним регіонам “підтягувати” свій розвиток на вищий рівень.
Наш заклад готує фахівців з управління. За нашими даними, лише чотири відсотки представників місцевої влади і влади загалом мають фахову освіту. В органах місцевого самоврядування від виборів до виборів працюють люди, які не мають відповідної освіти. Практика показує, що людина, яка вперше потрапляє на посаду міського голови чи секретаря, або ж у депутатський корпус, як правило, рік-два входить у курс справи. А через рік уже знову починає готуватися до виборів. Тому ми неодноразово подавали пропозицію про обов'язкову наявність відповідної фахової освіти у депутатів і представників місцевого самоврядування.
Кошти і кадри
Володимир Богатир підкреслив:
– Я хотів би нагадати відомий постулат, що влада – це кошти і кадри. Та якщо з кадрами ситуація у нас більш-менш сприятлива, то коштів, на жаль, обмаль. Бюджети сільських рад – це бюджети проїдання, а не розвитку. Про який соціально-економічний розвиток села можна говорити, не маючи фінансової основи?
Чому сьогодні робота органів місцевого самоврядування є неефективною? Тому що поки ми говоримо про необхідність децентралізації влади, у нас усе робиться навпаки. Наприклад, з 1 грудня у сільських рад забрали повноваження з проведення нотаріальних дій, окрім заповітів. Що це означає для кожної людини, зокрема, для кожного з майже шести тисяч мешканців нашої сільради? Це означає, що 90-річній бабусі для того, щоб оформити, скажімо, довіреність на онуку на отримання пенсії, потрібно їхати автобусом до приватного нотаріуса в райцентр. Добре, що Супрунівка – приміське село, їхати недалеко, і проїзд коштуватиме дві гривні. А якщо це село за 15 кілометрів від райцентру, то людині доведеться витратити, можливо, й 15 гривень. Та ще й за цю довіреність заплатити від 20 до 80 гривень.
Чи не найбільший головний біль для нашої сільської ради – житлово-комунальне господарство. Зокрема, тарифна політика, у якій ми опинилися в ролі заручників. Якщо піднімати тарифи й надалі, люди просто припинять сплачувати за житло та послуги. Якщо встановлювати їх нижче собівартості – не матимемо чим погасити різницю. На мою думку, ці обов'язки – і затверджувати тарифи, і погашати різницю – держава повинна взяти на себе.
Так, ми знаємо джерела поповнення бюджету, але законодавча база не дозволяє нам їх використовувати. Одне із можливих джерел поповнення бюджету – земля. Але знову виникає проблема. Бо коли постає питання про приведення в порядок території, то за землю відповідає сільська рада. А розпоряджається нею згідно з Перехідними положеннями Земельного кодексу України райдержадмініст
рація. Більше того, якщо ще рік тому сільська рада мала повноваження хоча б погоджувати виділення землі, в тому числі й для комерційного використання, то зараз навіть і цього права нас позбавили.
Тобто виходить, що всі проблеми і обов'язки – місцевому самоврядуванню, а всі права і повноваження – центральній владі. У мене іноді складається враження, що центральна влада і влада на місцях – це два різних полюси, які між собою не взаємодіють. І так буде доти, доки до нас не почнуть прислухатися.
Про проблеми своєї територіальної громади розповів Олександр Кербут:
– Я представляю громаду, на території якої проживає 3,5 тисячі чоловік, до складу сільської ради входить п'ять населених пунктів. Є діюча військова частина, залізнична станція, працюють підприємства нафтогазового комплексу.
У нашої громади виникла проблема у зв'язку з введенням змін до правил дорожнього руху. Виявилось, що тепер маршрутні транспортні засоби, які їдуть із Полтави та інших міст через Селещину, мають право зупинятися тільки там, де є обладнана автобусна зупинка. Тобто люди повинні виходити біля школи і потім ще три кілометри йти пішки до залізничної станції. Смуга відводу дороги згідно з державним актом належить облавтодору. Ми неодноразово зверталися в цю організацію для вирішення питання, та нам відповідають, що обладнання однієї зупинки коштує 60 тисяч гривень. Зрозуміло, що для сільського бюджету це нереальні кошти.
Є й проблема несплати до місцевого бюджету підрозділами, розміщеними на території сільської ради. Залізнична станція, де майже сімдесят працюючих, не сплачує нічого. За 85 гектарів землі залізниця сплачує нам за зниженим тарифом, виходить аж 282 гривні на рік…
Сільська рада прийняла ряд відповідних програм, які до цього послідовно реалізовувались. Зокрема, за шість років нам вдалося власним коштом провести для села близько 10 кілометрів водогону.
Одне село на території сільської ради ще й до цих пір не газифіковане. Хоча воно й невеличке – до 100 дворів, але ж розташоване у регіоні, де працює потужний нафтогазовий комплекс. Ми зверталися безпосередньо до керівництва видобувних підприємств із проханням допомогти підвести туди газ. Нам відповіли: вишукуйте з тих коштів, які надходять у район від нафтогазового комплексу. Але таких ми за останні роки не бачили ні копійки. Отже, якщо проект газифікації, який ми виготовили за власні кошти, полежить ще рік, ми його просто викинемо.
Підбиваючи підсумки розмови за “круглим столом”, Іван Момот зазначив:
– Пропорційна система виборів, яка нині діє, інколи призводить до того, що питання політизуються навіть на обласному рівні. Існують господарські питання, які потребують ретельного вивчення і професійних підходів, і вони розглядаються конструктивно. Хоча є такі питання, які, можливо, і виносити на сесію не треба, але, згідно з регламентом, виносяться, і ми повинні розглядати, нерідко витрачаючи час на незначні, але занадто політизовані теми. Такі питання виникають постійно. Ще одним мінусом цієї системи є те, що половина районів не мають свого представника в обласній раді. Рішенням обласної ради ми закріпили всіх депутатів за районами, одні активніше працюють у цих районах, інші – ні. Пропорційна система прогресивніша, але ми ще не доросли до неї. Щоб мати представництво, треба мати і “мажоритарку”.
Мені здається, що за цим “круглим столом” ми говорили не так про розвиток, як про збереження місцевого самоврядування. Без серйозних законодавчих змін у цій сфері розвивати його складно.
Всі учасники “круглого столу” зійшлися на думці, що існуюча система місцевого самоврядування в Україні є далеко не досконалою і має безліч недоліків. Що його повноваження потрібно розширювати, а територіальні громади повинні самі вирішувати, як їм потрібно жити і працювати. Що реальне місцеве самоврядування в Україні почнеться тоді, коли бюджет буде формуватися знизу вгору. А для того, щоб місцеве самоврядування переступило той рівень розвитку, на якому воно знаходиться зараз, і почало нарешті розвиватися, потрібні послідовні докорінні зміни.
“Зоря Полтавщини”, 2_3 стор., 5_12_08
Люди втомилися чекати
Разом із тим у самоврядних органів є чимало проблем і ризиків. Обговорити ті з них, які найбільше хвилюють місцеві ради, поділитися досвідом їх розв'язання в своїх містах, районах, селищах, селах, в масштабах усієї області, зібралися за “круглим столом” всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини” депутати рад різних рівнів, міські, селищні, сільські голови, науковці з усієї області. У розмові взяли участь Петро Ворона – заступник голови Полтавської обласної ради, Микола Глухов – міський голова Кременчука, Олександр Козуб – секретар Полтавської міської ради, Іван Момот – голова постійної комісії обласної ради з питань депутатської діяльності та інформаційної сфери, Віктор Іноземцев – депутат обласної ради, Борис Федоренко – заступник голови Новосанжарської районної ради, Олексій Карпенко – голова депутатської комісії Зіньківської районної ради; міські голови: Лохвиці – Надія Солонець, Гадяча – Тетяна Савченко, Кобеляк – Олександр Ісип, селищний голова Опішні Зіньківського району Олег Кужим, Селещанський сільський голова Машівського району Олександр Кербут, Супрунівський сільський голова Полтавського району Володимир Богатир, завідуючий кафедрою регіонального управління та місцевого самоврядування Харківського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України Юрій Куц.
Петро Ворона почав свій виступ із приємного:
– Напередодні Дня місцевого самоврядування хочу привітати всіх полтавців, депутатів, голів територіальних громад, читачів “Зорі Полтавщини”. У депутати йдуть люди активні, ті, кому не байдуже сьогодення і майбутнє свого міста чи села, району, області, – продовжив він. – Скажу про стан місцевого самоврядування в Україні після 17 років від проголошення її незалежності. Самоврядування як було в зародковому стані, так і залишилося. Певні повноваження є в радах базового рівня – сільських, селищних, міських. Але якщо проаналізувати їхній фінансовий стан, у яких умовах вони працюють і взагалі як забезпечується місцеве самоврядування, то можна побачити, що в кращі роки 40 відсотків коштів концентрувалося в місцевих бюджетах, у гірші роки – 30. Ми говоримо про причини корупції, хабарництва, тож якраз система перерозподілу фінансів у бюджеті ці негативні явища і провокує. На моє переконання, близько 60–70 процентів коштів мають залишатися в місцевих бюджетах, і міські чи сільські голови, депутати не повинні їздити до Києва і випрошувати гроші для того, щоб вирішувати проблеми територіальних громад.
Обласні й районні ради виконують титульну представницьку функцію. Передбачені законом відповідні повноваження вони делегували державним місцевим адміністраціям. Хоча найкращий варіант – це коли держадміністрації виконують державні повноваження, а самоврядні функції повинна виконувати місцева рада, яка має відповідний виконавчий орган. У всьому світі органи місцевого самоврядування, як правило, мають виконавчі органи, і більшість самоврядних повноважень вони самі й виконують. Навіть навпаки – державницькі функції передаються органам самоврядування разом із коштами, кадрами для того, щоб можна було їх здійснювати. У нас не так. У мене складається враження, що та централізація в Україні, яка є нині, просто свого роду діагноз влади. Сконцентрувавши в руках усю повноту управління і більшу частину матеріальних ресурсів, вона не хоче віддавати їх на місця. Це проблема розвитку і країни загалом, і самоврядування зокрема. Його розвиток вбачаю перш за все в реалізації Європейської хартії місцевого самоврядування, яку підписала Україна в 1997 році та яка передбачає правову, організаційну і фінансову автономію. Якщо ці три чинники виконуватимуться, будуть надані відповідні права органам місцевого самоврядування, тоді вони стануть ефективними. Більше 80 процентів потреб людей пов'язані з діяльністю місцевої влади – квартира, тепло, навчання, лікування. Але ми бачимо, що місцева влада не може повноцінно виконувати ці повноваження і забезпечувати людей соціальними послугами.
Обласна рада найбільш ефективно виконує наглядові, контролюючі функції. І засідання сесій обласної ради перш за все пов'язані з тим, що, сформувавши бюджет і віддавши не добровільно, відповідно до Конституції, свої повноваження виконавчій владі, ми намагаємося якомога краще і повніше її контролювати. Це спонукає до того, що органи державної влади намагаються ефективніше виконувати ці повноваження.
Якщо сам принцип формування місцевої влади не буде побудований на засадах самоврядування, то він не служитиме громадянам. Обрана влада звітується і відповідає перед громадою, яка її обрала. А влада, що призначається, намагається звітувати перед тими, хто її призначив. Отакі реалії нашого місцевого самоврядування. Ми лише на початку формування ефективної місцевої влади. Для того, щоб її сформувати, потрібна перш за все політична воля і парламенту, і вищих органів виконавчої влади. Ті проекти, які на сьогодні є в Міністерстві регіональної політики і будівництва, розроблені у Верховній Раді, не відповідають принципам Європейської хартії місцевого самоврядування і тим запитам, які ставлять перед владою і державою представники самоврядних органів.
Цю думку продовжив Олександр Козуб:
– Крім того, що самоврядування справді перебуває в зародковому стані, центральна влада ще й відбирає його повноваження і планує відбирати й надалі. Знову складається така ситуація, що керівники самоврядних органів повинні їздити до столиці “вирішувати питання”. Зокрема, вивели з-під контролю самоврядних органів архітектурний нагляд: вони не братимуть участі у прийомі в експлуатацію будівель на своїй території. Це робиться начебто і з хорошою метою – зменшити терміни, платежі, але призведе до того, що територіальна громада не отримуватиме тих коштів, які отримувала до цього.
Однак місцеве самоврядування в Полтаві має здобутки. Насамперед це те, що у нас стабільна політична ситуація як у раді, так і в цілому в місті. Різні політичні сили, представлені в міськраді, знайшли спільну мову – всі працюємо на розбудову міста. Те, що в раду прийшли депутати від партій, я вважаю кроком назад. Повинні прийти люди, які представляють конкретного виборця. Так має бути не лише на місцевому рівні, а й у Верховній Раді.
Програми майже всіх політичних сил, які йшли на вибори до міськради, і програма міського голови збігалися, тож у команді зібралися люди, котрі хочуть добра для жителів обласного центру. Тому прийняли ми і програми освітлення, транспорту “Місто без околиць”, і низку інших, в тому числі реформування ЖКГ, ввели сучасну систему збирання побутових відходів, велику увагу приділяємо зовнішньому вигляду міста. З самого початку виділили кілька пріоритетів. Це – розвиток промисловості та сфери туризму, культури, спорту. Полтава має що показати людям. Щодо виконання місцевих бюджетів, то ситуація в усіх містах однакова. Коштів, які виділяють нам на виконання повноважень, зокрема в освіті, охороні здоров'я, вистачає лише на заробітну плату. Решту “витягаємо” з інших ресурсних кошиків і додаємо в ці сфери, щоб можна було надати громадянам які
сні послуги. Взагалі ми багато говоримо про те, що бюджети мають формуватися знизу, та бачимо, що цього немає. Але всі маємо діяти, щоб на делеговані повноваження виділялося достатньо коштів. Яким чином це робити? Ми зараз намагаємося діяти через народних депутатів України, партійні блоки. Поки що виходить не дуже ефективно, але якщо всі працюватимуть таким чином, нашим парламентарям буде дуже складно приїздити в ці ж самі округи і звітувати про свою роботу. Найголовніше для місцевого самоврядування – це злагода на територіях, тоді буде й ефективна робота.
Курс – на Європейську хартію
Микола Глухов відзначив:
– Як міський голова Кременчука, голова Полтавського регіонального відділення Асоціації міст України, хочу подякувати колективу “Зорі Полтавщини” за спільну роботу. Я вдячний, що газета завжди відгукується на ті питання, які ми хочемо висвітлити. Це і досвід, який ми маємо на Полтавщині, й заходи Асоціації, що проводяться щоразу в іншому місті нашої області. Порушуємо і проблемні питання, які є сьогодні в нашому житті. Тема, яку обговорюємо зараз, у найближчі роки буде дуже актуальною. Тому що всі партії, які в основу своїх програм закладають посилення ролі місцевого самоврядування, на практиці нічого не роблять, навіть навпаки. Україна має багатий досвід місцевого самоврядування. Один із прикладів – це Запорозька Січ, де були повністю відображені всі принципи самоуправління: обговорення місцевих питань, використання грошей, обрання ватажків тощо. На жаль, це втрачено. Сьогодні ми взяли за основу Європейську хартію місцевого самоврядування. Думаю, вона відображає сподівання людей, які хочуть бачити самоврядування в дії. Що таке місцеве самоврядування, якщо коротко? Це можливість територіальної громади самостійно вирішувати питання життя цієї території. Чи може сьогодні громада це робити в повному обсязі? Ні, не може. Ні в питаннях виконання державних повноважень – це освіта, культура, спорт, медицина, соціальний захист, – ні у власних повноваженнях. Насамперед це незадовільне фінансове забезпечення, а ще – недосконалість законодавчої бази. Як може територіальна громада хоча б захистити себе від негативних наслідків вчинків окремих її членів, коли сьогодні правоохоронні органи не підпорядковуються територіальній громаді? Тому це дуже актуальне питання. І чим частіше ми порушуватимемо його і на обласному, і на всеукраїнському рівнях, тим швидше доб'ємося того, що державні мужі, керівники політичних партій повернуться обличчям до проблем самоврядування, бо кожний із них – представник територіальної громади.
Віктор Іноземцев вважає, що самоврядування – це здатність і можливість громади вирішувати місцеві питання.
– Здатність є, а можливості немає. Закон про місцеве самоврядування дає широкі повноваження, а організаційно-правове підгрунтя місцевих органів ігнорується центральною владою. Наведу простий приклад. Приймається загальнодержавна програма боротьби з туберкульозом. На мене (тоді працював головою Великобагачанської районної ради) тиснули, щоб ми прийняли свою, районну. А фінансування не передбачене. “Ми приймемо, адже програма важлива і потрібна, але хто даватиме гроші на її заходи?” Коли порушив це питання, мені “нагорі” кажуть: “Давай виконуй програму, а ми ще з тебе спитаємо, як виконуєш, а гроші вишукуй”. Ще одне. Я виступаю проти партійної системи виборів, але за партійно-мажоритарну на рівні Верховної Ради, обласної, міської, районної рад. У нашій державі, по суті, абсурдна влада, яка займається дерибаном, боротьбою кланів. А заручниками ситуації сьогодні стають голови міст, селищ, сіл. Адміністративна реформа, як її пропонують, тобто укрупнення сільрад, не зробить краще для усіх людей, які живуть у наших селах, й без того не маючи належних послуг. Завдяки сільрадам і тримаються в селах клуби, ФАПи, дитсадки, школи. Треба кардинально змінювати всю систему підходів до самоврядування, а не сидіти склавши руки і не скаржитись на те, що зверху тиснуть, вимагають чи не дають грошей.
Олексій Карпенко, продовжуючи тему, зазначив:
– Найбільшим гальмом у системі влади й управління є корупція, яка роз'їдає всі сторони життя і підриває авторитет самоврядування. Існують протиріччя між радами і адміністраціями, бо має місце двовладдя або й тривладдя. Треба надати всю повноту влади органам місцевого самоврядування. Голова обласної чи районної рад мають обиратися громадами, тоді будуть підконтрольні виборцям своєї території. Всі господарські, культурно-освітні функції повинні виконувати виконавчі комітети, як це було раніше. Хай працюють і представники Президента, здійснюючи наглядові функції, але не втручаються у господарські питання. Дублювання питань у владі забирає багато часу, заважає приймати важливі для людей рішення.
Скажу трохи і про адміністративно-територіальну реформу, про яку вже згадували колеги. Для її втілення потрібна широка роз'яснювальна робота, важливе також фінансове, кадрове забезпечення. Для реалізації нововведень потрібна нова політична еліта. Зараз працівники виконавчої влади добре представлені в радах, як правило, заступники голів адміністрацій, керівники структурних підрозділів є депутатами відповідних рад. Виходить, самі себе контролюють? Самоврядні органи сьогодні надмірно заполітизовані, – наголосив Олексій Карпенко. – Не треба кидатися в крайнощі, можна ефективно працювати депутатському корпусу при партійній виборчій системі. Ми з депутатами нашої фракції вже неодноразово побували в кожній сільській раді району, 67 відсотків питань за депутатськими запитами вирішуються позитивно.
Олег Кужим розповів:
– Опішнянська селищна рада – рада, з якої вилучають кошти, і була змушена брати позики на захищені статті бюджету, щоб заплатити працівникам заробітну плату. Нонсенс. А ради, які дотуються, які не заробляють самі для себе, знаходяться в кращому становищі, ніж ті, з яких вилучаються гроші. Єдиний вихід із ситуації – у внесенні змін до Бюджетного кодексу і до тієї постанови, яка регулює бюджетні відносини. Тому що голова адміністрації регулює, з якої ради скільки вилучати і яку раду дотувати. Де таке може бути?
Найболючіше питання для опішнян – це те, що в 1962 році ми втратили райцентр і стали частиною Зіньківського району. Відстань до Зінькова – 37 кілометрів, до сусіднього райцентру Диканьки – 14. Така ситуація змушує нас створювати ті установи, які мають фінансуватися з районного чи обласного бюджету. Зокрема, місцеву пожежну охорону, Будинок дитячої та юнацької творчості, бібліотеку, Центр фізичного здоров'я “Спорт для всіх”, Центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, який допомагає неблагополучним сім'ям тощо. Все це ми утримуємо за власні надходження. Вихід – знову ж зміни до бюджетного законодавства і внесення таких змін, які давали б змогу ефективно надавати соціально-культурні послуги.
І ще на одну проблему хочу звернути увагу – діяльність підприємств нафтогазового комплексу. Аби дали органам місцевого самоврядування в нафтогазових районах – селам, селищам, містам – хоча б один відсоток ренти від видобутку нафти, газу, газоконденсату на місцях, повірте, проблем таких не було б. Бо все ж таки головне питання у нас – відсутність бюджетних коштів. А ці “нафтогазові” гроші покрили б витрати громад. Ще одне – укладання договорів з нафтогазовими компаніями на соціальну інфраструктуру. Нині Зіньківська районна рада і адміністрація уклали договір на 30 тисяч гривень на весь район. Це – копійки! Причому більше 50 гектарів території цих об'єктів розташовані на землях Опішнянської селищної ради. Майбутнє Опішні бачу в розвитку нафтогазового комплексу і туристичної галузі. Потрібне врегулювання на законодавчому рівні того, що бюджетна політика формуватиметься знизу вгору, – підсумував промовець.
Надія Солонець зазначила:
– Думаю, ніхто не заперечить, що для того, щоб громада повноцінно жила і працювала, необхідні кошти. Жоден орган місцевого самоврядуванн
я не відчуває себе самостійним, якщо в бюджеті їх немає. А відтак немає і можливостей щось планувати не тільки з розвитку міста, конкретної території, а й навіть за соціальними програмами. Нині бюджет аж занадто централізований: з нашого міського бюджету вилучають таку суму коштів, що потім цілий рік громада змушена брати позики.
Обмеження прав місцевого самоврядування відбувається і в питанні одержання лімітів на газ. Чому б не вирішувати це на місцях? Наскільки зручніше й простіше. Навіщо, скажімо, таким маленьким містам, як Лохвиця, їхати одержувати ліміти на газ у Київ? Для чого їхати туди міському голові? Мені особисто, наприклад, довелося тиждень оббивати пороги владних кабінетів, щоб вирішити це питання. А скільки таких прикладів, коли громади змушені йти на певні поступки Києву, щоб ці ліміти затвердити?!
Одним із найболючіших питань для місцевого самоврядування залишається й житлово-комунальне господарство. В малих містах об'єкти ЖКГ зношені стовідсотково, власне, як і технічні засоби. Наше місто невелике – 12 тисяч населення. Але проблеми з житловим комплексом маємо значні. У Лохвиці дев'яносто багатоквартирних будинків, комунікації зношені й потребують заміни. Приватного підприємця, який би взявся обслуговувати житлові будинки, поки що не знайшлося, на створення об'єднання співвласників багатоквартирних будинків мешканці йдуть неохоче. А коштів, щоб підтримувати житло в належному стані, в бюджетах малих міст немає.
Щодо впливу місцевого самоврядування на підприємницьку діяльність, то хочу навести такий приклад: гральні автомати заполонили наші міста. Всі ми розуміємо, що це розтлівання молоді, й не лише її. Але який вплив ми маємо на підприємців, які займаються гральним бізнесом? Жодного. Бо підприємці, які встановлюють ці автомати, приїздять до нас уже з готовою ліцензією, і ми не маємо підстав відмовити їм. Не маємо можливості й закривати такі заклади.
Олександр Ісип сказав:
– Я вважаю, що ми повинні розглядати два основних напрямки. По-перше, які заходи потрібно вжити для поліпшення ситуації з боку державної влади, тобто уряду, парламенту і Президента. На це органи місцевого самоврядування повинні впливати знизу, зваживши спільну позицію і лобіюючи її на всіх рівнях – від сільських, районних до обласної рад. По-друге, що ми можемо зробити на своєму місцевому локальному рівні для того, щоб якось нівелювати результати світової кризи, зекономити бюджетні кошти, поповнити бюджети, показати, власне, ефективність роботи органу місцевого самоврядування.
На мою думку, сьогодні вся система влади – і регіональної, і місцевої, і особливо державної, плентається за реальним життям. Ми не встигаємо. Саме тому з'являються прецеденти, коли без відповідних дозволів будуються майданчики під нафтові свердловини, нелегально береться плата за проїзд на мостах і на дорогах тощо. Замість того, щоб усе це врегулювати на законодавчому рівні чи на рівні постанов Кабміну.
Мені здається, що девіз “Вся влада – радам!” не був актуальним для місцевого самоврядування. Бо його сприймали не як владу, а скоріше як систему послуг. Але, щоб надавати послуги, треба мати ресурсну базу. Хіба ми її маємо? Подивіться на техніку, яка є у комунгоспах малих міст і райцентрів. Вона застаріла, її вік сягає п'ятнадцяти і більше років. Невже можна такою технікою сьогодні виконувати більш-менш складні роботи? Ні. Крім того, немає й карти послуг, як у інших країнах. А варто було б її мати, щоб людина зайшла у міськвиконком і побачила, що взагалі вона може отримати у міськвиконкомі: яку довідку, консультацію, роз'яснення, за який час, безкоштовно це чи платно.
Зараз нашим комунальним підприємствам, які надають послуги з теплопостачання, дають угоди, якими подорожчання передбачене з 1 листопада, хоча вже грудень. А політики у Києві сьогодні заявляють про те, щоб ціни і тарифи, які формує орган місцевого самоврядування, були економічно обгрунтовані. Та якщо держава не пропонує дотацій, субвенцій, якщо міська рада будь-якого рівня не має в бюджеті коштів для покриття затрат, то інших джерел, ніж покриття їх за рахунок споживачів, ми не знайдемо. Якщо ми сьогодні не підвищимо тариф, скажімо, на холодну воду з 1 гривні 60 копійок до 1 гривні 80 копійок, то завтра ми навіть за 5 гривень не зможемо надати цю послугу споживачам, бо буде втрачено час, накопичаться борги…
Ми наразі судимось із відділом цін облдержадміністрації, з прокуратурою через те, що підняли тариф і не погодили його відповідно до процедури. Але ми хочемо створити прецедент виграшного суду, прийнявши тариф, не погоджуючи його. Бо у законодавстві виписано, що відділ цін і тарифів розробляє і погоджує тарифи для державних підприємств, установ і організацій, а для органів місцевого самоврядування це має рекомендаційний характер.
Ніхто не почне фундаментальні реформи в часи ослаблення економіки. Тому сьогодні потрібно думати перш за все про те, як впровадити в містах енергозберігаючі технології. Наприклад, у Кобеляках ми перевели опалення дитсадків з котелень на топкові. А вже з наступного року протягом березня-квітня, вересня-жовтня опалюватимемо листям, гілками і тирсою. Та щоб від цього всього був ефект, треба, щоб зекономлені кошти залишалися у нашому бюджеті, щоб ми могли розвиватися далі. Інакше все, що зекономили, у нас заберуть у Київ на придбання “джипів”. Це основна проблема, яку нам потрібно вирішувати.
Запитання без відповідей
Підтримала своїх колег Тетяна Савченко:
– Коли ми говоримо: “Вся влада – радам”, звичайно, треба ставити знак запитання. І навіть не один. Адже насправді у місцевого самоврядування немає реальної влади, бо немає необхідної фінансової основи. Певними повноваженнями його наділили, але коштів для якісного їх виконання немає. Я працюю міським головою сім років і саме стільки ж чую на всіх рівнях, що треба реформувати органи місцевого самоврядування, надавати їм більше повноважень. Особливо ця тема загострюється у виборчий період, коли ледь не всі політичні сили починають обіцяти, що займатимуться питаннями реорганізації і реформ місцевого самоврядування, що вирішуватимуть їх першочергово. Та як тільки вибори пройшли, всі про це забули. Виявляється, що не до змін у законодавстві України стосовно місцевого самоврядування.
І що ми маємо? Наші бюджети фактично перетворилися у каси з виплати заробітної плати. Наприклад, на нашому бюджеті – шість дитячих садків. Грошей вистачає лише на виплату зарплати, продукти харчування і частково – на енергоносії, бо ціна на них протягом року збільшується по кілька разів. За які кошти проводити ремонти, придбання м'якого інвентарю, іграшок, обладнання?.. Хоч це делеговані нам державою повноваження, ми повинні вишукувати фінанси на місцях хто як зможе.
З вересня цього року впровадили третій етап тарифної сітки – підвищення заробітної плати працівникам бюджетної сфери. Та замість необхідних для наших установ 300 тисяч гривень, районна рада виділила нам 106 тисяч. Решту, мовляв, шукайте на місці. Не виплатити заробітну плату ми не маємо права. Я згодна, що її рівень аж ніяк не відповідає рівню цін. Та якщо у держави немає реальної можливості фінансово забезпечити підвищення, то не треба цього робити, і тим більше – перекладати це на плечі місцевого самоврядування.
Всі розуміють, яке непопулярне рішення – підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. Досить часто на центральному рівні ми чуємо заяви, що у цьому винні міські голови. Але тарифи на електроенергію, на газ зростають, ціни на матеріали збільшуються незалежно від нас. Ніхто нас не питає, а лише ставлять перед фактом. А потім говорять громаді, мовляв, питайте за підвищення тарифів зі своїх міських голів. Або ж рекомендують альтернативний варіант – відшкодовуйте різницю між фактичною собівартістю і встановленими тарифами з міських бюджетів. Та, думаю, жоден міський бюджет не має таких можливостей.
Щодо шляхів наповнення бюджету. Два роки ми добивалися, щоб у Гадячі було своє бюро технічної інвентаризації, підприємство, яке б наповнювало наш бюд
жет. Цього вимагала вся громада, не лише місто, а й район, а це – 62 тисячі жителів. Але цього так і не вдалося зробити.
У Гадячі приблизно п'ять тисяч працівників підприємств нафтогазової промисловості. Ми підрахували, що це приблизно кожен четвертий житель міста. Ці люди працюють у важких умовах, добувають для України стратегічні ресурси – нафту і газ. Натомість справедливо вимагають гідних умов проживання. Але як їх створити, якщо жоден підрозділ галузі не сплачує ніяких податків на території міста? Більше того, законодавством передбачено, що податок із фізичних осіб, тобто те, що утримується з заробітної плати, повинно зараховуватися до бюджетів тих регіонів, де знаходяться ці підрозділи. Але ця норма не виконується, і ніхто не несе за це відповідальності.
Ще хочу зауважити, що в Гадячі немає жодного метра державної дороги. Навіть об'їзна, по якій проїздить весь транзитний транспорт, у тому числі й великовантажний спецтранспорт нафтогазових підприємств, – у комунальній власності. Щороку на ремонт доріг ми вкладаємо по 200 тисяч гривень. При цьому жодної копійки податку з власників транспорту в бюджет міста не надходить, бо зареєстровані вони всі деінде. Мені довелося вже кілька разів ставити це питання перед Кабміном. Зрештою у вересні минулого року було прийняте розпорядження про передачу п'яти кілометрів об'їзної дороги з комунальної в державну власність. Але воно і досі не виконано. На своє звернення ми отримали відповідь, що коштів у держави на її утримання немає…
Борис Федоренко наголосив:
– Найгостріше проблеми місцевого самоврядування проявляються якраз у період політичного протистояння. Ми відчуваємо відлуння політичної кризи на місцях. Через відсутність нормального законотворчого процесу ні на крок не зрушили з місця позиції місцевого самоврядування: колізії у законодавстві як були, так і залишаються. Крім того, складається враження, що всі державні структури сьогодні працюють відокремлено. Раніше, коли ми зверталися у Верховну Раду України, на наші звернення реагували відповідним чином: Верховна Рада одразу направляла лист у Кабмін, і відповіді надходили з кількох міністерств. Сьогодні – скільки не звертаємось у центральні органи влади – безрезультатно. Стає зрозуміло, що треба підсилювати роль місцевого самоврядування, тому що зараз жодна вертикаль влади не функціонує повноцінно.
Ще одна проблема – регулювання земельних відносин. Земельний кодекс України був прийнятий у 2001 році, але ще й до цього часу в нас користуються Перехідними положеннями. Минуло стільки років, а виявляється, що досі не розмежовані комунальні й державні землі. Сільські ради практично не вирішують питання розпорядження землями в межах своєї територіальної одиниці. Більше того, виконавча гілка влади запровадила широке використання сервітутів при наданні земель підприємствам нафтогазового комплексу. В результаті громада нічого не отримує для свого розвитку, адже договір сервітуту нафтодобувне підприємство укладає з приватними власниками земельних ділянок. На території однієї з сільрад нашого району ГПУ “Полтавагазвидобування” завдає своєю діяльністю шкоди навколишньому середовищу, спецтранспорт підприємства розбив дорогу. Та за минулий рік ГПУ виділило на соціально-економічний розвиток всього 100 тисяч гривень, це при тому, що діяльність проводиться практично на територіях трьох сільських рад. При цьому на ремонт дороги, яка знаходиться у комунальній власності, довелося витратити 130 тисяч гривень із держбюджету. Які ще будуть потрібні кошти на цю дорогу, можемо тільки уявити… Від техногенного впливу страждають сільські громади, але їхньої думки не питають, тому що договір про соціально-економічний розвиток укладається обласними структурами. Нам же доводиться усувати наслідки за рахунок інших джерел. І такі приклади непоодинокі.
Стосовно об'єктів соціальної сфери у сільських голів також є лише обов'язки, а дієвих прав немає. Тому за пропозицією голови Новосанжарської районної ради Юрія Лебедина у 2006 році депутати ввели механізм співфінансування, коли 30 відсотків коштів вишукує територіальна громада, інші – з цільового фонду виділяє районна рада. Тобто, якщо сільський голова хоче зробити капітальний ремонт того чи іншого соціального об'єкта, він залучає спонсорські кошти. Залучив 10 тисяч гривень – районна рада виділяє ще 30–40 тисяч гривень. Тоді він має можливість відремонтувати не лише, скажімо, опалення, а й водопостачання, і дах, іще й ремонт зробити. Відчули свою значимість і сільські голови, вони самі визначають об'єкти, затверджують соціальні програми розвитку територіальних громад.
Юрій Куц додав:
– Місцеве самоврядування не має коштів для того, щоб реалізовувати ті повноваження, якими воно наділене. Але чомусь більшість представників органів місцевого самоврядування не бачить іншого шляху, крім того, що хтось повинен їм ці кошти дати. Цей хтось, на їхню думку, – держава. І дуже мало хто говорить про те, яким чином ці кошти заробити. А саме таким шляхом, на мій погляд, могло б бути зняття податкового тягаря з підприємств, які знаходяться на територіях громад. Окрім цього, в державі повинна бути диференціація податків: від нижчих у сільській місцевості – до вищих у населених пунктах із розвинутішою інфраструктурою, таких, як, наприклад, місто Київ. Така форма податків дала б можливість певним регіонам “підтягувати” свій розвиток на вищий рівень.
Наш заклад готує фахівців з управління. За нашими даними, лише чотири відсотки представників місцевої влади і влади загалом мають фахову освіту. В органах місцевого самоврядування від виборів до виборів працюють люди, які не мають відповідної освіти. Практика показує, що людина, яка вперше потрапляє на посаду міського голови чи секретаря, або ж у депутатський корпус, як правило, рік-два входить у курс справи. А через рік уже знову починає готуватися до виборів. Тому ми неодноразово подавали пропозицію про обов'язкову наявність відповідної фахової освіти у депутатів і представників місцевого самоврядування.
Кошти і кадри
Володимир Богатир підкреслив:
– Я хотів би нагадати відомий постулат, що влада – це кошти і кадри. Та якщо з кадрами ситуація у нас більш-менш сприятлива, то коштів, на жаль, обмаль. Бюджети сільських рад – це бюджети проїдання, а не розвитку. Про який соціально-економічний розвиток села можна говорити, не маючи фінансової основи?
Чому сьогодні робота органів місцевого самоврядування є неефективною? Тому що поки ми говоримо про необхідність децентралізації влади, у нас усе робиться навпаки. Наприклад, з 1 грудня у сільських рад забрали повноваження з проведення нотаріальних дій, окрім заповітів. Що це означає для кожної людини, зокрема, для кожного з майже шести тисяч мешканців нашої сільради? Це означає, що 90-річній бабусі для того, щоб оформити, скажімо, довіреність на онуку на отримання пенсії, потрібно їхати автобусом до приватного нотаріуса в райцентр. Добре, що Супрунівка – приміське село, їхати недалеко, і проїзд коштуватиме дві гривні. А якщо це село за 15 кілометрів від райцентру, то людині доведеться витратити, можливо, й 15 гривень. Та ще й за цю довіреність заплатити від 20 до 80 гривень.
Чи не найбільший головний біль для нашої сільської ради – житлово-комунальне господарство. Зокрема, тарифна політика, у якій ми опинилися в ролі заручників. Якщо піднімати тарифи й надалі, люди просто припинять сплачувати за житло та послуги. Якщо встановлювати їх нижче собівартості – не матимемо чим погасити різницю. На мою думку, ці обов'язки – і затверджувати тарифи, і погашати різницю – держава повинна взяти на себе.
Так, ми знаємо джерела поповнення бюджету, але законодавча база не дозволяє нам їх використовувати. Одне із можливих джерел поповнення бюджету – земля. Але знову виникає проблема. Бо коли постає питання про приведення в порядок території, то за землю відповідає сільська рада. А розпоряджається нею згідно з Перехідними положеннями Земельного кодексу України райдержадмініст
рація. Більше того, якщо ще рік тому сільська рада мала повноваження хоча б погоджувати виділення землі, в тому числі й для комерційного використання, то зараз навіть і цього права нас позбавили.
Тобто виходить, що всі проблеми і обов'язки – місцевому самоврядуванню, а всі права і повноваження – центральній владі. У мене іноді складається враження, що центральна влада і влада на місцях – це два різних полюси, які між собою не взаємодіють. І так буде доти, доки до нас не почнуть прислухатися.
Про проблеми своєї територіальної громади розповів Олександр Кербут:
– Я представляю громаду, на території якої проживає 3,5 тисячі чоловік, до складу сільської ради входить п'ять населених пунктів. Є діюча військова частина, залізнична станція, працюють підприємства нафтогазового комплексу.
У нашої громади виникла проблема у зв'язку з введенням змін до правил дорожнього руху. Виявилось, що тепер маршрутні транспортні засоби, які їдуть із Полтави та інших міст через Селещину, мають право зупинятися тільки там, де є обладнана автобусна зупинка. Тобто люди повинні виходити біля школи і потім ще три кілометри йти пішки до залізничної станції. Смуга відводу дороги згідно з державним актом належить облавтодору. Ми неодноразово зверталися в цю організацію для вирішення питання, та нам відповідають, що обладнання однієї зупинки коштує 60 тисяч гривень. Зрозуміло, що для сільського бюджету це нереальні кошти.
Є й проблема несплати до місцевого бюджету підрозділами, розміщеними на території сільської ради. Залізнична станція, де майже сімдесят працюючих, не сплачує нічого. За 85 гектарів землі залізниця сплачує нам за зниженим тарифом, виходить аж 282 гривні на рік…
Сільська рада прийняла ряд відповідних програм, які до цього послідовно реалізовувались. Зокрема, за шість років нам вдалося власним коштом провести для села близько 10 кілометрів водогону.
Одне село на території сільської ради ще й до цих пір не газифіковане. Хоча воно й невеличке – до 100 дворів, але ж розташоване у регіоні, де працює потужний нафтогазовий комплекс. Ми зверталися безпосередньо до керівництва видобувних підприємств із проханням допомогти підвести туди газ. Нам відповіли: вишукуйте з тих коштів, які надходять у район від нафтогазового комплексу. Але таких ми за останні роки не бачили ні копійки. Отже, якщо проект газифікації, який ми виготовили за власні кошти, полежить ще рік, ми його просто викинемо.
Підбиваючи підсумки розмови за “круглим столом”, Іван Момот зазначив:
– Пропорційна система виборів, яка нині діє, інколи призводить до того, що питання політизуються навіть на обласному рівні. Існують господарські питання, які потребують ретельного вивчення і професійних підходів, і вони розглядаються конструктивно. Хоча є такі питання, які, можливо, і виносити на сесію не треба, але, згідно з регламентом, виносяться, і ми повинні розглядати, нерідко витрачаючи час на незначні, але занадто політизовані теми. Такі питання виникають постійно. Ще одним мінусом цієї системи є те, що половина районів не мають свого представника в обласній раді. Рішенням обласної ради ми закріпили всіх депутатів за районами, одні активніше працюють у цих районах, інші – ні. Пропорційна система прогресивніша, але ми ще не доросли до неї. Щоб мати представництво, треба мати і “мажоритарку”.
Мені здається, що за цим “круглим столом” ми говорили не так про розвиток, як про збереження місцевого самоврядування. Без серйозних законодавчих змін у цій сфері розвивати його складно.
Всі учасники “круглого столу” зійшлися на думці, що існуюча система місцевого самоврядування в Україні є далеко не досконалою і має безліч недоліків. Що його повноваження потрібно розширювати, а територіальні громади повинні самі вирішувати, як їм потрібно жити і працювати. Що реальне місцеве самоврядування в Україні почнеться тоді, коли бюджет буде формуватися знизу вгору. А для того, щоб місцеве самоврядування переступило той рівень розвитку, на якому воно знаходиться зараз, і почало нарешті розвиватися, потрібні послідовні докорінні зміни.
“Зоря Полтавщини”, 2_3 стор., 5_12_08
Рубрика: 
