Документально-публіцистична стаття краєзнавця, директора місцевої школи Івана Чайки "Голодавка", яку ми сьогодні друкуємо, – про страдницьку Лютеньку, передумови і наслідки геноциду українського селянства, організованого і проведеного більшовиками.
Над Лютенькою курилася димом висока чорна труба гуральні, лунали протяжні заводські гудки, що відраховували тривожні години, кликали на зміни робітників, які з добірного зерна та картоплі виварювали чергові декалітри спирту…
А всього за кілька десятків метрів від стін заводу, на вулицях села під тинами, біля лікарні сиділи і лежали мертві й ще живі, конаючі з голоду люди. Здавалося, між ними і заводом пролягла незрима завіса, з одного боку якої стояли наповнені зерном і крупами, картоплею склади, а з іншого – помирали з голоду виснажені діти, помирали десятками, сотнями, вимирали цілими сім'ями, а то й ставали жертвами людоїдства.
Можна подумати, що завод і село були на різних континентах, у різних державах, у різних вимірах часу…
Тоді як на заводі робітникам видавали продовольчі пайки, яких вистачало, аби прохарчувати не тільки себе, а й інших членів сім'ї, в селян забирали останні крихти хліба і продуктів, поводилися з ними, як із приреченою худобою.
Той штучно влаштований мор для селян люди в Лютеньці називали голодавкою.
Минає 75 років однієї з найтрагічніших сторінок історії українського народу – штучного голоду 1932–1933 років. Він став наслідком соціалістичної "перебудови" села – колективізації.
У 1930 році в Лютеньці й навколишніх селах починається ця примарна кампанія.
Село поділили на райони, в кожному з яких діяли так звані "буксирні бригади", які заганяли одноосібників у колгосп і передавали йому майно селян. "Буксири" вже добре нагріли руки, коли розкуркулювали заможних односельців, і тепер старалися вислужитися.
Як говорила пенсіонерка Анастасія Гринь, її закривали в колгоспній хаті і тримали з вечора до ранку, вимагаючи написати заяву до колгоспу. Один із уповноважених з району говорив лютенчанам на зборах: "Перед вами три дороги – одна до колгоспу, друга – за межі села, третя – на Соловки". Навіть піонери збирались із плакатами біля сільської ради, на яких були слова: "Ми, піонери, вимагаємо від своїх батьків 100% вступу до колгоспу!" У селі Хитцях член сільради Фесенко Степан заявляв: "У колгоспі самі бандити, чесний чоловік – бідняк чи середняк – до колгоспу не піде".
У селі Вельбівці член президії КНС Копитько купив коня й каже: "Дайте мені пожити!"
Активісти села Соснівки на зборах заявили: "Вважаємо, що до колгоспу треба йти тому, кому погано живеться, а нам ще за шию не капає".
Галагуза Йосип із Лютеньки говорить: "Не йдіть до колгоспу, бо будете панські. Хай мене ріжуть, а до колгоспу не піду!"
Численні факти, що наводились у районній пресі, свідчили про відверте небажання селян вступати до колгоспу. Так житель села Римарівки Данило Галя заявляв: "Я свою голову на плечах маю й колгоспу не понімаю", а селянин хутора Круглик застерігав: "Коли будете бідноту до правління колгоспу обирати, поки й умру, не увійду в колгосп, біднота робить не вміє".
А в селі Рашівці Чорнушенко Марія заявляла, що "колектив до панщини доведе". Такої ж думки, пише газета, і діловод Харківецької сільради, який говорить: "Не йдіть до колгоспу, це ж вічна панщина", а член президії Броварківської сільради Серба О.В. на зборах заявив: "Коли Сталін уступить до колгоспу, тоді і я вступлю".
БезпеЧНІ селяни не уявляли того, в якій державі випало їм жити і що за ці слова їм доведеться скоро відповідати, як і за участь у повстаннях проти більшовицької влади. Це була диявольська насильницька кампанія. Зневажаючи найелементарніші людські права, влада розправлялася з вільнодумцями. В статті районної газети "Клясовий ворог під машкарою навчательки" читаємо: "Навчателька Біленченківської школи Григор'єва, завойовуючи авторитет серед "усього" населення, створила на селі атмосферу опортуністичного ставлення до заходів соцбудівництва, заперечуючи існування куркуля, притупляла клясову боротьбу на селі. Виявила своє обличчя як клясового ворога на з'їзді рад. Виступала проти швидких темпів соцбудівництва, обвинувачуючи партію в неправильній лінії щодо колективізації: примушують іти до колгоспів. Григор'єва сумлінно виконувала роль куркульського агента, і внаслідок її роботи Біленченківка має лише 4 заяви про вступ до колгоспу… Загальні збори навчателів Гадяцького куща категорично засудили виступ Григор'євої, кваліфікуючи його як контрреволюційний, ухвалили виключити Григор'єву з спілки РОБОС, зняти з роботи й вивчити "Григор'євщину" в Біленченківці, виявити також, хто така Григор'єва в минулому… До речі, після її звільнення куркулі та прихвосні сказали: "Не стало нашої захисниці". Треба оздоровити атмосферу в Біленченківці. Геть клясово-ворожий елемент з лав освітян".
Зверху вимагали негайного виконання планів колективізації. Щоб зрушити їх, у Лютеньку прислали "двадцятип'ятитисячника" – інженера з Дніпропетровська Фіялова, якого призначили головою колгоспу імені Шевченка. Він зовсім не розбирався в землеробстві. Соняшник плутав із коноплями, а в район доповідав: "Картофель покосілі", "гречіху покопалі". Свою роботу розпочав з організації футбольної команди.
Того року половину посівних площ засіяли маком, травами, м'ятою, тютюном, а решту – зерновими і продовольчими культурами. Тому план хлібоздачі, який був занадто високим, не виконали. Подібне було і в інших селах, бо плани посіву доводили зверху такі ж "спеціалісти", як Фіялов.
Держава на виконання плану забрала з колгоспів увесь хліб. Селянам в рахунок оплати не дали нічого, і вони перебивалися тим, що виросло на городах.
Селяни все більше страждали від недоїдання. Про це можна було здогадатися, читаючи статті районної газети. Ось одна з них: "У селі Сари члени сільради Коваленко В., Басараб П. та інші на зборах, нарадах виступають проти виконання планів, горланять: "Планів не виконаємо, ми голодні". Ці куркульські прихвосні зривають роботу".
Восени 1932 року в Гадяцькому районі почали заносити на "чорну дошку" села, які не виконали планів хлібозаготівель. Президія районного виконавчого комітету 23 листопада 1932 року прийняла постанову про занесення на "чорну дошку" колгоспів сіл Розбишівка, Римарівка, Лисівка, Гречано-Митрофанівка, Лютенька за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, що його нібито організували куркульські й контрреволюційні елементи. З цими селами припинялися будь-які зв'язки, не завозився крам у крамниці, припинялося кредитування колгоспів, а також приймалося рішення негайно стягти раніше видані кредити, колгоспам заборонялося вивозити на базар продукти для продажу, ліквідовувалися всі фонди хліба, вилучалися лишки у населення. У цих селах проводили "чистки" активу, розправлялися з куркулями і підкуркульниками.
Нещадне викачування хліба з села мало свої далекосяжні цілі, першою з яких було примусити селян вступати до колгоспу. Для нагнітання обстановки страху і виправдання насильства, яке чинили державні органи, було вигадано гасло "куркульського саботажу", якого, як правило, не було.
Всіх селян, які допускали хоч найменші порушення, негайно оголошували підкуркульниками і вчиняли розправу. Репресії наводили жах на голодних селян. Так, у Костя Гриня помер батько. Покійник лежав на лаві, а син поїхав на роботу в колгосп, у поле, боявся, аби не вигнали з колгоспу.
6 груднЯ 1932 року постановою Раднаркому України шість сіл було занесено на республіканську "чорну дошку". Цією постановою, яку підписали Чубар і Косіор, покарано й Лютеньку за "ганебний провал хлібозаготівель". Це було рівно
значно економічній блокаді. В селі закрили млини, олійницю, клуб, школи, магазини. Всі товари вивезли в Гадяч. Заборонили будь-яку торгівлю. Колгосп повинен був негайно повернути державі кредити.
У Лютеньку прибуло 300 чоловік "буксирів" із Києва, Харкова, Полтави, Гадяча, які поділили село на сотні й у кожній організували свої "буксирні бригади". Було заарештовано всіх керівників села і кількох засуджено до розстрілу, який пізніше замінили 10-річним ув'язненням. 30 сімей одноосібників, які не йшли до колгоспу, за невиконання планів хлібозаготівель відправили в Кизил-Ординську область. У колгоспників забрали весь хліб, який був виданий у рахунок оплати нібито незаконно.
29 грудня 1932 року на черговому засіданні бюро Гадяцького райпарткому констатувало, що "без рішучого натиску на куркуля та його агентуру план хлібозаготівель виконати неможливо. Потрібно нещадно трощити опір та саботаж куркуля, до 10 січня 1933 року перевіяти всю полову і переобмолотити солому… Відібрати хліб у ледарів та паразитів і колгоспників, що мали посіви на своїх присадибних ділянках. Відібрати увесь хліб у ледарів і рвачів, що мають мало вироблених трудоднів без поважних причин. Розшукати тих селян, які втекли з сіл на підприємства, й домогтися їхнього звільнення". В цей час було оголошено надударні темпи хлібозаготівель, а в Лютеньку додатково направили 45 чоловік уповноважених. Проте це не дало відчутних результатів – хліба в селі вже давно не було. Кілька місяців село було поставлене поза законом, люди були безправні й беззахисні. З ними розправлялися, як із рабами, за найменші провини, а частіше судили невинних.
А в цей час село починало вимирати. Якщо на фермах, у бригадах гинула худоба, бо її годувати було нічим, то за трупом коня чи бика шикувалася довга черга голодних людей з ножами. Ця стражденна процесія тягнулася аж до скотомогильника, куди волокли труп. Там від нього за кілька хвилин лишалися одні кістки. Люди їли їжаків, собак, котів, пташенят, черепашок. Як розповідала Гринь Анастасія, вона брала одне дитя на руки, а старшого за руку і йшла з ними в ліс чухрати листя глоду, яке сушила, а потім його вживали в їжу. "Буксири" забрали в неї останній вузлик зерна кукурудзи. Вона бігла за підводою і просила, щоб повернули, а вони голосно реготали. "Буксирка" Галаганка висипала те зерно по зернині на дорогу і сміялась.
У Вікентія Березовського вони забрали прядиво і горщик сушених груш та квасолю. Більше брати не було чого. Господарі вже були пухлі з голоду. Вікентій через кілька днів помер. Тільки перед тим, як померти, попросив напитися води, а його дружина помирала на долівці, все прохаючи в Бога прощення.
А ті, хто забирав у пухлих селян останні зернини хліба, прощення не просили і не каялись. Вони прийшли до Хоменка Семена, забрали все, навіть дерево, заготовлене на будівництво хати. Сім'я почала пухнуть з голоду. Четверо дітей – Микола, Павло, Мишко і Галя – померли до весни, а п'ятий Іван дожив, доки налилося жито, наївся зерна і помер. Батько лежав пухлий і дружина. Але вона ще могла ходити. Обмінювала щось на сухарі й просила в сусідів, що було. Двох дітей поховали вдома, а троє як пішли просить, так і не повернулися. Переказували з інших кутків села, що лежать вони мертві, але пухла мати доки дійшла, їх десь уже закопали.
З тих сіл, які були занесені на "чорну дошку" України, село Гаврилівка Дніпропетровської області вимерло повністю, село Вербка тієї ж області вимерло наполовину. Лютенька вижила. Мабуть, важко було виморити голодом село, в якому проживало понад 12 тисяч людей, яке виручали ліси, багаті жолудями, козельками, листям, та спиртозавод, на якому голодні люди крали барду впереміжку з червами і робили з неї та сушеного листя ліпеники. В той час, як у голодних селян "буксири" вимітали останні крихти хліба, на спиртозавод регулярно надходило добірне зерно…
Люди вимирали цілими сім'ями. Так, на початку 1933 року вимерла сім'я Огризків на Бойковій вулиці, а також сім'я Андрія Німченка, що жила поруч. У сім'ї Олексія Демиденка померло четверо, зостався він із дочкою. На іншому кінці села померли сім'ї Деркача, Щербака та Бездудного.
Особливо багато гинуло з голоду дітей. Вони залишалися без батьків і часто йшли до патронатів з надією, що там їм щось дадуть їсти, і, не дочекавшись, помирали біля тинів на вулиці. Щодня конюх Іван звозив їхні трупи бричкою в ліс до Веселого горба і заривав у пісок.
У Жогло Федоськи з голоду померло шестеро дітей, у сім'ї Кушніра – семеро, у Савченка Федора – семеро, а в сім'ях Діхтяренка, Кацюби, Северина, Шкуратька, Ірклієвських та інших – по четверо.
За переписом 1939 року, населення Лютеньки зменшилося на чотири тисячі й становило 8800 чоловік. Якщо у війні з фашистськими окупантами загинуло 730 лютенчан, то під час Голодомору 1932–1933 років у селі померло щонайменше дві тисячі чоловік.
Дані ж Гідрометеоцентру СРСР за ці роки показують, що погодні умови і врожайність сільськогосподарських культур були нормальними. Навпаки, 1928 року на Полтавщині була така жорстока засуха, що ярі зернові не дали сходів, загинули, але голоду не було зафіксовано.
Сьогодні в політикумі нашої держави і далеко за її межами точаться гарячі дискусії про те, чи був Голодомор 1932–1933 років геноцидом. Якщо за приклад брати село Лютеньку, наш полтавський край, то можна з упевненістю сказати, що винищення голодом було спрямоване проти селян. У нашому селі, крім гуральні, був коноплезавод і два лісництва. На цих підприємствах робітники регулярно отримували продовольчі пайки і, як правило, не вимирали.
Спогади очевидців свідчать про те, що селяни в містах знаходили порятунок, влаштовуючись на фабрики, заводи. Якщо й траплялися тут жертви голоду, то це знову ж таки були селяни.
Терор голодом був спрямований саме проти українських селян. Це підтверджується тим, що більшовики до всього українського в ті роки ставилися відверто вороже.
Яскравим свідченням цього є стаття "Про "Наталку Полтавку", гнилий лібералізм міськтеатру та про гасло "гоні монету", яка була надрукована 8 березня 1932 року в газеті "Більшовик Полтавщини".
Вона з'явилася після того, як у Полтаві було показано знамениту п'єсу за участю відомих акторів Саксаганського, Садовського та інших. Ось як відгукнулась газета на цю подію: "Як історична цінність п'єса, безперечно, варта уваги. Але від цих окремих постав повіяло просвітянщиною, "хохландією". Насамперед гра Саксаганського, Садовського, як і інших акторів, не становить будь-якої цінності.
І можна прямо сказати, що тепер, коли для партії, для робітничої кляси кожна хвилина дорога, коли пролетарське мистецтво, театр зокрема, повинно сприяти всіма своїми жанрами, силами й засобами виконанню виробничої програми четвертого завершувального року п'ятирічки, запалити ентузіазмом пролетарського глядача для соц.будівництва, сприяти всебічно ударній підготовці до 3-ої більшовицької сівби, нещадно трощити куркульню, опортуністів, тюхтіїв, закрутників – є злочин відволікати увагу трудящих на виборних, возних, коханнях Наталки тощо.
А деякі твердження п'єси шкідливі цілком".
І це не якась там в'їдлива критична стаття, це – дзеркало національної політики більшовиків, ставлення їх до українських селян. Бо саме вони були носіями українських звичаїв, традицій, мови і культури взагалі.
Мабуть, фізичне винищення українських селян для більшовиків було не єдиною метою. Чи не найголовнішим їхнім помислом стало поховання на віки-вічні козацького національного духу хліборобів та психології господаря на землі. Тому під час розкуркулювання і колективізації лише на одній половині села Лютеньки відправили у висилку або вигнали з власних хат більше 100 сімей заможних господарів. Були вулиці, де кількість репресованих сімей сягала 25–30% від загального числа жителів. Таким терором більшовикам удалося домогтися свого. Коли за Уралом на лісозаготів
лях, куди був виселений з дружиною і трьома дітьми, помирав з голоду Семен Турчин, то він наказував наймолодшому сину: "Андрію, якщо виживеш, ніколи не зв'язуйся з землею!"
Там, за Уралом, було поховано батька і двох дітей Турчинів та сотні тисяч таких же зацькованих і виморених голодом українців, а з ними – й любов до землі та прагнення бути добрим господарем. Державі потрібні були покірні раби, тому ті, хто вцілів, як правило, такими й ставали.
Називаючи мільйони жертв Голодомору 1932–1933 рр., варто зазначити, що набагато більших втрат зазнала Україна в голодоморі духовному. В 1933 році більшовики все зробили, аби ми назавжди забули Виговського і Мазепу, Петлюру і ІV Універсал, аби назавжди змінили нашу генетичну пам'ять.
ХвилюЄ те, що і сьогодні в нашому суспільстві лунають цинічні й лицемірні заяви про те, що голод був наслідком стихійного лиха. Ще більш дивним є те, що про це заявляють високоосвічені та високопоставлені особи.
У Лютеньці ж люди ніколи не були такої думки, навіть за радянських часів. Одна зі свідків голодомору Німченко Єфросинія на запитання, що стало причиною голоду 1932–1933 років, зачитала такі слова з Біблії: "…и увидел выходящего из моря зверя с семью головами и десятью рогами… На рогах его было десять диадим, а на головах его имена богохульные…И дал ему дракон силу свою и престол свой и великую власть…и увидел я другого зверя, выходящего из земли; он имел два рога и говорил как дракон. Он действует пред ним со всею властью первого зверя и заставляет всю землю и живущих на ней поклоняться первому зверю… И дано ему было вложить дух и образ зверя, чтобы образ зверя и говорил, и действовал так, чтоб убиваем был всякий, кто не будет поклоняться образу зверя".
Очевидним є те, що українські селяни поплатилися в 1932–1933 рр. за те, що в 1917–1921 роках не захотіли поклонятися образу більшовицького звіра, а чинили відчайдушний опір у повстанських загонах. Як-то в Лютеньці за підтримку отамана Христового за наказом Леніна напівспалене село хотіли допалити зовсім і попелище розорати й засіяти, а решту жителів виселити в інші райони країни. Та коли воно вціліло, пізніше його непокору "згадали" і занесли на республіканську "чорну дошку", поставили поза законом, аби голодавкою і репресіями упокорити селян, як і всю петлюрівську націю.
Не випадково в одному з листів, надісланих із Полтави у серпні 1933 р. до редакції газети "Комуніст", вказувалося, що "…фізичне знищення української нації, виснаження її матеріальних і духовних ресурсів – є один із найважливіших пунктів нелегальної програми більшовицького централізму". Не випадково "український націоналізм" був "головною небезпекою" для комуністів в усі часи. Його вишукували навіть у "Наталці Полтавці", не кажучи вже про козаків, Гетьманщину та УПА.
Тому за волю довелося розплачуватися колгоспівськими резерваціями і голодоморами, яких не бачив світ. Ця "революція зверху" призвела до фізичного винищення кількох поколінь українських хліборобів, до глибокого руйнування соціальних основ нації, її духовності та самобутності. В Лютеньці до 1933 року кожні десять років був приріст населення близько двох тисяч, а в роки голодомору воно скоротилося на чотири тисячі й більше, вже не відбувалося стабілізації зростання кількості жителів.
На прикладі лише одного села проглядаються катастрофічні втрати населення. Навіть через 75 років у Лютеньці встановлено вже близько тисячі прізвищ жертв голодомору. Проте жодного прізвища сьогодні не занесено на бодай скромні пам'ятні знаки, яких у селі практично немає. Віриться, що колись вони будуть.
Слава Богу, що в незалежній Україні ми змогли нарешті вголос сміливо сказати правду про трагедію нашого народу в 1932–1933 роках. Адже ще 200 років тому французький просвітитель Вольтер наголошував: "Мертвим ми нічого не винні, окрім правди".
Сьогодні часто доводиться чути і не тільки в храмах Божих: "Хліб наш насущний дай нам сьогодні". І може, не завжди усвідомлюємо той глибокий зміст, який закладений в ту молитву. Тож не дай, Боже, і нашим недоброзичливцям отих страждань, коли немає хліба насущного…
“Зоря Полтавщини”, 18 стор., 5_12_08
Над Лютенькою курилася димом висока чорна труба гуральні, лунали протяжні заводські гудки, що відраховували тривожні години, кликали на зміни робітників, які з добірного зерна та картоплі виварювали чергові декалітри спирту…
А всього за кілька десятків метрів від стін заводу, на вулицях села під тинами, біля лікарні сиділи і лежали мертві й ще живі, конаючі з голоду люди. Здавалося, між ними і заводом пролягла незрима завіса, з одного боку якої стояли наповнені зерном і крупами, картоплею склади, а з іншого – помирали з голоду виснажені діти, помирали десятками, сотнями, вимирали цілими сім'ями, а то й ставали жертвами людоїдства.
Можна подумати, що завод і село були на різних континентах, у різних державах, у різних вимірах часу…
Тоді як на заводі робітникам видавали продовольчі пайки, яких вистачало, аби прохарчувати не тільки себе, а й інших членів сім'ї, в селян забирали останні крихти хліба і продуктів, поводилися з ними, як із приреченою худобою.
Той штучно влаштований мор для селян люди в Лютеньці називали голодавкою.
Минає 75 років однієї з найтрагічніших сторінок історії українського народу – штучного голоду 1932–1933 років. Він став наслідком соціалістичної "перебудови" села – колективізації.
У 1930 році в Лютеньці й навколишніх селах починається ця примарна кампанія.
Село поділили на райони, в кожному з яких діяли так звані "буксирні бригади", які заганяли одноосібників у колгосп і передавали йому майно селян. "Буксири" вже добре нагріли руки, коли розкуркулювали заможних односельців, і тепер старалися вислужитися.
Як говорила пенсіонерка Анастасія Гринь, її закривали в колгоспній хаті і тримали з вечора до ранку, вимагаючи написати заяву до колгоспу. Один із уповноважених з району говорив лютенчанам на зборах: "Перед вами три дороги – одна до колгоспу, друга – за межі села, третя – на Соловки". Навіть піонери збирались із плакатами біля сільської ради, на яких були слова: "Ми, піонери, вимагаємо від своїх батьків 100% вступу до колгоспу!" У селі Хитцях член сільради Фесенко Степан заявляв: "У колгоспі самі бандити, чесний чоловік – бідняк чи середняк – до колгоспу не піде".
У селі Вельбівці член президії КНС Копитько купив коня й каже: "Дайте мені пожити!"
Активісти села Соснівки на зборах заявили: "Вважаємо, що до колгоспу треба йти тому, кому погано живеться, а нам ще за шию не капає".
Галагуза Йосип із Лютеньки говорить: "Не йдіть до колгоспу, бо будете панські. Хай мене ріжуть, а до колгоспу не піду!"
Численні факти, що наводились у районній пресі, свідчили про відверте небажання селян вступати до колгоспу. Так житель села Римарівки Данило Галя заявляв: "Я свою голову на плечах маю й колгоспу не понімаю", а селянин хутора Круглик застерігав: "Коли будете бідноту до правління колгоспу обирати, поки й умру, не увійду в колгосп, біднота робить не вміє".
А в селі Рашівці Чорнушенко Марія заявляла, що "колектив до панщини доведе". Такої ж думки, пише газета, і діловод Харківецької сільради, який говорить: "Не йдіть до колгоспу, це ж вічна панщина", а член президії Броварківської сільради Серба О.В. на зборах заявив: "Коли Сталін уступить до колгоспу, тоді і я вступлю".
БезпеЧНІ селяни не уявляли того, в якій державі випало їм жити і що за ці слова їм доведеться скоро відповідати, як і за участь у повстаннях проти більшовицької влади. Це була диявольська насильницька кампанія. Зневажаючи найелементарніші людські права, влада розправлялася з вільнодумцями. В статті районної газети "Клясовий ворог під машкарою навчательки" читаємо: "Навчателька Біленченківської школи Григор'єва, завойовуючи авторитет серед "усього" населення, створила на селі атмосферу опортуністичного ставлення до заходів соцбудівництва, заперечуючи існування куркуля, притупляла клясову боротьбу на селі. Виявила своє обличчя як клясового ворога на з'їзді рад. Виступала проти швидких темпів соцбудівництва, обвинувачуючи партію в неправильній лінії щодо колективізації: примушують іти до колгоспів. Григор'єва сумлінно виконувала роль куркульського агента, і внаслідок її роботи Біленченківка має лише 4 заяви про вступ до колгоспу… Загальні збори навчателів Гадяцького куща категорично засудили виступ Григор'євої, кваліфікуючи його як контрреволюційний, ухвалили виключити Григор'єву з спілки РОБОС, зняти з роботи й вивчити "Григор'євщину" в Біленченківці, виявити також, хто така Григор'єва в минулому… До речі, після її звільнення куркулі та прихвосні сказали: "Не стало нашої захисниці". Треба оздоровити атмосферу в Біленченківці. Геть клясово-ворожий елемент з лав освітян".
Зверху вимагали негайного виконання планів колективізації. Щоб зрушити їх, у Лютеньку прислали "двадцятип'ятитисячника" – інженера з Дніпропетровська Фіялова, якого призначили головою колгоспу імені Шевченка. Він зовсім не розбирався в землеробстві. Соняшник плутав із коноплями, а в район доповідав: "Картофель покосілі", "гречіху покопалі". Свою роботу розпочав з організації футбольної команди.
Того року половину посівних площ засіяли маком, травами, м'ятою, тютюном, а решту – зерновими і продовольчими культурами. Тому план хлібоздачі, який був занадто високим, не виконали. Подібне було і в інших селах, бо плани посіву доводили зверху такі ж "спеціалісти", як Фіялов.
Держава на виконання плану забрала з колгоспів увесь хліб. Селянам в рахунок оплати не дали нічого, і вони перебивалися тим, що виросло на городах.
Селяни все більше страждали від недоїдання. Про це можна було здогадатися, читаючи статті районної газети. Ось одна з них: "У селі Сари члени сільради Коваленко В., Басараб П. та інші на зборах, нарадах виступають проти виконання планів, горланять: "Планів не виконаємо, ми голодні". Ці куркульські прихвосні зривають роботу".
Восени 1932 року в Гадяцькому районі почали заносити на "чорну дошку" села, які не виконали планів хлібозаготівель. Президія районного виконавчого комітету 23 листопада 1932 року прийняла постанову про занесення на "чорну дошку" колгоспів сіл Розбишівка, Римарівка, Лисівка, Гречано-Митрофанівка, Лютенька за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, що його нібито організували куркульські й контрреволюційні елементи. З цими селами припинялися будь-які зв'язки, не завозився крам у крамниці, припинялося кредитування колгоспів, а також приймалося рішення негайно стягти раніше видані кредити, колгоспам заборонялося вивозити на базар продукти для продажу, ліквідовувалися всі фонди хліба, вилучалися лишки у населення. У цих селах проводили "чистки" активу, розправлялися з куркулями і підкуркульниками.
Нещадне викачування хліба з села мало свої далекосяжні цілі, першою з яких було примусити селян вступати до колгоспу. Для нагнітання обстановки страху і виправдання насильства, яке чинили державні органи, було вигадано гасло "куркульського саботажу", якого, як правило, не було.
Всіх селян, які допускали хоч найменші порушення, негайно оголошували підкуркульниками і вчиняли розправу. Репресії наводили жах на голодних селян. Так, у Костя Гриня помер батько. Покійник лежав на лаві, а син поїхав на роботу в колгосп, у поле, боявся, аби не вигнали з колгоспу.
6 груднЯ 1932 року постановою Раднаркому України шість сіл було занесено на республіканську "чорну дошку". Цією постановою, яку підписали Чубар і Косіор, покарано й Лютеньку за "ганебний провал хлібозаготівель". Це було рівно
значно економічній блокаді. В селі закрили млини, олійницю, клуб, школи, магазини. Всі товари вивезли в Гадяч. Заборонили будь-яку торгівлю. Колгосп повинен був негайно повернути державі кредити.
У Лютеньку прибуло 300 чоловік "буксирів" із Києва, Харкова, Полтави, Гадяча, які поділили село на сотні й у кожній організували свої "буксирні бригади". Було заарештовано всіх керівників села і кількох засуджено до розстрілу, який пізніше замінили 10-річним ув'язненням. 30 сімей одноосібників, які не йшли до колгоспу, за невиконання планів хлібозаготівель відправили в Кизил-Ординську область. У колгоспників забрали весь хліб, який був виданий у рахунок оплати нібито незаконно.
29 грудня 1932 року на черговому засіданні бюро Гадяцького райпарткому констатувало, що "без рішучого натиску на куркуля та його агентуру план хлібозаготівель виконати неможливо. Потрібно нещадно трощити опір та саботаж куркуля, до 10 січня 1933 року перевіяти всю полову і переобмолотити солому… Відібрати хліб у ледарів та паразитів і колгоспників, що мали посіви на своїх присадибних ділянках. Відібрати увесь хліб у ледарів і рвачів, що мають мало вироблених трудоднів без поважних причин. Розшукати тих селян, які втекли з сіл на підприємства, й домогтися їхнього звільнення". В цей час було оголошено надударні темпи хлібозаготівель, а в Лютеньку додатково направили 45 чоловік уповноважених. Проте це не дало відчутних результатів – хліба в селі вже давно не було. Кілька місяців село було поставлене поза законом, люди були безправні й беззахисні. З ними розправлялися, як із рабами, за найменші провини, а частіше судили невинних.
А в цей час село починало вимирати. Якщо на фермах, у бригадах гинула худоба, бо її годувати було нічим, то за трупом коня чи бика шикувалася довга черга голодних людей з ножами. Ця стражденна процесія тягнулася аж до скотомогильника, куди волокли труп. Там від нього за кілька хвилин лишалися одні кістки. Люди їли їжаків, собак, котів, пташенят, черепашок. Як розповідала Гринь Анастасія, вона брала одне дитя на руки, а старшого за руку і йшла з ними в ліс чухрати листя глоду, яке сушила, а потім його вживали в їжу. "Буксири" забрали в неї останній вузлик зерна кукурудзи. Вона бігла за підводою і просила, щоб повернули, а вони голосно реготали. "Буксирка" Галаганка висипала те зерно по зернині на дорогу і сміялась.
У Вікентія Березовського вони забрали прядиво і горщик сушених груш та квасолю. Більше брати не було чого. Господарі вже були пухлі з голоду. Вікентій через кілька днів помер. Тільки перед тим, як померти, попросив напитися води, а його дружина помирала на долівці, все прохаючи в Бога прощення.
А ті, хто забирав у пухлих селян останні зернини хліба, прощення не просили і не каялись. Вони прийшли до Хоменка Семена, забрали все, навіть дерево, заготовлене на будівництво хати. Сім'я почала пухнуть з голоду. Четверо дітей – Микола, Павло, Мишко і Галя – померли до весни, а п'ятий Іван дожив, доки налилося жито, наївся зерна і помер. Батько лежав пухлий і дружина. Але вона ще могла ходити. Обмінювала щось на сухарі й просила в сусідів, що було. Двох дітей поховали вдома, а троє як пішли просить, так і не повернулися. Переказували з інших кутків села, що лежать вони мертві, але пухла мати доки дійшла, їх десь уже закопали.
З тих сіл, які були занесені на "чорну дошку" України, село Гаврилівка Дніпропетровської області вимерло повністю, село Вербка тієї ж області вимерло наполовину. Лютенька вижила. Мабуть, важко було виморити голодом село, в якому проживало понад 12 тисяч людей, яке виручали ліси, багаті жолудями, козельками, листям, та спиртозавод, на якому голодні люди крали барду впереміжку з червами і робили з неї та сушеного листя ліпеники. В той час, як у голодних селян "буксири" вимітали останні крихти хліба, на спиртозавод регулярно надходило добірне зерно…
Люди вимирали цілими сім'ями. Так, на початку 1933 року вимерла сім'я Огризків на Бойковій вулиці, а також сім'я Андрія Німченка, що жила поруч. У сім'ї Олексія Демиденка померло четверо, зостався він із дочкою. На іншому кінці села померли сім'ї Деркача, Щербака та Бездудного.
Особливо багато гинуло з голоду дітей. Вони залишалися без батьків і часто йшли до патронатів з надією, що там їм щось дадуть їсти, і, не дочекавшись, помирали біля тинів на вулиці. Щодня конюх Іван звозив їхні трупи бричкою в ліс до Веселого горба і заривав у пісок.
У Жогло Федоськи з голоду померло шестеро дітей, у сім'ї Кушніра – семеро, у Савченка Федора – семеро, а в сім'ях Діхтяренка, Кацюби, Северина, Шкуратька, Ірклієвських та інших – по четверо.
За переписом 1939 року, населення Лютеньки зменшилося на чотири тисячі й становило 8800 чоловік. Якщо у війні з фашистськими окупантами загинуло 730 лютенчан, то під час Голодомору 1932–1933 років у селі померло щонайменше дві тисячі чоловік.
Дані ж Гідрометеоцентру СРСР за ці роки показують, що погодні умови і врожайність сільськогосподарських культур були нормальними. Навпаки, 1928 року на Полтавщині була така жорстока засуха, що ярі зернові не дали сходів, загинули, але голоду не було зафіксовано.
Сьогодні в політикумі нашої держави і далеко за її межами точаться гарячі дискусії про те, чи був Голодомор 1932–1933 років геноцидом. Якщо за приклад брати село Лютеньку, наш полтавський край, то можна з упевненістю сказати, що винищення голодом було спрямоване проти селян. У нашому селі, крім гуральні, був коноплезавод і два лісництва. На цих підприємствах робітники регулярно отримували продовольчі пайки і, як правило, не вимирали.
Спогади очевидців свідчать про те, що селяни в містах знаходили порятунок, влаштовуючись на фабрики, заводи. Якщо й траплялися тут жертви голоду, то це знову ж таки були селяни.
Терор голодом був спрямований саме проти українських селян. Це підтверджується тим, що більшовики до всього українського в ті роки ставилися відверто вороже.
Яскравим свідченням цього є стаття "Про "Наталку Полтавку", гнилий лібералізм міськтеатру та про гасло "гоні монету", яка була надрукована 8 березня 1932 року в газеті "Більшовик Полтавщини".
Вона з'явилася після того, як у Полтаві було показано знамениту п'єсу за участю відомих акторів Саксаганського, Садовського та інших. Ось як відгукнулась газета на цю подію: "Як історична цінність п'єса, безперечно, варта уваги. Але від цих окремих постав повіяло просвітянщиною, "хохландією". Насамперед гра Саксаганського, Садовського, як і інших акторів, не становить будь-якої цінності.
І можна прямо сказати, що тепер, коли для партії, для робітничої кляси кожна хвилина дорога, коли пролетарське мистецтво, театр зокрема, повинно сприяти всіма своїми жанрами, силами й засобами виконанню виробничої програми четвертого завершувального року п'ятирічки, запалити ентузіазмом пролетарського глядача для соц.будівництва, сприяти всебічно ударній підготовці до 3-ої більшовицької сівби, нещадно трощити куркульню, опортуністів, тюхтіїв, закрутників – є злочин відволікати увагу трудящих на виборних, возних, коханнях Наталки тощо.
А деякі твердження п'єси шкідливі цілком".
І це не якась там в'їдлива критична стаття, це – дзеркало національної політики більшовиків, ставлення їх до українських селян. Бо саме вони були носіями українських звичаїв, традицій, мови і культури взагалі.
Мабуть, фізичне винищення українських селян для більшовиків було не єдиною метою. Чи не найголовнішим їхнім помислом стало поховання на віки-вічні козацького національного духу хліборобів та психології господаря на землі. Тому під час розкуркулювання і колективізації лише на одній половині села Лютеньки відправили у висилку або вигнали з власних хат більше 100 сімей заможних господарів. Були вулиці, де кількість репресованих сімей сягала 25–30% від загального числа жителів. Таким терором більшовикам удалося домогтися свого. Коли за Уралом на лісозаготів
лях, куди був виселений з дружиною і трьома дітьми, помирав з голоду Семен Турчин, то він наказував наймолодшому сину: "Андрію, якщо виживеш, ніколи не зв'язуйся з землею!"
Там, за Уралом, було поховано батька і двох дітей Турчинів та сотні тисяч таких же зацькованих і виморених голодом українців, а з ними – й любов до землі та прагнення бути добрим господарем. Державі потрібні були покірні раби, тому ті, хто вцілів, як правило, такими й ставали.
Називаючи мільйони жертв Голодомору 1932–1933 рр., варто зазначити, що набагато більших втрат зазнала Україна в голодоморі духовному. В 1933 році більшовики все зробили, аби ми назавжди забули Виговського і Мазепу, Петлюру і ІV Універсал, аби назавжди змінили нашу генетичну пам'ять.
ХвилюЄ те, що і сьогодні в нашому суспільстві лунають цинічні й лицемірні заяви про те, що голод був наслідком стихійного лиха. Ще більш дивним є те, що про це заявляють високоосвічені та високопоставлені особи.
У Лютеньці ж люди ніколи не були такої думки, навіть за радянських часів. Одна зі свідків голодомору Німченко Єфросинія на запитання, що стало причиною голоду 1932–1933 років, зачитала такі слова з Біблії: "…и увидел выходящего из моря зверя с семью головами и десятью рогами… На рогах его было десять диадим, а на головах его имена богохульные…И дал ему дракон силу свою и престол свой и великую власть…и увидел я другого зверя, выходящего из земли; он имел два рога и говорил как дракон. Он действует пред ним со всею властью первого зверя и заставляет всю землю и живущих на ней поклоняться первому зверю… И дано ему было вложить дух и образ зверя, чтобы образ зверя и говорил, и действовал так, чтоб убиваем был всякий, кто не будет поклоняться образу зверя".
Очевидним є те, що українські селяни поплатилися в 1932–1933 рр. за те, що в 1917–1921 роках не захотіли поклонятися образу більшовицького звіра, а чинили відчайдушний опір у повстанських загонах. Як-то в Лютеньці за підтримку отамана Христового за наказом Леніна напівспалене село хотіли допалити зовсім і попелище розорати й засіяти, а решту жителів виселити в інші райони країни. Та коли воно вціліло, пізніше його непокору "згадали" і занесли на республіканську "чорну дошку", поставили поза законом, аби голодавкою і репресіями упокорити селян, як і всю петлюрівську націю.
Не випадково в одному з листів, надісланих із Полтави у серпні 1933 р. до редакції газети "Комуніст", вказувалося, що "…фізичне знищення української нації, виснаження її матеріальних і духовних ресурсів – є один із найважливіших пунктів нелегальної програми більшовицького централізму". Не випадково "український націоналізм" був "головною небезпекою" для комуністів в усі часи. Його вишукували навіть у "Наталці Полтавці", не кажучи вже про козаків, Гетьманщину та УПА.
Тому за волю довелося розплачуватися колгоспівськими резерваціями і голодоморами, яких не бачив світ. Ця "революція зверху" призвела до фізичного винищення кількох поколінь українських хліборобів, до глибокого руйнування соціальних основ нації, її духовності та самобутності. В Лютеньці до 1933 року кожні десять років був приріст населення близько двох тисяч, а в роки голодомору воно скоротилося на чотири тисячі й більше, вже не відбувалося стабілізації зростання кількості жителів.
На прикладі лише одного села проглядаються катастрофічні втрати населення. Навіть через 75 років у Лютеньці встановлено вже близько тисячі прізвищ жертв голодомору. Проте жодного прізвища сьогодні не занесено на бодай скромні пам'ятні знаки, яких у селі практично немає. Віриться, що колись вони будуть.
Слава Богу, що в незалежній Україні ми змогли нарешті вголос сміливо сказати правду про трагедію нашого народу в 1932–1933 роках. Адже ще 200 років тому французький просвітитель Вольтер наголошував: "Мертвим ми нічого не винні, окрім правди".
Сьогодні часто доводиться чути і не тільки в храмах Божих: "Хліб наш насущний дай нам сьогодні". І може, не завжди усвідомлюємо той глибокий зміст, який закладений в ту молитву. Тож не дай, Боже, і нашим недоброзичливцям отих страждань, коли немає хліба насущного…
“Зоря Полтавщини”, 18 стор., 5_12_08
Рубрика: 
