Як свідчили на слідстві члени “Штабу Війська Українського”, на момент арешту до організації входило близько 150–200 чоловік. Це були різні за соціальним статусом і майновим становищем селяни. Частина з них (Григорій Шафорост, Іван Пилипас та ін.) до революції 1917 року були доволі заможними, інші (Микита Білик, Павло Черевань, Василь Семибаламут) були бідняками, а за радянської влади тяжкою працею досягли певних статків і вважалися заможними селянами. До підпільної організації намагалися залучити і священика УАПЦ із села Шушвалівки Сулятицького, який у роки Першої світової війни служив капеланом Січових стрільців, але він відмовився, мотивуючи тим, що для боротьби з радянською владою потрібні інші методи. Більшовицький режим він порівнював із ящиком з черв’яками, які з часом з’їдять один одного і загинуть.
Відповідно до радянського адміністративного поділу в окремих районах Кременчуцького округу були призначені організатори, а в селах – старші груп. Зокрема, керівниками повстанських груп у Великих Кринках був Василь Починок, Шушвалівці – Петро Мітла, Борисенках – Данило Борисенко, Гриньках – Трохим Багно, Глобиному – Павло Черевань, Жуках – Антін Жук і Мамон Пелипас, Кирняківці – Степан Костина, Пеляхівщині – Микита Кухаренко, Вишеньках – Григорій Ковальчук, Посмашнівці – Сергій Маслич, Тимотівці – Павло Безуглий, Градизьку – Григорій Третяков, Броварках – Сава Коваленко, Опришках – Сергій Сегеда.
Керівники “Штабу Війська Українського” розуміли, що звільнити Україну від більшовиків і відновити УНР можна лише шляхом загального народного повстання. Першочергово планували сформувати із селян три дивізії, а в міру розгортання організації – ще дві. Петра Череваня було призначено командиром Січової дивізії, яку він мав сформувати на теренах Глобинського району, а Миколу Кухаренка – командиром Запорізької дивізії, створеної у Градизькому районі. До початку січня 1930 року вдалося розпочати формування лише двох полків у Семенівському (командир – Кирило Мироненко) і Жовнинському (командир – Петро Мітла ) районах.
Дискусійним залишалося питання про час повстання, проте всі сходилися на тому, що воно має початися в період посилення колективізації, яка викличе масове невдоволення селянства і неминучий голод. В остаточному варіанті план повстання був затверджений лише на початку грудня 1929 року. Воно мало початися напередодні жнив 1930 року одночасно в Кременчуцькому, Полтавському і Черкаському округах, з тим, щоб не дати більшовикам вивезти хліб з України і врятувати людей від голоду. Повстанці мали захопити окружні центри, де знаходилися загони Червоної Армії і склади зброї. Напередодні виступу потрібно було роззброїти міліцію, комуністів та охорону і в такий спосіб озброїти повстанців перед наступом на міста. Комуністів вирішили не знищувати, а в разі успіху повстання обміняти їх на українських патріотів, які каралися в радянських тюрмах і таборах.
Особлива увага надавалася захопленню Кременчука – важливого стратегічного пункту, де перехрещувалися залізничні й водні шляхи та знаходився міст через Дніпро. Напад на Кременчук планували вчинити під час ярмарку в Градизьку, на який збиралися сотні селян, під їх виглядом проникнути до міста і захопити стратегічні об’єкти: міст, вокзали, засоби зв’язку, склади зброї. Комендантом Кременчуцького залізничного вузла було призначено Василя Малька.
Підпільники вірили в існування в Україні інших таємних антирадянських організацій, навіть намагалися встановити з ними зв’язки, адже саме в цей час чекісти почали розкручувати справу міфічної “Спілки визволення України”, готуючи в такий спосіб розправу над українською інтелігенцією. Ці надії виявилися ілюзорними, а успіх загального селянського повстання – примарним.
Не враховували повстанці й підступних дій таємної радянської поліції – ДПУ, яка через розгалужену мережу “сексотів” тримала під контролем усі ланки суспільного життя. Про існування “Штабу Війська Українського” чекісти дізналися 24 листопада 1929 року з повідомлення свого інформатора “Плавня” – колишнього емігранта, з яким М.Малько познайомився в госпіталі у Польщі, повністю йому довіряв і навіть доручив створити осередки організації у Градизькому районі. “Сексотами” ДПУ були колишній поліцейський провокатор із Глобиного “Іванов”, “Кудінов” із села Шушвалівки, “Лавровський” із Опришок, “Адський” з Бугаївки, “Веселий” із Городища, “Око” з Жуків та ін. Особисто за М.Мальком стежив “Стальний”, а за Г.Третяковим – “Коровін”. “Сексотів” було так багато, що вони писали доноси один на одного, оббріхували непричетних до підпілля людей, повідомляли неперевірені дані й чутки, намагаючись тим самим вислужитися перед ДПУ.
Підготовка операції з ліквідації повстанської організації, яку чекісти кваліфікували як “куркульсько-петлюрівську”, мала кодову назву “Тризуб” і була проведена в ніч з 21 на 22 січня 1930 року. Було заарештовано 102 чоловіка, а притягнуто до слідства 108 учасників підпільної організації. До заарештованих, яких спочатку тримали у Глобиному, підсадили таємного інформатора за кличкою “Казбек”, а потім разом із ним переправили до кременчуцької тюрми.
Слідство, яке тривало майже два місяці, вів начальник слідчо-оперативного відділу Флейшман, а контролював – начальник окружного управління ДПУ Лей. Чекісти намагалися прив’язати “Штаб Війська Українського” до справи “Спілки визволення України”, процес над якою готувався в Харкові, але з того нічого не вийшло. Заарештовані трималися мужньо і не приховували своїх антикомуністичних переконань та намірів шляхом збройного повстання повалити радянську владу і відновити незалежність України. Матеріали слідства склали шість томів і 22 березня були передані до органу позасудової розправи – “трійки” при колегії ДПУ УСРР. Вирок винесли вже 24 березня, позаяк доля підсудних була вирішена заздалегідь. До смертної кари було засуджено 27 чоловік, решта одержала від трьох до десяти років ув’язнення, чотирьох звільнили з-під варти. Вирок затвердив заступник голови ДПУ УСРР Карлсон, і він не підлягав оскарженню.
Згідно з постановою Полтавської обласної прокуратури від 26 жовтня 1990 року всі члени підпільної повстанської організації були посмертно реабілітовані.
Плани повстанців із “Штабу Війська Українського” заздалегідь були приреченими, бо розпорошені по селах і хуторах селяни, які до того ж не мали ні зброї, ні належного військового вишколу, не могли здолати злагоджений механізм тоталітарного режиму, який за десять років радянської влади уже встиг утвердитися в Україні. Хоча противниками комуністичного режиму були мільйони українських селян, проте здатних стати на шлях збройної боротьби з ним було небагато. Ті борці воліли краще загинути за волю України, ніж жити в колгоспно-більшовицькій неволі.
Незважаючи на розгром “Штабу Війська Українського”, стихійний опір селянства Кременчуцького округу, як і всієї України, продовжувався. За період з 1 липня 1929 року по 1 квітня 1930 року в Оболонському районі в селі Горошине була спалена оселя голови кооперації, в Кривій Руді – колгоспні будівлі, в Іванівці, Дем’янівці й Степанівці розповсюджувалися листівки антиколгоспного змісту…
Лише в результаті суцільної колективізації сільського господарства і штучно створеного Голодомору 1932–1933 років було остаточно “втихомирене” українське село, а хлібороби перетворені на безпаспортних кріпаків колгоспно-радгоспної феодальної системи.
Відповідно до радянського адміністративного поділу в окремих районах Кременчуцького округу були призначені організатори, а в селах – старші груп. Зокрема, керівниками повстанських груп у Великих Кринках був Василь Починок, Шушвалівці – Петро Мітла, Борисенках – Данило Борисенко, Гриньках – Трохим Багно, Глобиному – Павло Черевань, Жуках – Антін Жук і Мамон Пелипас, Кирняківці – Степан Костина, Пеляхівщині – Микита Кухаренко, Вишеньках – Григорій Ковальчук, Посмашнівці – Сергій Маслич, Тимотівці – Павло Безуглий, Градизьку – Григорій Третяков, Броварках – Сава Коваленко, Опришках – Сергій Сегеда.
Керівники “Штабу Війська Українського” розуміли, що звільнити Україну від більшовиків і відновити УНР можна лише шляхом загального народного повстання. Першочергово планували сформувати із селян три дивізії, а в міру розгортання організації – ще дві. Петра Череваня було призначено командиром Січової дивізії, яку він мав сформувати на теренах Глобинського району, а Миколу Кухаренка – командиром Запорізької дивізії, створеної у Градизькому районі. До початку січня 1930 року вдалося розпочати формування лише двох полків у Семенівському (командир – Кирило Мироненко) і Жовнинському (командир – Петро Мітла ) районах.
Дискусійним залишалося питання про час повстання, проте всі сходилися на тому, що воно має початися в період посилення колективізації, яка викличе масове невдоволення селянства і неминучий голод. В остаточному варіанті план повстання був затверджений лише на початку грудня 1929 року. Воно мало початися напередодні жнив 1930 року одночасно в Кременчуцькому, Полтавському і Черкаському округах, з тим, щоб не дати більшовикам вивезти хліб з України і врятувати людей від голоду. Повстанці мали захопити окружні центри, де знаходилися загони Червоної Армії і склади зброї. Напередодні виступу потрібно було роззброїти міліцію, комуністів та охорону і в такий спосіб озброїти повстанців перед наступом на міста. Комуністів вирішили не знищувати, а в разі успіху повстання обміняти їх на українських патріотів, які каралися в радянських тюрмах і таборах.
Особлива увага надавалася захопленню Кременчука – важливого стратегічного пункту, де перехрещувалися залізничні й водні шляхи та знаходився міст через Дніпро. Напад на Кременчук планували вчинити під час ярмарку в Градизьку, на який збиралися сотні селян, під їх виглядом проникнути до міста і захопити стратегічні об’єкти: міст, вокзали, засоби зв’язку, склади зброї. Комендантом Кременчуцького залізничного вузла було призначено Василя Малька.
Підпільники вірили в існування в Україні інших таємних антирадянських організацій, навіть намагалися встановити з ними зв’язки, адже саме в цей час чекісти почали розкручувати справу міфічної “Спілки визволення України”, готуючи в такий спосіб розправу над українською інтелігенцією. Ці надії виявилися ілюзорними, а успіх загального селянського повстання – примарним.
Не враховували повстанці й підступних дій таємної радянської поліції – ДПУ, яка через розгалужену мережу “сексотів” тримала під контролем усі ланки суспільного життя. Про існування “Штабу Війська Українського” чекісти дізналися 24 листопада 1929 року з повідомлення свого інформатора “Плавня” – колишнього емігранта, з яким М.Малько познайомився в госпіталі у Польщі, повністю йому довіряв і навіть доручив створити осередки організації у Градизькому районі. “Сексотами” ДПУ були колишній поліцейський провокатор із Глобиного “Іванов”, “Кудінов” із села Шушвалівки, “Лавровський” із Опришок, “Адський” з Бугаївки, “Веселий” із Городища, “Око” з Жуків та ін. Особисто за М.Мальком стежив “Стальний”, а за Г.Третяковим – “Коровін”. “Сексотів” було так багато, що вони писали доноси один на одного, оббріхували непричетних до підпілля людей, повідомляли неперевірені дані й чутки, намагаючись тим самим вислужитися перед ДПУ.
Підготовка операції з ліквідації повстанської організації, яку чекісти кваліфікували як “куркульсько-петлюрівську”, мала кодову назву “Тризуб” і була проведена в ніч з 21 на 22 січня 1930 року. Було заарештовано 102 чоловіка, а притягнуто до слідства 108 учасників підпільної організації. До заарештованих, яких спочатку тримали у Глобиному, підсадили таємного інформатора за кличкою “Казбек”, а потім разом із ним переправили до кременчуцької тюрми.
Слідство, яке тривало майже два місяці, вів начальник слідчо-оперативного відділу Флейшман, а контролював – начальник окружного управління ДПУ Лей. Чекісти намагалися прив’язати “Штаб Війська Українського” до справи “Спілки визволення України”, процес над якою готувався в Харкові, але з того нічого не вийшло. Заарештовані трималися мужньо і не приховували своїх антикомуністичних переконань та намірів шляхом збройного повстання повалити радянську владу і відновити незалежність України. Матеріали слідства склали шість томів і 22 березня були передані до органу позасудової розправи – “трійки” при колегії ДПУ УСРР. Вирок винесли вже 24 березня, позаяк доля підсудних була вирішена заздалегідь. До смертної кари було засуджено 27 чоловік, решта одержала від трьох до десяти років ув’язнення, чотирьох звільнили з-під варти. Вирок затвердив заступник голови ДПУ УСРР Карлсон, і він не підлягав оскарженню.
Згідно з постановою Полтавської обласної прокуратури від 26 жовтня 1990 року всі члени підпільної повстанської організації були посмертно реабілітовані.
Плани повстанців із “Штабу Війська Українського” заздалегідь були приреченими, бо розпорошені по селах і хуторах селяни, які до того ж не мали ні зброї, ні належного військового вишколу, не могли здолати злагоджений механізм тоталітарного режиму, який за десять років радянської влади уже встиг утвердитися в Україні. Хоча противниками комуністичного режиму були мільйони українських селян, проте здатних стати на шлях збройної боротьби з ним було небагато. Ті борці воліли краще загинути за волю України, ніж жити в колгоспно-більшовицькій неволі.
Незважаючи на розгром “Штабу Війська Українського”, стихійний опір селянства Кременчуцького округу, як і всієї України, продовжувався. За період з 1 липня 1929 року по 1 квітня 1930 року в Оболонському районі в селі Горошине була спалена оселя голови кооперації, в Кривій Руді – колгоспні будівлі, в Іванівці, Дем’янівці й Степанівці розповсюджувалися листівки антиколгоспного змісту…
Лише в результаті суцільної колективізації сільського господарства і штучно створеного Голодомору 1932–1933 років було остаточно “втихомирене” українське село, а хлібороби перетворені на безпаспортних кріпаків колгоспно-радгоспної феодальної системи.
Рубрика: 
