У роботі редакційного “круглого столу” взяли участь заступник голови облдержадміністрації Володимир Андрієнко, начальник головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Олександр Сень, керівник ПАФ “Україна” Великобагачанського району Герой України Іван Балюк, заступник генерального директора корпорації “Докучаєвські чорноземи Карлівщини” Володимир Слєпцов, начальник Шишацького регіонального управління фірми “Астарта-Київ”, керівник ТОВ “Агрофірма “Гоголеве” Віктор Скочко, керівник ПСП “Майбородівське” Кременчуцького району Володимир Карпенко, керівник ТОВ “Елеватор “Чиста криниця” Новосанжарського району Микола Харченко, інші гості редакції.
Якщо вдасться протриматися до лютого…
За умов нинішньої кризи, що болісно зачепила в Україні вже кілька галузей, саме агропромисловий комплекс, за твердженням економістів, може порятувати ситуацію в країні. Але для того сільгосптоваровиробнику треба дати, як мінімум, можливість існувати.
Лейтмотив розмові на її початку задав Володимир Андрієнко. Він зазначив, що останнє десятиріччя Полтавщина активно розвивала аграрний сектор економіки, запроваджуючи нові технології, виважено структуруючи посівні площі, в області склався потужний аграрний комплекс, сформувалося фахове бачення перспектив у нових для України ринкових умовах. Попри економічні труднощі, недосконалу аграрну політику, робота селян Полтавщини була стабільним підгрунтям життєдіяльності області, життя кожного її мешканця. А нинішнього року по закінченні осінніх робіт буде отримано найбільший в Україні валовий збір зернових – понад 4 мільйони тонн. У народі знають, що за роботу – й дяка. Але ті проблеми, з якими зіткнулися аграрії, перекреслюють не тільки їхні сподівання, вони стають загрозою продовольчій безпеці країни. Товаровиробники змушені продавати врожай за цінами, які не покривають витрат на виробництво. Штучно занижені до мінімуму закупівельні ціни на продукцію не дадуть можливості підготуватися до комплексу весняно-польових робіт, а отже, отримати належний урожай наступного року. Маючи повні комори збіжжя, сільгоспвиробник нині стоїть на межі банкрутства. Ситуація настільки непроста, що інакше, як кризовою, катастрофічною, її на Полтавщині, як, власне, і в країні, не називають. У такій оцінці одностайні й сільгосптоваровиробники, й представники органів влади. Тому 23 жовтня в облдержадміністрації було скликано нараду з невідкладних питань розвитку аграрного сектора, створено антикризову групу. Найближчим часом форс-мажорні обставини в АПК розглянуть на засіданні колегії облдержадміністрації, ймовірно, питання винесуть на розгляд сесії обласної ради. Головне завдання – зберегти сільськогосподарське виробництво. Володимир Андрієнко зазначив, що ситуація на Полтавщині – не виняткова, а типова для аграрної галузі України в цілому. Це при тому, що насправді попит на продукцію сільгоспвиробників є, бо є ринок збуту – у світі не вистачає продовольства.
Олександр Сень, аналізуючи ситуацію, наголосив:
– Аграрна галузь, безумовно, переживе цю кризу. Питання в іншому: з якими втратами? Щоб вирішити проблеми, а це треба робити комплексно на різних рівнях – державному, обласному, на рівні господарств, – ми повинні вжити ряд заходів. Що нині робиться? На рівні держави прийнято закон про антикризові заходи. До нього включено, не без нашого наполягання, і два надзвичайно важливих заходи – продовжено дію фіксованого податку і збережено пільги з ПДВ. Якби ці норми не були введені до 1 січня, то податковий тиск і падіння закупівельних цін були б такі, що вартували б більше, ніж усі ті кошти, що надходять в область як державна допомога. Найближчим часом повинні бути прийняті законодавчі норми про обмеження ввезення в Україну м’яса і тимчасове зняття мита на соняшник. На жаль, нині ми не бачимо якихось заходів, які б рятували ринок зерна. На цьому ринку надзвичайно серйозні проблеми. Перша причина та, що зернотрейдери дбають лише про свої дивіденди. Також негативно позначилася на ринку минулорічна заборона на вивезення усіх зернових, хоча проблема тоді виникла тільки з продовольчим зерном. Не спрацювали в державі з пошуком каналів збуту зерна – ніби не бачили, що буде його велика кількість. Пошук ринків для українського зерна вважаю найголовнішим питанням, яке треба вирішувати невідкладно. Потім цей ринок стабілізує загальну ситуацію.
В області визначено певні заходи. По-перше, треба зібрати весь урожай, а ми вже наближаємося до цього. По-друге, в цьому році треба зробити на полі максимум із того, що можливо, бо наступний рік не буде легшим. Треба забезпечити посівні роботи, вирішити питання з банками, зокрема й пролонгувати кредити. По-третє, потрібно використати можливості Аграрного фонду, хоч вони й невеликі – можемо продати по заставних закупівлях 100 тисяч тонн кукурудзи. І останнє – це використання усіх державних коштів, що в нас є. Тим більше, що останнім часом система державного фінансування відчутно ускладнилася. А ще варто об’єктивно оцінити значення тваринництва. Ті господарства, які його розвивають, звичайно, мають проблеми, але не такі гострі, як інші, адже тваринництво дає обігові кошти. Тому сприяння розвитку тваринництва в області бачимо одним із основних наших завдань.
Окрім того, до Кабінету Міністрів України й Мінагрополітики ми направили пропозиції, які висловили полтавські аграрії на зустрічі
23 жовтня цього року.
За аналітичними прогнозами, в Україні пожвавлення ринку очікується наприкінці січня – у лютому наступного року. Першочергові потреби господарств змусять певну частину зерна продати до того часу, але виробники, наскільки можуть, стримують реалізацію зерна. Якщо вдасться протриматися до лютого, то з цієї ситуації вийдемо з мінімальними втратами.
Володимир Андрієнко:
– Хочу підкреслити, що наші господарники думають і діють по-державницьки. Я впевнений, що завдяки їхньому професіоналізму, їхній позиції втрати в області будуть якнайменші. І не в останню чергу тому, що чітко усвідомлено роль тваринництва. Для підтвердження покажу графіки, де порівнюється розвиток тваринництва на Полтавщині у 2007 і 2008 роках. Рівень цін на цю продукцію в цілому стабільний. А на ринку зерна синусоїда цін “скаче” навіть у межах одного року. Отже, певна кількість продукції рослинництва повинна перероблятися на корми для тваринництва постійно – і в кризовий період, і у відносно стабільний. Та самостійно, без державного протекціонізму, аграріям виживати важко. Держава повинна захищати свого виробника, орієнтувати, яким каналом вигідніше, швидше продати продукцію, а коли й де краще її притримати. А інакше в нас і будуть ці синусоїди. Поки що держава все віддала на відкуп трейдерам-посередникам, які працюють в інтересах якихось структур, збивають до мінімуму ціну сільгоспвиробнику, підриваючи його потенціал, і до максимуму піднімають ціну при реалізації купленого, забираючи в людей останню копійку. А на додаток створюється паніка з приводу стану банківських установ. Виконуючи доручення антикризової групи, я веду переговори з основними банками, які співпрацюють з аграрним сектором. Хоча ситуація складається не на їхню користь, у них немає прагнень знищити виробництво, забрати й продати техніку, забрати землю. Вони добре розуміють: якщо немає виробництва, то завтра нема й банку. Попри різні нюанси в індивідуальному порядку кредити надаються, можлива й пролонгація, але це залежить від кредитної історії позичальника.
Держава – виробнику: вам мат
Віктор Скочко:
– Я починав працювати головою ще КСП “Гоголеве”. У 1999 році “Гоголеве” стало структурним підрозділом сільськогосподарського холдингу “Астарта-Київ”. Ми пройшли довгий і складний шлях становлення. Застосували нові технології, взяли кредити, повірили в себе. Протягом останніх трьох років стабільно маємо по 5 тонн пшениці та ячменю з гектара, 3 тонни соняшнику, 50 тонн цукрового буряку.
У нас в регіоні – до 7 тисяч голів корів. Зокрема, в агрофірмі “Гоголеве” тисяча голів корів, а також сто свиноматок і величезні плани щодо розвитку тваринництва. Якби ж тільки тваринництво було і в планах розвитку держави на 2009, 2010, 2012 роки… Але ми не бачимо програми держави. Сьогодні в нас збитки по зерну, а завтра впаде ціна на м’ясо, і будуть збитки… Щоб мати визначені перспективи, нам треба або реформувати існуюче, або створювати нове об’єднання сільгоспвиробників і сідати за стіл переговорів із владою та говорити, що в цих умовах працювати більше не можемо. Влада справедливо вимагає платити більшу орендну плату власникам земельних паїв, але в нас не виходить. Минулого року були економічні підстави підвищити заробітну плату, в агрофірмі фонд зарплати – близько 6 мільйонів гривень. Але тепер ми вживаємо антикризові заходи, а це, в першу чергу, – скорочення витрат. А скорочення витрат передбачає скорочення робочих місць. Вже 19 посад скорочено. До 1 грудня ще скоротимо 180. Це і механізатори, і водії, і агрономи. Щоб зберегти підприємство, я вимушений це зробити. На зиму залишаться працювати тільки ті, хто виробляє продукцію. Так, тваринництво треба розвивати, але немає впевненості, що завтра витрати окупляться. Ми ніби граємо з державою в шахи. Я знаю, як ходять кінь, тура, і держава знає. Аж раптом каже: ні, сьогодні кінь ходить не так, а ось так, вам мат… Повірте, я роблю все можливе для забезпечення людей роботою і розвитку виробництва, ми навчаємо працівників, їхній фаховий рівень зростає, у нас прекрасні люди. Я готовий платити навіть погодинно, але на заваді – нестабільність. У 2004 році я питав американців, як вони працюють, яка в них ціна на молоко. Виявляється, якщо ціна опускається нижче 17 центів, відразу включається державний механізм підтримки виробника, і він далі вироблятиме молоко. Кризи були й будуть, і в нас ця не остання, хто переживе – міцніший буде. Але ж держава повинна якось навчитися адекватно реагувати на ситуацію. Хліб, м’ясо потрібні державі. Та й нас же треба розуміти. А виходить, що треба якимись акціями нагадувати державі: ми – є, наші проблеми не локальні чи внутрішньогалузеві!..
Ми доклали величезних зусиль, виростили врожай, наші люди працюють самовіддано, день і ніч. У нас 10200 гектарів цукрового буряку. Регіон виробив більше 500 тисяч тонн цукросировини. А потрібен цукор чи не потрібен? Сумніваюсь, що так, адже закупівельні ціни на цукор – менше 3 гривень за кілограм. Дуже прикро, що в економіці знов з’явився бартер. У рахунок частини своїх боргів – а ми в борг брали і пально-мастильні матеріали, і запасні частини – ми віддаємо цукор. Він надходить на ринок, руйнує його. Але інакше не виходить у цих умовах вести бізнес. Через таку складну ситуацію відповідно до графіка скорочення працівників у дев’яти агрофірмах нашого Шишацького управління холдингу “Астарта-Київ” більше 2 тисяч працівників підуть на біржу до 1 грудня.
Володимир Андрієнко:
– Скажу навіть відвертіше. Ситуація створена така, що спрогнозувати завтрашній день неможливо. В інших країнах є стабільність хоча б у прогнозуванні. От у цьому році Полтавщина матиме понад 4 мільйони тонн зерна, 2,7 мільйона тонн накопаних буряків, 500 тисяч тонн соняшнику, але використовується потенціал області лише на 70 відсотків. І ніхто сьогодні не дасть відповіді, а чи треба Україні, щоб Полтавщина виробляла більше 4 мільйонів тонн зерна, чи не треба? Тому сільгоспвиробники працюють із ризиком. Так тепер не хазяйнує ніхто і ніде, крім нас.
Із громадських організацій у селі – лише цілодобове кафе
Іван Балюк:
– Ми вже навчилися, як вирощувати урожай. Сьогодні стоїть питання, як розпорядитися зібраним і кому його продати за прийнятною ціною? Треба говорити, що справді немає державної політики стосовно агровиробництва, а відтак і керівники області не знають, що нам рекомендувати. Був би прогноз на 5 років, як за кордоном, і не було б зайвих проблем.
Скажімо, 2 роки тому говорили, що ріпак – це та культура, яка виручить. Сійте! Посіяли, зібрали. Говорили, що ціна буде 2100 гривень, а якщо ще притримаєте, то й більше. Полежав, ціна впала до 1500 гривень за тонну. Обіцяли, що до березня подорожчає… Врешті-решт продали ріпак по 1050 гривень. То невже це порядок? Ніхто ж не вивчав ринок цієї культури. Те саме можна сказати й про сою. А цього року бачимо – пшениця удвічі дешевша, ніж торік, соняшник подешевшав учетверо, і зниження ціни спостерігається практично по всіх культурах. У той же час у магазині, на базарі не подешевшало нічого.
Наше господарство спеціалізується на племінному тваринництві. Маємо 2,5 тисячі великої рогатої худоби і 3 тисячі свиней, але й у цій галузі такий же парадокс. Ми здаємо молоко на Хорольський молококонсервний комбінат, там трохи вища ціна, але є інша проблема – з нами місяцями не розраховуються. Це теж збитки, бо все дорожчає. Скажімо, сьогодні, щоб купити тонну дизпального, треба продати 15 тонн пшениці, а кукурудзи – взагалі 20–30 тонн. Тому рільництво нині нерентабельне. Ширяться чутки, що й молоко впаде в ціні.
Потрібний прогноз Мінагрополітики хоча б на 5 років, а то набудуємо елеваторів для зернових, а збіжжя нікому не буде потрібне. Тоді що нам робити – знову збитки? Треба виплачувати зарплату, сплачувати податки. Якщо на сільгосппродукцію буде така ціна, то ті господарства, які не мають потужних інвесторів, в цій ситуації не виживуть. Стосовно розвитку тваринництва й кредитів, то потрібна якась упевненість у завтрашньому дні. Тому вважаю, що в області має бути потужна громадська організація для захисту прав селян. Боротися за свої права треба, бо якщо мовчатимемо – толку не буде. Адже сьогодні ситуація жахлива – комори тріщать, а борги стукають у всі двері.
У державі не ведеться робота з людьми. Соціальна політика на селі відсутня. Люди гинуть на очах. Із громадських організацій у селі – лише цілодобове кафе. Нічого не будується, по дорогах у сутінках не пройдеш.
“За останні 30 років нині ситуація найкритичніша”
Володимир Слєпцов:
– Напередодні професійного свята настрій зовсім не святковий. Виникає запитання, а чи маємо ми моральне право святкувати, якщо 40 відсотків своїх працівників уже попередили про звільнення, інші теж мусять економити, затягувати паски, бо сьогодні стоїть питання – чи будемо ми цим складом проводити весняно-польові роботи? Адже до весни в Україні, в області й Карлівському районі відбудеться перерозподіл власності.
Драматизувати ситуацію не варто, але й не треба заспокоювати один одного. За останні 30 років сьогодні ситуація найкритичніша. І це тоді, коли справді в АПК прийшли серйозні інвестори, які застосували високі технології, новітнє обладнання. Ми сьогодні всім довели, що досягли європейського і світового рівнів урожаю сільськогосподарської продукції. Це ті самі 50 і більше центнерів із гектара товарної пшениці (по корпорації з 5 тисяч гектарів отримали по 63 центнери з гектара), кукурудзи збираємо і по 80, і по 100 центнерів із гектара. Є прогноз Мінагрополітики, що в Україні буде 9 мільйонів тонн кукурудзи. Але прогноз не стане реальністю з тієї простої причини, що ми збиратимемо її до весни, бо нікуди дівати зерно. Бо не повеземо його за 200 кілометрів, щоб здати по 350 гривень за тонну при собівартості її до 400.
Стосовно соняшнику, то собівартість його виробництва – 1700 гривень за тонну, а скуповують за 1000 гривень. Де ж антимонопольний комітет, державні важелі? Адже при ціні на соняшник по 1000 гривень літр олії з усіма накрутками, зокрема й посередницькими, має коштувати 3 гривні, тоді як маємо 12–15. Не драматизуючи й не політизуючи ситуацію, скажу, що виконавча влада не досягає тих стандартів, до яких уже дійшли сільгосптоваровиробники.
Сьогодні вже звучала хороша теза про те, що має бути ефективний державний менеджмент. Про його нинішній рівень свідчить той факт, що чверть світу голодує, а наша продукція нічого не варта, ми зазнаємо збитків.
Криза в агро
промисловому комплексі створена штучно. Адже тільки за експорт 20–25 мільйонів тонн ранніх зернових ми могли б заробити для держави 10–15 мільярдів гривень. За умови, якби був державний менеджмент, український, відповідальний менеджмент, коли у кожного боліла б душа за державу, за пересічного громадянина. У нас же дійшло до абсурду. Добре, що про це хоча б заговорили. Вважаю, що нам треба активніше заявляти про себе, щоб звернути увагу держави на глобальні проблеми, які сьогодні є у сільгосптоваровиробників.
Аграрії, доведені до відчаю, можуть вдатися до рішучих дій, застосувати різні форми громадянського протесту, акти громадської непокори тощо.
Боляче за державу, бо це не вихід, щоб зерно просто лежало в коморі. Крім того, банки чекають сплати кредитних боргів. Від цього нам нікуди не подітися. Аби вижити, ми позакладали навіть власні квартири. А вже сьогодні потрібно виплачувати зарплату, розраховуватися за кредитними зобов’язаннями, сплачувати податки. Через безвихідь 200 тонн соняшнику продали по 1000 гривень.
Ми будуємо елеватор, у який уже вклали 28 мільйонів гривень, але якщо не заплатимо найближчими днями 3 мільйони кредиту, то елеватор у нас просто заберуть. Як добрі господарі, внесли в грунт усю солому, витративши на це
7 мільйонів. А за такої ситуації було б вигідніше її спалити і зекономити ті кошти.
У своїй репліці Олександр Сень наголосив:
– У нас дійсно відсутній громадський пресинг, лобіювання громадськими організаціями вирішення питань сільгосптоваровиробників. На самоплив пущена й робота з людьми. Ми багато чому вчимося у західних країн, а ось досвідом діяльності громадських об’єднань сільгоспвиробників, надзвичайно впливових у західних країнах, не скористалися.
Щодо ситуації із відзначенням Дня працівників сільського господарства, то Володимир Андрієнко, Олександр Сень, Іван Балюк, інші учасники “круглого столу” наголосили, що це свято хліборобів, які його заслужили, так само, як і на добре слово та високі відзнаки за свою працю. Тому необхідно пошанувати їх.
Продовжив тему соціальної роботи на селі Микола Харченко:
– Людям на селі, крім нас, більше ні на кого надіятися. Вся сільська інфраструктура “зав’язана” на нас. А ми опинилися в безвихідній ситуації. Господарство має велику кількість продукції практично без жодних перспектив її реалізації. Якщо навіть криза закінчиться, то відразу проблеми не вирішимо через накопичені борги. Свого часу за продане молоко ми купували дизпальне, а людям платити зарплату було ні з чого, і це викликало невдоволення. Накопичилися борги, за які ми розраховувалися ще три роки.
На жаль, не така вже й давня ситуація повторюється. Але усім треба чітко усвідомити, що необхідно зберегти сільгосппідприємство. Бо воно нині є основою життєдіяльності села.
Адже за нами – 6 тисяч людей на території
6 сільських рад, 10 шкіл… Ніхто про них не дбатиме, крім нас. Тому потрібно продумати політику виживання, щоб знати, як завтра захищати цих людей.
“Миємо бочку семирічної давності”
Володимир Карпенко розповів:
– У нас сільгосппідприємство порівняно невелике – 2 тисячі гектарів землі, 500 гектарів саду. Комори забиті, вся техніка виведена з ангарів, стоїть надворі, в ангари засипали насіння пшениці, кукурудзи, сої, соняшнику…
Навіть якщо б зараз відкрили кордони для вивезення урожаю, то, думаю, ми не змогли б його вивезти. А якщо в лютому відкриють, хто знає?
Ще ніколи не було такого, щоб ми не могли заробити хоча б на одній культурі – ріпаку чи сої, пшениці чи соняшнику. Або ж молоко було в ціні, яблука. Зараз же ситуація така, що все збиткове.
Звісно, людей на біржу я не відправлю, чи повернуться назад – невідомо, поряд же Кременчук. Тому ми торгуватимемо на базарах яблуками, зерном, дертю, а що робити? Бочку зараз миємо, з якої років сім тому молоко продавали.
Я згадую минулий рік, коли, як мовиться, при комунізмі жили і не помітили. Наскільки добре працювали всі державні програми. У нас племзавод із ВРХ, садівниче господарство, насіннєве господарство І категорії, за усіма державними програмами так, як минулого року, ми ще ніколи не отримували стільки коштів. Ми не просили їх, держава віддала в повному обсязі. До того ж ціни на продукцію були достойні. Навіть зібравши 16–17 центнерів зернових з гектара, бо вони підгоріли, ми не просто вижили, ми жили. Тільки за один рік у селі люди купили 12 легкових автомобілів, а керівники сільгосппідприємств пересіли на джипи. У цьому
ж році просто якийсь рекет щодо селян проводиться.
Обіцяють золоті гори, а селяни матимуть горе
Після тривалої конструктивної розмови учасники “круглого столу” відповіли на запитання журналістів.
Кор.: – Чи має вплив керівництво області на тих сільгоспвиробників, які, орендуючи земельні паї, не виплачують селянам належні їм відсотки? (Публікація у “Зорі Полтавщини” за 5 листопада 2008 року љљ 169–170 “Орендуй і владарюй”). Яка ситуація в області з розрахунками за оренду землі та майна?
Володимир Андрієнко:
– На превеликий жаль, ось такі факти, як у Решетилівському, віднайдуться в кожному районі. Працюють так звані інвестори на основі недосконалого договору. Люди попідписували чисті бланки угод, а потім орендар вписав туди те, що вигідно йому. Такі випадки трапляються, і згадана публікація дуже своєчасна для застереження людей, аби вони думали, що підписують.
Стосовно стану розрахунків у області, то вони проведені більш як на 90%. Три відсотки за оренду земельного паю можна трактувати по-різному. Можна заплатити 5 процентів – і цей розрахунок у кишені поміститься, а можна виплатити 2 проценти – й гарбою везти.
Кор.: – У антикризових заходах нібито передбачалася відміна мораторію на продаж землі. Що у такому разі чекає селян-орендодавців і сільгоспвиробників?
Володимир Андрієнко:
– Ще не відомо, чим закінчаться всі ці земельні справи, все може бути. Але я знаю одне, що земля, залежно від її цільового призначення і використання, може продаватися, а може не продаватися. Поки що ж маємо прецедент – ті, хто орендує, не знають, чим усе це скінчиться, тож виникає запитання: вкладати в цю землю ресурси чи не вкладати?
Тут нічого не потрібно придумувати, треба вивчати, запозичувати досвід інших країн, які це вже пережили, й пристосувати до українського укладу життя. Частина землі має продаватися, частина – категорично ні.
Володимир Слєпцов:
– Мені достеменно відомо, що в Карлівському, Машівському, Чутівському, Полтавському районах з’явилися люди, які складають списки, оголошуючи, що купуватимуть землю по 10 тисяч доларів за гектар, вимагають при цьому в селян паспортні дані, ідентифікаційний номер, мовляв, щойно буде старт (розпочнеться продаж землі. – Авт.), їм виплатять ці кошти.
Хотілося б застерегти людей: подібні махінації можуть призвести до остаточної втрати права власності на свій земельний пай. Адже спритні ділки можуть у будь-якому місті України переоформити документи на себе, й довести зворотне буде практично неможливо.
Олександр Сень:
– Законом “Про Державний бюджет” чітко визначено, що мораторій може бути знятий лише після прийняття повного пакета законодавчих актів з регулювання ринку землі. Мабуть, це виважений підхід.
Кор.: – Чи змінився інвестиційний клімат в області у зв’язку з нинішньою кризою?
Володимир Андрієнко:
– Усі існуючі напрямки залишилися, до того ж з’являються й нові пропозиції. Зараз ми відпрацьовуємо полтавсько-бєлгородську пропозицію. Хоча ми й прогнозуємо частину відмов. У нас є інша проблема щодо інвестицій – ми не навчилися цивілізовано працювати з тим чи іншим серйозним інвестором. Відразу – непорозуміння з землею. Інвестору зручніше вкладати кошти в свою землю, а не в чиюсь. Бо потім думай, заберуть її чи не заберуть. Існує завжди дві позиції, одні – “за”, інші – &ldquo
;проти”. Тож відсутність достатньої практики роботи з інвестором нам тільки шкодить, але ми вчимося, а значить, буде й результат. Загалом же в цих справах не можна впадати в крайнощі, бо серйозний великий капітал входить лише у відповідно створену привабливу атмосферу.
Кор.: – Є світова практика продажу через товарні біржі. Чи використовує цей досвід Україна? Ми вступили в СОТ, і що це нам дало?
Олександр Сень:
– Біржа – це не орган, який забезпечує продаж, а торговельний майданчик, де сходяться покупець і продавець. У нас поки що сільгоспвиробники шукають прямі контакти, й на біржі вони йдуть неохоче. До того ж у нас не відпрацьована система підтримки ціни, якщо вона падає.
Відносно СОТ, то в області ведеться конкретна робота на майбутній результат.
На завершення зустрічі за “круглим столом” у “Зорі Полтавщини” її учасники подякували редакції нашого видання за можливість у колі колег-професіоналів висловити власні думки щодо кризи, її причин, перспектив полтавського села.
Загальною була думка й про те, що селяни натерли мозолі на долонях, вирощуючи рекордні врожаї. Нині ж у трейдерів з’являються мозолі на пальцях від перерахунку грошей, надбаних на селянській праці. Тільки чи матимуть перспективу та гроші, “зароблені” таким чином, і їх власники, якщо доведені до відчаю сільгосптоваровиробники вдадуться до радикальних заходів? Запитання зовсім не риторичне…
Діалог триває. Криза наступає.
Якщо вдасться протриматися до лютого…
За умов нинішньої кризи, що болісно зачепила в Україні вже кілька галузей, саме агропромисловий комплекс, за твердженням економістів, може порятувати ситуацію в країні. Але для того сільгосптоваровиробнику треба дати, як мінімум, можливість існувати.
Лейтмотив розмові на її початку задав Володимир Андрієнко. Він зазначив, що останнє десятиріччя Полтавщина активно розвивала аграрний сектор економіки, запроваджуючи нові технології, виважено структуруючи посівні площі, в області склався потужний аграрний комплекс, сформувалося фахове бачення перспектив у нових для України ринкових умовах. Попри економічні труднощі, недосконалу аграрну політику, робота селян Полтавщини була стабільним підгрунтям життєдіяльності області, життя кожного її мешканця. А нинішнього року по закінченні осінніх робіт буде отримано найбільший в Україні валовий збір зернових – понад 4 мільйони тонн. У народі знають, що за роботу – й дяка. Але ті проблеми, з якими зіткнулися аграрії, перекреслюють не тільки їхні сподівання, вони стають загрозою продовольчій безпеці країни. Товаровиробники змушені продавати врожай за цінами, які не покривають витрат на виробництво. Штучно занижені до мінімуму закупівельні ціни на продукцію не дадуть можливості підготуватися до комплексу весняно-польових робіт, а отже, отримати належний урожай наступного року. Маючи повні комори збіжжя, сільгоспвиробник нині стоїть на межі банкрутства. Ситуація настільки непроста, що інакше, як кризовою, катастрофічною, її на Полтавщині, як, власне, і в країні, не називають. У такій оцінці одностайні й сільгосптоваровиробники, й представники органів влади. Тому 23 жовтня в облдержадміністрації було скликано нараду з невідкладних питань розвитку аграрного сектора, створено антикризову групу. Найближчим часом форс-мажорні обставини в АПК розглянуть на засіданні колегії облдержадміністрації, ймовірно, питання винесуть на розгляд сесії обласної ради. Головне завдання – зберегти сільськогосподарське виробництво. Володимир Андрієнко зазначив, що ситуація на Полтавщині – не виняткова, а типова для аграрної галузі України в цілому. Це при тому, що насправді попит на продукцію сільгоспвиробників є, бо є ринок збуту – у світі не вистачає продовольства.
Олександр Сень, аналізуючи ситуацію, наголосив:
– Аграрна галузь, безумовно, переживе цю кризу. Питання в іншому: з якими втратами? Щоб вирішити проблеми, а це треба робити комплексно на різних рівнях – державному, обласному, на рівні господарств, – ми повинні вжити ряд заходів. Що нині робиться? На рівні держави прийнято закон про антикризові заходи. До нього включено, не без нашого наполягання, і два надзвичайно важливих заходи – продовжено дію фіксованого податку і збережено пільги з ПДВ. Якби ці норми не були введені до 1 січня, то податковий тиск і падіння закупівельних цін були б такі, що вартували б більше, ніж усі ті кошти, що надходять в область як державна допомога. Найближчим часом повинні бути прийняті законодавчі норми про обмеження ввезення в Україну м’яса і тимчасове зняття мита на соняшник. На жаль, нині ми не бачимо якихось заходів, які б рятували ринок зерна. На цьому ринку надзвичайно серйозні проблеми. Перша причина та, що зернотрейдери дбають лише про свої дивіденди. Також негативно позначилася на ринку минулорічна заборона на вивезення усіх зернових, хоча проблема тоді виникла тільки з продовольчим зерном. Не спрацювали в державі з пошуком каналів збуту зерна – ніби не бачили, що буде його велика кількість. Пошук ринків для українського зерна вважаю найголовнішим питанням, яке треба вирішувати невідкладно. Потім цей ринок стабілізує загальну ситуацію.
В області визначено певні заходи. По-перше, треба зібрати весь урожай, а ми вже наближаємося до цього. По-друге, в цьому році треба зробити на полі максимум із того, що можливо, бо наступний рік не буде легшим. Треба забезпечити посівні роботи, вирішити питання з банками, зокрема й пролонгувати кредити. По-третє, потрібно використати можливості Аграрного фонду, хоч вони й невеликі – можемо продати по заставних закупівлях 100 тисяч тонн кукурудзи. І останнє – це використання усіх державних коштів, що в нас є. Тим більше, що останнім часом система державного фінансування відчутно ускладнилася. А ще варто об’єктивно оцінити значення тваринництва. Ті господарства, які його розвивають, звичайно, мають проблеми, але не такі гострі, як інші, адже тваринництво дає обігові кошти. Тому сприяння розвитку тваринництва в області бачимо одним із основних наших завдань.
Окрім того, до Кабінету Міністрів України й Мінагрополітики ми направили пропозиції, які висловили полтавські аграрії на зустрічі
23 жовтня цього року.
За аналітичними прогнозами, в Україні пожвавлення ринку очікується наприкінці січня – у лютому наступного року. Першочергові потреби господарств змусять певну частину зерна продати до того часу, але виробники, наскільки можуть, стримують реалізацію зерна. Якщо вдасться протриматися до лютого, то з цієї ситуації вийдемо з мінімальними втратами.
Володимир Андрієнко:
– Хочу підкреслити, що наші господарники думають і діють по-державницьки. Я впевнений, що завдяки їхньому професіоналізму, їхній позиції втрати в області будуть якнайменші. І не в останню чергу тому, що чітко усвідомлено роль тваринництва. Для підтвердження покажу графіки, де порівнюється розвиток тваринництва на Полтавщині у 2007 і 2008 роках. Рівень цін на цю продукцію в цілому стабільний. А на ринку зерна синусоїда цін “скаче” навіть у межах одного року. Отже, певна кількість продукції рослинництва повинна перероблятися на корми для тваринництва постійно – і в кризовий період, і у відносно стабільний. Та самостійно, без державного протекціонізму, аграріям виживати важко. Держава повинна захищати свого виробника, орієнтувати, яким каналом вигідніше, швидше продати продукцію, а коли й де краще її притримати. А інакше в нас і будуть ці синусоїди. Поки що держава все віддала на відкуп трейдерам-посередникам, які працюють в інтересах якихось структур, збивають до мінімуму ціну сільгоспвиробнику, підриваючи його потенціал, і до максимуму піднімають ціну при реалізації купленого, забираючи в людей останню копійку. А на додаток створюється паніка з приводу стану банківських установ. Виконуючи доручення антикризової групи, я веду переговори з основними банками, які співпрацюють з аграрним сектором. Хоча ситуація складається не на їхню користь, у них немає прагнень знищити виробництво, забрати й продати техніку, забрати землю. Вони добре розуміють: якщо немає виробництва, то завтра нема й банку. Попри різні нюанси в індивідуальному порядку кредити надаються, можлива й пролонгація, але це залежить від кредитної історії позичальника.
Держава – виробнику: вам мат
Віктор Скочко:
– Я починав працювати головою ще КСП “Гоголеве”. У 1999 році “Гоголеве” стало структурним підрозділом сільськогосподарського холдингу “Астарта-Київ”. Ми пройшли довгий і складний шлях становлення. Застосували нові технології, взяли кредити, повірили в себе. Протягом останніх трьох років стабільно маємо по 5 тонн пшениці та ячменю з гектара, 3 тонни соняшнику, 50 тонн цукрового буряку.
У нас в регіоні – до 7 тисяч голів корів. Зокрема, в агрофірмі “Гоголеве” тисяча голів корів, а також сто свиноматок і величезні плани щодо розвитку тваринництва. Якби ж тільки тваринництво було і в планах розвитку держави на 2009, 2010, 2012 роки… Але ми не бачимо програми держави. Сьогодні в нас збитки по зерну, а завтра впаде ціна на м’ясо, і будуть збитки… Щоб мати визначені перспективи, нам треба або реформувати існуюче, або створювати нове об’єднання сільгоспвиробників і сідати за стіл переговорів із владою та говорити, що в цих умовах працювати більше не можемо. Влада справедливо вимагає платити більшу орендну плату власникам земельних паїв, але в нас не виходить. Минулого року були економічні підстави підвищити заробітну плату, в агрофірмі фонд зарплати – близько 6 мільйонів гривень. Але тепер ми вживаємо антикризові заходи, а це, в першу чергу, – скорочення витрат. А скорочення витрат передбачає скорочення робочих місць. Вже 19 посад скорочено. До 1 грудня ще скоротимо 180. Це і механізатори, і водії, і агрономи. Щоб зберегти підприємство, я вимушений це зробити. На зиму залишаться працювати тільки ті, хто виробляє продукцію. Так, тваринництво треба розвивати, але немає впевненості, що завтра витрати окупляться. Ми ніби граємо з державою в шахи. Я знаю, як ходять кінь, тура, і держава знає. Аж раптом каже: ні, сьогодні кінь ходить не так, а ось так, вам мат… Повірте, я роблю все можливе для забезпечення людей роботою і розвитку виробництва, ми навчаємо працівників, їхній фаховий рівень зростає, у нас прекрасні люди. Я готовий платити навіть погодинно, але на заваді – нестабільність. У 2004 році я питав американців, як вони працюють, яка в них ціна на молоко. Виявляється, якщо ціна опускається нижче 17 центів, відразу включається державний механізм підтримки виробника, і він далі вироблятиме молоко. Кризи були й будуть, і в нас ця не остання, хто переживе – міцніший буде. Але ж держава повинна якось навчитися адекватно реагувати на ситуацію. Хліб, м’ясо потрібні державі. Та й нас же треба розуміти. А виходить, що треба якимись акціями нагадувати державі: ми – є, наші проблеми не локальні чи внутрішньогалузеві!..
Ми доклали величезних зусиль, виростили врожай, наші люди працюють самовіддано, день і ніч. У нас 10200 гектарів цукрового буряку. Регіон виробив більше 500 тисяч тонн цукросировини. А потрібен цукор чи не потрібен? Сумніваюсь, що так, адже закупівельні ціни на цукор – менше 3 гривень за кілограм. Дуже прикро, що в економіці знов з’явився бартер. У рахунок частини своїх боргів – а ми в борг брали і пально-мастильні матеріали, і запасні частини – ми віддаємо цукор. Він надходить на ринок, руйнує його. Але інакше не виходить у цих умовах вести бізнес. Через таку складну ситуацію відповідно до графіка скорочення працівників у дев’яти агрофірмах нашого Шишацького управління холдингу “Астарта-Київ” більше 2 тисяч працівників підуть на біржу до 1 грудня.
Володимир Андрієнко:
– Скажу навіть відвертіше. Ситуація створена така, що спрогнозувати завтрашній день неможливо. В інших країнах є стабільність хоча б у прогнозуванні. От у цьому році Полтавщина матиме понад 4 мільйони тонн зерна, 2,7 мільйона тонн накопаних буряків, 500 тисяч тонн соняшнику, але використовується потенціал області лише на 70 відсотків. І ніхто сьогодні не дасть відповіді, а чи треба Україні, щоб Полтавщина виробляла більше 4 мільйонів тонн зерна, чи не треба? Тому сільгоспвиробники працюють із ризиком. Так тепер не хазяйнує ніхто і ніде, крім нас.
Із громадських організацій у селі – лише цілодобове кафе
Іван Балюк:
– Ми вже навчилися, як вирощувати урожай. Сьогодні стоїть питання, як розпорядитися зібраним і кому його продати за прийнятною ціною? Треба говорити, що справді немає державної політики стосовно агровиробництва, а відтак і керівники області не знають, що нам рекомендувати. Був би прогноз на 5 років, як за кордоном, і не було б зайвих проблем.
Скажімо, 2 роки тому говорили, що ріпак – це та культура, яка виручить. Сійте! Посіяли, зібрали. Говорили, що ціна буде 2100 гривень, а якщо ще притримаєте, то й більше. Полежав, ціна впала до 1500 гривень за тонну. Обіцяли, що до березня подорожчає… Врешті-решт продали ріпак по 1050 гривень. То невже це порядок? Ніхто ж не вивчав ринок цієї культури. Те саме можна сказати й про сою. А цього року бачимо – пшениця удвічі дешевша, ніж торік, соняшник подешевшав учетверо, і зниження ціни спостерігається практично по всіх культурах. У той же час у магазині, на базарі не подешевшало нічого.
Наше господарство спеціалізується на племінному тваринництві. Маємо 2,5 тисячі великої рогатої худоби і 3 тисячі свиней, але й у цій галузі такий же парадокс. Ми здаємо молоко на Хорольський молококонсервний комбінат, там трохи вища ціна, але є інша проблема – з нами місяцями не розраховуються. Це теж збитки, бо все дорожчає. Скажімо, сьогодні, щоб купити тонну дизпального, треба продати 15 тонн пшениці, а кукурудзи – взагалі 20–30 тонн. Тому рільництво нині нерентабельне. Ширяться чутки, що й молоко впаде в ціні.
Потрібний прогноз Мінагрополітики хоча б на 5 років, а то набудуємо елеваторів для зернових, а збіжжя нікому не буде потрібне. Тоді що нам робити – знову збитки? Треба виплачувати зарплату, сплачувати податки. Якщо на сільгосппродукцію буде така ціна, то ті господарства, які не мають потужних інвесторів, в цій ситуації не виживуть. Стосовно розвитку тваринництва й кредитів, то потрібна якась упевненість у завтрашньому дні. Тому вважаю, що в області має бути потужна громадська організація для захисту прав селян. Боротися за свої права треба, бо якщо мовчатимемо – толку не буде. Адже сьогодні ситуація жахлива – комори тріщать, а борги стукають у всі двері.
У державі не ведеться робота з людьми. Соціальна політика на селі відсутня. Люди гинуть на очах. Із громадських організацій у селі – лише цілодобове кафе. Нічого не будується, по дорогах у сутінках не пройдеш.
“За останні 30 років нині ситуація найкритичніша”
Володимир Слєпцов:
– Напередодні професійного свята настрій зовсім не святковий. Виникає запитання, а чи маємо ми моральне право святкувати, якщо 40 відсотків своїх працівників уже попередили про звільнення, інші теж мусять економити, затягувати паски, бо сьогодні стоїть питання – чи будемо ми цим складом проводити весняно-польові роботи? Адже до весни в Україні, в області й Карлівському районі відбудеться перерозподіл власності.
Драматизувати ситуацію не варто, але й не треба заспокоювати один одного. За останні 30 років сьогодні ситуація найкритичніша. І це тоді, коли справді в АПК прийшли серйозні інвестори, які застосували високі технології, новітнє обладнання. Ми сьогодні всім довели, що досягли європейського і світового рівнів урожаю сільськогосподарської продукції. Це ті самі 50 і більше центнерів із гектара товарної пшениці (по корпорації з 5 тисяч гектарів отримали по 63 центнери з гектара), кукурудзи збираємо і по 80, і по 100 центнерів із гектара. Є прогноз Мінагрополітики, що в Україні буде 9 мільйонів тонн кукурудзи. Але прогноз не стане реальністю з тієї простої причини, що ми збиратимемо її до весни, бо нікуди дівати зерно. Бо не повеземо його за 200 кілометрів, щоб здати по 350 гривень за тонну при собівартості її до 400.
Стосовно соняшнику, то собівартість його виробництва – 1700 гривень за тонну, а скуповують за 1000 гривень. Де ж антимонопольний комітет, державні важелі? Адже при ціні на соняшник по 1000 гривень літр олії з усіма накрутками, зокрема й посередницькими, має коштувати 3 гривні, тоді як маємо 12–15. Не драматизуючи й не політизуючи ситуацію, скажу, що виконавча влада не досягає тих стандартів, до яких уже дійшли сільгосптоваровиробники.
Сьогодні вже звучала хороша теза про те, що має бути ефективний державний менеджмент. Про його нинішній рівень свідчить той факт, що чверть світу голодує, а наша продукція нічого не варта, ми зазнаємо збитків.
Криза в агро
промисловому комплексі створена штучно. Адже тільки за експорт 20–25 мільйонів тонн ранніх зернових ми могли б заробити для держави 10–15 мільярдів гривень. За умови, якби був державний менеджмент, український, відповідальний менеджмент, коли у кожного боліла б душа за державу, за пересічного громадянина. У нас же дійшло до абсурду. Добре, що про це хоча б заговорили. Вважаю, що нам треба активніше заявляти про себе, щоб звернути увагу держави на глобальні проблеми, які сьогодні є у сільгосптоваровиробників.
Аграрії, доведені до відчаю, можуть вдатися до рішучих дій, застосувати різні форми громадянського протесту, акти громадської непокори тощо.
Боляче за державу, бо це не вихід, щоб зерно просто лежало в коморі. Крім того, банки чекають сплати кредитних боргів. Від цього нам нікуди не подітися. Аби вижити, ми позакладали навіть власні квартири. А вже сьогодні потрібно виплачувати зарплату, розраховуватися за кредитними зобов’язаннями, сплачувати податки. Через безвихідь 200 тонн соняшнику продали по 1000 гривень.
Ми будуємо елеватор, у який уже вклали 28 мільйонів гривень, але якщо не заплатимо найближчими днями 3 мільйони кредиту, то елеватор у нас просто заберуть. Як добрі господарі, внесли в грунт усю солому, витративши на це
7 мільйонів. А за такої ситуації було б вигідніше її спалити і зекономити ті кошти.
У своїй репліці Олександр Сень наголосив:
– У нас дійсно відсутній громадський пресинг, лобіювання громадськими організаціями вирішення питань сільгосптоваровиробників. На самоплив пущена й робота з людьми. Ми багато чому вчимося у західних країн, а ось досвідом діяльності громадських об’єднань сільгоспвиробників, надзвичайно впливових у західних країнах, не скористалися.
Щодо ситуації із відзначенням Дня працівників сільського господарства, то Володимир Андрієнко, Олександр Сень, Іван Балюк, інші учасники “круглого столу” наголосили, що це свято хліборобів, які його заслужили, так само, як і на добре слово та високі відзнаки за свою працю. Тому необхідно пошанувати їх.
Продовжив тему соціальної роботи на селі Микола Харченко:
– Людям на селі, крім нас, більше ні на кого надіятися. Вся сільська інфраструктура “зав’язана” на нас. А ми опинилися в безвихідній ситуації. Господарство має велику кількість продукції практично без жодних перспектив її реалізації. Якщо навіть криза закінчиться, то відразу проблеми не вирішимо через накопичені борги. Свого часу за продане молоко ми купували дизпальне, а людям платити зарплату було ні з чого, і це викликало невдоволення. Накопичилися борги, за які ми розраховувалися ще три роки.
На жаль, не така вже й давня ситуація повторюється. Але усім треба чітко усвідомити, що необхідно зберегти сільгосппідприємство. Бо воно нині є основою життєдіяльності села.
Адже за нами – 6 тисяч людей на території
6 сільських рад, 10 шкіл… Ніхто про них не дбатиме, крім нас. Тому потрібно продумати політику виживання, щоб знати, як завтра захищати цих людей.
“Миємо бочку семирічної давності”
Володимир Карпенко розповів:
– У нас сільгосппідприємство порівняно невелике – 2 тисячі гектарів землі, 500 гектарів саду. Комори забиті, вся техніка виведена з ангарів, стоїть надворі, в ангари засипали насіння пшениці, кукурудзи, сої, соняшнику…
Навіть якщо б зараз відкрили кордони для вивезення урожаю, то, думаю, ми не змогли б його вивезти. А якщо в лютому відкриють, хто знає?
Ще ніколи не було такого, щоб ми не могли заробити хоча б на одній культурі – ріпаку чи сої, пшениці чи соняшнику. Або ж молоко було в ціні, яблука. Зараз же ситуація така, що все збиткове.
Звісно, людей на біржу я не відправлю, чи повернуться назад – невідомо, поряд же Кременчук. Тому ми торгуватимемо на базарах яблуками, зерном, дертю, а що робити? Бочку зараз миємо, з якої років сім тому молоко продавали.
Я згадую минулий рік, коли, як мовиться, при комунізмі жили і не помітили. Наскільки добре працювали всі державні програми. У нас племзавод із ВРХ, садівниче господарство, насіннєве господарство І категорії, за усіма державними програмами так, як минулого року, ми ще ніколи не отримували стільки коштів. Ми не просили їх, держава віддала в повному обсязі. До того ж ціни на продукцію були достойні. Навіть зібравши 16–17 центнерів зернових з гектара, бо вони підгоріли, ми не просто вижили, ми жили. Тільки за один рік у селі люди купили 12 легкових автомобілів, а керівники сільгосппідприємств пересіли на джипи. У цьому
ж році просто якийсь рекет щодо селян проводиться.
Обіцяють золоті гори, а селяни матимуть горе
Після тривалої конструктивної розмови учасники “круглого столу” відповіли на запитання журналістів.
Кор.: – Чи має вплив керівництво області на тих сільгоспвиробників, які, орендуючи земельні паї, не виплачують селянам належні їм відсотки? (Публікація у “Зорі Полтавщини” за 5 листопада 2008 року љљ 169–170 “Орендуй і владарюй”). Яка ситуація в області з розрахунками за оренду землі та майна?
Володимир Андрієнко:
– На превеликий жаль, ось такі факти, як у Решетилівському, віднайдуться в кожному районі. Працюють так звані інвестори на основі недосконалого договору. Люди попідписували чисті бланки угод, а потім орендар вписав туди те, що вигідно йому. Такі випадки трапляються, і згадана публікація дуже своєчасна для застереження людей, аби вони думали, що підписують.
Стосовно стану розрахунків у області, то вони проведені більш як на 90%. Три відсотки за оренду земельного паю можна трактувати по-різному. Можна заплатити 5 процентів – і цей розрахунок у кишені поміститься, а можна виплатити 2 проценти – й гарбою везти.
Кор.: – У антикризових заходах нібито передбачалася відміна мораторію на продаж землі. Що у такому разі чекає селян-орендодавців і сільгоспвиробників?
Володимир Андрієнко:
– Ще не відомо, чим закінчаться всі ці земельні справи, все може бути. Але я знаю одне, що земля, залежно від її цільового призначення і використання, може продаватися, а може не продаватися. Поки що ж маємо прецедент – ті, хто орендує, не знають, чим усе це скінчиться, тож виникає запитання: вкладати в цю землю ресурси чи не вкладати?
Тут нічого не потрібно придумувати, треба вивчати, запозичувати досвід інших країн, які це вже пережили, й пристосувати до українського укладу життя. Частина землі має продаватися, частина – категорично ні.
Володимир Слєпцов:
– Мені достеменно відомо, що в Карлівському, Машівському, Чутівському, Полтавському районах з’явилися люди, які складають списки, оголошуючи, що купуватимуть землю по 10 тисяч доларів за гектар, вимагають при цьому в селян паспортні дані, ідентифікаційний номер, мовляв, щойно буде старт (розпочнеться продаж землі. – Авт.), їм виплатять ці кошти.
Хотілося б застерегти людей: подібні махінації можуть призвести до остаточної втрати права власності на свій земельний пай. Адже спритні ділки можуть у будь-якому місті України переоформити документи на себе, й довести зворотне буде практично неможливо.
Олександр Сень:
– Законом “Про Державний бюджет” чітко визначено, що мораторій може бути знятий лише після прийняття повного пакета законодавчих актів з регулювання ринку землі. Мабуть, це виважений підхід.
Кор.: – Чи змінився інвестиційний клімат в області у зв’язку з нинішньою кризою?
Володимир Андрієнко:
– Усі існуючі напрямки залишилися, до того ж з’являються й нові пропозиції. Зараз ми відпрацьовуємо полтавсько-бєлгородську пропозицію. Хоча ми й прогнозуємо частину відмов. У нас є інша проблема щодо інвестицій – ми не навчилися цивілізовано працювати з тим чи іншим серйозним інвестором. Відразу – непорозуміння з землею. Інвестору зручніше вкладати кошти в свою землю, а не в чиюсь. Бо потім думай, заберуть її чи не заберуть. Існує завжди дві позиції, одні – “за”, інші – &ldquo
;проти”. Тож відсутність достатньої практики роботи з інвестором нам тільки шкодить, але ми вчимося, а значить, буде й результат. Загалом же в цих справах не можна впадати в крайнощі, бо серйозний великий капітал входить лише у відповідно створену привабливу атмосферу.
Кор.: – Є світова практика продажу через товарні біржі. Чи використовує цей досвід Україна? Ми вступили в СОТ, і що це нам дало?
Олександр Сень:
– Біржа – це не орган, який забезпечує продаж, а торговельний майданчик, де сходяться покупець і продавець. У нас поки що сільгоспвиробники шукають прямі контакти, й на біржі вони йдуть неохоче. До того ж у нас не відпрацьована система підтримки ціни, якщо вона падає.
Відносно СОТ, то в області ведеться конкретна робота на майбутній результат.
На завершення зустрічі за “круглим столом” у “Зорі Полтавщини” її учасники подякували редакції нашого видання за можливість у колі колег-професіоналів висловити власні думки щодо кризи, її причин, перспектив полтавського села.
Загальною була думка й про те, що селяни натерли мозолі на долонях, вирощуючи рекордні врожаї. Нині ж у трейдерів з’являються мозолі на пальцях від перерахунку грошей, надбаних на селянській праці. Тільки чи матимуть перспективу та гроші, “зароблені” таким чином, і їх власники, якщо доведені до відчаю сільгосптоваровиробники вдадуться до радикальних заходів? Запитання зовсім не риторичне…
Діалог триває. Криза наступає.
Рубрика: 
