Вірні сини і доньки своєї Батьківщини не шкодували ні сил, ні коштів, щоб світ знав про існування українського народу, який десятиліттями перебував під гнітом радянського комуністичного режиму. Але якби діаспорні українці нічого більше й не зробили поза тим, що зберегли генетичну пам'ять про жахливу трагедію Голодомору 1932–1933 років, то всім їм і так належиться довічна шана від нащадків як у діаспорі, так і в Україні".
Нещодавно Міжнародний комітет Світового Конгресу Українців прийняв звернення "Україна пам'ятає – Світ визнає!", закликавши провести міжнародний тиждень вшанування жертв Голодомору 16 – 23 листопада, у 75-ту річницю геноциду в Україні.
Триває міжнародна акція "Незгасима свічка", яка розпочалася 1 квітня в Австралії і вже відвідaла 34 країни світу. Вона зініційована Міжнародним координаційним комітетом Світового Конгресу Українців з відзначення 75-х роковин Голодомору 1932–33 рр. в Україні та підтримана Секретаріатом Президента України, Міністерством закордонних справ України, Українською всесвітньою координаційною радою. В Україні вона з 26 жовтня – після заходів в обласних центрах "Незгасима свічка" буде доставлена до Києва, де проводитимуться державні заходи із вшанування пам'яті жертв Голодомору.
Світовий Конгрес Українців також закликає представників діаспори різних країн у суботу, 22 листопада, разом із Україною вшанувати пам'ять жертв хвилиною мовчання і запалити свічку в кожному українському домі, а також взяти участь у богослужіннях та панахидах – "це необхідний мінімум, який ми, сучасні українці, маємо зробити не тільки для мільйонів загиблих, а, скоріше, для наших нащадків, які повинні завжди пам'ятати про Голодомор і робити все, щоб подібна трагедія ніколи не повторювалася…".
31 жовтня Україна розповсюдила серед держав–членів ООН проект резолюції "Про вшанування 75-ї річниці Голодомору 1932– 1933 років в Україні", відстоюючи розгляд цього питання Генеральною Асамблеєю ООН. Голодомор 1932–1933 років в Україні актом геноциду прямо визнали 12 держав (у хронологічному порядку): Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія та Мексика.
Рано чи пізно це все одно сталося б – правда і пам'ять не знають кордонів. І хоч багато хто з українців у нас в Україні лише тепер, уже в дорослому віці, довідався про суворо замовчувану трагедію, там, за "залізною завісою", вихідці з України не мовчали – про цю страшну правду вони намагалися розповісти всьому світові. Сьогодні в нашій незалежній державі її випало осмислити не лише дорослим, а й дітям. І це дуже непросто…
рік тому ми розповідали нашим читачам про полтавських школярів (сьогодні багато із них уже є студентами), котрі вивчали матеріали про Голодомор у рамках проекту "Пам'ятай свій рід". Вони всі могли б повторити за Оксаною Сердюк: "Ні, не кажіть, я не хочу це чути! Ні… Я думала – не витримаю…" – зізнавалася дівчина. То був "біль поза межами болю – ці діти не жили в той час і не могли його відчувати. Але відчули…" – сказав наш земляк, видатний поет і громадський діяч Борис Олійник, відкриваючи виставку юних своїх земляків у "золотому" залі Українського фонду культури. А каталог їхніх творів побачив світ за підтримки наших земляків із діаспори, які живуть в Америці та Канаді. І це не перебільшення: каталог справді побачив світ, а ще точніше – світ побачив роботи хлопців і дівчат із Полтавщини на тему Голодомору. Видання каталогу "Пам'ятай свій рід" стало одним із проектів фундації "Будучність" – найбільшої української фінансової установи в Канаді.
Добрі справи зазвичай мають продовження – справжнім сюрпризом для учасників проекту стала зустріч у Полтаві з канадськими гостями – подружжям Христиною і Тарасом Бідяками, Галиною Винник і Наталією Попович. Вони були учасниками Всесвітнього форуму українців і з Києва до Полтави завітали знамірено: щоб зустрітися із організаторами та учасниками проекту "Пам'ятай свій рід". Фундація фінансово підтримує проекти, які розповідають світові про події в Україні 1932–33 років. Наша колишня землячка Галина Скрипчинська "у пам'ять про свого чоловіка Юрія Скрипчинського щедрою пожертвою створила ціленаправлений фонд "Пам'ять народна не кане в забуття", із якого вони й спонсоруються кредиткою. Христина Бідяк, племінниця Галини Скрипчинської, управителька кадрами кредитової спілки "Будучність", у залі обласної бібліотеки для дітей імені Панаса Мирного зі сльозами на очах зверталася до полтавців:
– Дорогі діти, студенти і учні! Мені випала велика честь передати вам вітання з далекої Канади. Сьогодні стою я перед вами і розбуджуються в мені глибокі почуття й емоції, бо стою на землі святій, рідній, стою в Україні… Висловлюю вам, дорогі художники, безмежну вдячність за вашу відданість, за ваш труд, за вашу творчість, яка віддзеркалена в каталозі "Пам'ятай свій рід". Бо ви, дорогі, додали і свою частку, щоб розповсюджувати історичну правду про Голодомор 1932–33 років, про геноцид українського народу, здійснений жорстоким сталінським режимом. Відчувається, як ви серцем доторкнулися до тих сторінок нелюдської трагедії нашого народу. Постановімо собі, що ми ніколи не забудемо про це, що передаватимемо з роду в рід цю правду. Схиляємо голови перед десятьма мільйонами жертв, пам'ятаймо їх у щоденних наших молитвах. А це звертання до вас хочу закінчити словами Василя Симоненка:
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніхто не перекреслить мій народ!
Вона також повідомила, що пані Галина Скрипчинська просила передати невеликий даруночок кожному учасникові проекту. Їх вручили юним художникам Христина Бідяк, її колега Наталія Попович та Галина Винник – голова Торонтського відділу Ліги українок Канади. І кожного з юних полтавців пригорнули до серця усі по черзі…
По тому прошу Христину Бідяк відповісти на кілька запитань:
– Пані Христино, тема Голодомору хвилює Вас як українку за походженням чи біда торкнулася і Вашої родини?
– Я хоч і народилася в Канаді, та мої душа і серце належать Україні, бо тут земля моїх прадідів, моїх батьків.
Виховувалася в християнській українській родині, моя перша мова – українська, ходила в Торонто до української школи, до Спілки української молоді, а потім ввійшла в Лігу Українок Канади. Я вихована в українському середовищі – мені то боліло… Наша організація свого часу називалася "Ліга визволення України", ми були голосом України тоді, коли Україна була за гратами…
– І Ви – одна із тих, хто про Голодомор говорив тоді, коли в Україні про нього ще мовчали…
– Так, я навіть в Африку їздила, щоб розповісти про Україну та її трагедію… За нами стежило КДБ, на одній із акцій я була заарештована. Не було суботи й не було неділі в моєму житті, коли б я не їхала з гуртом студентів до столиці Канади, щоби пікетувати російську амбасаду.
– І багато українців Канади так патріотично налаштовано?
– Дуже багато, і вони сильні. Мої дві доньки народжені в Канаді, але вони знають мову, українська молодь гуртується.
– Якою ви уявляли Україну і якою побачили її?
– Всі мені казали, що я сприймаю Україну через рожеві окуляри. Коли їхала сюди, мене попередили, що чутиму тут російську мову, бачитиму не ту Україну, яку уявляю, і все мене розчаровуватиме. І знаєте що? Навпаки. Російська мова мене не дратувала – я намагалася уявити, як я розмовляла б, аби жила в цих обставинах. Я заговорювала в Києві до молодих людей, і вони спочатку відповідали російською, але потрохи переходили на українську. Я відкривала серце й душу, і вони це відчули…
– У Полтаву Ви приїхали спеціально, щоб поспілку
ватися з дітьми?
– Так. Я тут вперше. А моя тітка і моя мама народилися в Шишаках, їх вивезли після Другої світової війни ще дітьми.
– Яке враження справили на Вас малюнки полтавських дітей?
– Дуже зворушливе. Вони й досі мають відгук в діаспорі, й ми хочемо продовжити співпрацю з цими дітьми.
– У Канаді є люди, котрі пережили і пам'ятають Голодомор?
– Є. Організовуються записи їхніх свідчень, ми їх видамо й передамо до 75-річчя Голодомору в Україну.
Для полтавців (а на зустрічі з канадськими гостями побували представники громадських організацій, бібліотекарі, художники, керівники й учасники проекту), і в першу чергу для школярів та студентів, ця подія була серйозним уроком в осмисленні трагедії нашого народу. Вони на живому прикладі побачили: Україна пам'ятає, світ визнає геноцидом Голодомор 1932–1933 років. Вони усвідомили, що є нащадками українців, які пережили те, чого світ не бачив за рівнем жорстокості. Їм є над чим поміркувати. І нам усім разом із ними – а хоч би уявити: якою була б наша Україна, якби не були винищені мільйони її синів і доньок, якби могли народитися їхні внуки, правнуки, праправнуки?..
Нещодавно Міжнародний комітет Світового Конгресу Українців прийняв звернення "Україна пам'ятає – Світ визнає!", закликавши провести міжнародний тиждень вшанування жертв Голодомору 16 – 23 листопада, у 75-ту річницю геноциду в Україні.
Триває міжнародна акція "Незгасима свічка", яка розпочалася 1 квітня в Австралії і вже відвідaла 34 країни світу. Вона зініційована Міжнародним координаційним комітетом Світового Конгресу Українців з відзначення 75-х роковин Голодомору 1932–33 рр. в Україні та підтримана Секретаріатом Президента України, Міністерством закордонних справ України, Українською всесвітньою координаційною радою. В Україні вона з 26 жовтня – після заходів в обласних центрах "Незгасима свічка" буде доставлена до Києва, де проводитимуться державні заходи із вшанування пам'яті жертв Голодомору.
Світовий Конгрес Українців також закликає представників діаспори різних країн у суботу, 22 листопада, разом із Україною вшанувати пам'ять жертв хвилиною мовчання і запалити свічку в кожному українському домі, а також взяти участь у богослужіннях та панахидах – "це необхідний мінімум, який ми, сучасні українці, маємо зробити не тільки для мільйонів загиблих, а, скоріше, для наших нащадків, які повинні завжди пам'ятати про Голодомор і робити все, щоб подібна трагедія ніколи не повторювалася…".
31 жовтня Україна розповсюдила серед держав–членів ООН проект резолюції "Про вшанування 75-ї річниці Голодомору 1932– 1933 років в Україні", відстоюючи розгляд цього питання Генеральною Асамблеєю ООН. Голодомор 1932–1933 років в Україні актом геноциду прямо визнали 12 держав (у хронологічному порядку): Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія та Мексика.
Рано чи пізно це все одно сталося б – правда і пам'ять не знають кордонів. І хоч багато хто з українців у нас в Україні лише тепер, уже в дорослому віці, довідався про суворо замовчувану трагедію, там, за "залізною завісою", вихідці з України не мовчали – про цю страшну правду вони намагалися розповісти всьому світові. Сьогодні в нашій незалежній державі її випало осмислити не лише дорослим, а й дітям. І це дуже непросто…
рік тому ми розповідали нашим читачам про полтавських школярів (сьогодні багато із них уже є студентами), котрі вивчали матеріали про Голодомор у рамках проекту "Пам'ятай свій рід". Вони всі могли б повторити за Оксаною Сердюк: "Ні, не кажіть, я не хочу це чути! Ні… Я думала – не витримаю…" – зізнавалася дівчина. То був "біль поза межами болю – ці діти не жили в той час і не могли його відчувати. Але відчули…" – сказав наш земляк, видатний поет і громадський діяч Борис Олійник, відкриваючи виставку юних своїх земляків у "золотому" залі Українського фонду культури. А каталог їхніх творів побачив світ за підтримки наших земляків із діаспори, які живуть в Америці та Канаді. І це не перебільшення: каталог справді побачив світ, а ще точніше – світ побачив роботи хлопців і дівчат із Полтавщини на тему Голодомору. Видання каталогу "Пам'ятай свій рід" стало одним із проектів фундації "Будучність" – найбільшої української фінансової установи в Канаді.
Добрі справи зазвичай мають продовження – справжнім сюрпризом для учасників проекту стала зустріч у Полтаві з канадськими гостями – подружжям Христиною і Тарасом Бідяками, Галиною Винник і Наталією Попович. Вони були учасниками Всесвітнього форуму українців і з Києва до Полтави завітали знамірено: щоб зустрітися із організаторами та учасниками проекту "Пам'ятай свій рід". Фундація фінансово підтримує проекти, які розповідають світові про події в Україні 1932–33 років. Наша колишня землячка Галина Скрипчинська "у пам'ять про свого чоловіка Юрія Скрипчинського щедрою пожертвою створила ціленаправлений фонд "Пам'ять народна не кане в забуття", із якого вони й спонсоруються кредиткою. Христина Бідяк, племінниця Галини Скрипчинської, управителька кадрами кредитової спілки "Будучність", у залі обласної бібліотеки для дітей імені Панаса Мирного зі сльозами на очах зверталася до полтавців:
– Дорогі діти, студенти і учні! Мені випала велика честь передати вам вітання з далекої Канади. Сьогодні стою я перед вами і розбуджуються в мені глибокі почуття й емоції, бо стою на землі святій, рідній, стою в Україні… Висловлюю вам, дорогі художники, безмежну вдячність за вашу відданість, за ваш труд, за вашу творчість, яка віддзеркалена в каталозі "Пам'ятай свій рід". Бо ви, дорогі, додали і свою частку, щоб розповсюджувати історичну правду про Голодомор 1932–33 років, про геноцид українського народу, здійснений жорстоким сталінським режимом. Відчувається, як ви серцем доторкнулися до тих сторінок нелюдської трагедії нашого народу. Постановімо собі, що ми ніколи не забудемо про це, що передаватимемо з роду в рід цю правду. Схиляємо голови перед десятьма мільйонами жертв, пам'ятаймо їх у щоденних наших молитвах. А це звертання до вас хочу закінчити словами Василя Симоненка:
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніхто не перекреслить мій народ!
Вона також повідомила, що пані Галина Скрипчинська просила передати невеликий даруночок кожному учасникові проекту. Їх вручили юним художникам Христина Бідяк, її колега Наталія Попович та Галина Винник – голова Торонтського відділу Ліги українок Канади. І кожного з юних полтавців пригорнули до серця усі по черзі…
По тому прошу Христину Бідяк відповісти на кілька запитань:
– Пані Христино, тема Голодомору хвилює Вас як українку за походженням чи біда торкнулася і Вашої родини?
– Я хоч і народилася в Канаді, та мої душа і серце належать Україні, бо тут земля моїх прадідів, моїх батьків.
Виховувалася в християнській українській родині, моя перша мова – українська, ходила в Торонто до української школи, до Спілки української молоді, а потім ввійшла в Лігу Українок Канади. Я вихована в українському середовищі – мені то боліло… Наша організація свого часу називалася "Ліга визволення України", ми були голосом України тоді, коли Україна була за гратами…
– І Ви – одна із тих, хто про Голодомор говорив тоді, коли в Україні про нього ще мовчали…
– Так, я навіть в Африку їздила, щоб розповісти про Україну та її трагедію… За нами стежило КДБ, на одній із акцій я була заарештована. Не було суботи й не було неділі в моєму житті, коли б я не їхала з гуртом студентів до столиці Канади, щоби пікетувати російську амбасаду.
– І багато українців Канади так патріотично налаштовано?
– Дуже багато, і вони сильні. Мої дві доньки народжені в Канаді, але вони знають мову, українська молодь гуртується.
– Якою ви уявляли Україну і якою побачили її?
– Всі мені казали, що я сприймаю Україну через рожеві окуляри. Коли їхала сюди, мене попередили, що чутиму тут російську мову, бачитиму не ту Україну, яку уявляю, і все мене розчаровуватиме. І знаєте що? Навпаки. Російська мова мене не дратувала – я намагалася уявити, як я розмовляла б, аби жила в цих обставинах. Я заговорювала в Києві до молодих людей, і вони спочатку відповідали російською, але потрохи переходили на українську. Я відкривала серце й душу, і вони це відчули…
– У Полтаву Ви приїхали спеціально, щоб поспілку
ватися з дітьми?
– Так. Я тут вперше. А моя тітка і моя мама народилися в Шишаках, їх вивезли після Другої світової війни ще дітьми.
– Яке враження справили на Вас малюнки полтавських дітей?
– Дуже зворушливе. Вони й досі мають відгук в діаспорі, й ми хочемо продовжити співпрацю з цими дітьми.
– У Канаді є люди, котрі пережили і пам'ятають Голодомор?
– Є. Організовуються записи їхніх свідчень, ми їх видамо й передамо до 75-річчя Голодомору в Україну.
Для полтавців (а на зустрічі з канадськими гостями побували представники громадських організацій, бібліотекарі, художники, керівники й учасники проекту), і в першу чергу для школярів та студентів, ця подія була серйозним уроком в осмисленні трагедії нашого народу. Вони на живому прикладі побачили: Україна пам'ятає, світ визнає геноцидом Голодомор 1932–1933 років. Вони усвідомили, що є нащадками українців, які пережили те, чого світ не бачив за рівнем жорстокості. Їм є над чим поміркувати. І нам усім разом із ними – а хоч би уявити: якою була б наша Україна, якби не були винищені мільйони її синів і доньок, якби могли народитися їхні внуки, правнуки, праправнуки?..
Рубрика: 
