Життя – як у мільйонів
однолітків
– Анатолію Тихоновичу, 60 – то не вік для чоловіка, проте певна життєва межа, після якої переосмислюєш пережите. Із яким багажем, здобутками, думками підійшли Ви до цієї гарної дати?
– Так однозначно і не скажеш… Життя склалося так, як у мільйонів людей мого покоління. Багаж життєвий здобув добрий. Закінчив другу полтавську школу на Подолі, й досі згадую вчителів, які дали знання, сформували як особистість. Весь час, де б не працював, намагаюся допомогти своїй школі. Потім – інженерно-будівельний інститут. Там теж були хороші викладачі, фахівці своєї справи, хоч через високі вимоги вчитися було нелегко. Багато випускників досягли значних висот у житті завдяки батькам і тій системі виховання, яка була в радянські часи. Зараз ми бачимо, що якість знань і викладання з різних причин знижується. Багато дала мені служба в Радянській Армії у Києві, в проектному інституті, на посаді керівника групи. Ми проектували закриті військові об’єкти для всього Союзу. Тоді був конфлікт між СРСР і Китаєм, то деякі розробки наш відділ готував для військ, що знаходилися біля кордону. І мені туди доводилося виїздити. Армія – чудова життєва школа. Потім було легше працювати і в будівельних організаціях, і в райвиконкомі, міськкомі, обкомі компартії, і в міській раді. На хороших людей щастить мені усе життя.
– Вам випало керувати обласним центром у найскладніші “перехідні” дев’яності роки…
– Працюючи головою міської ради, на відповідальній і публічній посаді, на очах сотень тисяч людей – полтавців, жителів області, інших міст України, які порівнювали справи у себе і в нас, намагався діяти якнайкраще для міста. Мені не соромно за свою працю, за все, що зробив для Полтави. Ні своє ім’я, ні Полтаву ніде ніколи не ганьбив. Разом зі своїми однодумцями працював на те, щоб наше місто ставало все гарнішим. Значною віхою стало відзначення 1100-річчя Полтави. Було зведено багато будинків, дитсадків, шкіл, лікарень, храмів, тролейбусних ліній. Три сучасних підземних переходи в центральній частині міста, що дають і робочі місця,і безпеку пішоходів. Ми не плакалися, як деякі діячі, не скаржилися на важкі часи. А ті 16 років, з 1990 до 2006, були справді складні… Якось в Києві я зустрівся з одним керівником держави, він мені сказав: “Привіт, Анатолію, ти мер найтеплішого міста”. Я кажу, то ви, мабуть, переплутали з Ялтою. “Та ні, всі знають, що у вас у Полтаві найтепліше, опалювальний сезон починається вчасно, цілий рік є гаряча вода, світло не відключається”. Так і було, бо працювали для міста, для людей.
Родом із міста талантів
– Анатоліє Тихоновичу, Ви Почесний громадянин Полтави. Таке звання для Вас – відзнака чи обов’язок?
– Справді, і честь, і обов'язок. Коли ми будували обласну наукову бібліотеку імені Івана Петровича Котляревського, я попросив фахівців підрахувати, скільки Полтава дала світові відомих людей – учених, письменників, поетів, художників, музикантів, і розмістити їхні портрети в холах, щоб полтавці знали своїх героїв. То нарахували на Полтавщині більше 800 імен. Це благодатна земля, земля талантів. Тому виникла ідея створити Фонд захисту і підтримки талановитих дітей у роки, коли держава забула про молодше покоління. То певною мірою ми підтримали їх. Полтава – це єдине місто, де приміщення міськкому партії не віддане комерційним, чи адміністративним структурам, а передане дітям. Там сьогодні – школа мистецтв, яка вже стала Малою академією мистецтв, де навчаються більш як 800 юних талантів.
– Про Фонд, почесним головою якого Ви є від дня його створення, розкажіть, будь ласка, детальніше.
– Цього року Фонду виповнюється 15 років. Розпочиналася його робота лише з ентузіазму засновників. Та поступово з’являлося все більше однодумців, помічників, меценатів. А оскільки, на моє переконання, неталановитих дітей не буває, Фонд став другом, по суті, кожної полтавської родини. Робота Фонду захисту і підтримки талановитих дітей – це насамперед виставки дитячої творчості, відзначення переможців предметних олімпіад і їхніх учителів, різноманітні конкурси, огляди, літературні та мистецькі фестивалі, підтримка музично-педагогічної громадськості Полтави, коли з допомогою Фонду чимало юних музикантів беруть участь у всеукраїнських і міжнародних престижних конкурсах. Фонд започаткував і став організатором гарної традиції – загальноміського свята першокласників у останній день літа на стадіоні “Ворскла”. Похід у перший клас – дуже важлива подія для дитини, й від того, чи відчує вона в ці дні підтримку дорослих, залежать і її подальші шкільні успіхи. Кожний першокласник отримує подарунок від Фонду. У футболках з його емблемою весь перший клас малюки ходять на фізкультуру. Дитячі спортивні змагання теж підтримує наш Фонд, надаючи призи, купуючи комплекти спортивної форми, фінансуючи участь найкращих спортсменів у різних змаганнях. Зворушливою для випускників шкіл міста та батьків стала традиція вітати золотих медалістів. Мають підтримку і дитячі медичні заклади. Тисячі дітей за ці роки стали лауреатами Фонду. Таким чином ми відволікаємо їх від вулиці, поганих звичок, у нас є покоління вихованих, всебічно розвинених людей, які мають усі шанси стати хорошими фахівцями і громадянами.
– Чи щасливі Ви своїми дітьми?
– Так, я щасливий. Я їх підтримую, вони – мене. Діти – це святе. У мене дві доньки. Обидві вивчились, знайшли себе в житті. Одна закінчила медичну академію, кандидат наук, викладає. Друга закінчила технічний університет, стала підприємцем у сфері реклами. Онуків троє, старші – школярі, а найменше внучатко ходить у садочок. Та не дуже хоче, вдома з бабусею краще.
– Що б Ви хотіли повторити у Вашому житті, а чого б не хотіли?
– Повторити, мабуть, кожній людині хотілося б молодість, але це, на жаль, неможливо. Вже 23 роки, від початку перебудови з 1985 року, вважаю, у нас немає стабільності. Не хотілося б, щоб повторювались оцей розвал, інфляція, суцільні торги. Хочу, звичайно, щоб була процвітаюча держава, квітуче місто, і, як писав наш великий земляк Котляревський, панували тут мир, злагода, спокій. Аби наші діти, онуки жили в цивілізованій європейській країні. Зараз зроблено багато, щоб наблизити до цього зовнішній вигляд нашого міста. Але лише будівництва мало. В державі немає хорошої ідеології виховання. Я весь час намагався виховувати людей на тих духовних цінностях, які створювалися у нашому місті. Літературна мова, музика, театр, наука пішли з нашого міста. Котляревський, Лисенко, Кондратюк – є на чиїх прикладах виховувати. Думаю, до цього треба повертатися.
Від політики ніде подітися
– Чим займаєтеся зараз, які плани на майбутнє?
– Впорядковую дачну садибу, займаюся садком, квітами. Та немає на це стільки часу, як хотілося б. Практично весь мій день розписаний. Завжди допомагав людям, вони йдуть до мене зі своїми проблемами й зараз, коли вже не працюю в міському керівництві. Це вимагає багато часу і відповідальності. Спілкуюся з багатьма колегами й друзями. Опікуюся нашим Фондом. Займаюся наукою як кандидат технічних наук. Отримав нещодавно патент на винахід – придумав новий насос для перекачування будівельних сумішей. Премії за нього не брав.
Не можна у нинішній час бути поза політикою. Плани на найближчі роки – все роблю, щоб допомогти, в міру своїх можливостей, досягти стабільності в державі, допомогти промисловим підприємствам Полтави, щоб нормально працювали, мали ринки збуту.
– Ви були народним депутатом двох скликань. Можете порівняти різні вибори, різні парламенти?
– Наш народ, держава зовсім не готові до виборів за партійними списками. Я був депутатом і мажоритарним, і від партії. То зовсім різні речі. Обраний за списком депутат повинен виконувати те, що вирішить фракція. Хіба знає фракція у Києві, що треба зробити в Полтаві чи в област
і, в селі? Проблеми територіальних громад не враховуються. Говорив свого часу на всіх рівнях, що в міські, районні, обласні ради взагалі не варто обирати депутатів за партійним принципом. Але керівники різних кольорів казали, що пора виховувати в партійному плані виборців. А тепер самі визнають, що це була помилка, особливо для місцевих рад. І ми те ж саме бачимо. Та й у Верховній Раді не можуть домовитися. Моя думка – в парламент треба обирати хоча б половину депутатів – в округах, а половину – за списками, але щоб виборці знали прізвища і справи не лише перших п’яти осіб, а всіх, кого пропонує та чи інша партія.
– Як би Ви оцінили нинішню політичну ситуацію?
– Катастрофа і в політиці, і в економіці. Якщо Президент не може знайти з Прем’єр-міністром порозуміння, відкрито звинувачуючи одне одного, то це не робота. Не діло Кабміну займатися політикою. Коаліція так званих демократичних сил розвалилася. Я тільки не розумію, чому саме ті – демократичні сили. А інші депутати, яких так само обирали, – не демократичні? Просто вже кажуть на біле чорне. Закінчиться це, думаю, коли знайдеться поміркована більшість, хоча це дуже складно. Зараз треба міняти уряд, бо такого уряду, який не контролює ціни на газ, нафту, цукор, хліб, не повинно бути. Нормально має пройти така зміна, без дострокових виборів. Але знову стійкої більшості не буде, бо жодна політсила не набере такої кількості голосів, щоб самій сформувати уряд.
– Днями відзначалося 90-річчя комсомолу. Що б хотіли сказати на цю тему, може, щось порівняти?
– Нічому поганому в комсомолі не вчили. Тільки самовіддано працювати, любити свою країну, поважати людей. Я був і в комсомолі, і в компартії. Нормальна ідеологія, якимось чином узята з релігійних канонів. На Заході говорили, що комунізм – то найкраща система, яка може бути в світі. Але його в чистому вигляді побудувати неможливо. Капіталізму в нас також немає. Нашому народу не притаманно накопичення, як у капіталістів. Те, що заробив, треба витратити. Чи будинок ще один побудувати, чи на Канари поїхати. Пам’ятаю, як колись на Подолі ходив купувати цигарки в один із перших кооперативних кіосків. Спочатку той підприємець цілодобово працював, а потім, як заробив собі на машину, почав відкривати кіоск, коли схоче, а скоро і зовсім закрив. Німець би за кілька марок працював за милу душу. Чого я проти, приміром, маршрутних таксі? Бо водії їдуть, коли хочуть. А я б за невихід на маршрут ліцензій позбавляв. Багато ще треба працювати, щоб змінити свідомість людей. І державна політика не завжди цьому сприяє. Той, хто не хоче нічого робити, влаштується кудись на місяць-два, потім звільняється за згодою сторін і йде на “біржу праці”. Держава платить неробі гроші, тим самим заохочуючи небажання працювати. Він може десь ще неофіційно підробляти, а працюючі люди відраховують йому в фонд безробіття. Не думаю, що це правильно.
Подарунків собі ніколи
не робив
– А що Ви собі подаруєте на ювілей? Можливо, цікаву подорож?
– Знаєте, ніколи нічого собі не дарував, жив для людей, для міста. І багато людей це оцінили. Щодо подорожі, то поїхав би кудись. Треба подумати. Люблю такі місця, щоб були тиша, спокій, щоб відпочити, виспатись. Море чи ліс. Та коли таке робиться в країні, якось не думаєш про себе.
– Ви знаєте багатьох людей у верхах. Не пригадаєте якихось цікавих випадків?
– Коли був підписаний указ про призначення мене міністром одного з міністерств країни, вийшла у мене розмова з Президентом Кучмою. Зайшов до Леоніда Даниловича і сказав, що більше користі принесу, працюючи міським головою Полтави. І переконав. Пізніше він говорив, що я був правий. Так само, коли в 1999 році мене призначили головою держадміністрації Полтавської області, я сказав, що попрацюю скільки треба, поки підберуть кандидатуру на цю посаду.
– Який Ваш улюблений куточок Полтави?
– Люблю все місто, різні його райони. Поганих куточків у Полтаві немає, є, може, менше впорядковані. Серед найулюбленіших – Біла альтанка, Інститутська гора, гайок, де в молодості гуляли студентами, Ворскла…
– Ви давній вболівальник “Ворскли”. Як оцінюєте гру команди нині?
– Коли я в Полтаві, ходжу на футбол, іноді їду з командою на важливі виїзні матчі. Тепер багато людей у Полтаві люблять спорт. Це дуже добре. А колись доводилося вести боротьбу і з депутатами, і з деякими керівниками за підтримку команди, за кошти на ремонт стадіону “Ворскла”. Те вже в минулому, а результати видно й зараз. Багато було зроблено в ті роки. І я цим пишаюся.
Пам’ятаю, які люди прийшли в міську раду після перших демократичних виборів у 1990 році, делеговані трудовими колективами, сповнені планів і надій, енергійні, ініціативні. Може, не все вони вміли робити, але ж робили, прагнули до чогось. Зараз у міському керівництві теж ініціативні люди.
– Анатолію Тихоновичу, що б Ви хотіли побажати полтавцям і своїм наступникам у міській владі?
– Думаю, що вони гідно продовжують розпочатий нами курс на будівництво, перетворення Полтави на сучасне європейське місто. Іншого просто не може бути – треба тільки працювати для людей. Хотілося б висловити полтавцям щиру вдячність за те, що підтримували й витримували всі наші починання, разом розбудовували Полтаву. Їй – процвітання, городянам – хорошого життя. А наступникам своїм хочу побажати, щоб любили наше прекрасне місто, високо тримали честь Полтави, діяли для її блага. Адже підвалини для цього закладені добрі.
– І Вам всіляких гараздів, і дякую за розмову!
однолітків
– Анатолію Тихоновичу, 60 – то не вік для чоловіка, проте певна життєва межа, після якої переосмислюєш пережите. Із яким багажем, здобутками, думками підійшли Ви до цієї гарної дати?
– Так однозначно і не скажеш… Життя склалося так, як у мільйонів людей мого покоління. Багаж життєвий здобув добрий. Закінчив другу полтавську школу на Подолі, й досі згадую вчителів, які дали знання, сформували як особистість. Весь час, де б не працював, намагаюся допомогти своїй школі. Потім – інженерно-будівельний інститут. Там теж були хороші викладачі, фахівці своєї справи, хоч через високі вимоги вчитися було нелегко. Багато випускників досягли значних висот у житті завдяки батькам і тій системі виховання, яка була в радянські часи. Зараз ми бачимо, що якість знань і викладання з різних причин знижується. Багато дала мені служба в Радянській Армії у Києві, в проектному інституті, на посаді керівника групи. Ми проектували закриті військові об’єкти для всього Союзу. Тоді був конфлікт між СРСР і Китаєм, то деякі розробки наш відділ готував для військ, що знаходилися біля кордону. І мені туди доводилося виїздити. Армія – чудова життєва школа. Потім було легше працювати і в будівельних організаціях, і в райвиконкомі, міськкомі, обкомі компартії, і в міській раді. На хороших людей щастить мені усе життя.
– Вам випало керувати обласним центром у найскладніші “перехідні” дев’яності роки…
– Працюючи головою міської ради, на відповідальній і публічній посаді, на очах сотень тисяч людей – полтавців, жителів області, інших міст України, які порівнювали справи у себе і в нас, намагався діяти якнайкраще для міста. Мені не соромно за свою працю, за все, що зробив для Полтави. Ні своє ім’я, ні Полтаву ніде ніколи не ганьбив. Разом зі своїми однодумцями працював на те, щоб наше місто ставало все гарнішим. Значною віхою стало відзначення 1100-річчя Полтави. Було зведено багато будинків, дитсадків, шкіл, лікарень, храмів, тролейбусних ліній. Три сучасних підземних переходи в центральній частині міста, що дають і робочі місця,і безпеку пішоходів. Ми не плакалися, як деякі діячі, не скаржилися на важкі часи. А ті 16 років, з 1990 до 2006, були справді складні… Якось в Києві я зустрівся з одним керівником держави, він мені сказав: “Привіт, Анатолію, ти мер найтеплішого міста”. Я кажу, то ви, мабуть, переплутали з Ялтою. “Та ні, всі знають, що у вас у Полтаві найтепліше, опалювальний сезон починається вчасно, цілий рік є гаряча вода, світло не відключається”. Так і було, бо працювали для міста, для людей.
Родом із міста талантів
– Анатоліє Тихоновичу, Ви Почесний громадянин Полтави. Таке звання для Вас – відзнака чи обов’язок?
– Справді, і честь, і обов'язок. Коли ми будували обласну наукову бібліотеку імені Івана Петровича Котляревського, я попросив фахівців підрахувати, скільки Полтава дала світові відомих людей – учених, письменників, поетів, художників, музикантів, і розмістити їхні портрети в холах, щоб полтавці знали своїх героїв. То нарахували на Полтавщині більше 800 імен. Це благодатна земля, земля талантів. Тому виникла ідея створити Фонд захисту і підтримки талановитих дітей у роки, коли держава забула про молодше покоління. То певною мірою ми підтримали їх. Полтава – це єдине місто, де приміщення міськкому партії не віддане комерційним, чи адміністративним структурам, а передане дітям. Там сьогодні – школа мистецтв, яка вже стала Малою академією мистецтв, де навчаються більш як 800 юних талантів.
– Про Фонд, почесним головою якого Ви є від дня його створення, розкажіть, будь ласка, детальніше.
– Цього року Фонду виповнюється 15 років. Розпочиналася його робота лише з ентузіазму засновників. Та поступово з’являлося все більше однодумців, помічників, меценатів. А оскільки, на моє переконання, неталановитих дітей не буває, Фонд став другом, по суті, кожної полтавської родини. Робота Фонду захисту і підтримки талановитих дітей – це насамперед виставки дитячої творчості, відзначення переможців предметних олімпіад і їхніх учителів, різноманітні конкурси, огляди, літературні та мистецькі фестивалі, підтримка музично-педагогічної громадськості Полтави, коли з допомогою Фонду чимало юних музикантів беруть участь у всеукраїнських і міжнародних престижних конкурсах. Фонд започаткував і став організатором гарної традиції – загальноміського свята першокласників у останній день літа на стадіоні “Ворскла”. Похід у перший клас – дуже важлива подія для дитини, й від того, чи відчує вона в ці дні підтримку дорослих, залежать і її подальші шкільні успіхи. Кожний першокласник отримує подарунок від Фонду. У футболках з його емблемою весь перший клас малюки ходять на фізкультуру. Дитячі спортивні змагання теж підтримує наш Фонд, надаючи призи, купуючи комплекти спортивної форми, фінансуючи участь найкращих спортсменів у різних змаганнях. Зворушливою для випускників шкіл міста та батьків стала традиція вітати золотих медалістів. Мають підтримку і дитячі медичні заклади. Тисячі дітей за ці роки стали лауреатами Фонду. Таким чином ми відволікаємо їх від вулиці, поганих звичок, у нас є покоління вихованих, всебічно розвинених людей, які мають усі шанси стати хорошими фахівцями і громадянами.
– Чи щасливі Ви своїми дітьми?
– Так, я щасливий. Я їх підтримую, вони – мене. Діти – це святе. У мене дві доньки. Обидві вивчились, знайшли себе в житті. Одна закінчила медичну академію, кандидат наук, викладає. Друга закінчила технічний університет, стала підприємцем у сфері реклами. Онуків троє, старші – школярі, а найменше внучатко ходить у садочок. Та не дуже хоче, вдома з бабусею краще.
– Що б Ви хотіли повторити у Вашому житті, а чого б не хотіли?
– Повторити, мабуть, кожній людині хотілося б молодість, але це, на жаль, неможливо. Вже 23 роки, від початку перебудови з 1985 року, вважаю, у нас немає стабільності. Не хотілося б, щоб повторювались оцей розвал, інфляція, суцільні торги. Хочу, звичайно, щоб була процвітаюча держава, квітуче місто, і, як писав наш великий земляк Котляревський, панували тут мир, злагода, спокій. Аби наші діти, онуки жили в цивілізованій європейській країні. Зараз зроблено багато, щоб наблизити до цього зовнішній вигляд нашого міста. Але лише будівництва мало. В державі немає хорошої ідеології виховання. Я весь час намагався виховувати людей на тих духовних цінностях, які створювалися у нашому місті. Літературна мова, музика, театр, наука пішли з нашого міста. Котляревський, Лисенко, Кондратюк – є на чиїх прикладах виховувати. Думаю, до цього треба повертатися.
Від політики ніде подітися
– Чим займаєтеся зараз, які плани на майбутнє?
– Впорядковую дачну садибу, займаюся садком, квітами. Та немає на це стільки часу, як хотілося б. Практично весь мій день розписаний. Завжди допомагав людям, вони йдуть до мене зі своїми проблемами й зараз, коли вже не працюю в міському керівництві. Це вимагає багато часу і відповідальності. Спілкуюся з багатьма колегами й друзями. Опікуюся нашим Фондом. Займаюся наукою як кандидат технічних наук. Отримав нещодавно патент на винахід – придумав новий насос для перекачування будівельних сумішей. Премії за нього не брав.
Не можна у нинішній час бути поза політикою. Плани на найближчі роки – все роблю, щоб допомогти, в міру своїх можливостей, досягти стабільності в державі, допомогти промисловим підприємствам Полтави, щоб нормально працювали, мали ринки збуту.
– Ви були народним депутатом двох скликань. Можете порівняти різні вибори, різні парламенти?
– Наш народ, держава зовсім не готові до виборів за партійними списками. Я був депутатом і мажоритарним, і від партії. То зовсім різні речі. Обраний за списком депутат повинен виконувати те, що вирішить фракція. Хіба знає фракція у Києві, що треба зробити в Полтаві чи в област
і, в селі? Проблеми територіальних громад не враховуються. Говорив свого часу на всіх рівнях, що в міські, районні, обласні ради взагалі не варто обирати депутатів за партійним принципом. Але керівники різних кольорів казали, що пора виховувати в партійному плані виборців. А тепер самі визнають, що це була помилка, особливо для місцевих рад. І ми те ж саме бачимо. Та й у Верховній Раді не можуть домовитися. Моя думка – в парламент треба обирати хоча б половину депутатів – в округах, а половину – за списками, але щоб виборці знали прізвища і справи не лише перших п’яти осіб, а всіх, кого пропонує та чи інша партія.
– Як би Ви оцінили нинішню політичну ситуацію?
– Катастрофа і в політиці, і в економіці. Якщо Президент не може знайти з Прем’єр-міністром порозуміння, відкрито звинувачуючи одне одного, то це не робота. Не діло Кабміну займатися політикою. Коаліція так званих демократичних сил розвалилася. Я тільки не розумію, чому саме ті – демократичні сили. А інші депутати, яких так само обирали, – не демократичні? Просто вже кажуть на біле чорне. Закінчиться це, думаю, коли знайдеться поміркована більшість, хоча це дуже складно. Зараз треба міняти уряд, бо такого уряду, який не контролює ціни на газ, нафту, цукор, хліб, не повинно бути. Нормально має пройти така зміна, без дострокових виборів. Але знову стійкої більшості не буде, бо жодна політсила не набере такої кількості голосів, щоб самій сформувати уряд.
– Днями відзначалося 90-річчя комсомолу. Що б хотіли сказати на цю тему, може, щось порівняти?
– Нічому поганому в комсомолі не вчили. Тільки самовіддано працювати, любити свою країну, поважати людей. Я був і в комсомолі, і в компартії. Нормальна ідеологія, якимось чином узята з релігійних канонів. На Заході говорили, що комунізм – то найкраща система, яка може бути в світі. Але його в чистому вигляді побудувати неможливо. Капіталізму в нас також немає. Нашому народу не притаманно накопичення, як у капіталістів. Те, що заробив, треба витратити. Чи будинок ще один побудувати, чи на Канари поїхати. Пам’ятаю, як колись на Подолі ходив купувати цигарки в один із перших кооперативних кіосків. Спочатку той підприємець цілодобово працював, а потім, як заробив собі на машину, почав відкривати кіоск, коли схоче, а скоро і зовсім закрив. Німець би за кілька марок працював за милу душу. Чого я проти, приміром, маршрутних таксі? Бо водії їдуть, коли хочуть. А я б за невихід на маршрут ліцензій позбавляв. Багато ще треба працювати, щоб змінити свідомість людей. І державна політика не завжди цьому сприяє. Той, хто не хоче нічого робити, влаштується кудись на місяць-два, потім звільняється за згодою сторін і йде на “біржу праці”. Держава платить неробі гроші, тим самим заохочуючи небажання працювати. Він може десь ще неофіційно підробляти, а працюючі люди відраховують йому в фонд безробіття. Не думаю, що це правильно.
Подарунків собі ніколи
не робив
– А що Ви собі подаруєте на ювілей? Можливо, цікаву подорож?
– Знаєте, ніколи нічого собі не дарував, жив для людей, для міста. І багато людей це оцінили. Щодо подорожі, то поїхав би кудись. Треба подумати. Люблю такі місця, щоб були тиша, спокій, щоб відпочити, виспатись. Море чи ліс. Та коли таке робиться в країні, якось не думаєш про себе.
– Ви знаєте багатьох людей у верхах. Не пригадаєте якихось цікавих випадків?
– Коли був підписаний указ про призначення мене міністром одного з міністерств країни, вийшла у мене розмова з Президентом Кучмою. Зайшов до Леоніда Даниловича і сказав, що більше користі принесу, працюючи міським головою Полтави. І переконав. Пізніше він говорив, що я був правий. Так само, коли в 1999 році мене призначили головою держадміністрації Полтавської області, я сказав, що попрацюю скільки треба, поки підберуть кандидатуру на цю посаду.
– Який Ваш улюблений куточок Полтави?
– Люблю все місто, різні його райони. Поганих куточків у Полтаві немає, є, може, менше впорядковані. Серед найулюбленіших – Біла альтанка, Інститутська гора, гайок, де в молодості гуляли студентами, Ворскла…
– Ви давній вболівальник “Ворскли”. Як оцінюєте гру команди нині?
– Коли я в Полтаві, ходжу на футбол, іноді їду з командою на важливі виїзні матчі. Тепер багато людей у Полтаві люблять спорт. Це дуже добре. А колись доводилося вести боротьбу і з депутатами, і з деякими керівниками за підтримку команди, за кошти на ремонт стадіону “Ворскла”. Те вже в минулому, а результати видно й зараз. Багато було зроблено в ті роки. І я цим пишаюся.
Пам’ятаю, які люди прийшли в міську раду після перших демократичних виборів у 1990 році, делеговані трудовими колективами, сповнені планів і надій, енергійні, ініціативні. Може, не все вони вміли робити, але ж робили, прагнули до чогось. Зараз у міському керівництві теж ініціативні люди.
– Анатолію Тихоновичу, що б Ви хотіли побажати полтавцям і своїм наступникам у міській владі?
– Думаю, що вони гідно продовжують розпочатий нами курс на будівництво, перетворення Полтави на сучасне європейське місто. Іншого просто не може бути – треба тільки працювати для людей. Хотілося б висловити полтавцям щиру вдячність за те, що підтримували й витримували всі наші починання, разом розбудовували Полтаву. Їй – процвітання, городянам – хорошого життя. А наступникам своїм хочу побажати, щоб любили наше прекрасне місто, високо тримали честь Полтави, діяли для її блага. Адже підвалини для цього закладені добрі.
– І Вам всіляких гараздів, і дякую за розмову!
Рубрика: 
