На сільському путівці вже далеченько від Козельщини ми запитали дорогу до Хорішків у чоловіка за кермом джипа. Він люб'язно вивів нас на шлях, а на прощання з надією запитав, чи не зерно ми намірилися купувати? Гадали, що в агрофірмі “Козацький стан”, яка працює у системі холдингу “Астарта-Київ”, подібних проблем не існує. Але директор “Козацького стану” Олександр Воскобойнік почав розмову із того ж:
– Господарство на сьогодні отримало колосальні врожаї. І ми всі очікували, що озолотимося, а виходить, що треба з простягнутою рукою йти під церкву. Нинішня цінова політика поставила сільські господарства на коліна. Маємо повні засіки зерна, але ми не можемо його продати! І ця проблема загальна, нас вона також стосується. Сьогодні, наприклад, агрофірма отримує у заліковій вазі 300–500 центнерів буряків із гектара – такого врожаю у районі не пам'ятають, та ще на наших далеко не найкращих і в районі, і в області грунтах! А з коштами – проблеми, із дизпальним – проблеми. І не через те, що не вміємо господарювати. А, на жаль, саме тому, що державна політика вкрай негативна у ставленні до сільськогосподарського виробника – таке враження, що ця галузь просто не потрібна…
Агрофірма “Козацький стан” – навпаки, приклад того, що й за нинішніх скрутних умов село ще можна реанімувати. Її співзасновник, перший директор, а нині – голова наглядової ради Сергій Сьомкін розповідає, що в Хорішках у 2005 році хотів узяти в оренду гектарів 500–700 землі, щоб приєднати її до своєї агрофірми в сусідньому Глобинському районі. Тоді сільський голова Хорішків Леонід Невідомий і запросив його на сходку селян. Люди питання поставили однозначно: або беріть усю землю, або ми шукатимемо іншого інвестора! Довелося взяти всі 3 800 гектарів украй занедбаної, забур'яненої землі, де поля уже три-чотири роки використовувалися просто як сінокоси.
Місцеві селяни у 2005-му вже нікому не довіряли: раніше тут діяло декілька агрофірм, накопичилися борги, на той час завершувала роботу ліквідаційна комісія. В будинок, де тепер облаштована сучасна затишна контора, згадує Сергій Олександрович, у вибиті вікна собаки залазили. Тоді вдалося зберегти те, що залишилося від майстерні, техніки, будівель. А з людьми, аби завоювати їхню довіру, довелося розраховуватися наперед. Цим самим ніхто нікого не підкуповував – потрібна була якраз віра в те, що завтра життя стане кращим. І воно стало кращим для усіх, хто ще й у себе повірив, коли прийшов на роботу в “Козацький стан” – багатьом довелося вчитися за рахунок господарства, а то й другу вищу освіту здобувати. Техніка в сільгосппідприємстві така, що й тракторист просто так не сяде за кермо того ж “Кейса” й не поїде. Холдинг закуповує лише все найкраще – ту техніку, яка уже зарекомендувала себе в усьому світі. Є й українські непогані агрегати, але… немає до них запчастин. Тож господарюють у “Козацькому стані”, говорить Сергій Олександрович, за прогресивними американськими технологіями.
Без навчання – ніяк, він і сам опановував усе нове – технології, комп'ютер, і нині продовжує вчитися, тепер уже на курсах англійської мови у Кременчуці. Цікава деталь: у Хорольському технікумі механізації свого часу навчалися він, його сестра, його син, мама і дід! То був старт. А сьогодні важко знайти хорошого механіка, механізатора, токаря, зварювальника, фрезерувальника – справжній кадровий голод у цій сфері. Відтак “Козацький стан” налагоджує дружні стосунки з двома місцевими школами – Хорішківською та Мануйлівською, їхні випускники навчаються за кошти агрофірми, і не лише у вишах, а й у ПТУ. Для школярів “Астарта” подарувала цікаві бібліотечні зібрання, запровадила конкурси творчих робіт із достойними преміями, хоч цей напрямок співпраці ще треба вдосконалювати. Школярі допомагають збирати врожай буряків, заробляючи кошти на свої потреби, разом із працівниками агрофірми доглядають за могилою Михайла Остроградського, який народився в їхньому селі, їздять на екскурсії – бензин дає господарство.
В “Козацькому стані” працює більше 140 осіб, але за підтримкою до керівників звертаються жителі шести сіл. І що було б із цими селами без агрофірми, можна лише уявляти. Втрачено чимало, та майно – не найстрашніші втрати у порівнянні з тим, що багатьом зневіреним сьогодні випадає навіть не боротьба за виживання, а – боротьба із “зеленим змієм”. Одноосібники також міняють орієнтири: просять засновників узяти в оренду й їхню землю.
– Вони ще й урожай не зібрали – кукурудза й буряки на полях, а вже просяться до нас! – каже Олександр Воскобойнік.
Він не хоче бути злим пророком, але непокоїться, що рядові сільські господарства й господарі за нинішніх умов не встоять на ногах.
Питання риторичне – чому держава не шанує селянина, котрий її ж і годує? І питання конкретніше до господаря: що потрібно хліборобам, аби вистояти за цих обставин? Олександр Анатолійович відповідає:
– На мою думку, хліборобові легше буде, якщо він працюватиме напряму з переробником, без двох-трьох посередників із грошима, перекупників. Раніше існувало державне замовлення, і сьогодні є держрезерв, але це 360 тонн зерна, яке лежить мертвим вантажем: його ніхто не купує, бо держава не має коштів, і продати його не можна, і за зберігання ніхто не платить. А при цьогорічному врожаї Україна може цілий рік годувати Європу, яка просить хліба, – його вистачить і нам, і їм! Але хто нас, хліборобів, почує? Хто нас послухає?
Криза… В усіх вимірах. У “Козацькому стані” зупинилося будівництво, унеможливлюються життєво важливі закупки й розрахунки через перебої в роботі банків. Нависає загроза втратити довіру партнерів, авторитет. І – довіру селян. Аби цього не сталося, засновники агрофірми уже на вісімдесят відсотків розрахувалися з орендодавцями – виплатили 200 тисяч гривень тим, хто захотів узяти гроші, іншим видали зерно. Пізніше видаватимуть цукор.
Криза – вона як хмара над селом. Але коли хлібороби втрачали віру в кращий завтрашній день – у те, що колись та розпогодиться? І “Козацький стан” чекає змін – хлібороби просто вірять у те, що держава, як кажуть засновники агрофірми, нарешті повернеться обличчям до селян. Не нова фраза, та що поробиш… Має ж колись розпогодитися!
– Господарство на сьогодні отримало колосальні врожаї. І ми всі очікували, що озолотимося, а виходить, що треба з простягнутою рукою йти під церкву. Нинішня цінова політика поставила сільські господарства на коліна. Маємо повні засіки зерна, але ми не можемо його продати! І ця проблема загальна, нас вона також стосується. Сьогодні, наприклад, агрофірма отримує у заліковій вазі 300–500 центнерів буряків із гектара – такого врожаю у районі не пам'ятають, та ще на наших далеко не найкращих і в районі, і в області грунтах! А з коштами – проблеми, із дизпальним – проблеми. І не через те, що не вміємо господарювати. А, на жаль, саме тому, що державна політика вкрай негативна у ставленні до сільськогосподарського виробника – таке враження, що ця галузь просто не потрібна…
Агрофірма “Козацький стан” – навпаки, приклад того, що й за нинішніх скрутних умов село ще можна реанімувати. Її співзасновник, перший директор, а нині – голова наглядової ради Сергій Сьомкін розповідає, що в Хорішках у 2005 році хотів узяти в оренду гектарів 500–700 землі, щоб приєднати її до своєї агрофірми в сусідньому Глобинському районі. Тоді сільський голова Хорішків Леонід Невідомий і запросив його на сходку селян. Люди питання поставили однозначно: або беріть усю землю, або ми шукатимемо іншого інвестора! Довелося взяти всі 3 800 гектарів украй занедбаної, забур'яненої землі, де поля уже три-чотири роки використовувалися просто як сінокоси.
Місцеві селяни у 2005-му вже нікому не довіряли: раніше тут діяло декілька агрофірм, накопичилися борги, на той час завершувала роботу ліквідаційна комісія. В будинок, де тепер облаштована сучасна затишна контора, згадує Сергій Олександрович, у вибиті вікна собаки залазили. Тоді вдалося зберегти те, що залишилося від майстерні, техніки, будівель. А з людьми, аби завоювати їхню довіру, довелося розраховуватися наперед. Цим самим ніхто нікого не підкуповував – потрібна була якраз віра в те, що завтра життя стане кращим. І воно стало кращим для усіх, хто ще й у себе повірив, коли прийшов на роботу в “Козацький стан” – багатьом довелося вчитися за рахунок господарства, а то й другу вищу освіту здобувати. Техніка в сільгосппідприємстві така, що й тракторист просто так не сяде за кермо того ж “Кейса” й не поїде. Холдинг закуповує лише все найкраще – ту техніку, яка уже зарекомендувала себе в усьому світі. Є й українські непогані агрегати, але… немає до них запчастин. Тож господарюють у “Козацькому стані”, говорить Сергій Олександрович, за прогресивними американськими технологіями.
Без навчання – ніяк, він і сам опановував усе нове – технології, комп'ютер, і нині продовжує вчитися, тепер уже на курсах англійської мови у Кременчуці. Цікава деталь: у Хорольському технікумі механізації свого часу навчалися він, його сестра, його син, мама і дід! То був старт. А сьогодні важко знайти хорошого механіка, механізатора, токаря, зварювальника, фрезерувальника – справжній кадровий голод у цій сфері. Відтак “Козацький стан” налагоджує дружні стосунки з двома місцевими школами – Хорішківською та Мануйлівською, їхні випускники навчаються за кошти агрофірми, і не лише у вишах, а й у ПТУ. Для школярів “Астарта” подарувала цікаві бібліотечні зібрання, запровадила конкурси творчих робіт із достойними преміями, хоч цей напрямок співпраці ще треба вдосконалювати. Школярі допомагають збирати врожай буряків, заробляючи кошти на свої потреби, разом із працівниками агрофірми доглядають за могилою Михайла Остроградського, який народився в їхньому селі, їздять на екскурсії – бензин дає господарство.
В “Козацькому стані” працює більше 140 осіб, але за підтримкою до керівників звертаються жителі шести сіл. І що було б із цими селами без агрофірми, можна лише уявляти. Втрачено чимало, та майно – не найстрашніші втрати у порівнянні з тим, що багатьом зневіреним сьогодні випадає навіть не боротьба за виживання, а – боротьба із “зеленим змієм”. Одноосібники також міняють орієнтири: просять засновників узяти в оренду й їхню землю.
– Вони ще й урожай не зібрали – кукурудза й буряки на полях, а вже просяться до нас! – каже Олександр Воскобойнік.
Він не хоче бути злим пророком, але непокоїться, що рядові сільські господарства й господарі за нинішніх умов не встоять на ногах.
Питання риторичне – чому держава не шанує селянина, котрий її ж і годує? І питання конкретніше до господаря: що потрібно хліборобам, аби вистояти за цих обставин? Олександр Анатолійович відповідає:
– На мою думку, хліборобові легше буде, якщо він працюватиме напряму з переробником, без двох-трьох посередників із грошима, перекупників. Раніше існувало державне замовлення, і сьогодні є держрезерв, але це 360 тонн зерна, яке лежить мертвим вантажем: його ніхто не купує, бо держава не має коштів, і продати його не можна, і за зберігання ніхто не платить. А при цьогорічному врожаї Україна може цілий рік годувати Європу, яка просить хліба, – його вистачить і нам, і їм! Але хто нас, хліборобів, почує? Хто нас послухає?
Криза… В усіх вимірах. У “Козацькому стані” зупинилося будівництво, унеможливлюються життєво важливі закупки й розрахунки через перебої в роботі банків. Нависає загроза втратити довіру партнерів, авторитет. І – довіру селян. Аби цього не сталося, засновники агрофірми уже на вісімдесят відсотків розрахувалися з орендодавцями – виплатили 200 тисяч гривень тим, хто захотів узяти гроші, іншим видали зерно. Пізніше видаватимуть цукор.
Криза – вона як хмара над селом. Але коли хлібороби втрачали віру в кращий завтрашній день – у те, що колись та розпогодиться? І “Козацький стан” чекає змін – хлібороби просто вірять у те, що держава, як кажуть засновники агрофірми, нарешті повернеться обличчям до селян. Не нова фраза, та що поробиш… Має ж колись розпогодитися!
Рубрика: 
