Його підписали від імені громадськості міста до двох десятків  відомих на теренах Полтавщини освітян, діячів науки та культури, зокрема, заступник директора Державного архіву області, голова міської "Просвіти" Т.Пустовіт, голова Полтавського відділення Українського ботанічного товариства, доцент Полтавської державної аграрної академії В.Самородов, завідувач кафедри цього закладу М.Якименко, директор обласної бібліотеки для дітей ім. П.Мирного Л.Чобітько, провідний редактор обласної бібліотеки ім. І.П.Котляревського В.Волошко, професор Української медичної стоматологічної академії Г.Траверсе, член "Просвіти" та "Союзу Українок" І.Баб'як, завідувач музею "Музична Полтавщина", заслужений працівник культури України В.Кучер та ряд інших працівників музеїв, бібліотек, архівів. Автори листа зі стурбованістю повідомляли про нестерпні житлові умови їхньої колеги, ентузіаста музейної та архівної справи, учасниці багатьох обласних, республіканських і міжнародних конференцій з питань краєзнавства, етнографії, історії медицини Тетяни Василівни Заштовт. Квартиру љ6, в якій вона мешкає, розташовану в старому двоповерховому будинку по вул. Леніна, 21/2, поряд із Краєзнавчим музеєм, навіть житлом назвати важко, пишеться в листі. Через ветхість споруди стіни від підлоги до стелі наскрізь вологі, через що штукатурка на них не тримається, меблі вкрилися цвіллю, газова піч розвалилася, стала небезпечною, тому майстри відмовляються її ремонтувати. Через ту ж вологість електричні прилади вийшли з ладу, світла немає, але при доторканні до стін відчувається удар електроструму. Висловлюючи прохання допомогти посприяти у створенні хоча б елементарних побутових умов для Т.В.Заштовт, автори листа наперед дякують міській владі за увагу до проблем людей.
Чомусь віриться, що так і буде цього разу. Зі свого боку я теж зустрілася з пані Тетяною і можу підтвердити, що умови її проживання нестерпні. Ми сиділи в кімнаті і розмовляли при подарованому їй друзями ліхтареві… Але навіть серед цієї напівтемряви висвітлювалася така терпляча, така творча сутність цієї скромної жінки, надзвичайність якої полягає хіба що у своєму щоденному невтомному прагненні, попри всі умови-неумови, чесно робити справу, потрібну людям, своєму краю, рідному місту. Навіть якщо в цьому місті ти живеш при каганцеві…
Познайомтеся з нею і ви, шановні читачі. Такою, як усі, зовсім не героїнею, як сказала про себе пані Тетяна. Але хіба народ складається тільки з героїв?
"А що під цим горбиком
заховано?" – "Горе велике, дитино"
З  далекого дитинства, яке минало в селі Голуби Решетилівського району, де Тетянка виховувалася у своєї бездітної тітки Груні, поки мама навчалася на бібліотекаря, засів, немов іржавий цвяшок, у серці дівчинки недитячий спогад. Велике дворище, заквітчане мальвами та кульбабою. А в його кутку – невисокий горбик, на який тітка Груня щороку в поминальний понеділок ставила свічечку, шматочок хліба та пучечок житніх колосків.
– А що під цим горбиком заховано? – по-дитячому наївно якось запитала Тетянка.
– Горе велике, дитино. Не дай, Боже, дожити до такого нікому, – зітхнула тітка. – Ти вже підросла, скоро до школи підеш, то маєш знати – тут похована твоя тітка Мотря, що померла у голод.
– Що таке голод?
– Це коли у хаті немає ні порошинки їжі.
– А хто її забрав – злодії?
– Так, дитино, – зітхнула тітка. – А залишили лихо. Воно забрало і твою тітку Катрю, і твого дідуся Гната, і багатьох людей. Дідусь уже був пухлий, усе казав: дожити б до весни. Дожив. Доповз до свого поля, що викинуло перші колосочки, поїв зерна та там, на полі, і впав із затиснутим у жмені жмутиком… Ховали померлих тоді, загорнувши в ряденця, прямо в землю… Ото на цій могилці й поминаю рідних, загиблих від голоду…
Ще одна страшна розповідь тітки Груні про той час на все життя закарбувалася у пам'яті малої Тетянки.
Була за селом прямо в лісі хатина однієї старої жінки. Неподалік неї росли великий дуб та груша-дичка, до яких ходили діти, щоб знайти чи жолудів, чи яку вцілілу грушку. І от ця стара стала заманювати їх до себе. Побачить кволеньке дитя і кличе, мовляв, дам тобі щось поїсти. Та більше тих дітей ніхто й не бачив… А взнали про неї так. Жила в селі багатодітна родина. Якось увечері кинулися – немає найменшенької дівчинки, яка до лісу пішла кисличок пошукати. Батьки – туди, завернули й до тієї старої жінки поспитати, дивляться у вікно – їхня дитина там сидить, на плиті казан із водою закипає. Зайшли в сіни, а там у відрі кісточки дитячі… Встигли порятувати свою дівчинку, але після того ніхто в селі дітей у ліс не пускав.
"Інакше, як "бандерівка",
чоловікові родичі мене
 не називали"
ПІслЯ школи Тетяна закінчила Гадяцьке культосвітнє училище ім. І.П.Котляревського. Працювала в бібліотеці, а потім – у театрі імені М.В.Гоголя, куди взяли її реквізитором.
– Звідси, – згадує вона, – від нещасливого кохання вирішила поїхати далеко-далеко. Так опинилася аж у Хабаровську. Тут завідувала бібліотекою і навіть вступила на режисерський факультет до Хабаровського інституту культури.
– Цікаво, чи вам, україномовній, не важко було стати студенткою російського вузу?
– Ой, із тим вступом така історія була. Уявіть, сидять члени приймальної комісії. Кажуть: "Читайте стихотворение, прозу или басню. Что вы можете?" А я їм українською: "Лілею" Шевченка напам'ять знаю. Уривок з п'єси "Спасибі тобі, моє кохання" Коломійця прочитати можу". Вони заперезирались, пошептались і махнули рукою, мовляв, читай. Якби ви бачили, як мене слухали… До самого кінця не спинили, як інших. І прийняли. Так що закінчила я там інститут. Згодом вийшла заміж за музиканта, який вчився в московській аспірантурі. Був росіянином з польським корінням, тож із Убийвовк стала я Заштовт. Народила сина. Але все тягло на Україну. Та й незатишно мені там було. По-перше, всі чоловікові родичі через мою українську мову інакше, як "бандерівка", мене не називали. А по-друге, не могла я без Полтави жити. Отут вона у мене, у серці. Умовила чоловіка. Приїхали сюди. А він подивився на це жалюгідне житло, що вже тоді на ладан дихало, і – поїхав. На цьому моє заміжжя й закінчилося.
Історія театру… в папках
Ростила Тетяна сина сама. Працювала в бібліотеці імені Панаса Мирного. А що вабила сцена, то виступала в народних театрах, грала роль матері Лукаша у "Лісовій пісні". Щоб бути якомога ближче до улюбленого театру імені М.В.Гоголя, стала знову працювати в ньому реквізитором.
– Але я й тут на сцену "проривалась". Хоч і не на основну. Якось з артистами їхала як реквізитор на гастролі. І ось десь уже серед дороги помреж Еля Козачковська вигукує: "Людоньки, та ми ж забули взяти актора Юру Педоренка! Він хоч і в епізоді зайнятий, але хто ж його замінить…" "Давайте  я вийду", – кажу їй. І мене випустили з "дебютом": виносила вино з погрібка і подавала до столу з кількома словами… І досі смішно, як я тоді раділа. А далі на виїздах давали мені грати повноцінну роль Леськи у "Покинутій" Олександра Чучі. Зате з якими партнерами – артистами Зазимком та Шереметом! То було справжнє щастя. Згодом я друкувала чимало рецензій на вистави. І весь час збирала матеріали про історію театру гоголівців.
Тих матеріалів у Тетяни Заштовт, спогадів про артистів і режисерів, архівних свідчень назбиралося до десяти папок. У її мріях – видати їх окремою книжкою. ("Як раптом розбагатію"). Навіть хоче посперечатися про дату заснування театру, яку відраховують з 1836 року. На її думку, свій відлік цей заклад веде від 1818 року, коли його директором був Іван Петрович Котляревський, який для нього й написав свою знамениту "Наталку Полтавку"…
І власний фонд
у бібліотеці Чикаго< br /> ПІслЯ театру пані Тетяна працювала в медичному стоматологічному інституті бібліотекарем та завідуючою музеєм історії цього вузу. На архівних матеріалах підготувала книгу "Сестри милосердя" – про Общину сестер милосердя, яка діяла на Полтавщині до 1917 року. Та видати її теж бракує коштів. Ніяк не "забагатіє" із зарплатнею у кілька сотень. Але Тетяна Заштовт не втрачає оптимізму.
– А скільки матеріалів мені вдалося зібрати з історії медицини, – розповідає, показуючи папки. – Частину з них я передала в Національний музей медицини в Києві, звідки отримала вдячного листа, як написали, "за музейне подвижництво".
Так Тетяна Заштовт з головою поринає в улюблену музейну роботу. Вона листується з істориками медицини, етнографами. Її власні фонди, тобто зібрані нею матеріали, є в Музеї театру в Києві, у полтавських краєзнавчому музеї та музичного училища ім. М.В.Лисенка, в обласному архіві. Є такий її Фонд навіть у Чикаго в бібліотеці-архіві українців, створеному відомим істориком медицини, науковцем зі США Павлом Пундієм, котрий у подяку за надіслані матеріали подарував їй книгу з дарчим написом: "Вельмишановній Культурній Діячці пані Тетяні Заштовт", де помістив і її статтю "Що ми знаємо про українських лікарів?", і її фотографію (вона друкується сьогодні).
З цікавими розвідками з етнографії, історії медицини Тетяна Заштовт виступає на запрошення в Острозькій академії, на Гончарівських читаннях у музеї ім. Івана Гончара, на наукових зібраннях в Івано-Франківську, Тернополі та інших містах.
Хороші люди є завжди
– ПанІ Тетяно, ви зібрали стільки матеріалів з історії медицини, але нині завідуєте музеєм історії іншого вузу – Полтавської державної аграрної академії. Чому ви пішли з медінституту?
– Не я пішла, а мене, як кажуть, пішли. Одному чиновнику, не найвищого керівного рівня, який хотів присвоїти чужу працю, не сподобалось, що я маю прямі й відкриті судження і можу їх висловлювати. Не хочу й згадувати його. Набагато приємніше було мені, уже працюючи в аграрній академії, отримати в подарунок книгу про історію медакадемії відомого її професора, нині, на жаль, покійного, Юрія Олександровича Максимука з дорогим для мене написом: "Вельмишановній Тетяні Василівні, великому ентузіасту науки, історику з великою повагою"… А як я опинилася в аграрній академії? За це дякую Богові, що в найважчу хвилину послав мені добру людину. У прямому розумінні – послав. Років вісім тому це було. Іду я біля магазину "Коровай", вся така безробітна, без копійки навіть на хліб, мало не млію від тих коровайних пахощів, і раптом чую, хтось торкає мене за плече й питає: "Ви хочете мати роботу?" "Хочу! – кажу перелякано і оглядаюсь на високого чоловіка. – А хіба для мене є?" "Є", – каже він. "Яка?" – запитую, не вірячи в реальність того, що відбувається. "Завідувати музеєм історії аграрної академії будете?" "Буду!" – майже вигукую від несподіваного щастя. Так у мене з'явилася улюблена робота, за що я дякую Богові та отому високому чоловікові, яким виявився відомий у Полтаві науковець Віктор Самородов, доцент аграрної академії. Це він тоді зупинив мене і підтримав у дуже скрутну хвилину. Також безмежно вдячна ректору аграрної академії Віктору Микитовичу Писаренку, який прийняв мене, навіть не дивлячись у попередні документи. Сказав: "Пиши заяву, а робота покаже". Хороші люди є завжди.
– І як Вам працюється?
– Дуже добре. Вже при мені музей аграрної академії удостоєний звання народного. Я дихаю і живу цією роботою. Могла б годинами розповідати про різні експозиції, знахідки, але скажу лише про один напрямок. Разом із викладачами й студентами нині ми збираємо й упорядковуємо свідчення про Голодомор на Полтавщині. Треба спішити записати, поки люди, які його пережили, ще живі. Нинішнє молоде покоління має знати свою історію. До речі, і вам можу дати для публікації деякі спогади, які ще ніде не друкувались.
Я дякую пані Тетяні за запропоновані нею матеріали і звично прошу дати для контакту її мобільний телефон.
– Вибачте, але в мене немає мобільного, – каже вона. – Хоча був. Розумієте, у моїх друзів захворіла донька, її поклали в лікарню, і для зв'язку з батьками він їй був потрібніший. То я подарувала свій…
Ось така вона, Тетяна Заштовт. Із останніх її новин. Замовила пічників в організації для ремонту пічки. Попередили: поки прийдемо, щоб були пісок і цегла. Заготовила. Вони прийшли, подивились, узяли 15 гривень "за консультацію" і пішли. Сказали: ремонту не підлягає.