Традиційні методи дослідження та підходи, які зазвичай використовують історики, не дають відповідей на запитання, що непокоять суспільство. Бо на певну кількість аргументів “за” знаходиться рівно стільки ж аргументів “проти”. Ця проста аксіома ставить під сумнів можливість порозуміння та адекватного вирішення питання щодо святкування подій 300-літньої давності – Полтавської епопеї.
Для того, щоб зрозуміти, яким чином ми завели себе в глухий кут і як з нього можна вийти, слід звернутися до таких категорій, як “історична пам’ять”, “історичний міф”, та особливостей їхнього функціонування.
Історична пам’ять – це спільна пам’ять та знання про минуле певної спільноти. В даному випадку народу, нації. Історична пам’ять формується, зберігається та передається в основному завдяки “історичній реконструкції” (тобто результатам праці істориків з опрацювання різноманітних видів джерел) та “ритуалам” (тобто певним діям спеціального значення, що не обмежуються часовими рамками і обов’язково є повторюваними).
Рівень відтворення на основі існуючих джерел подій Північної війни та Полтавської епопеї 1709 року на сьогодні є таким, що будь-яке фактографічне дослідження з цієї тематики може лише поглибити наші знання, але не вплинути на загальні висновки. Водночас, набагато важливішим виявляється вивчення подій, які були тісно пов’язані з Полтавською битвою та одержаною Петром І перемогою над Карлом XII, але які відбувалися відповідно 1808/1809, 1908/1909, 1939, 1959 або мають відбутися 2009 р. Ці дати є знаковими віхами процесу міфотворення та скеровування історичної пам’яті в тому напрямі, який був вигідний політичним режимам Російської імперії, Радянського Союзу або є вигідним сучасним політичним силам України, Росії, Білорусі.
На початку XVIII ст., коли Московська держава перетворювалася на Російську імперію, вона поступово поглинала усі менші державні утворення, позбавляючи їх автономії чи суверенітету і замінюючи статус цих територій з васально-залежних на провінційно-колоніальні. Одночасно відбувався процес позбавлення населення цих територій національної свідомості. Для цього держава, що формувалась, використовувала метод “організованого забуття”. Саме цій меті служили усі каральні акції Петра І проти населення Гетьманщини протягом 1708– 1709 рр. Українці мали забути про те, що у них був колись гетьман Іван Мазепа, який протягом 21 року рятував Гетьманщину від Руїни та громадянської війни, розбудовував храми та заклади освіти, підтримував духовенство, зміцнював матеріальне становище старшини, утримував баланс між різними верствами населення, сприяв розвиткові культури та мистецтва… Вони також мали забути про те, що гетьмана в його прагненні звільнити вітчизну від небажаного і все більш небезпечного протектора підтримали представники старшини та запорожці. Цій меті послужили театралізована вистава покарання опудала Мазепи, його церковне прокляття та знищення усіх можливих зображень та портретів; суворі розправи над “мазепинцями”, що з особливою жорстокістю чинилися у Глухові та Лебедині, де закатованих ховали у братських могилах, які згодом зрівняли з землею; знищення Запорозької Січі та переслідування прибічників Мазепи далеко за межами імперії.
Після такої “зачистки території” постало питання формування нової історичної пам’яті місцевого населення, яке в Російській імперії було позбавлене традиційних самоназв і отримало загальноуніверсальну назву “малороси”.
До процесу формування “спільної історичної пам’яті” населення, без чого важко було забезпечити ідеологічну єдність численних народів, що населяли імперію, одночасно підходили в кількох напрямках. По-перше, була представлена російська імперська версія подій 1708–1709 pp. Важлива роль тут відводилася таким творам російської історіографії, як “История Императора Петра Великого: от рождения до Полтавской баталии” Ф.Прокоповича, “Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России” І.Голікова, “Сокращенное уведомление о Малой России”, “О начале и происхождении казаков”, “Известия о казаках Запорожских” и “Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах” Г.Мілера, в яких І.Мазепа офіційно був представлений читацькій аудиторії як “зрадник” та “кривоприсяжник”, а Петро І, відповідно, як “мудрый преобразователь”, “великий полководец” та “стратег”. У подальшому ці визначення неодноразово повторювалися та тиражувалися як у творах загального характеру, так і в спеціалізованих, особливо ювілейних, виданнях. Зокрема в таких, як праця І.Павловського “Полтавская битва 27 июня 1709 г.” (1908), чи в ювілейному виданні Імператорського Російського військово-історичного товариства, присвяченому 200-літтю Полтавської битви, “Петр и Полтава” (1909).
Слід особливо наголосити, що саме з 1908/1909 років у Російській імперії з метою формування “правильної” з ідеологічної точки зору історичної пам’яті починають застосовувати численні “ритуали”, до яких належали церемонії вшанування пам’яті загиблих (часто через упорядкування “братських могил”), встановлення та урочисті відкриття пам’ятників, будівництво численних архітектурних споруд на місцях “важливих та переможних” битв (зокрема церков), урочисті святкування річниць перемог та обов’язкове задокументовування цих ритуалів не лише через посередництво хроністів, істориків, публіцистів, але й фото- та кінотехніки.
Показовими в цьому сенсі є 1808/1809 та 1908/1909 роки, а також схожість дій імперського уряду на території України та Білорусі. Згодом такими ж показовими, але вже в історії Радянського Союзу, стануть 1939 та 1959 роки, а в історії сучасної Білорусі та незалежної України стануть знаковими відповідно 2008 та 2009 роки. Важливість цих циклів полягає саме у повторюваності ритуалів, їх сценаріїв та тих посилів, які цими заходами робилися владою суспільству. Отже: саме так, спільними зусиллями різних держав, з різними, на перший погляд, ідеологіями Полтава, яка за прожектами губернського архітектора В.Амвросимова мала стати в архітектурному сенсі “малым подобием Петербурга”, увійшла в історію “городом славы русского оружия”.
Не останню роль у цьому процесі міфотворення відіграв новонароджений наприкінці XIX століття вид мистецтва – кінематограф. Як вдалось встановити, лише за 1909 р. було відзнято 9 стрічок кінохроніки, які зафіксували урочистості в Полтаві з нагоди святкування 200-ї річниці перемоги Петра І. Цензура відігравала помітну роль як засіб державного контролю над ідейним змістом фільмів. Однією з тематичних груп хроніки, яка віталася владою, була так звана “царська та урядова хроніка”, що відображала царські прийоми, військові огляди, церемонії відкриття пам’ятників та ін. Прикладом “царської хроніки” є сюжети таких стрічок, як “Торжества в Полтаве в честь приезда Николая II”, “Полтава”, “Полтавские торжества (Полтава)”, “Полтавские юбилейные торжества”, “Полтавские торжества (200-летний юбилей в г.Полтаве в присутствии Государя императора, Великих князей, министров, членов Государственной Думы и др. высокопоставленных лиц)”, “Полтавские торжества в память 200-летия Полтавской победы”. Завдяки тому, що деякі фільми, як, наприклад, “200-летний юбилей Полтавского боя”, збереглися, ми можемо на власні очі побачити, в який спосіб відбувалося перетворення Полтави на “город славы русского оружия”: “Император Николай II, Великий князь Михаил Александрович, В.Б.Фредерикс, В.А.Сухомлинов, Н.И.Иванов обходят строй почетного караула в Ставке под Полтавой. Полтавский голова Черненко преподносит Николаю II хлеб-соль; среди присутствующих П.А.Столыпин, принц П.А.Ольден
бургский. Представители духовенства служат молебен на “Братской могиле” героев Полтавской битвы; Николай беседует с митрополитом Киевским и Галицким Флавианом. Николай и его свита присутствуют на открытии памятника коменданту Полтавы Келину; Николай и его свита беседуют с крестьянами Полтавской губернии, размещенными на время торжеств в бараках за городом. По площади города Полтавы проходят войска церемониальным маршем. Делегации военных возлагают венки к памятнику Славы в Александровском саду” (Хр. в ЦДКФФА).
Враховуючи той факт, що місцева кінохроніка користувалася найбільшим успіхом у глядачів, а вони в свою чергу представляли найширші верстви населення імперії, то ідеологічний вплив подібних кінострічок був вражаючим.
Натомість, у протилежному таборі, на території українських земель, що знаходилися на той час під владою Австро-Угорщини (а згодом у країнах, де українці перебували в еміграції або де заснували діаспору), в колах національно свідомої української інтелігенції ситуація з формуванням історичної пам’яті українців розвивалася з “точністю до навпаки”. Тобто ці “мазепинці” займалися дослідженням історичних документів, які не бажала оприлюднювати російська влада, публікували будь-яке щойно знайдене джерело, яке стосувалося І.Мазепи та періоду його гетьманства, проводили польові дослідження, спрямовані на пошук могили гетьмана, організовували церемонії вшанування пам’яті І.Мазепи і урочисто відзначали річниці виступу гетьмана проти Петра І, річниці з дня народження чи смерті гетьмана, проводили заходи, спрямовані на доведення неправосильності та недійсності анафеми, накладеної на нього, формували новий візуальний образ цієї історичної постаті, а також відкрито виступали із засудженням дій офіційної російської (а згодом і радянської) влади, яка усіма доступними їй способами намагалася нав’язати українцям нову історичну пам’ять.
Досить показовими в цьому сенсі є публікації в тогочасній українській пресі, яка виходила за межами Російської імперії. Так, 14 липня 1909 р. у львівській газеті “Діло” була опублікована редакційна стаття “Полтавське свято”. В ній, зокрема, повідомлялося про те, що офіційна Росія відсвяткувала 200-ті роковини Полтавського бою. Найбільш урочисто це святкування відбулося в самій Полтаві, “куди зволів і відважився приїхати навіть сам цар Микола ІІ”. Описавши, як саме був обставлений приїзд імператора та які заходи за його участю на нього чекали, редакція далі зазначила: “А пополудні цар, і великі князі, і вся світа від’їхали на короткий часок до Києва. Аж тоді почалася більша воля в Полтаві, почались народні забави, гуляння, грали оркестри, ілюміновано місто, палено феєрверки, устроєно каруселі, стовпи з нагородами… Дивний характер мало те ціле “національне свято”, – пише газета. – Тісна зв’язь всього населення “со своим Государем” проявилась в той спосіб, що шпалери військ по всіх вулицях і дорогах добре пильнували, аби хто не наблизився до царя. “Союз русского народа” і козацькі полки обступили Полтаву і не пускали на свято нікого, хто не мав окремого дозволення. Поїзди з Полтави не від’їздили і не приїздили до Полтави. На вулиці, близькі до місць святкування, не пускано загалом нікого, багато місця обгороджено дротом”. Як зазначали далі автори цього повідомлення, цар дуже побоювався заворушень, через що було вжито таких превентивних заходів. Цілком очевидно, що насаджування нової пам’яті відбувалося далеко не так однозначно і з явним супротивом населення. Це саме яскраво доводить і текст “Протесту українців Бельгії”, також опублікованого в пресі у 1909 р. В ньому зокрема говорилося: “Минуло двісті літ від останнього удару московського правительства, виміреного проти наших народних прав. Двісті літ стогне Україна під ярмом московського самодержавного уряду. … Сей момент, річницю нашого національного погрому, московський уряд, вкупі з реакційною частиною московської суспільності, освячує історично обходом цієї події. Відпадки московської суспільності радо йдуть йому назустріч, викладаючи величезні гроші, висмоктані з українського народу. Вони йдуть ще далі, вони втручаються з безличною нахабністю в саме серце України, і власне в Полтаві відбудеться це свято!.. Почуваючи наш великий і святий обов’язок супроти нашого народу, висловлюємо наше презирство і ганьбу тим, хто освячує наші національні кривди… Ми звертаємо увагу всіх несвідомих учасників свята, які втягнені туди урядом, що цей ювілей є ще однією наругою з наших національних почувань, бо святкування ювілею полтавського бою є санкціонуванням і узаконенням гніту над Україною з боку московського уряду”.
Як відомо, ця боротьба за українське суспільство і нагнітання пристрастей довкола того, як нам відзначати події трьохсотлітньої давнини, продовжується. Причому зараз навіть більш завзято, ніж раніше. Залишаючись одним народом, який проживає у ніби суверенній країні, яка повинна сама визначати і відстоювати свої інтереси та пріоритети, свої національні святині та важливі історичні події, українці являють масу, яку продовжують “годувати” міфами, у тому числі й “полтавським”. Отже, висновки щодо особливостей функціонування міфу та його застосування в сучасних умовах можуть бути такими:
1. Якими б не були справжні історичні події, кожна держава або народ, які були причетні до цих подій, будуть зацікавлені саме у власній версії подій.
2. Існування міфу є обов’язковою складовою будь-якої ідеології, тому до нього має бути особливе ставлення та розуміння його справжньої суті.
3. Історичний міф відігравав і буде відігравати суттєву роль у процесі формування та передачі історичної пам’яті народів, зокрема українського.
4. У сучасних умовах політичної нестабільності, відсутності чіткого бачення представниками українського політикуму, незалежно від партійної приналежності, національних інтересів українців, відсутності національної ідеології, в умовах численних міжнародних та глобальних інтеграційних процесів українському суспільству важливо знати:
а) 1708 p. гетьман Мазепа та його оточення здійснили військово-політичну акцію, спрямовану на звільнення від московського протекторату. Засобом досягнення мети мало стати використання іноземної військової сили – армії Карла XII. Акція зазнала поразки, але гідна вшанування, бо спричинила появу ідеології “мазепинства”, без якої не було б спроб здобути незалежність у 1918 та 1919 роках, а також 1991 p.;
б) Росія має право святкувати цю подію (перемогу Петра І над Карлом XII під Полтавою), але не на нашій території. Україна має надати право усім країнам – учасницям тодішнього конфлікту на відзначення цієї події шляхом вшанування пам’яті загиблих, але без військових парадів, феєрверків, гучних заходів, як-то: ярмарки, концерти тощо. Ми маємо пам’ятати, що для українців ця перемога стала фатальною, і її наслідки відчуваються й до сьогодні;
в) ми маємо розуміти, як функціонує наша історична пам’ять і в який спосіб вона може скеровуватися політичними силами та офіційною владою в тому чи іншому напрямку.
Розуміючи це, можна убезпечити себе від численних політичних впливів, стояти на власних позиціях і адекватно, з повагою до себе і з гідністю у ставленні до шведів, росіян, калмиків, латишів, фінів, поляків та інших, відзначити ювілейні дати нинішнього та наступного років.
Для того, щоб зрозуміти, яким чином ми завели себе в глухий кут і як з нього можна вийти, слід звернутися до таких категорій, як “історична пам’ять”, “історичний міф”, та особливостей їхнього функціонування.
Історична пам’ять – це спільна пам’ять та знання про минуле певної спільноти. В даному випадку народу, нації. Історична пам’ять формується, зберігається та передається в основному завдяки “історичній реконструкції” (тобто результатам праці істориків з опрацювання різноманітних видів джерел) та “ритуалам” (тобто певним діям спеціального значення, що не обмежуються часовими рамками і обов’язково є повторюваними).
Рівень відтворення на основі існуючих джерел подій Північної війни та Полтавської епопеї 1709 року на сьогодні є таким, що будь-яке фактографічне дослідження з цієї тематики може лише поглибити наші знання, але не вплинути на загальні висновки. Водночас, набагато важливішим виявляється вивчення подій, які були тісно пов’язані з Полтавською битвою та одержаною Петром І перемогою над Карлом XII, але які відбувалися відповідно 1808/1809, 1908/1909, 1939, 1959 або мають відбутися 2009 р. Ці дати є знаковими віхами процесу міфотворення та скеровування історичної пам’яті в тому напрямі, який був вигідний політичним режимам Російської імперії, Радянського Союзу або є вигідним сучасним політичним силам України, Росії, Білорусі.
На початку XVIII ст., коли Московська держава перетворювалася на Російську імперію, вона поступово поглинала усі менші державні утворення, позбавляючи їх автономії чи суверенітету і замінюючи статус цих територій з васально-залежних на провінційно-колоніальні. Одночасно відбувався процес позбавлення населення цих територій національної свідомості. Для цього держава, що формувалась, використовувала метод “організованого забуття”. Саме цій меті служили усі каральні акції Петра І проти населення Гетьманщини протягом 1708– 1709 рр. Українці мали забути про те, що у них був колись гетьман Іван Мазепа, який протягом 21 року рятував Гетьманщину від Руїни та громадянської війни, розбудовував храми та заклади освіти, підтримував духовенство, зміцнював матеріальне становище старшини, утримував баланс між різними верствами населення, сприяв розвиткові культури та мистецтва… Вони також мали забути про те, що гетьмана в його прагненні звільнити вітчизну від небажаного і все більш небезпечного протектора підтримали представники старшини та запорожці. Цій меті послужили театралізована вистава покарання опудала Мазепи, його церковне прокляття та знищення усіх можливих зображень та портретів; суворі розправи над “мазепинцями”, що з особливою жорстокістю чинилися у Глухові та Лебедині, де закатованих ховали у братських могилах, які згодом зрівняли з землею; знищення Запорозької Січі та переслідування прибічників Мазепи далеко за межами імперії.
Після такої “зачистки території” постало питання формування нової історичної пам’яті місцевого населення, яке в Російській імперії було позбавлене традиційних самоназв і отримало загальноуніверсальну назву “малороси”.
До процесу формування “спільної історичної пам’яті” населення, без чого важко було забезпечити ідеологічну єдність численних народів, що населяли імперію, одночасно підходили в кількох напрямках. По-перше, була представлена російська імперська версія подій 1708–1709 pp. Важлива роль тут відводилася таким творам російської історіографії, як “История Императора Петра Великого: от рождения до Полтавской баталии” Ф.Прокоповича, “Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России” І.Голікова, “Сокращенное уведомление о Малой России”, “О начале и происхождении казаков”, “Известия о казаках Запорожских” и “Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах” Г.Мілера, в яких І.Мазепа офіційно був представлений читацькій аудиторії як “зрадник” та “кривоприсяжник”, а Петро І, відповідно, як “мудрый преобразователь”, “великий полководец” та “стратег”. У подальшому ці визначення неодноразово повторювалися та тиражувалися як у творах загального характеру, так і в спеціалізованих, особливо ювілейних, виданнях. Зокрема в таких, як праця І.Павловського “Полтавская битва 27 июня 1709 г.” (1908), чи в ювілейному виданні Імператорського Російського військово-історичного товариства, присвяченому 200-літтю Полтавської битви, “Петр и Полтава” (1909).
Слід особливо наголосити, що саме з 1908/1909 років у Російській імперії з метою формування “правильної” з ідеологічної точки зору історичної пам’яті починають застосовувати численні “ритуали”, до яких належали церемонії вшанування пам’яті загиблих (часто через упорядкування “братських могил”), встановлення та урочисті відкриття пам’ятників, будівництво численних архітектурних споруд на місцях “важливих та переможних” битв (зокрема церков), урочисті святкування річниць перемог та обов’язкове задокументовування цих ритуалів не лише через посередництво хроністів, істориків, публіцистів, але й фото- та кінотехніки.
Показовими в цьому сенсі є 1808/1809 та 1908/1909 роки, а також схожість дій імперського уряду на території України та Білорусі. Згодом такими ж показовими, але вже в історії Радянського Союзу, стануть 1939 та 1959 роки, а в історії сучасної Білорусі та незалежної України стануть знаковими відповідно 2008 та 2009 роки. Важливість цих циклів полягає саме у повторюваності ритуалів, їх сценаріїв та тих посилів, які цими заходами робилися владою суспільству. Отже: саме так, спільними зусиллями різних держав, з різними, на перший погляд, ідеологіями Полтава, яка за прожектами губернського архітектора В.Амвросимова мала стати в архітектурному сенсі “малым подобием Петербурга”, увійшла в історію “городом славы русского оружия”.
Не останню роль у цьому процесі міфотворення відіграв новонароджений наприкінці XIX століття вид мистецтва – кінематограф. Як вдалось встановити, лише за 1909 р. було відзнято 9 стрічок кінохроніки, які зафіксували урочистості в Полтаві з нагоди святкування 200-ї річниці перемоги Петра І. Цензура відігравала помітну роль як засіб державного контролю над ідейним змістом фільмів. Однією з тематичних груп хроніки, яка віталася владою, була так звана “царська та урядова хроніка”, що відображала царські прийоми, військові огляди, церемонії відкриття пам’ятників та ін. Прикладом “царської хроніки” є сюжети таких стрічок, як “Торжества в Полтаве в честь приезда Николая II”, “Полтава”, “Полтавские торжества (Полтава)”, “Полтавские юбилейные торжества”, “Полтавские торжества (200-летний юбилей в г.Полтаве в присутствии Государя императора, Великих князей, министров, членов Государственной Думы и др. высокопоставленных лиц)”, “Полтавские торжества в память 200-летия Полтавской победы”. Завдяки тому, що деякі фільми, як, наприклад, “200-летний юбилей Полтавского боя”, збереглися, ми можемо на власні очі побачити, в який спосіб відбувалося перетворення Полтави на “город славы русского оружия”: “Император Николай II, Великий князь Михаил Александрович, В.Б.Фредерикс, В.А.Сухомлинов, Н.И.Иванов обходят строй почетного караула в Ставке под Полтавой. Полтавский голова Черненко преподносит Николаю II хлеб-соль; среди присутствующих П.А.Столыпин, принц П.А.Ольден
бургский. Представители духовенства служат молебен на “Братской могиле” героев Полтавской битвы; Николай беседует с митрополитом Киевским и Галицким Флавианом. Николай и его свита присутствуют на открытии памятника коменданту Полтавы Келину; Николай и его свита беседуют с крестьянами Полтавской губернии, размещенными на время торжеств в бараках за городом. По площади города Полтавы проходят войска церемониальным маршем. Делегации военных возлагают венки к памятнику Славы в Александровском саду” (Хр. в ЦДКФФА).
Враховуючи той факт, що місцева кінохроніка користувалася найбільшим успіхом у глядачів, а вони в свою чергу представляли найширші верстви населення імперії, то ідеологічний вплив подібних кінострічок був вражаючим.
Натомість, у протилежному таборі, на території українських земель, що знаходилися на той час під владою Австро-Угорщини (а згодом у країнах, де українці перебували в еміграції або де заснували діаспору), в колах національно свідомої української інтелігенції ситуація з формуванням історичної пам’яті українців розвивалася з “точністю до навпаки”. Тобто ці “мазепинці” займалися дослідженням історичних документів, які не бажала оприлюднювати російська влада, публікували будь-яке щойно знайдене джерело, яке стосувалося І.Мазепи та періоду його гетьманства, проводили польові дослідження, спрямовані на пошук могили гетьмана, організовували церемонії вшанування пам’яті І.Мазепи і урочисто відзначали річниці виступу гетьмана проти Петра І, річниці з дня народження чи смерті гетьмана, проводили заходи, спрямовані на доведення неправосильності та недійсності анафеми, накладеної на нього, формували новий візуальний образ цієї історичної постаті, а також відкрито виступали із засудженням дій офіційної російської (а згодом і радянської) влади, яка усіма доступними їй способами намагалася нав’язати українцям нову історичну пам’ять.
Досить показовими в цьому сенсі є публікації в тогочасній українській пресі, яка виходила за межами Російської імперії. Так, 14 липня 1909 р. у львівській газеті “Діло” була опублікована редакційна стаття “Полтавське свято”. В ній, зокрема, повідомлялося про те, що офіційна Росія відсвяткувала 200-ті роковини Полтавського бою. Найбільш урочисто це святкування відбулося в самій Полтаві, “куди зволів і відважився приїхати навіть сам цар Микола ІІ”. Описавши, як саме був обставлений приїзд імператора та які заходи за його участю на нього чекали, редакція далі зазначила: “А пополудні цар, і великі князі, і вся світа від’їхали на короткий часок до Києва. Аж тоді почалася більша воля в Полтаві, почались народні забави, гуляння, грали оркестри, ілюміновано місто, палено феєрверки, устроєно каруселі, стовпи з нагородами… Дивний характер мало те ціле “національне свято”, – пише газета. – Тісна зв’язь всього населення “со своим Государем” проявилась в той спосіб, що шпалери військ по всіх вулицях і дорогах добре пильнували, аби хто не наблизився до царя. “Союз русского народа” і козацькі полки обступили Полтаву і не пускали на свято нікого, хто не мав окремого дозволення. Поїзди з Полтави не від’їздили і не приїздили до Полтави. На вулиці, близькі до місць святкування, не пускано загалом нікого, багато місця обгороджено дротом”. Як зазначали далі автори цього повідомлення, цар дуже побоювався заворушень, через що було вжито таких превентивних заходів. Цілком очевидно, що насаджування нової пам’яті відбувалося далеко не так однозначно і з явним супротивом населення. Це саме яскраво доводить і текст “Протесту українців Бельгії”, також опублікованого в пресі у 1909 р. В ньому зокрема говорилося: “Минуло двісті літ від останнього удару московського правительства, виміреного проти наших народних прав. Двісті літ стогне Україна під ярмом московського самодержавного уряду. … Сей момент, річницю нашого національного погрому, московський уряд, вкупі з реакційною частиною московської суспільності, освячує історично обходом цієї події. Відпадки московської суспільності радо йдуть йому назустріч, викладаючи величезні гроші, висмоктані з українського народу. Вони йдуть ще далі, вони втручаються з безличною нахабністю в саме серце України, і власне в Полтаві відбудеться це свято!.. Почуваючи наш великий і святий обов’язок супроти нашого народу, висловлюємо наше презирство і ганьбу тим, хто освячує наші національні кривди… Ми звертаємо увагу всіх несвідомих учасників свята, які втягнені туди урядом, що цей ювілей є ще однією наругою з наших національних почувань, бо святкування ювілею полтавського бою є санкціонуванням і узаконенням гніту над Україною з боку московського уряду”.
Як відомо, ця боротьба за українське суспільство і нагнітання пристрастей довкола того, як нам відзначати події трьохсотлітньої давнини, продовжується. Причому зараз навіть більш завзято, ніж раніше. Залишаючись одним народом, який проживає у ніби суверенній країні, яка повинна сама визначати і відстоювати свої інтереси та пріоритети, свої національні святині та важливі історичні події, українці являють масу, яку продовжують “годувати” міфами, у тому числі й “полтавським”. Отже, висновки щодо особливостей функціонування міфу та його застосування в сучасних умовах можуть бути такими:
1. Якими б не були справжні історичні події, кожна держава або народ, які були причетні до цих подій, будуть зацікавлені саме у власній версії подій.
2. Існування міфу є обов’язковою складовою будь-якої ідеології, тому до нього має бути особливе ставлення та розуміння його справжньої суті.
3. Історичний міф відігравав і буде відігравати суттєву роль у процесі формування та передачі історичної пам’яті народів, зокрема українського.
4. У сучасних умовах політичної нестабільності, відсутності чіткого бачення представниками українського політикуму, незалежно від партійної приналежності, національних інтересів українців, відсутності національної ідеології, в умовах численних міжнародних та глобальних інтеграційних процесів українському суспільству важливо знати:
а) 1708 p. гетьман Мазепа та його оточення здійснили військово-політичну акцію, спрямовану на звільнення від московського протекторату. Засобом досягнення мети мало стати використання іноземної військової сили – армії Карла XII. Акція зазнала поразки, але гідна вшанування, бо спричинила появу ідеології “мазепинства”, без якої не було б спроб здобути незалежність у 1918 та 1919 роках, а також 1991 p.;
б) Росія має право святкувати цю подію (перемогу Петра І над Карлом XII під Полтавою), але не на нашій території. Україна має надати право усім країнам – учасницям тодішнього конфлікту на відзначення цієї події шляхом вшанування пам’яті загиблих, але без військових парадів, феєрверків, гучних заходів, як-то: ярмарки, концерти тощо. Ми маємо пам’ятати, що для українців ця перемога стала фатальною, і її наслідки відчуваються й до сьогодні;
в) ми маємо розуміти, як функціонує наша історична пам’ять і в який спосіб вона може скеровуватися політичними силами та офіційною владою в тому чи іншому напрямку.
Розуміючи це, можна убезпечити себе від численних політичних впливів, стояти на власних позиціях і адекватно, з повагою до себе і з гідністю у ставленні до шведів, росіян, калмиків, латишів, фінів, поляків та інших, відзначити ювілейні дати нинішнього та наступного років.
Рубрика: 
