Всі вони були добрими, щиросердними людьми, сумлінно трудилися на своїй землі, але дідусь Никифор відмовився добровільно вступати в колгосп. Сини наслідували його приклад, за що і поплатилися. У них забрали землю, якої було по гектару на сім'ю, а також худобу: пару коней, волів, корів, овець. Сім'ю обклали непосильними податками, за несплату яких забрали все, а сім'ї залишили без засобів для прожиття. Їхні поля були засіяні, але туди їх не пускали. Отож уся родина і вимерла з голоду.
Я в мої неповних 5 років, народилася в 1928-му, була пухла, але чудом вижила.
У селі в цей час були організовані групи людей із так званих безгоспних односельчан, в яких не було нічого. Вони об'єдналися в колектив, який називався СОЗом, а потім колгоспом. У селі постійно був уповноважений із району, який давав указівки голові сільської ради, а той збирав активістів, і вони вночі їхали до визначених хат і вимагали здати зерно, якого в людей уже не було.
Ішли вони по 3–4 чоловіка, часом з ними були жінки. Такі групи в селі називали "буксирами".
Люди намагалися заховати хоч трохи зерна, закопували в землю в горшках, діжках. Але "буксири" ходили з товстими палками з металевими гострими наконечниками і, проштрикуючи землю, шукали зерно в садибі, а в хаті перевіряли всі закутки. Навіть шукали їстівні продукти в печі, де не було майже нічого.
Приходили "буксири" у нічний час. Якщо хтось з господарів заперечував обшукам, їх заарештовували або просто викидали сім'ю з хати.
Тим, хто вступав до колгоспу добровільно, організовували одноразове харчування, а ті, які відбирали продукти в людей, потім ділили їх між собою.
Звітував уповноважений у район, скільки реалізовано зерна, але нікому не потрібні були люди, які помирали з голоду просто на вулиці або у порожніх хатах.   Їх  підбирали і хоронили переважно в загальні ями, без трун…
Голодним людям, в яких забирали посіви, не дозволяли навіть збирати колоски на колишніх їхніх полях, а якщо ловили когось, то обов'язково судили.
Збіднілі господарства обкладали непосильними податками, а оскільки люди не могли їх заплатити, то з хати забирали полотно, рядна, скрині й усе це за безцінь розпродували між собою.
Не голодували ті, хто був причетний до "буксирів".
Способи виживання люди знаходили різні: допомагали рідні, які жили в інших селах і менше голодували; ходили міняти все, що залишилося з одягу, на продукти харчування; також використовували в їжу цвіт акацій, зернятка калачиків, стебла очерету і рогозу, гірчаки, лободу, з яких готували "супи"; їли загиблих собак, коней, горобців, ворон, шпаків, вишневу кору, шовковицю, сушили на сонці плоди, паслін.
У містах можна було щось купити, але не було за що. Тому матері залишали дітей і йшли працювати в радгоспи або виїжджали на Донбас. Залишених дітей пізніше підбирали й організовували патронати, де вони жили до закінчення школи, або через деякий час їх забирали матері, які змогли заробити гроші на їхнє утримання.
Чи є відомості про померлих з голоду в селі – не знаю. Знаю лише, що в нашій родині в 1933 році померли 19 осіб.
Випадки людоїдства в нашому селі не відомі, можливо, я про них не знаю.
…На могилах батька, дідуся і бабусі мій покійний брат поставив хрести, і я відвідую і поминаю в церкві їхні страдницькі душі.
У загибелі багатьох людей у 1932–1933 роках винна влада. Це була відверта наруга над безвинними людьми, які не в змозі були навіть захищатися.