Але то було до колгоспних часів… Держава вимагала хліба, селяни розрахувалися згідно з планом хлібозаготівлі. Та слідом "спустили" нові підвищені завдання і вивезли геть усе до зернини, не залишивши навіть посівного матеріалу. До Різдва люди трималися на овочах із городів. А потім настали повальний голод і смерть. Ось свідчення очевидців страшних часів Голодомору з тих, хто вижив. Їх зібрали члени краєзнавчого гуртка "Джерела" Шилівської ЗОШ І–ІІ ступенів (керівник – І.М. Кошкалда).
Олександра ЯНІШЕВСЬКА, 1914 р. н.:
"Хліб у селян забирали ще в 1927 році, хоча колгоспів на той час не було. Їх почали організовувати із 1929 року, змушуючи людей вступати до них. До колективного господарства потрібно було відводити власну худобу: коней, корів, овець. Здавали й інвентар для обробітку землі. Селяни дуже неохоче робили це.
Мій брат із батьками поїхали на Донбас. Я ж залишилася вдвох із тіткою. Їли рожки з очерету і рогіз, рвали листя з дерев і пекли з нього оладки. А як вдавалося комусь украсти жменю зерна, то перетирали вручну на борошно, але якщо впіймають, то били за це ледве не до смерті.
У селі дуже багато людей померли від голоду. Койнаш Терешко Никифорович звозив мертвих до ями, яку не закопували, доки вся не заповниться. На віз потрапляли і живі, з останніх сил шепочучи: "Не беріть мене, я ще живий". Мати просила: "Не забирай сина, він іще дихає". На що чула відповідь: "Я вертатися більше не буду, а він все одно помре". А через день померла й та мати… З людьми коїлося недобре. Одну дівчину покликали до хати, там її задушили і з'їли. Те, що залишилося, кинули під ліжко. Про це стало відомо після того, як господарі самі охляли…"
Ганна ПОНОМАРЕНКО, 1923 р. н.:
"На той час мені було 9 років. Наша родина велика, тож і страждали ми дуже сильно від голоду. Від постійного недоїдання тіло опухало, і з нього сочилася рідина. Ноги були такі опухлі, що де не ступну, там відразу утворювалася калюжа. Померли молодші братик Андрій і сестричка Дуня. Ми із старшою сестрою ходили збирати колоски, з яких оббирали зерно і їли. Але знайти їх було нелегко, постійно ганяли з полів і забирали знайдене. Тато й мама ходили на роботу, де їм давали пайок. Вони старалися насипати хоч жменьку зерна в кишені, щоб принести нам. Але це було вкрай важко зробити, над ними стояли наглядачі. Мама перевертала спідницю кишенями всередину, і приховувала жменьку зерна. Прийшовши додому, висипала його в чавун, додавала бруньки та листя і варила.
У Шилівці дуже багато людей померло від голоду. Померлих збирали і на кладовищі скидали до однієї ями, ховали без домовини. Яма швидко заповнювалася, тоді копали іншу. Постійний голод зводив людей із розуму… У 1934 році до Шилівки приїхали переселенці. В них були і хліб, і корови. Вони нам допомагали…"
Катерина ДАВИДЕНКО, 1925 р. н.:
"Дуже добре пам'ятаю події 1932–1933 років, бо було мені на той час 7 років. Навіть нас, малолітню дітвору, ганяли з полів, щоб не збирали колосків, які залишилися після жнив. Приховати запаси харчів було дуже важко, бо село контролювали "активісти". Пам'ятаю трьох жінок, до речі, з місцевих, які ходили по хатах і залізними ключками штрикали стіни, підлогу, шукаючи приховане зерно. Продуктів із власного городу вистачило ненадовго. Щоб вижити, ходили в сусіднє Остап'є на базар, міняли на харчі одяг, предмети домашнього вжитку. Шилівка, порівняно з навколишніми селами, найбільше страждала від голоду. На вулицях села часто можна було побачити померлих людей. За те, що відвозили на кладовище, платили гроші. Багато чоловіків, щоб урятувати родину від голодної смерті, їздили на заробітки.
Наша сім'я жила тоді на Давидах. Залишилися ми вдома разом з мамою та старшою сестрою Уляною, батько ж разом зі старшим братом Іваном поїхали на заробітки аж до далекого Мурманська. Однієї ночі до нас із мамою вдерлися злодії (старша сестра тоді поїхала волами на станцію за насінням для колгоспу). Зупинилася підвода коло двору, якісь люди розібрали очеретяну покрівлю, пробралися на горище, а потім спустилися в сіни і почали нишпорити по хаті. Забрали останнє, маму дуже сильно побили. Мабуть, подумали, що вона вже мертва, замотали у рядно і кинули під ліжко. Від страху, а я була на печі, забилася в куток. Але мене знайшли й там, відразу спитали, чи впізнаю я когось із цих людей? Звичайно, я сказала, що нікого з них не знаю. Можливо, саме це врятувало від розправи, та й кого могла впізнати налякана до смерті дитина посеред ночі. Коли вони пішли, я відразу кинулася до мами, а потім разом ми побігли до дідуся, який жив навпроти нас.
Він підняв на ноги голову сільради, згодом нападників затримали. Виявилося, що це були наші не дуже далекі родичі. Яке покарання було для них, я не пам'ятаю… Мама від отриманих побоїв невдовзі померла.
Повернулися батько з братом, привезли продуктів. Тато влаштувався на роботу до колгоспу, порався біля волів. Працюючим давали по півказанка якогось варива. Тихцем ми прибігали до нього поїсти…"
Протягом 1932–33 років у Шилівці від голодної смерті померли 717 чоловік із 180 сімей. Одинадцять родин втратили по семеро рідних, вісім сімей – по вісім чоловік. У сім'ях П.М.Деньги та М.О.Михайлеця померло дев'ять чоловік, М.В.Комахи – одинадцять, А.О.Каваліра – дванадцять членів родини.
Олександра ЯНІШЕВСЬКА, 1914 р. н.:
"Хліб у селян забирали ще в 1927 році, хоча колгоспів на той час не було. Їх почали організовувати із 1929 року, змушуючи людей вступати до них. До колективного господарства потрібно було відводити власну худобу: коней, корів, овець. Здавали й інвентар для обробітку землі. Селяни дуже неохоче робили це.
Мій брат із батьками поїхали на Донбас. Я ж залишилася вдвох із тіткою. Їли рожки з очерету і рогіз, рвали листя з дерев і пекли з нього оладки. А як вдавалося комусь украсти жменю зерна, то перетирали вручну на борошно, але якщо впіймають, то били за це ледве не до смерті.
У селі дуже багато людей померли від голоду. Койнаш Терешко Никифорович звозив мертвих до ями, яку не закопували, доки вся не заповниться. На віз потрапляли і живі, з останніх сил шепочучи: "Не беріть мене, я ще живий". Мати просила: "Не забирай сина, він іще дихає". На що чула відповідь: "Я вертатися більше не буду, а він все одно помре". А через день померла й та мати… З людьми коїлося недобре. Одну дівчину покликали до хати, там її задушили і з'їли. Те, що залишилося, кинули під ліжко. Про це стало відомо після того, як господарі самі охляли…"
Ганна ПОНОМАРЕНКО, 1923 р. н.:
"На той час мені було 9 років. Наша родина велика, тож і страждали ми дуже сильно від голоду. Від постійного недоїдання тіло опухало, і з нього сочилася рідина. Ноги були такі опухлі, що де не ступну, там відразу утворювалася калюжа. Померли молодші братик Андрій і сестричка Дуня. Ми із старшою сестрою ходили збирати колоски, з яких оббирали зерно і їли. Але знайти їх було нелегко, постійно ганяли з полів і забирали знайдене. Тато й мама ходили на роботу, де їм давали пайок. Вони старалися насипати хоч жменьку зерна в кишені, щоб принести нам. Але це було вкрай важко зробити, над ними стояли наглядачі. Мама перевертала спідницю кишенями всередину, і приховувала жменьку зерна. Прийшовши додому, висипала його в чавун, додавала бруньки та листя і варила.
У Шилівці дуже багато людей померло від голоду. Померлих збирали і на кладовищі скидали до однієї ями, ховали без домовини. Яма швидко заповнювалася, тоді копали іншу. Постійний голод зводив людей із розуму… У 1934 році до Шилівки приїхали переселенці. В них були і хліб, і корови. Вони нам допомагали…"
Катерина ДАВИДЕНКО, 1925 р. н.:
"Дуже добре пам'ятаю події 1932–1933 років, бо було мені на той час 7 років. Навіть нас, малолітню дітвору, ганяли з полів, щоб не збирали колосків, які залишилися після жнив. Приховати запаси харчів було дуже важко, бо село контролювали "активісти". Пам'ятаю трьох жінок, до речі, з місцевих, які ходили по хатах і залізними ключками штрикали стіни, підлогу, шукаючи приховане зерно. Продуктів із власного городу вистачило ненадовго. Щоб вижити, ходили в сусіднє Остап'є на базар, міняли на харчі одяг, предмети домашнього вжитку. Шилівка, порівняно з навколишніми селами, найбільше страждала від голоду. На вулицях села часто можна було побачити померлих людей. За те, що відвозили на кладовище, платили гроші. Багато чоловіків, щоб урятувати родину від голодної смерті, їздили на заробітки.
Наша сім'я жила тоді на Давидах. Залишилися ми вдома разом з мамою та старшою сестрою Уляною, батько ж разом зі старшим братом Іваном поїхали на заробітки аж до далекого Мурманська. Однієї ночі до нас із мамою вдерлися злодії (старша сестра тоді поїхала волами на станцію за насінням для колгоспу). Зупинилася підвода коло двору, якісь люди розібрали очеретяну покрівлю, пробралися на горище, а потім спустилися в сіни і почали нишпорити по хаті. Забрали останнє, маму дуже сильно побили. Мабуть, подумали, що вона вже мертва, замотали у рядно і кинули під ліжко. Від страху, а я була на печі, забилася в куток. Але мене знайшли й там, відразу спитали, чи впізнаю я когось із цих людей? Звичайно, я сказала, що нікого з них не знаю. Можливо, саме це врятувало від розправи, та й кого могла впізнати налякана до смерті дитина посеред ночі. Коли вони пішли, я відразу кинулася до мами, а потім разом ми побігли до дідуся, який жив навпроти нас.
Він підняв на ноги голову сільради, згодом нападників затримали. Виявилося, що це були наші не дуже далекі родичі. Яке покарання було для них, я не пам'ятаю… Мама від отриманих побоїв невдовзі померла.
Повернулися батько з братом, привезли продуктів. Тато влаштувався на роботу до колгоспу, порався біля волів. Працюючим давали по півказанка якогось варива. Тихцем ми прибігали до нього поїсти…"
Протягом 1932–33 років у Шилівці від голодної смерті померли 717 чоловік із 180 сімей. Одинадцять родин втратили по семеро рідних, вісім сімей – по вісім чоловік. У сім'ях П.М.Деньги та М.О.Михайлеця померло дев'ять чоловік, М.В.Комахи – одинадцять, А.О.Каваліра – дванадцять членів родини.
Рубрика: 
