Відомо, що з початком радянсько-німецької війни в 1941 році з Західної України на Схід вирушили утворені Організацією українських націоналістів (ОУН) похідні групи, до складу яких входило близько 5 тисяч чоловік. Здебільшого це були молоді люди, щирі патріоти України, які прагнули в умовах німецько-фашистської окупації згуртувати українців навколо національної ідеї і повести їх на боротьбу за свободу й незалежність своєї Батьківщини, яка потерпала під гнітом двох тоталітарних режимів – сталінського і гітлерівського.
Шлях похідних груп, як бандерівського, так і мельниківського спрямування, на Слобожанщину і Донбас пролягав через Полтавщину. Серед їх членів були і полтавці – учасники визвольних змагань 1917–1921 років, які з різних причин опинилися в еміграції: Іван Гарман, Григорій Падалка, Юрій і Денис Матвіїви, Степан Шахрай, Володимир Бідик та ін.
Значну роботу по згуртуванню національних сил на Полтавщині провів один із лідерів ОУН мельниківець Богдан Онуфрик ("Коник"). Він виявляв українських патріотів і формував із них органи місцевого самоврядування (допоміжну окупаційну адміністрацію) з тим, щоб ці люди стали носіями української державницької ідеї на окупованих німцями територіях.
Багато молодих патріотів-галичан були знищені в перші місяці окупації. У жовтні 1941 року в Миргороді німці розстріляли Миколу Лемика та п'ятьох його побратимів, імена яких, на жаль, залишилися невідомими.
Центром національно-патріотичного підпілля в Полтаві була міська управа, яка розташовувалася в приміщенні нинішнього кооперативного технікуму. Очолював її бургомістр Федір Борківський, колишній старшина армії УНР, учасник Української революції 1917–1921 років.
Ф. Борківський був серед членів Установчих зборів Української Національної Ради, яка утворилася у жовтні 1941 року в Києві, й очолив Полтавську обласну раду, яка діяла в напівлегальних умовах. До президії обласної ради входили О.Дигас, який прибув до Полтави з еміграції, колишній старшина армії УНР П.Дейнеко й І.Клименко. Зв'язковим між УНР у Києві й Полтавою був Зенон Городиський.
Допомогу членам похідних груп надавали Полтавська управа Українського Червоного Хреста, яку очолювала Галина В'юн, та її мати Єлизавета Гришко, священик Української автокефальної православної церкви Демид Бурко та його дружина Антоніна, родини Потапенків, Потульницьких та ін. Мельниківцями були редактор обласної газети "Голос Полтавщини" галичанин Петро Сагайдачний (можливо, це – псевдо), начальник полтавської міської поліції Петро Чуй, завідуючий земельним відділом міської управи Микола Скрипченко, агроном Григорій Оснач та ін. Налагодивши видання "Голосу Полтавщини", П.Сагайдачний переїхав до Харкова, де очолив редакцію газети "Нова Україна".
Будучи в Полтаві, "Коник" загітував піти служити в поліцію емігрантів із Франції, колишніх полтавських гімназистів, – уродженця Шишак Олександра Шаруду та Івана Клименка, родом із Оржиці. У перемогу Гітлера вони не вірили, за розкол ОУН не схвалювали ні С. Бандеру, ні
А. Мельника, хоча, повернувшись із чужини на Полтавщину, вважали себе мельниківцями. Всього до складу націоналістичного підпілля мельниківського крила входило близько 30 чоловік.
Бандерівці в Полтаві також мали свою "п'ятірку", яку очолював Ярослав Мудрий (можливо, це – псевдо), який прибув зі Львова незабаром після приходу німців на Полтавщину. Осідок бандерівці мали в помешканні Олександри (Олесі) Потапенко – дочки полтавського поета Мусія Кононенка, яка проживала на вулиці Пушкіна і працювала в Полтавській управі Українського Червоного Хреста. Запасна явка бандерівців знаходилася в їдальні на вулиці Котляревського. Зв'язковими ОУН була Антоніна Кушнір та дочка Олександри Потапенко Оксана.
Значний осередок українських патріотів-націоналістів існував у Кременчуці, адже саме це місто було на шляху похідних груп ОУН на Схід. Один із його керівників – Петро Щепанський, редактор часопису "Дніпрова хвиля". За короткий час він перетворив його на трибуну української самостійницької думки. До складу кременчуцького підпілля ОУН входили директор Краєзнавчого музею Іван Білявський, працівники цього музею Дмитро Борківський (можливо, брат Ф. Борківського) і Кіндрат Корольчук, завідуючий відділом освіти Кременчуцької районної управи Йосип Швидь та ін. Кременчуцьке підпілля підпорядковувалося Кіровоградському обласному проводу ОУН, який очолював Йосип Безпалий ("Остап").
Невеликі групи або окремі члени ОУН діяли в Лубнах, Пирятині, Яготині, Ірклієві, Шрамківському і Згурівському районах. В оперативному відношенні Полтавщина підпорядковувалася краєвому проводу ОУН "ОСУЗ" (Осередні східні українські землі) з осідком у Києві. Очолював його Мартин Пруць, а заступником був уродженець Львівської області Іван Григоренко (він же – Петро Чорний і Нагірний).
Основним завданням українських патріотів було ведення державницької пропаганди серед цивільного населення і військовополонених, яким вони доносили ідеї боротьби з більшовиками і німцями за створення само-стійної Української держави. Найсприятливіший грунт націоналістична пропаганда знаходила серед національно свідомої української інтелігенції, яка ще залишилася після двадцяти років більшовицького терору, та селянства, серед якого були сильні антиколгоспні настрої. У числі інших завдань українських націоналістів було залучення нових членів до свого підпілля, створення фонду допомоги сім'ям репресованих радянською владою людей, збір коштів для ОУН, агітація серед молоді за невиїзд на роботи до Німеччини тощо.
Навесні 1942 року німецьке командування передало Полтавщину в управління цивільної влади – вона була включена до рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному. Відтоді почалися масові репресії проти будь-яких проявів українського національного життя. Першими жертвами нацистського терору стали члени похідних груп ОУН, яких виявляли по характерному галицькому діалекту. Завдяки спільним клопотанням Українського Червоного Хреста та Ф. Борківського у Полтаві їх вдалося врятувати. Але в останніх числах березня 1942 року було заарештоване і керівництво Полтавської міської управи.
У написаних незадовго до смерті спогадах М. Соколовський зазначав, що арешти були проведені відразу після того, як українські патріоти склали присягу на вірність Україні. Вона була такого змісту: "Присягаю перед Богом і духом моїх предків на досмертну вірність українському народові, на Українську самостійну соборну державу, на послух і карність Організації українських націоналістів, що її очолювали Євген Коновалець, полковник Андрій Мельник та інші наслідники. Так мені, Боже, допоможи у виконанні моїх обов'язків".
Повідомлення про страту українських патріотів з’явилося у перших числах квітня 1942 року. В одному з них від 10 квітня говорилося:
“У Полтаві було заарештовано мера і трьох інших осіб. Мер проводив у себе збори з прибічниками Бандери, в ході яких він пропагував ідею створення української армії для боротьби з німецьким вермахтом”.
У застінках гестапо загинули Оксана Потапенко, Григорій Козаченко, Оксана Пройда, селянин із Волині Филимон Радько та ін. Заарештований німцями Ярослав Мудрий устиг передати М. Соколовському записку: “Дорогий друже Миколо! Мене хтось із моєї п’ятірки продав. Є можливість втечі, але в мене відібрали окуляри, а я без них – сліпий. Напевне, не вийду. Запам’ятай: я з Підляшшя, народження 1914 року. Тримайся! Різним Коникам не йми віри. Героям слава! Обіймаю. Твій Я.М.”
Петра Чуя німці усунули з посади начальника полтавської поліції, службу в ній залишили брати Дмитро та Олексій Громи і зреклися ОУН. О.Шаруду та І. Клименка німці також вигнали з поліції, але їхня доля склалася по-різному. О. Шаруда виїхав до Шишак, і незабаром німці зробили його старостою району. Після війни він опинився за океаном у місті Торонто в Канаді. І. Клименко був заарештований і розстріляний німцями.
Олеся Потапенко виїхала в 1943 році до Німеччини, де і померла в 1948-му, похована поблизу Мюнхена в таборі для переміщених осіб.
За свідченням Є. Стахіва, у Кременчуці було заарештовано більше 20 учасників самостійницького руху Опору. Німці провели також арешти серед перекладачів-галичан, які працювали в тилових німецьких установах, і через два тижні всіх розстріляли. Тільки Олексі Бабію (“Білому”) та Андрію Лемчукові вдалося пораненими, в самій лише білизні, вибратися з-під трупів своїх товаришів і врятуватися. В 1944 році Олекса Бабій, уже як вояк дивізії “Галичина”, загинув у боях під Бродами.
Пізніше Є. Стахів згадував про розгром кременчуцького підпілля ОУН: “Від нього в мене залишилося тяжке враження. Там гестапо жорстоко розправилося з нашим підпіллям, на чолі якого стояв редактор місцевої газети… Разом з ним загинула його дружина і двоє дітей. Постріляно було багато галичан, посланих туди ОУН”.
Українські газети, які видавалися органами місцевого самоврядування, перейшли у відання німецьких відділів пропаганди, і для контролю над ними були поставлені німецькі “шефи”. Німці контролювали і роботу навчальних закладів, частину з них закрили. Припинив діяльність Український Червоний Хрест – єдина благодійна організація, яка опікувалася радянськими військовополоненими. Українцям заборонили виконувати гімн “Ще не вмерла Україна” та використовувати національну символіку.
Після вчиненого весною 1942 року погрому українського національно-патріотичного підпілля ОУН протягом літа-осені зуміла відновити свої структури, які майже повсюдно були бандерівськими. У зв’язку з наближенням Червоної Армії основним їхнім завданням стало створення підпільних боївок (одну з них вдалося створити в Яготинському районі) та вербування місцевих жителів до лав Української повстанської армії.
Влітку 1942 року був створений осередок ОУН у Крюкові, який очолив уродженець Станіслава (Івано-Франківська) Іван Подольський (“Явдоким”). Прибувши з Галичини до Крюкова, він влаштувався на роботу до німецьких збройних майстерень. До бандерівського підпілля ввійшли вчителі Петро Щербина (“Сірко”) і Григорій Глива, поліцаї Фаль і Корольчук, брати Степан, Василь і Сава Чорноволи. Крюківська група ОУН підпорядковувалася районному проводу в Олександрії, який очолював галичанин Ференс, пізніше заарештований радянськими органами НКВС.
Після загибелі Ярослава Мудрого Полтавський обласний (окружний) провід ОУН очолив виходець із Західної України Бойко (“Микола”). Через декілька місяців його заарештувало гестапо, але з допомогою начальника полтавської тюрми йому вдалося втекти і зникнути. Навесні 1943 року полтавським обласним провідником став Дмитро Кольба (Кальба). Зв’язковим у нього з крайовим проводом ОУН у Києві був священик “Микола” (до війни – директор середньої школи љ 10 у Полтаві).
Після вступу Червоної Армії до Полтави Д. Кольбу залишили працювати в радянському тилу, але він не зміг легалізуватися і перебрався до Києва, де став заступником крайового провідника. У кінці 1943 року обласним провідником ОУН до Полтави було направлено Т.Григоренка (Підгірного), але нікого з членів ОУН у місті він уже не знайшов, у січні 1944 року був заарештований.
Як стверджував М.Соколовський, під час німецьких репресій у Полтаві було розстріляно 12 підпільників-мельниківців, тринадцятою була його дружина Діна (дівоче прізвище – Шматько). Сам автор спогадів уникнув арешту і після закінчення пастирських курсів Української автокефальної православної церкви у Полтаві став священиком. Після повернення радянської влади М.Соколовський продовжував працювати у підпіллі ОУН. Його двічі заарештовували енкаведисти, але кожного разу він тікав з-під варти. Після третього арешту в 1948 році й до 1961 року карався в радянських концтаборах Комі АРСР і Мордовії. Після виходу на волю за амністією повернувся на рідну Дніпропетровщину, де і проживав безвиїзно до смерті в 2001 році, маючи від Української держави мінімальну соціальну пенсію – 30 грн.
Шлях похідних груп, як бандерівського, так і мельниківського спрямування, на Слобожанщину і Донбас пролягав через Полтавщину. Серед їх членів були і полтавці – учасники визвольних змагань 1917–1921 років, які з різних причин опинилися в еміграції: Іван Гарман, Григорій Падалка, Юрій і Денис Матвіїви, Степан Шахрай, Володимир Бідик та ін.
Значну роботу по згуртуванню національних сил на Полтавщині провів один із лідерів ОУН мельниківець Богдан Онуфрик ("Коник"). Він виявляв українських патріотів і формував із них органи місцевого самоврядування (допоміжну окупаційну адміністрацію) з тим, щоб ці люди стали носіями української державницької ідеї на окупованих німцями територіях.
Багато молодих патріотів-галичан були знищені в перші місяці окупації. У жовтні 1941 року в Миргороді німці розстріляли Миколу Лемика та п'ятьох його побратимів, імена яких, на жаль, залишилися невідомими.
Центром національно-патріотичного підпілля в Полтаві була міська управа, яка розташовувалася в приміщенні нинішнього кооперативного технікуму. Очолював її бургомістр Федір Борківський, колишній старшина армії УНР, учасник Української революції 1917–1921 років.
Ф. Борківський був серед членів Установчих зборів Української Національної Ради, яка утворилася у жовтні 1941 року в Києві, й очолив Полтавську обласну раду, яка діяла в напівлегальних умовах. До президії обласної ради входили О.Дигас, який прибув до Полтави з еміграції, колишній старшина армії УНР П.Дейнеко й І.Клименко. Зв'язковим між УНР у Києві й Полтавою був Зенон Городиський.
Допомогу членам похідних груп надавали Полтавська управа Українського Червоного Хреста, яку очолювала Галина В'юн, та її мати Єлизавета Гришко, священик Української автокефальної православної церкви Демид Бурко та його дружина Антоніна, родини Потапенків, Потульницьких та ін. Мельниківцями були редактор обласної газети "Голос Полтавщини" галичанин Петро Сагайдачний (можливо, це – псевдо), начальник полтавської міської поліції Петро Чуй, завідуючий земельним відділом міської управи Микола Скрипченко, агроном Григорій Оснач та ін. Налагодивши видання "Голосу Полтавщини", П.Сагайдачний переїхав до Харкова, де очолив редакцію газети "Нова Україна".
Будучи в Полтаві, "Коник" загітував піти служити в поліцію емігрантів із Франції, колишніх полтавських гімназистів, – уродженця Шишак Олександра Шаруду та Івана Клименка, родом із Оржиці. У перемогу Гітлера вони не вірили, за розкол ОУН не схвалювали ні С. Бандеру, ні
А. Мельника, хоча, повернувшись із чужини на Полтавщину, вважали себе мельниківцями. Всього до складу націоналістичного підпілля мельниківського крила входило близько 30 чоловік.
Бандерівці в Полтаві також мали свою "п'ятірку", яку очолював Ярослав Мудрий (можливо, це – псевдо), який прибув зі Львова незабаром після приходу німців на Полтавщину. Осідок бандерівці мали в помешканні Олександри (Олесі) Потапенко – дочки полтавського поета Мусія Кононенка, яка проживала на вулиці Пушкіна і працювала в Полтавській управі Українського Червоного Хреста. Запасна явка бандерівців знаходилася в їдальні на вулиці Котляревського. Зв'язковими ОУН була Антоніна Кушнір та дочка Олександри Потапенко Оксана.
Значний осередок українських патріотів-націоналістів існував у Кременчуці, адже саме це місто було на шляху похідних груп ОУН на Схід. Один із його керівників – Петро Щепанський, редактор часопису "Дніпрова хвиля". За короткий час він перетворив його на трибуну української самостійницької думки. До складу кременчуцького підпілля ОУН входили директор Краєзнавчого музею Іван Білявський, працівники цього музею Дмитро Борківський (можливо, брат Ф. Борківського) і Кіндрат Корольчук, завідуючий відділом освіти Кременчуцької районної управи Йосип Швидь та ін. Кременчуцьке підпілля підпорядковувалося Кіровоградському обласному проводу ОУН, який очолював Йосип Безпалий ("Остап").
Невеликі групи або окремі члени ОУН діяли в Лубнах, Пирятині, Яготині, Ірклієві, Шрамківському і Згурівському районах. В оперативному відношенні Полтавщина підпорядковувалася краєвому проводу ОУН "ОСУЗ" (Осередні східні українські землі) з осідком у Києві. Очолював його Мартин Пруць, а заступником був уродженець Львівської області Іван Григоренко (він же – Петро Чорний і Нагірний).
Основним завданням українських патріотів було ведення державницької пропаганди серед цивільного населення і військовополонених, яким вони доносили ідеї боротьби з більшовиками і німцями за створення само-стійної Української держави. Найсприятливіший грунт націоналістична пропаганда знаходила серед національно свідомої української інтелігенції, яка ще залишилася після двадцяти років більшовицького терору, та селянства, серед якого були сильні антиколгоспні настрої. У числі інших завдань українських націоналістів було залучення нових членів до свого підпілля, створення фонду допомоги сім'ям репресованих радянською владою людей, збір коштів для ОУН, агітація серед молоді за невиїзд на роботи до Німеччини тощо.
Навесні 1942 року німецьке командування передало Полтавщину в управління цивільної влади – вона була включена до рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному. Відтоді почалися масові репресії проти будь-яких проявів українського національного життя. Першими жертвами нацистського терору стали члени похідних груп ОУН, яких виявляли по характерному галицькому діалекту. Завдяки спільним клопотанням Українського Червоного Хреста та Ф. Борківського у Полтаві їх вдалося врятувати. Але в останніх числах березня 1942 року було заарештоване і керівництво Полтавської міської управи.
У написаних незадовго до смерті спогадах М. Соколовський зазначав, що арешти були проведені відразу після того, як українські патріоти склали присягу на вірність Україні. Вона була такого змісту: "Присягаю перед Богом і духом моїх предків на досмертну вірність українському народові, на Українську самостійну соборну державу, на послух і карність Організації українських націоналістів, що її очолювали Євген Коновалець, полковник Андрій Мельник та інші наслідники. Так мені, Боже, допоможи у виконанні моїх обов'язків".
Повідомлення про страту українських патріотів з’явилося у перших числах квітня 1942 року. В одному з них від 10 квітня говорилося:
“У Полтаві було заарештовано мера і трьох інших осіб. Мер проводив у себе збори з прибічниками Бандери, в ході яких він пропагував ідею створення української армії для боротьби з німецьким вермахтом”.
У застінках гестапо загинули Оксана Потапенко, Григорій Козаченко, Оксана Пройда, селянин із Волині Филимон Радько та ін. Заарештований німцями Ярослав Мудрий устиг передати М. Соколовському записку: “Дорогий друже Миколо! Мене хтось із моєї п’ятірки продав. Є можливість втечі, але в мене відібрали окуляри, а я без них – сліпий. Напевне, не вийду. Запам’ятай: я з Підляшшя, народження 1914 року. Тримайся! Різним Коникам не йми віри. Героям слава! Обіймаю. Твій Я.М.”
Петра Чуя німці усунули з посади начальника полтавської поліції, службу в ній залишили брати Дмитро та Олексій Громи і зреклися ОУН. О.Шаруду та І. Клименка німці також вигнали з поліції, але їхня доля склалася по-різному. О. Шаруда виїхав до Шишак, і незабаром німці зробили його старостою району. Після війни він опинився за океаном у місті Торонто в Канаді. І. Клименко був заарештований і розстріляний німцями.
Олеся Потапенко виїхала в 1943 році до Німеччини, де і померла в 1948-му, похована поблизу Мюнхена в таборі для переміщених осіб.
За свідченням Є. Стахіва, у Кременчуці було заарештовано більше 20 учасників самостійницького руху Опору. Німці провели також арешти серед перекладачів-галичан, які працювали в тилових німецьких установах, і через два тижні всіх розстріляли. Тільки Олексі Бабію (“Білому”) та Андрію Лемчукові вдалося пораненими, в самій лише білизні, вибратися з-під трупів своїх товаришів і врятуватися. В 1944 році Олекса Бабій, уже як вояк дивізії “Галичина”, загинув у боях під Бродами.
Пізніше Є. Стахів згадував про розгром кременчуцького підпілля ОУН: “Від нього в мене залишилося тяжке враження. Там гестапо жорстоко розправилося з нашим підпіллям, на чолі якого стояв редактор місцевої газети… Разом з ним загинула його дружина і двоє дітей. Постріляно було багато галичан, посланих туди ОУН”.
Українські газети, які видавалися органами місцевого самоврядування, перейшли у відання німецьких відділів пропаганди, і для контролю над ними були поставлені німецькі “шефи”. Німці контролювали і роботу навчальних закладів, частину з них закрили. Припинив діяльність Український Червоний Хрест – єдина благодійна організація, яка опікувалася радянськими військовополоненими. Українцям заборонили виконувати гімн “Ще не вмерла Україна” та використовувати національну символіку.
Після вчиненого весною 1942 року погрому українського національно-патріотичного підпілля ОУН протягом літа-осені зуміла відновити свої структури, які майже повсюдно були бандерівськими. У зв’язку з наближенням Червоної Армії основним їхнім завданням стало створення підпільних боївок (одну з них вдалося створити в Яготинському районі) та вербування місцевих жителів до лав Української повстанської армії.
Влітку 1942 року був створений осередок ОУН у Крюкові, який очолив уродженець Станіслава (Івано-Франківська) Іван Подольський (“Явдоким”). Прибувши з Галичини до Крюкова, він влаштувався на роботу до німецьких збройних майстерень. До бандерівського підпілля ввійшли вчителі Петро Щербина (“Сірко”) і Григорій Глива, поліцаї Фаль і Корольчук, брати Степан, Василь і Сава Чорноволи. Крюківська група ОУН підпорядковувалася районному проводу в Олександрії, який очолював галичанин Ференс, пізніше заарештований радянськими органами НКВС.
Після загибелі Ярослава Мудрого Полтавський обласний (окружний) провід ОУН очолив виходець із Західної України Бойко (“Микола”). Через декілька місяців його заарештувало гестапо, але з допомогою начальника полтавської тюрми йому вдалося втекти і зникнути. Навесні 1943 року полтавським обласним провідником став Дмитро Кольба (Кальба). Зв’язковим у нього з крайовим проводом ОУН у Києві був священик “Микола” (до війни – директор середньої школи љ 10 у Полтаві).
Після вступу Червоної Армії до Полтави Д. Кольбу залишили працювати в радянському тилу, але він не зміг легалізуватися і перебрався до Києва, де став заступником крайового провідника. У кінці 1943 року обласним провідником ОУН до Полтави було направлено Т.Григоренка (Підгірного), але нікого з членів ОУН у місті він уже не знайшов, у січні 1944 року був заарештований.
Як стверджував М.Соколовський, під час німецьких репресій у Полтаві було розстріляно 12 підпільників-мельниківців, тринадцятою була його дружина Діна (дівоче прізвище – Шматько). Сам автор спогадів уникнув арешту і після закінчення пастирських курсів Української автокефальної православної церкви у Полтаві став священиком. Після повернення радянської влади М.Соколовський продовжував працювати у підпіллі ОУН. Його двічі заарештовували енкаведисти, але кожного разу він тікав з-під варти. Після третього арешту в 1948 році й до 1961 року карався в радянських концтаборах Комі АРСР і Мордовії. Після виходу на волю за амністією повернувся на рідну Дніпропетровщину, де і проживав безвиїзно до смерті в 2001 році, маючи від Української держави мінімальну соціальну пенсію – 30 грн.
Рубрика: 
