“Мій тато загинув під час Першої світової війни у 1914 році, так і не дізнавшись, хто в нього народився. Росла напівсиротою. До революції мама наймитувала аж у таврійських степах. Носячи мене в повиточку, доїла панських корів і випікала хліб. Так я і вижила, бо, крадучись, мама підгодовувала мене молоком і хлібом.
У 20-х роках мама вдруге вийшла заміж. На світ одне за одним народжується ще п’ятеро дітей. Ми жили в селі Кам’яні Потоки на Ковалівці. Вітчим був у «активістах», які трусили у людей залишки їжі. Додому нічого не приносив, був жорстоким у ставленні до дітей. Нам ніхто не співчував, що голодуємо. Згодом він десь зник, напевне, його убили. Мама працювала у полі під Попівкою, додому приходила рідко. У хаті за старшу була я. До моїх обов’язків входило вдосвіта вставати і відводити молодших братів і сестер у патронат (дитячий притулок), що був на Свинарівці. Там же я варила їсти. Діти-сироти з патронату, щоб вижити, працювали, збирали в колгоспі редиску та ріпу.
Виживали ми ще й за рахунок кураю (перекоти-поле), який шукали на вигоні, підсушували в печі й перетирали на порох – борошно для оладок готове. Добавляли пряжені буряки та черепашки, що виловлювали в Дніпрі. Отак і виживали. Та все ж троє менших діток із нашої сім’ї померли з голоду.
Дуже важко переносили голод повновиді люди, а худорляві – легше. На нашому кутку поширювалася чутка про те, що люди їли людей.
З такою жінкою одного разу зустрілась і я. Бабуся  послала нарвати в саду ягід, а ця жінка підійшла, взяла мене за руки і такими божевільними очима дивилась, що я одразу згадала бабусині слова про те, що вона “хапає людей”. Я була тоді ще при силі й так несамовито закричала, чого вона ніяк не чекала, і послабила руки – це дало мені змогу втекти. А пізніше я дізналась, що ця жінка з’їла двійко своїх маленьких дітей. А де вона сама поділась із села, того ніхто не знає.
Оце зараз я вже стара і немічна, а ті страшні часи пам’ятаю, як зараз. Не дай Боже, пережити вам, діти, таке, бережіть свою землю і дбайте про себе”.
Марія Гордіївна Риженко (1926 р. н.):
“Я – корінна жителька села Кам’яні Потоки. Мої тато і мама теж народилися й жили тут. Сім’я наша була середнього достатку: мали конячку, свиней, курей, корову і теличку. Хатинка наша була поганенькою, тому тато з дідусем почали зводити нову. Припало будівництво на початок 30-х років. Заклали фундамент, придбали черепицю, будівельні матеріали, зробили вікна й двері. Добудувати хату восени не встигли, бо в 1932 році нас назвали куркулями, тата заарештували, був суд. Вирок – заслання до Казахстану. Напевне, дорога була тяжкою чи катували тата, бо невдовзі він помер у лікарні міста Караганда. Дідусь цього не витримав, дуже переживав і невдовзі також помер.
Нас лишилося троє дітей, мама і бабуся. Активісти щодня ходили до нас і залізними прутами прощупували землю, сподіваючись, що знайдуть зарите зерно. Але зерна в землі не знайшли, тоді вони виселили нас із оселі, а будівельні матеріали продали частинами, зняли навіть черепицю з недобудованого будинку. Але знайшовся добрий чоловік, на жаль, я не знаю, як його звали, пам’ятаю тільки, що він тоді жив у Садках. Це він усе викупив і віддав документи мамі, сказавши, що хата за документами його, а значить, нас ніхто не має права виселяти. Як виявилося, він був добрим приятелем батька.
Мама до колгоспу не пішла, а наймалася працювати до людей. Ми пережили голод завдяки бабусі. Вона наквасила в діжки буряків, а нас посилала збирати бадилля кукурудзи і пусті кукурудзяні качани, сушила їх у печі, у ступці перетирала на потрох, добавляла тоді в таке борошенце гарбуза чи пряжений буряк – “ляценики” готові. А ще активісти лишили нам теличку, яка взимку стала корівкою, – це нас рятувало.
Весною всі запаси скінчилися, та виросла лобода. Її жмутками нарвемо, бабуся в печі спряже, таким і перебивались. Були сильно худі, але не пухлі.
Пам’ятаю і те, як вийду зимою на вулицю, а по дорозі бричками вивозять розкуркулені сім’ї. Їх чомусь тільки вночі перевозили. Всі сиділи на сіні чи соломі, а жінки так страшно тужили, що чути було на весь куток. Мені моторошно ставало, і я тікала в хату до бабусі на піч.
А вже 1933 року пішла до школи. То там дітям-сиротам і напівсиротам раз на день давали безплатний обід – ополоник якогось варива, яке чомусь називали борщем. А ще я наймалася до людей на роботу. За харчі доглядала маленьких дітей. Там мене підгодовували, так і пережили ті страшні роки”.
Євгенія Афанасіївна Булат ( 1927 р.н.):
“У 1933-му мені було 6 років. Але ті події пам’ятаю добре. Іноді й сниться, що немає хліба, як прокинуся та й згадаю все. Рік 1933-й видався звичним роком: і урожай був, і люди працювали. Багато людей вступали в колгоспи.
Було створено 4 колгоспи, або, як їх називали, ТСОЗи, та робочих рук однаково не вистачало. Активісти примушували селян іти працювати в колгосп. Вони почали ходити по дворах, забирали зерно. Але конфісковували абсолютно все, мова йшла про хлібозаготівлі. А де ж тоді дівалися рушники, одяг, посуд? Забирали навіть горщики з печі. Чому так діяли, ніхто не розумів. А головне, що активісти – то ж наші односельці.
Наша мама вдалася до хитрощів: у нас із сестрами були довгі спіднички, ми пошили невеликі торбинки, у які набирали зерна. А як прийдуть активісти вилучати “лишки”, ми посідаємо на піч, та й накриємо прив’язану поясами торбинку. Дивись, якусь жменьку зерна і приховаємо.
У “буксирів” були спеціальні палиці-рогачі, якими вони шукали мішки з зерном.
Односельців, які продавали речі, ювелірні вироби на ринку в Кременчуці, арештовували і висилали у Сибір.
Щоб прогодувати сім’ю, мама пекла з листя акації маторженики. Іноді добавляли перетерте перекоти-поле. Навесні збирали у полі гнилу картоплю. Хоча вона була перемерзла, смердюча, та мама сушила її, варила якусь затірку.
Дуже багато людей померло тоді. По селу їздили гарбою, на яку скидали мертвих. Якщо на цвинтарі була викопана яма, то скидали туди всіх, кого привезли.
Так тяжко на душі, коли згадую ті часи. Не дай Боже, комусь ще пережити таке, як було 1933 року”.