У монографії “Публіцистична спадщина Олеся Гончара” ще одна із цитат – “Краще не жити, ніж жити фальшиво” (Олесь Гончар) – ілюструє і життя нашого сьогоднішнього співрозмовника в іпостасі ювіляра. Миколу Степаненка читачі добре знають з інтерв'ю для газети, з його власних публікацій, із численних публічних виступів, які щоразу зачаровують своєю глибиною, емоційністю, запальністю і – красномовністю. Тож не секрет, що чергова зустріч із ним спричинена сьогоднішньою подією.
– Миколо Івановичу, як Ви почуваєтеся в полудень віку, на цій умовній межі в житті?
– У душі я не почуваю ювілею, тільки свідомо прагну збагнути, що до мене завітав полудень. Своїми думками, помислами я ще десь там… якщо не в дитинстві, то бодай у юності…
– Думала, що Ви, навпаки, говоритимете про те, що в цьому віці уже є досвід, є мудрість. Людина почуває, що вже збулася як особистість і вже багато може…
– Без лицемірства скажу, що досвідом ще не обріс, мудрості не набрав. Непевно почуваю себе всякчас, постійно дошкуляю собі, що того не встиг зробити, того не запримітив, про інше забув.
– Ви народилися на Покрову. Вона напевне ж захищає Вас, і Ви, мені здається, це відчуваєте…
– Я справді відчуваю це. Свято Покрови Пресвятої Богородиці увійшло в моє серце й душу з раннього дитинства. Моя незабутня бабуся часто повторювала, що я народився на Покрову і маю дякувати за це Отцеві Небесному. У мене свято Покрови асоціюється з бабусею. Боже слово я почув, знову ж таки, від бабусі, бо в нашому селі не було церкви, не було священика. Атеїзм, проте, в мені не проріс. Я не відношу себе до фанатичних вірян. Просто Бог жив і живе у моїй душі.
– Залишається сказати, як її звали…
– Явдоха – так вона себе називала, Євдокія Михайлівна Зіненко – офіційно. А мама – Надія Петрівна. З мамою взаємини були інші, ніж із бабусею. У неї, на жаль, не вистачало часу на ласку, на виховання дітей (мене й сестри), бо треба було багато працювати, щоб мати все, “як у людей, як у справжніх господарів”. Хто жив у селі, знає, яка тяжка колгоспна праця.
– А сьогодні Ви вже можете оглядатися і в інший бік – маєте родину “філологічну”… Знаю, що син Ярослав захистив дисертацію – розкажіть про цю радісну подію.
– Скажу словами Олеся Гончара: найщасливіші ті, у кого гарні діти та онуки. Син Ярослав викладає англійську мову в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова.
– Вітаємо Вас як батька, Миколо Івановичу, це справді приємно. І ми так плавно перейшли до розмови про мову – інакше й бути не могло! Нещодавно один відомий полтавський художник мені розповів, як він зізнавався Вам, що, коли спілкується з Вами, починає “слідкувати за своєю мовою”. А Ви на те відповіли йому: “Стежте, стежте!”. Наша університетська викладачка Марія Устимівна Каранська поправляла нас, студентів, так само. Наприклад, зауважувала: “Приймають пологи, а участь – беруть!”. Вам часто доводиться поправляти співрозмовників?
– Якщо сказати “часто” – нічого не сказати… Щогодинно, щоденно, на будь-яких зібраннях, урочистостях, в офіційних і приватних розмовах… Це пов'язано з тим, що культура української мови сьогодні, на превеликий жаль, аж ніяк не відповідає стандартам, яким би мала відповідати. У царині культури мови маємо великі досягнення: виформувано норми української літературної мови, створено посібники, підручники з культури мови, опубліковано великими накладами словники, підготовлено нормативні граматики тощо. Але культура мови від цього не употужнилася. Прикро, що навіть в інтелігентному середовищі сьогодні не модно спілкуватися українською. Не говорю, що всі мають бездоганно володіти літературною мовою, рафінованою. Надмірно очищена мова починає трохи гірчити. Серце обливається кров'ю, коли повсюди лунає зросійщена українська мова, коли буяє суржик. Так і хочеться всім сказати: “Читайте українську класику, поставте на покуті “Кобзар” Шевченка, поважайте себе, люди добрі, затямте, що ми, українці, давня й висококультурна нація!” Я почуваю себе мовним лікарем, який хоче уберегти своїх пацієнтів від жахливої хвороби – “мовного безкультур'я”.
Ніколи не відмовляю в консультаціях тим, хто їх потребує, зустрічаюся з різними людьми, переконую їх, навертаю на ту стезю, яка веде нас до соборності та самостійності й відриває нас від імперських кайданів. Для мене було б найбільшим щастям, якби українська літературна мова запанувала на всьому медійному просторі, в усіх періодичних виданнях, щоб, урешті-решт, хтось відповідав за те, чим ми причащаємо простих людей на телевізії, у газетах, журналах, рекламах. Не в кожного пересічного громадянина з'явиться бажання щодня заглядати у словник, не кожен буде студіювати граматику, але кожен прислухатиметься до красивої, грамотної мови, прагнутиме до мовного самовдосконалення. Зауважу, що оволодіння мовними нормами – справа не з простих. До першочергових завдань повинно належати очищення нашої мови від російськомовного впливу, від клятого суржику, який чіпко обплутав усіх нас. Часто мені роблять компліменти, що нібито вмію правильно говорити і нібито знаю мову. Ніяковію від того, але водночас використовую це “визнання”, не втрачаю шансу вплинути на людей, довести їм, що українська мова багата, красива і мелодійна, що треба берегти її, що культура мови – показник духовності людини.
– І журналісти Вам телефонують, щоб запитати поради…
– І таке трапляється частенько. Намагаюся що є сили допомагати їм. Не з власної волі взяв на себе якесь (даруйте за нескромність) мовне проводирство на Полтавщині. Працював і працюватиму задля того, аби в нашому краї запанувала, зарясніла, заврожаїла українська мова в усіх сферах суспільного буття.
– Миколо Івановичу, а Ви згодні з таким твердженням: якщо дитинці, яка народилася в Україні, має українські корені, колискову співають не рідною мовою, а потім навчають нерідної мови, то йде збій генетичного коду, ламається щось у долі?
– Згоден. Ми ж живемо не тільки днем сущим, а й днем минулим. Згадаймо Біблію, заповіді Господні, згадаймо й те, що діти відповідають за провини батьків своїх. Усе це не випадково. Як пересаджена з одних кліматичних умов у інші рослинка не завжди приживається, так і людина, котра опинилася волею долі в інших культурно-мовних просторах, не розвивається повнокровно. Перед українською колисковою, перед українською піснею схиляється весь світ. Погордімося й ми собою, пошануймо себе! Наша мова має такі ознаки, які посутньо вирізняють її з-поміж інших мов: лексичне багатство, фонетичну розкіш, невичерпні словотворчі ресурси, синтаксичну гнучкість. Якби вирізненими неповторними характеристиками були наділені інші мови, про це знав би увесь світ. Ми ж мовчимо, ба, навіть відхрещуємося від своєї самобутності. У цьому наша слабкість. Я радію за молодь: оці всі акції – “Говорімо українською!”, “Наша мова прекрасна”, те, що дошкільнята вчать своїх батьків української мови, переконливо засвідчує, що ми оживаємо, оновлюємося, як казав Панас Мирний, після довгого летаргійного сну пробуджуємося та того добра – культури – намножуємо.
– Але, мабуть-таки, щось зламане: у нас уся сфера побуту – магазини, таксі, перукарні – послуговується переважно російською. Чому й тут не модно говорити рідною мовою?
– Це пояснюється двома основними причинами: вислідами тієї історії, яку ми пережили, і тим, що Україну сьогодні будують не українці! Якби державне кермо тримали у своїх руках українці, які б уболівали за державу, які б плекали українськість, за сімнадцять літ ми збудували б і соборну, і самостійну, і неподільну, і недоторканну, і заможну державу. А коли на державному олімпі всілися ті, яким усе українське чуже, чекати добра н
е варто. Українськість має починатися з державного службовця, з володіння ним мовою титульної нації, з освіти, з… (не буду всього називати, позаяк це складна й болісна розмова).
– А ще через відсутність цієї українськості у представників влади питання про державну мову досі залишається розмінною монетою.
– Ятрить душу те, що в Україні вдесяте чи вп'ятнадцяте, чи… розігрується мовна карта. Мовне законодавство формується не відповідно до мовної ситуації та мовної політики, а з волі, бажання, забаганок окремих політичних сил, усемогутніх високопосадовців. Ми дозволяємо глумитися над собою, вважати себе меншовартісними, обділеними долею. Наспіє той час, коли українці картатимуть себе за безвольність, безхарактерність, невиправдану терпимість.
– Вашим студентам пощастило – вони слухають Ваші лекції. Миколо Івановичу, віднедавна Ви маєте справу і з журналістикою. Для Полтавщини це дуже важливо, бо останнім часом у ЗМІ приходять люди, які журналістику не вивчали, не відчули смак цієї професії…
– У наших студентів є змога відчути цей смак. Ми визнаємо те, що найвищою інституцією української мови на Полтавщині все-таки повинен стати наш університет як найгуманітарніший; і наш факультет, який безпосередньо причетний до долі материнсько-батьківської мови. Для студентів-словесників авторитетом є не лише їхні викладачі, а й журналісти. У нас попереду велика й відповідальна робота: підготувати таких педагогів-філологів та журналістів, які б свої світлі й розумні думки, мудрі посили зодягали в розкішну українську форму, які б смакували красою рідного слова і своєю наполегливою працею доводили, що найкоштовніший скарб будь-якого народу – його мова. Володіння нею – це обов'язок усіх українців (незалежно від їхньої освіти, посади тощо).
– Миколо Івановичу, обов'язки декана не заважають Вашій творчості, науковим дослідженням?
– З будь-якої ситуації, навіть найскладнішої, треба шукати вихід. Я намагаюся знайти час для наукової роботи. Основна проблема, над якою працюю багато літ, – семантична структура речення. Основні результати виклав у багатьох статтях, а також у трьох монографіях. Фанатично люблю літературу, насолоджуюся публіцистикою. Люблю аналізувати, досліджувати мовні портрети письменників. Дещо написав про мовостиль Котляревського, Шевченка, Панаса Мирного, Довженка, Куліша, Гоголя. Кожен із них – це неповторний світ. Останнім часом захопився Олесем Гончаром, його щоденниками. Бракує, звісно, часу для творчості, але мені сприяють “домашні”, тому дещо публікую.
– Ми говорили про Вашу філологічну родину, і треба додати, що й дружина ваша, Ніна Степанівна, яка Вас оберігає, також філолог.
– Ми познайомилися на першому курсі (далекого 1978 року) і весь цей час разом. Мабуть, щастя в тому, коли в особі коханої дружини маєш справжнього друга, який тебе розуміє й допомагає в усьому. Це вже я говорю про інтимне, про те, чого не варто виносити на люди.
– Що в найближчих планах?
– Зараз працюю над монографією, присвяченою такій утаємниченій лінгвістичній проблемі, як семантична будова речення. Зібрав, упорядкував матеріали для ще однієї книги про Олеся Гончара. Хочу оприлюднити хоч дещицю з епістолярію Петра Ротача. Я мав щастя спілкуватися з ним. Петро Ротач і Петро Загайко (мій викладач літератури) – це, на мій погляд, ті люди, яких ми називаємо достойниками, патріотами, правдолюбами. Вони допомогли мені глянути на безмежний світ літератури новими очима, полюбити його до нестями. Маю ще багато задумів – не буду їх оприлюднювати…
Колектив “Зорі Полтавщини” разом із читачами щиро вітає нашого автора і колегу
з ювілеєм.
Бажаємо Вам, Миколо Івановичу, козацького здоров'я для втілення усіх Ваших задумів – на многії літа, з роси й води!