– Нам би й цих грошей вистачило, якби на ліки не витрачатися, а то захворів Анатолій Іларіонович – і для курсу лікування знадобилося 1800 гривень, – ділиться наболілим Марія Панасівна.
У її голосі ще відчуваються “бойові” енергійні нотки, проте й сама вона, на жаль, змушена часто звертатися за медичною допомогою. Особливо похитнулося здоров’я, коли перетнула 80-річний рубіж. А колись же була молодою, красивою та дужою…
У 1942 році, ледве Марії виповнилося 16, її забрали в Німеччину.
– Спочатку працювала в Австрії у хазяїна по господарству. Робили важко, але й годували добре, як мовиться, від стола нас не відсаджували, – згадує Марія Панасівна. – Бувало, дадуть нам шкарпеток пар із 50 штопати – і все це треба було швидко, за вечір, зробити. Або напечемо з дівчатами десятків зо два хлібин, думаємо, що на кілька днів вистачить, але наступного дня знову доводилося місити тісто, або порося зарізали й забрали кудись… Згодом я довідалася, що наш хазяїн із партизанами був зв’язаний. У нього я слухала приймач, налаштований на наші радіостанції, тож знала, що відбувається на фронті. Сама писала листи знайомим дівчатам, які теж працювали в Австрії, та одного разу цензура перехопила листи, а в червні 1944 року гестапо заарештувало нашого господаря. Був суд, а нас відправили до концтабору Освенцима. А там же пекло було. Як згадаю, то й нині – мороз по шкірі… Височенні огорожі, восьмиметрові вишки для охоронників. Бувало, жінки, в яких силоміць відбирали діток, кидалися на ту огорожу – і вмить їхні тіла чорніли, згорали від електричного струму.
У травні 1945 року її та тисячі інших в’язнів Освенцима визволили з концтабору радянські солдати. Та про перебування за колючим дротом нагадував концтабірний номер, а до таких “нумерованих” ставлення в радянські часи було неоднозначним. Тож, навчаючись у повоєнні роки в Харкові у медичному вузі, Марія відчувала на собі недоброзичливі погляди однокурсників. Спочатку плакала, а потім, зціпивши зуби, вирізала той злощасний номер, згадка про який залишилася на все життя не лише зарубцьованим шрамом, а й душевною раною.
Анатолій Іларіонович майже 40 років пропрацював у поштовому відділенні, загальний же його стаж – 46 років. Він і зараз, у свої 80 з лишком років – активний у громадському житті, за що має відзнаку “Почесний громадянин Кобеляцького району” (“Зоря Полтавщини” вже повідомляла про це. – Авт.), передплачує аж шість газет, найцікавіші статті перечитують із Марією Панасівною разом. У денному розкладі подружжя – обов’язковий перегляд інформаційних програм телебачення.
Анатолій Іларіонович та Марія Панасівна виростили двох синів, двох соколів, та, очевидно, доля у них така – обидва загинули в автокатастрофі. Тож нині стареньким трохи онуки допомагають (Тетяна в Світлогірському живе, а Олена – в Комсомольську), частенько навідується й сестра милосердя Валентина Андрущенко. Однак нині їм нелегко, хвороби різні дошкуляють, зір погіршується… А треба ж дати лад городу (мають 45 соток), курей і кролів погодувати. Та Марія Панасівна й Анатолій Іларіонович Кириченки не скаржаться на долю, бо загалом прожили життя чесно.
У її голосі ще відчуваються “бойові” енергійні нотки, проте й сама вона, на жаль, змушена часто звертатися за медичною допомогою. Особливо похитнулося здоров’я, коли перетнула 80-річний рубіж. А колись же була молодою, красивою та дужою…
У 1942 році, ледве Марії виповнилося 16, її забрали в Німеччину.
– Спочатку працювала в Австрії у хазяїна по господарству. Робили важко, але й годували добре, як мовиться, від стола нас не відсаджували, – згадує Марія Панасівна. – Бувало, дадуть нам шкарпеток пар із 50 штопати – і все це треба було швидко, за вечір, зробити. Або напечемо з дівчатами десятків зо два хлібин, думаємо, що на кілька днів вистачить, але наступного дня знову доводилося місити тісто, або порося зарізали й забрали кудись… Згодом я довідалася, що наш хазяїн із партизанами був зв’язаний. У нього я слухала приймач, налаштований на наші радіостанції, тож знала, що відбувається на фронті. Сама писала листи знайомим дівчатам, які теж працювали в Австрії, та одного разу цензура перехопила листи, а в червні 1944 року гестапо заарештувало нашого господаря. Був суд, а нас відправили до концтабору Освенцима. А там же пекло було. Як згадаю, то й нині – мороз по шкірі… Височенні огорожі, восьмиметрові вишки для охоронників. Бувало, жінки, в яких силоміць відбирали діток, кидалися на ту огорожу – і вмить їхні тіла чорніли, згорали від електричного струму.
У травні 1945 року її та тисячі інших в’язнів Освенцима визволили з концтабору радянські солдати. Та про перебування за колючим дротом нагадував концтабірний номер, а до таких “нумерованих” ставлення в радянські часи було неоднозначним. Тож, навчаючись у повоєнні роки в Харкові у медичному вузі, Марія відчувала на собі недоброзичливі погляди однокурсників. Спочатку плакала, а потім, зціпивши зуби, вирізала той злощасний номер, згадка про який залишилася на все життя не лише зарубцьованим шрамом, а й душевною раною.
Анатолій Іларіонович майже 40 років пропрацював у поштовому відділенні, загальний же його стаж – 46 років. Він і зараз, у свої 80 з лишком років – активний у громадському житті, за що має відзнаку “Почесний громадянин Кобеляцького району” (“Зоря Полтавщини” вже повідомляла про це. – Авт.), передплачує аж шість газет, найцікавіші статті перечитують із Марією Панасівною разом. У денному розкладі подружжя – обов’язковий перегляд інформаційних програм телебачення.
Анатолій Іларіонович та Марія Панасівна виростили двох синів, двох соколів, та, очевидно, доля у них така – обидва загинули в автокатастрофі. Тож нині стареньким трохи онуки допомагають (Тетяна в Світлогірському живе, а Олена – в Комсомольську), частенько навідується й сестра милосердя Валентина Андрущенко. Однак нині їм нелегко, хвороби різні дошкуляють, зір погіршується… А треба ж дати лад городу (мають 45 соток), курей і кролів погодувати. Та Марія Панасівна й Анатолій Іларіонович Кириченки не скаржаться на долю, бо загалом прожили життя чесно.
Рубрика: 
