Була й замітка в газеті. Відгукувалися люди, але пропонували щось не підходяще. Написали, правда, і сусіди одного чоловіка, мовляв, хороший, тільки була в нього якась робоча травма. Я з ним навіть зустрілася, але на той час мені не чоловік був потрібний, а житло хоч якесь. А тепер, повертаючи пам'ять назад, думаю, може, й зглупила, що не прийняла його пропозицію – жити разом.
Після того всього мій чоловік щось зрозумів, кодувався, але минав час – і знову починалися п'янки, сварки. І чим далі, тим гірше. Мій син від першого шлюбу підростав, і з кожним роком він на нього все дужче нападав. Дійшло кінець кінцем до великої ненависті. Хоч син не п'є, не палить, роботящий, як і в кожного, щось є у нього хороше, а щось – не дуже. Винити, правда, його зовсім не можу, бо нічого доброго протягом життя не бачив, тільки п'янки та сварки вітчима. А казали ж колись мені, що дитині батька не знайдеш… Та я дивилась, як люди живуть, і думала: і там он добре, і там. Тільки нічого доброго у нас не виходило.
Зараз син дорослий, має дівчину, хочуть одружуватися. Тож говорю їм – дивіться добре, рішайте, особливо синові, щоб не було твоїй дитині так у житті, як було в тебе.
Маючи вже певний, хоч і гіркий, досвід, хочу поділитися думками зі своїми земляками. Перед тим, як ви, жінки, шукаєте собі пару, а ви, чоловіки, йдете на чужі діти, все обдумайте, бо ті діти ні в чому не винні. Якщо вони вам не до серця, то подумайте, чи варто вам нову сім'ю створювати, бо тут уже не тільки за себе відповідаєш, а й за дитину. Щоб не вийшло так, як у мене.
Кожна дитина виростає зі своїми поглядами на життя, які можуть з вашими не співпадати. І то не означає, що його треба "гнути" під себе. Слід і його інтереси брати до уваги, а не нападати за всяку дрібницю. Навпаки, обізвіться добрим словом.
Знаю тепер, що і я винна, могла не довести до цього знущання, так не було де дітися. А крім того, у нас є спільна дитина, не хотілося сиротити. Тільки ж батько це не розумів. Дійшов, як кажуть, до ручки. Останній раз від п'янки уже зробив якийсь укол і став нестерпнішим ще більше. Не було місця вже нікому з нас, не було різниці, чи свій син, чи чужий, чи я, як жінка, яка терпіла мало не 20 років, – усім робив пекло. Все село гуділо. Людям в очі соромно було дивитися. Тепер той чоловік для мене – колишній…
А пишу я вам про пережиту біду тому, щоб, можливо, хтось прочитав і задумався, дужче придивився до свого вибору.
Воно й самій, звісно, жінці погано. Все думаю: та невже ж немає на цілому білому світі чоловіка доброї душі, не п'яниці, не сварливого (я раніше думала, що тільки жінки такі бувають). А в наших роках як хочеться спокою… Не потрібно мені ні сексу, ні багатства, навіть хай чоловік буде з проблемами зі здоров'ям, аби дожити з ним віку у спокої. Хоч маю тільки 46 років, а не виповісти, як я намучилася по життю. Мені нічого не потрібно, аби була поряд людина з доброю душею, щоб поговорити на всі теми, а не тільки підтакувати. Бо, як мені казав: "Я не вмію совітувати – я вмію наказувати…"
Вибачте, що так написала. Це просто крик душі. Можливо, надрукуєте, можливо, хтось обізветься чи дасть яку пораду.
Дякую за те, що прочитали.