А тоді то були тематичні папки з добірками матеріалів під різними назвами – "Природа Полтавщини", "Письменники-полтавці", "Видатні люди – уродженці Полтавщини" та інші – власний архів, на який він спирався в роботі.
Батько любив і вивчав свій край, збирав усе, що було пов'язане з ним, – значки, брошури, тематичні газети, книги, сувеніри… В його домашньому кабінеті було тісно від книг, вони стояли на стелажі від підлоги до стелі – на всю стіну. Над письмовим столом висіли вимпели із полтавською символікою, а на столі стояв мініатюрний пам'ятник Слави, у вазі – снопик колосків із рідного села. Все це було предметом його любові й захоплення.
Мальовниче село Короваї поблизу Гребінки – колиска батькового дитинства. Мабуть, та дивна природа, щирі й гостинні земляки-короваївці, татові батьки – мої незабутні бабуся Настя і дідусь Гриша, люди надзвичайно доброї душі й глибокої порядності, і заронили в серці тоді юного Сергія Писаренка любов до своєї землі, до її людей, любов до слова.
Ще в 1940 році, перебуваючи в армії на Далекому Сході, батько збирав книжки і місцеві газети. Там же він зустрів війну і пробув у діючій армії аж до самої перемоги над мілітаристською Японією. Повернувся на рідну Полтавщину в грудні 1945 року з дерев'яним чемоданчиком, в якому віз не якийсь там крам, а книжки. Закінчивши філологічний факультет університету, працював учителем мови й літератури, але любов до слова все ж, нарешті, привела батька до газети. Як журналіст Сергій Писаренко починав власкором "Робітничої газети" у 1952 році, потім працював власкором газети "Южная магистраль". А з грудня 1963-го почалася робота в "Зорі Полтавщини" – кореспондентом, завідуючим відділом радянського будівництва – до самої пенсії.
Він зберіг номер "Зорі Полтавщини", який редагував вперше як черговий редактор. І вже тоді, в далекому 1963 році, глибоко проростав його талант збирача й шукача всього, що пов'язане з рідним краєм. Не було жодної творчої зустрічі в редакції, про яку Сергій Писаренко не залишив би газетної публікації і фотографії. А якщо такими гостями ставали письменники чи поети, на згадку залишалася книга з автографом автора. В нашій домашній бібліотеці й досі зберігаються твори Василя Пєскова з його дарчими написами, Сергія Баруздіна, Пилипа Бабанського, Олеся Гончара та інших відомих письменників з їхніми побажаннями на згадку. Певно, вже тоді батько виношував ідею створення музею історії "Зорі Полтавщини": його домашній архів поповнився оригіналами газет "Известия Полтавского совета рабочих депутатов" від 16.03.1919 р., "Більшовик Полтавщини" від 14.04.1925 року, "Полтавский вест-ник" від 1.08.1915 року та іншими.
Батько вів широке листування з багатьма відомими людьми – вченими, письменниками, державними діячами, діячами культури, які мали стосунок до рідного краю. Дивним чином він знаходив адреси цих людей, писав їм листи, просив поділитися спогадами. А в червні 1987 року, напередодні сімдесятиріччя "Зорі Полтавщини", що тоді вела свій родовід від газети "Молот" (ювілей мав відбутися в жовтні), Сергій Писаренко звернувся до читачів із закликом "Створимо музей газети": "Звертаємося до вас, шановні читачі, – йшлося в ньому, – допоможіть нам у створенні музею історії газети. У багатьох ваших сім'ях зберігаються газети перших років радянської влади, довоєнні номери "Більшовика Полтавщини" з розповідями про рідних, знайомих. Нехай вони стануть експонатами нашого музею! Якщо ви були активними дописувачами обласної газети, брали учать у робсількорівських з'їздах – надішліть нам для зберігання вирізки надрукованих матеріалів, цікаві фото, інші документи"…
Сам батько писав сотні листів у різні куточки тодішнього СРСР, аби отримати для майбутнього музею цінні експонати з перших, так би мовити, рук. Не можна без хвилювання читати його листа, адресованого в Київ рідним Надії Кавалерідзе, доньки відомого письменника й публіциста Пилипа Капельгородського, 100-річчя з дня народження якого відзначила в грудні 1982 року громадськість світу за рішенням ЮНЕСКО. Пилип Йосипович працював у двадцятих роках минулого століття в редакціях газет "Голос труда" і "Більшовик Полтавщини" – попередників "Зорі Полтавщини". "Створюючи в редакції музей, – читаємо в листі, – ми не можемо обминути творчість Пилипа Капельгородського – чудового журналіста й письменника, без фейлетонів якого не виходив жоден номер тогочасної газети. Просимо вас: передивіться домашні архіви, підберіть для нас фотографії, документи, інші експонати, що стосуються полтавського періоду його життя. Ми присвятимо П.Капельгородському куточок у музеї. Це буде данина пам'яті людині, що залишила помітний слід в історії нашої газети"…
Донька Капельгородського Надія Пилипівна охоче відгукнулася на це прохання. Вона надіслала фото свого батька, монограму його портфеля, газети. Ці експонати тепер виставлені на стенді музею, вони промовляють до нас з минулого століття, хвилюють, бентежать серце…
Знайшов Сергій Писаренко і сина одного з перших післявоєнних редакторів "Зорі Полтавщини" Миколи Миронця. Колос Миколайович щедро поділився із зорянами фотознімками свого батька, іншими документами, такими необхідними для майбутнього музею. Листувався батько і з центральними архівами, відомими в країні колекціонерами. Так, з Москви, з центрального державного архіву, він одержав фотокопії перших номерів газети "Молот" – органу Полтавського губернського комітету РСДРП, а з архіву Ленінграда (тепер Санкт-Петербурга) – ксерокопію першого номера "Полтавських губернских ведомостей".
Дуже цікавила батька доля видатних земляків-полтавців, і він прагнув увічнити їх у майбутньому музеї. Відшукав через щотижневик "Неделя" командира 4-го гвардійського мінометного полку, почесного громадянина Диканьки Олексія Несторенка. Адже саме там під його командуванням вперше пролунали залпи знаменитих "катюш". Олексій Іванович Несторенко, не зволікаючи, надіслав у дарунок музею цінні експонати.
А з яким трепетом ставився батько до воїнів–визволителів Полтавщини! Він розшукав адреси всіх (!) військових з'єднань, що визволяли Полтавщину, й зібрав примірники військових газет цих підрозділів часу переможного 1943 року. Вони нині зберігаються в музеї.
Листувався С.Г.Писаренко і з першими космонавтами, яких народила українська земля, – Павлом Поповичем, Георгієм Береговим. Георгій Тимофійович, уродженець Полтавщини, надіслав своє фото з автографом, Олексій Архипович Леонов, чия військова біографія тісно пов'язана з Кременчуком, презентував для музею книгу з автографом. Зберігається в нас і фото Павла Поповича – Почесного громадянина Полтави – з пам'ятним написом…
А листування з уродженцем Полтавщини (родом з Хорольського району), генералом армії, Героєм Радянського Союзу, Героєм Соціалістичної Праці Іваном Третьяком переросло в тісну, зворушливу дружбу. Іван Мусійович командував у сімдесятих роках минулого століття Далекосхідним військовим округом. Батько написав йому листа, попросив надіслати для майбутнього музею книгу "Хоробрі серця однополчан". Іван Мусійович відгукнувся. А коли дізнався, що всю війну батько воював у складі 14-го фронтового вузла зв'язку ВПС Далекосхідного фронту, запросив його в гості.
Пам'ятаю: сім діб батько добирався з Москви до Хабаровська потягом, у цей час вів щоденник, описував станції, на яких зупинявся поїзд, свої подорожні враження. І порівнював їх з тим щоденником, який він вів у 1945-му, повертаючись в Україну з Далекого Сходу після Перемоги.
У Хабаровську батька зустріли гостинно й тепло, справді по-земляцьки. Іван Третьяк, попри зайнятість, приділив Сергію Писаренку надзвичайну увагу, кілька разів зустрічався з ним, розповів багато цікавого.
У розпорядження батька було виділено навіть автомобіль з водієм, аби він об'їздив місця своєї бойової юності, знайшов однополчан, зустрівся з ними. А повернувся додому тато на військовому літаку, який летів до Мінська, а звідти – до Києва. Про це потурбувався І.М.Третьяк. Вінчав цю поїздку великий нарис про славного земляка, героя війни Івана Третьяка і земляків-полтавців, які служили на Далекому Сході.
Можна згадати ще багато цікавих моментів батькової пошукової діяльності: він знайшов доньку колишнього редактора "Більшовика Полтавщини" (попередника "Зорі Полтавщини") Михайла Череваня – Ольгу Михайлівну, листувався з нею. Пошукові стежки вивели Писаренка-краєзнавця на письменника Миколу Родичева, доля якого була пов'язана із "Зорею Полтавщини". Академік І.І.Мінц, поет Б.І.Олійник, письменник О.Т.Гончар, двічі Герой Соціалістичної Праці, почесний академік ВАСГНІЛ Т.С.Мальцев… Ці та інші відомі постаті увічнено в сьогоднішньому музеї історії "Зорі Полтавщини".
На жаль, батько не дожив до втілення в життя своєї мрії: 21 вересня 1989 року С.Г.Писаренка не стало. Його останнім словом було слово "музей…" Так і пішов у Вічність, з думою про найзаповітніше. На пам'ятнику батькові викарбувано слова відомого полтавського поета Федора Гаріна, що так точно відображають суть його життя:
Віддав свою любов ти краю,
Служив йому пером палким.
Хай сонце споминів сіяє
Над вічним спокоєм твоїм…
Публікацію "Незабутній" гребінківського журналіста Миколи Нетеси в "Зорі Полтавщини" від 6 червня 1997 року, у День журналіста, присвячену пам'яті батька, завершують такі слова: "Він пішов у Вічність, не доживши навіть до 70. Ні, не пішов. Сергій Писаренко залишився з нами. Своєю людяністю і добродійністю, чуйністю, теплотою. Такий близький і милосердний. Всім би бути такими в нинішні часи труднощів і скрути…"
Важко щось додати до цього. Батько справді був таким – людиною, яка щедро й безкорисливо віддавала свої сили, енергію, творчість на благо громадської справи. (Іноді мені здається, що нині таких майже немає – перевелися. Чи може, це не їхній час?).
То чи могли ми, родина, знехтувати батьковим заповітом?! Нізащо! Саме так розуміли це – музею бути! В розпорядження редакції рідної "Зорі Полтавщини" ми передали весь батьків архів – численні оригінали газет Полтавщини, починаючи з дореволюційного періоду, сотні книг з автографами письменників, чия творчість була пов'язана з полтавським краєм, фотографії, сувеніри, листи, документи – усього 20000 експонатів.
Але як упорядкувати цей скарб, де замовити обладнання, де знайти приміщення для майбутнього музею? З цими запитаннями я звернулася на початку дев'яностих до тодішнього головного редактора газети Леоніда Думенка. Й отримала від нього всіляку підтримку.
– Приміщення буде, кошти на обладнання виділимо, усі проблеми розв'яжемо, – запевнив Леонід Васильович й спорядив мене у відрядження в Карлівку, на меблеву фабрику.
Тодішній директор цього підприємства, яке переживало в той час кризу, Анатолій Киричук, вислухавши мене, розвів руками:
– Підприємство стоїть, люди не отримують зарплати. Як ми виконаємо ваше замовлення?
Та коли я розповіла Анатолію Григоровичу, не приховуючи сліз, передісторію створення музею й сказала, що не можу повернутися в Полтаву, не вирішивши цієї справи, він розчулився, перейнявся моїми турботами, негайно викликав начальника цеху й наказав:
– Збирай бригаду – треба постаратися, аби корпусні меблі для музею "Зорі Полтавщини" було виготовлено вчасно…
Так воно й сталося. А упорядкувати матеріали для експозиції погодилася ветеран редакції Наталія Семенівна Яворська, нині вже покійна (світла їй Пам'ять!). Чи розуміла вона, яка неспокійна, трудомістка, майже каторжна робота чекає на неї? Звичайно ж, розуміла. Але знала: якщо не вона, то ніхто цього не зробить. Таким було її покоління зорян – відповідальним, з почуттям обов'язку, щиро відданим газеті. Наталія Семенівна оформила, крім численних стендів, п'ять альбомів з фотографіями під назвою "Вони працювали в редакції". Причому до кожного фото, а їх багато десятків, додала свій неповторний, теплий, зворушливий напис. Вона робила цю роботу трепетно, наче заново переживаючи своє творче життя й життя великої сім'ї, ім'я якої – колектив "Зорі Полтавщини"…
Немало творчого хисту вклав у виготовлення стендів, їхнє оформлення полтавський художник-реставратор Володимир Полапа, доля якого теж була пов'язана із "Зорею Полтавщини" (тут працював нетривалий час). Володимир Семенович не шкодував часу й сил, аби музей історії "Зорі Полтавщини" було відкрито. Ця урочиста подія відбулася 12 листопада 1994 року.
Нині колись вимріяний батьком музей історії газети перетворився на музей історії преси Полтавщини, бо переріс рамки одного видання. Я б додала, що це своєрідний музей історії і полтавського краю. Погляд відвідувача неодмінно зупиниться на оригіналах газет "Хлібороб" від 20.12.1905 року, "Червоний юнак" від 13.06.1923 року, газеті Зіньківського повіту від 27 липня 1918 року, останньому мирному номері обласної газети за 22 червня 1941-го… Тут побачиш у пробірці першу порцію нафти, видобутої на Полтавщині, першу лампу, випущену на заводі газорозрядних ламп, експонати з інших підприємств нашого краю. На стендах – всі етапи розвитку полтавської преси й "Зорі Полтавщини", починаючи від "Полтавских губернских ведомостей" й завершуючи сьогоденням; фото газетярів, які працювали в редакції; колонка портретів зорянських редакторів; куточок, присвячений пам'яті Леоніда Кізя і Леоніда Думенка; експонати, які розповідають про партнерські зв'язки з колегами польської газети "Глос Помор'я" й болгарської "Борби".
Я переконана: такого музею історії місцевої преси немає в жодній області України! І добре, що в нас цей музей є, що він вчить не забувати своїх коренів. Бо без минулого, як стверджує народна мудрість, немає сучасного і майбутнього.
Згадую, якими словами зустрів мене з відпустки в перші місяці роботи на своїй посаді сьогочасний редактор "Зорі Полтавщини" заслужений журналіст України Григорій Гринь:
– Як там музей? – запитав він. – Що треба поновити? Яка потрібна допомога?
Упевнена, з таким підходом нинішнього керманича газети молода поросль зорян пам'ятатиме своє славне минуле. Пам'ятатиме й добрі традиції "Зорі Полтавщини". І примножуватиме їх. Бо на тому стоїмо…
Батько любив і вивчав свій край, збирав усе, що було пов'язане з ним, – значки, брошури, тематичні газети, книги, сувеніри… В його домашньому кабінеті було тісно від книг, вони стояли на стелажі від підлоги до стелі – на всю стіну. Над письмовим столом висіли вимпели із полтавською символікою, а на столі стояв мініатюрний пам'ятник Слави, у вазі – снопик колосків із рідного села. Все це було предметом його любові й захоплення.
Мальовниче село Короваї поблизу Гребінки – колиска батькового дитинства. Мабуть, та дивна природа, щирі й гостинні земляки-короваївці, татові батьки – мої незабутні бабуся Настя і дідусь Гриша, люди надзвичайно доброї душі й глибокої порядності, і заронили в серці тоді юного Сергія Писаренка любов до своєї землі, до її людей, любов до слова.
Ще в 1940 році, перебуваючи в армії на Далекому Сході, батько збирав книжки і місцеві газети. Там же він зустрів війну і пробув у діючій армії аж до самої перемоги над мілітаристською Японією. Повернувся на рідну Полтавщину в грудні 1945 року з дерев'яним чемоданчиком, в якому віз не якийсь там крам, а книжки. Закінчивши філологічний факультет університету, працював учителем мови й літератури, але любов до слова все ж, нарешті, привела батька до газети. Як журналіст Сергій Писаренко починав власкором "Робітничої газети" у 1952 році, потім працював власкором газети "Южная магистраль". А з грудня 1963-го почалася робота в "Зорі Полтавщини" – кореспондентом, завідуючим відділом радянського будівництва – до самої пенсії.
Він зберіг номер "Зорі Полтавщини", який редагував вперше як черговий редактор. І вже тоді, в далекому 1963 році, глибоко проростав його талант збирача й шукача всього, що пов'язане з рідним краєм. Не було жодної творчої зустрічі в редакції, про яку Сергій Писаренко не залишив би газетної публікації і фотографії. А якщо такими гостями ставали письменники чи поети, на згадку залишалася книга з автографом автора. В нашій домашній бібліотеці й досі зберігаються твори Василя Пєскова з його дарчими написами, Сергія Баруздіна, Пилипа Бабанського, Олеся Гончара та інших відомих письменників з їхніми побажаннями на згадку. Певно, вже тоді батько виношував ідею створення музею історії "Зорі Полтавщини": його домашній архів поповнився оригіналами газет "Известия Полтавского совета рабочих депутатов" від 16.03.1919 р., "Більшовик Полтавщини" від 14.04.1925 року, "Полтавский вест-ник" від 1.08.1915 року та іншими.
Батько вів широке листування з багатьма відомими людьми – вченими, письменниками, державними діячами, діячами культури, які мали стосунок до рідного краю. Дивним чином він знаходив адреси цих людей, писав їм листи, просив поділитися спогадами. А в червні 1987 року, напередодні сімдесятиріччя "Зорі Полтавщини", що тоді вела свій родовід від газети "Молот" (ювілей мав відбутися в жовтні), Сергій Писаренко звернувся до читачів із закликом "Створимо музей газети": "Звертаємося до вас, шановні читачі, – йшлося в ньому, – допоможіть нам у створенні музею історії газети. У багатьох ваших сім'ях зберігаються газети перших років радянської влади, довоєнні номери "Більшовика Полтавщини" з розповідями про рідних, знайомих. Нехай вони стануть експонатами нашого музею! Якщо ви були активними дописувачами обласної газети, брали учать у робсількорівських з'їздах – надішліть нам для зберігання вирізки надрукованих матеріалів, цікаві фото, інші документи"…
Сам батько писав сотні листів у різні куточки тодішнього СРСР, аби отримати для майбутнього музею цінні експонати з перших, так би мовити, рук. Не можна без хвилювання читати його листа, адресованого в Київ рідним Надії Кавалерідзе, доньки відомого письменника й публіциста Пилипа Капельгородського, 100-річчя з дня народження якого відзначила в грудні 1982 року громадськість світу за рішенням ЮНЕСКО. Пилип Йосипович працював у двадцятих роках минулого століття в редакціях газет "Голос труда" і "Більшовик Полтавщини" – попередників "Зорі Полтавщини". "Створюючи в редакції музей, – читаємо в листі, – ми не можемо обминути творчість Пилипа Капельгородського – чудового журналіста й письменника, без фейлетонів якого не виходив жоден номер тогочасної газети. Просимо вас: передивіться домашні архіви, підберіть для нас фотографії, документи, інші експонати, що стосуються полтавського періоду його життя. Ми присвятимо П.Капельгородському куточок у музеї. Це буде данина пам'яті людині, що залишила помітний слід в історії нашої газети"…
Донька Капельгородського Надія Пилипівна охоче відгукнулася на це прохання. Вона надіслала фото свого батька, монограму його портфеля, газети. Ці експонати тепер виставлені на стенді музею, вони промовляють до нас з минулого століття, хвилюють, бентежать серце…
Знайшов Сергій Писаренко і сина одного з перших післявоєнних редакторів "Зорі Полтавщини" Миколи Миронця. Колос Миколайович щедро поділився із зорянами фотознімками свого батька, іншими документами, такими необхідними для майбутнього музею. Листувався батько і з центральними архівами, відомими в країні колекціонерами. Так, з Москви, з центрального державного архіву, він одержав фотокопії перших номерів газети "Молот" – органу Полтавського губернського комітету РСДРП, а з архіву Ленінграда (тепер Санкт-Петербурга) – ксерокопію першого номера "Полтавських губернских ведомостей".
Дуже цікавила батька доля видатних земляків-полтавців, і він прагнув увічнити їх у майбутньому музеї. Відшукав через щотижневик "Неделя" командира 4-го гвардійського мінометного полку, почесного громадянина Диканьки Олексія Несторенка. Адже саме там під його командуванням вперше пролунали залпи знаменитих "катюш". Олексій Іванович Несторенко, не зволікаючи, надіслав у дарунок музею цінні експонати.
А з яким трепетом ставився батько до воїнів–визволителів Полтавщини! Він розшукав адреси всіх (!) військових з'єднань, що визволяли Полтавщину, й зібрав примірники військових газет цих підрозділів часу переможного 1943 року. Вони нині зберігаються в музеї.
Листувався С.Г.Писаренко і з першими космонавтами, яких народила українська земля, – Павлом Поповичем, Георгієм Береговим. Георгій Тимофійович, уродженець Полтавщини, надіслав своє фото з автографом, Олексій Архипович Леонов, чия військова біографія тісно пов'язана з Кременчуком, презентував для музею книгу з автографом. Зберігається в нас і фото Павла Поповича – Почесного громадянина Полтави – з пам'ятним написом…
А листування з уродженцем Полтавщини (родом з Хорольського району), генералом армії, Героєм Радянського Союзу, Героєм Соціалістичної Праці Іваном Третьяком переросло в тісну, зворушливу дружбу. Іван Мусійович командував у сімдесятих роках минулого століття Далекосхідним військовим округом. Батько написав йому листа, попросив надіслати для майбутнього музею книгу "Хоробрі серця однополчан". Іван Мусійович відгукнувся. А коли дізнався, що всю війну батько воював у складі 14-го фронтового вузла зв'язку ВПС Далекосхідного фронту, запросив його в гості.
Пам'ятаю: сім діб батько добирався з Москви до Хабаровська потягом, у цей час вів щоденник, описував станції, на яких зупинявся поїзд, свої подорожні враження. І порівнював їх з тим щоденником, який він вів у 1945-му, повертаючись в Україну з Далекого Сходу після Перемоги.
У Хабаровську батька зустріли гостинно й тепло, справді по-земляцьки. Іван Третьяк, попри зайнятість, приділив Сергію Писаренку надзвичайну увагу, кілька разів зустрічався з ним, розповів багато цікавого.
У розпорядження батька було виділено навіть автомобіль з водієм, аби він об'їздив місця своєї бойової юності, знайшов однополчан, зустрівся з ними. А повернувся додому тато на військовому літаку, який летів до Мінська, а звідти – до Києва. Про це потурбувався І.М.Третьяк. Вінчав цю поїздку великий нарис про славного земляка, героя війни Івана Третьяка і земляків-полтавців, які служили на Далекому Сході.
Можна згадати ще багато цікавих моментів батькової пошукової діяльності: він знайшов доньку колишнього редактора "Більшовика Полтавщини" (попередника "Зорі Полтавщини") Михайла Череваня – Ольгу Михайлівну, листувався з нею. Пошукові стежки вивели Писаренка-краєзнавця на письменника Миколу Родичева, доля якого була пов'язана із "Зорею Полтавщини". Академік І.І.Мінц, поет Б.І.Олійник, письменник О.Т.Гончар, двічі Герой Соціалістичної Праці, почесний академік ВАСГНІЛ Т.С.Мальцев… Ці та інші відомі постаті увічнено в сьогоднішньому музеї історії "Зорі Полтавщини".
На жаль, батько не дожив до втілення в життя своєї мрії: 21 вересня 1989 року С.Г.Писаренка не стало. Його останнім словом було слово "музей…" Так і пішов у Вічність, з думою про найзаповітніше. На пам'ятнику батькові викарбувано слова відомого полтавського поета Федора Гаріна, що так точно відображають суть його життя:
Віддав свою любов ти краю,
Служив йому пером палким.
Хай сонце споминів сіяє
Над вічним спокоєм твоїм…
Публікацію "Незабутній" гребінківського журналіста Миколи Нетеси в "Зорі Полтавщини" від 6 червня 1997 року, у День журналіста, присвячену пам'яті батька, завершують такі слова: "Він пішов у Вічність, не доживши навіть до 70. Ні, не пішов. Сергій Писаренко залишився з нами. Своєю людяністю і добродійністю, чуйністю, теплотою. Такий близький і милосердний. Всім би бути такими в нинішні часи труднощів і скрути…"
Важко щось додати до цього. Батько справді був таким – людиною, яка щедро й безкорисливо віддавала свої сили, енергію, творчість на благо громадської справи. (Іноді мені здається, що нині таких майже немає – перевелися. Чи може, це не їхній час?).
То чи могли ми, родина, знехтувати батьковим заповітом?! Нізащо! Саме так розуміли це – музею бути! В розпорядження редакції рідної "Зорі Полтавщини" ми передали весь батьків архів – численні оригінали газет Полтавщини, починаючи з дореволюційного періоду, сотні книг з автографами письменників, чия творчість була пов'язана з полтавським краєм, фотографії, сувеніри, листи, документи – усього 20000 експонатів.
Але як упорядкувати цей скарб, де замовити обладнання, де знайти приміщення для майбутнього музею? З цими запитаннями я звернулася на початку дев'яностих до тодішнього головного редактора газети Леоніда Думенка. Й отримала від нього всіляку підтримку.
– Приміщення буде, кошти на обладнання виділимо, усі проблеми розв'яжемо, – запевнив Леонід Васильович й спорядив мене у відрядження в Карлівку, на меблеву фабрику.
Тодішній директор цього підприємства, яке переживало в той час кризу, Анатолій Киричук, вислухавши мене, розвів руками:
– Підприємство стоїть, люди не отримують зарплати. Як ми виконаємо ваше замовлення?
Та коли я розповіла Анатолію Григоровичу, не приховуючи сліз, передісторію створення музею й сказала, що не можу повернутися в Полтаву, не вирішивши цієї справи, він розчулився, перейнявся моїми турботами, негайно викликав начальника цеху й наказав:
– Збирай бригаду – треба постаратися, аби корпусні меблі для музею "Зорі Полтавщини" було виготовлено вчасно…
Так воно й сталося. А упорядкувати матеріали для експозиції погодилася ветеран редакції Наталія Семенівна Яворська, нині вже покійна (світла їй Пам'ять!). Чи розуміла вона, яка неспокійна, трудомістка, майже каторжна робота чекає на неї? Звичайно ж, розуміла. Але знала: якщо не вона, то ніхто цього не зробить. Таким було її покоління зорян – відповідальним, з почуттям обов'язку, щиро відданим газеті. Наталія Семенівна оформила, крім численних стендів, п'ять альбомів з фотографіями під назвою "Вони працювали в редакції". Причому до кожного фото, а їх багато десятків, додала свій неповторний, теплий, зворушливий напис. Вона робила цю роботу трепетно, наче заново переживаючи своє творче життя й життя великої сім'ї, ім'я якої – колектив "Зорі Полтавщини"…
Немало творчого хисту вклав у виготовлення стендів, їхнє оформлення полтавський художник-реставратор Володимир Полапа, доля якого теж була пов'язана із "Зорею Полтавщини" (тут працював нетривалий час). Володимир Семенович не шкодував часу й сил, аби музей історії "Зорі Полтавщини" було відкрито. Ця урочиста подія відбулася 12 листопада 1994 року.
Нині колись вимріяний батьком музей історії газети перетворився на музей історії преси Полтавщини, бо переріс рамки одного видання. Я б додала, що це своєрідний музей історії і полтавського краю. Погляд відвідувача неодмінно зупиниться на оригіналах газет "Хлібороб" від 20.12.1905 року, "Червоний юнак" від 13.06.1923 року, газеті Зіньківського повіту від 27 липня 1918 року, останньому мирному номері обласної газети за 22 червня 1941-го… Тут побачиш у пробірці першу порцію нафти, видобутої на Полтавщині, першу лампу, випущену на заводі газорозрядних ламп, експонати з інших підприємств нашого краю. На стендах – всі етапи розвитку полтавської преси й "Зорі Полтавщини", починаючи від "Полтавских губернских ведомостей" й завершуючи сьогоденням; фото газетярів, які працювали в редакції; колонка портретів зорянських редакторів; куточок, присвячений пам'яті Леоніда Кізя і Леоніда Думенка; експонати, які розповідають про партнерські зв'язки з колегами польської газети "Глос Помор'я" й болгарської "Борби".
Я переконана: такого музею історії місцевої преси немає в жодній області України! І добре, що в нас цей музей є, що він вчить не забувати своїх коренів. Бо без минулого, як стверджує народна мудрість, немає сучасного і майбутнього.
Згадую, якими словами зустрів мене з відпустки в перші місяці роботи на своїй посаді сьогочасний редактор "Зорі Полтавщини" заслужений журналіст України Григорій Гринь:
– Як там музей? – запитав він. – Що треба поновити? Яка потрібна допомога?
Упевнена, з таким підходом нинішнього керманича газети молода поросль зорян пам'ятатиме своє славне минуле. Пам'ятатиме й добрі традиції "Зорі Полтавщини". І примножуватиме їх. Бо на тому стоїмо…
Рубрика: 
