– Взагалі боялися говорити про це, – розповідає Марія Євсеївна. – Час був такий: могли приїхати, ні за що людину забрати і відправити на Соловки. Я з батьками і дідусем жила на хуторі Васильківщина у Чутівському районі. В дідуся сім`я була велика – восьмеро дітей, мав три десятини землі, після революції надбав ще три. Почали агітувати вступати до колгоспу. Але він спочатку відмовлявся, бо хотів мати власну землю і господарство. У дідуся був кінь, який у роки голодомору став нашим справжнісіньким рятівником. Хліба взяти було ніде. Ото дід розбере сарай чи ще якусь господарську будівлю на дрова і гайда до Полтави продавати їх. Назад повертається – везе нам хліб. Так і перебивалися.
Моїй сім'ї, вважай, пощастило – ми вижили майже всі. Помер лише дядько. А взагалі то був жахливий час. Багато людей поневірялося по селах у пошуках хоча б якихось продуктів. Коли ж сили полишали їх – помирали прямісінько серед дороги. Пам'ятаю, як мої односельчани збирали трупи на підводи, копали яму. Так і ховали їх, безіменних, поза цвинтарем.
По селу ж частенько ходили активі
сти – суворі жінки у червоних хустках із залізними палицями. У кожній оселі вони обдивлялися геть усе, зазираючи у найменшу шпаринку. Поза їхньою увагою не залишалися жодне горище, жоден сарай, припічок, та й взагалі кожен метр землі у садибах було проткнуто тією нещадною палицею. А продукти, переважно крупи, знаходили не в мішках, а в глечиках чи загорнуті в хустинках. Забирали геть усе. Жменю знайдуть – і ту заберуть.
Дідусь пробував заперечити, мовляв, що ж їстимуть діти – не звертали уваги. А потім навіть дійшло до того, що майно діда – і хату, і коня – описали. Залишився без нічого. Мого батька визнали сином куркуля, і почалися наші поневіряння. Батько влаштувався до радгоспу в Харківську область. Хліба давали по кусню і гаряче вариво, що називали баландою. Голодували, але вижити все-таки вдалося.
Оце дивлюся зараз, як люди скаржаться на сучасне життя, жаліючись, що того немає і того, і дивуюся. Раніше ж бо, якщо у колгоспі неврожай, то помітку про відпрацьований трудодень тобі поставлять і все, а виживаєш із власного господарства…
Голодні 33-й і 47-й роки згадую, як страшний сон. Боронь Боже, щоб колись повторилося подібне лихоліття.
Моїй сім'ї, вважай, пощастило – ми вижили майже всі. Помер лише дядько. А взагалі то був жахливий час. Багато людей поневірялося по селах у пошуках хоча б якихось продуктів. Коли ж сили полишали їх – помирали прямісінько серед дороги. Пам'ятаю, як мої односельчани збирали трупи на підводи, копали яму. Так і ховали їх, безіменних, поза цвинтарем.
По селу ж частенько ходили активі
сти – суворі жінки у червоних хустках із залізними палицями. У кожній оселі вони обдивлялися геть усе, зазираючи у найменшу шпаринку. Поза їхньою увагою не залишалися жодне горище, жоден сарай, припічок, та й взагалі кожен метр землі у садибах було проткнуто тією нещадною палицею. А продукти, переважно крупи, знаходили не в мішках, а в глечиках чи загорнуті в хустинках. Забирали геть усе. Жменю знайдуть – і ту заберуть.
Дідусь пробував заперечити, мовляв, що ж їстимуть діти – не звертали уваги. А потім навіть дійшло до того, що майно діда – і хату, і коня – описали. Залишився без нічого. Мого батька визнали сином куркуля, і почалися наші поневіряння. Батько влаштувався до радгоспу в Харківську область. Хліба давали по кусню і гаряче вариво, що називали баландою. Голодували, але вижити все-таки вдалося.
Оце дивлюся зараз, як люди скаржаться на сучасне життя, жаліючись, що того немає і того, і дивуюся. Раніше ж бо, якщо у колгоспі неврожай, то помітку про відпрацьований трудодень тобі поставлять і все, а виживаєш із власного господарства…
Голодні 33-й і 47-й роки згадую, як страшний сон. Боронь Боже, щоб колись повторилося подібне лихоліття.
Рубрика: 
