Справді, край села, там, де дорога звивистою стрічкою втікає у луки, побачила велику ділянку, засаджену капустою, а за нею, в зелені дерев, – будинок. Справжня білокам'яна фортеця. Принаймні так здалося здалеку. Пройшла по алеї до будинку: справа – ряд смородинових кущів, зліва – з десяток слив зі стиглими плодами. Біля сінника помітила немолодого чоловіка, який припинав бичка.
– Оце я і є, – одразу озвався до мене Дмитро Семенович, – проходьте у двір. Я зараз.
Озирнулася. Двоповерховий ошатний будиночок, літня кухня, за парканом, біля городу – теплиця, у дворі – криниця, а біля неї, неначе вартові, – дві величезні ялини. Згодом дізналася, що усе це і навіть квітник, де полум'яніють жоржини і червоніють канни, – результат невтомної праці господаря.
Дмитро Семенович ледарем не був ніколи, завжди важко  трудився, навіть незважаючи на те, що має лише одну ногу.
– Ще до служби в армії на Донбасі, куди мене відправили одразу після школи, я закінчив гірничо-збагачувальну однорічку, – розповів Дмитро Семенович. – Але за фахом попрацювати не встиг – забрали в армію. Звідти повернувся вже інвалідом…
Що було робити? Вихід мимоволі підказав йому дядько Герасим, який тримав пасіку. Він подарував племінникові вулик із бджолами. З нього й почалося його пасічництво, яким займається вже понад 50 років. Нині на його пасіці – близько 70 сімей. Незважаючи на свої 72 роки, Дмитро Семенович і досі займається бджільництвом. Він – головний пасічник у сім'ї. Усі необхідні деталі для своїх вуликів, включаючи й рамки, господар виготовляє власноруч. Столярній справі навчився у  батька. Окрім того, більшість віконних рам (і не тільки їх) у своєму будинку Дмитро Муха змайстрував сам – у старій хаті має невеличку майстерню. Працює там переважно ввечері, коли не спиться.
Галина Iванівна й Дмитро Семенович Мухи кілька років тому відзначили золоте весілля. До одруження жили неподалік один від одного. Знайомство поступово переросло в кохання. Але побралися не одразу, бо молодого Дмитра забрали до армії. Галина дочекалася його…
Подружжю Мух дав Господь трьох дітей – двох доньок і сина. Вже мають трьох онуків – поміч. Але Дмитро Семенович і тепер намагається усе робити сам: той двоповерховий будинок, який видно з дороги, будував більше десятка  років за власним проектом, тепер у ньому живе син.
– Там місця вистачило б і нам із бабусею, але ми почуваємося краще у нашій старенькій хаті, в якій живемо від самого весілля.
За хатою, попід старими грушами, які Дмитро Семенович, як і усі дерева, що на подвір'ї та навколо нього, садив і щепив сам, – пасіка. Гудуть бджоли у вуликах, потроху носять обніжжя і готуються до зими. Вулики у пасічника Мухи – металеві (вертикальні) та дерев'яні (лінійні). Колись давно, ще коли в обігу були карбованці, він купував металеві по ціні кількох дерев'яних – по 120 за штуку карбованців. Дехто дивувався: для чого стільки переплачувати? А час показав практичність вибору: металеві (з "нержавійки") вулики довговічні, вони й досі, неначе новенькі, а дерев'яні – вже геть із дірками.
Мед із пасіки Дмитра Семеновича – справжнє солодке золото: духмяний, цілющий.
– Квітковий мед у вас? – запитую.
А пасічник посміхається у відповідь:
– Він увесь квітковий, але в одному переважає той, що бджоли нанесли з гречки, в іншому – з польового різнотрав'я. А от чистого гречаного чи липового не буває.
Пасічник порадив не цуратися купувати закристалізований мед: такий стовідсотково без домішок, а от рідкий нечисті на руку перекупники можуть розбавити чим завгодно.
Дмитро Семенович – не тільки пасічник, він – ще й знаний у районі овочівник. Близько тридцяти років пропрацював у місцевому колгоспі "Дружба" бригадиром овочевої ланки. Бувало, привезе в Полтаву на консервний завод овочі з колгоспних полів, а там за голову хапаються: куди їх стільки дівати?..
 Дмитро Муха вчився постійно – в полі. А ще їздив за досвідом у сусіднє село Водяна Балка до овочівника Миколи Iвановича Сулими. Той, теж не маючи спеціальної агрономічної освіти, але завдяки досвіду, набутому під час примусових робіт у Німеччині, де вирощував у німецького бауера городину, отримував високі врожаї овочів.
Дмитро Семенович Муха прийшов працювати у колгосп, у якому ніколи не виконували плану по овочах, а вже через рік після того, як він узявся за справу, план уперше не тільки виконали, а ще й перевиконали. Справді, хто багато робив, той багато і знає, і має…
Нині Дмитро Муха займається овочівництвом на власному городі. Працює багато, усе робить вручну, але результат має відмінний: капуста сортів Ландергейка, Біла голова виблискує на сонці тугими головками (її господар садить за принципом 70х70 см), червоніє перець сорту Молдова – його цього року начіплялося багато, виблискують фіолетом баклажани.
– Помітив, що на капусті, яка росте у затінку, бліх майже немає, а на тій, що на сонці, – повно. Тож намагаюся її садити у тіні, а іншу доводиться обробляти "хімією", – розкрив господар один зі своїх городніх секретів.
Томати Дмитро Семенович висаджує у відкритий і в закритий грунт – в саморобні плівкові теплиці. Там же взимку вирощує і розсаду – тільки свою. Для цього спеціально обладнав невеличку галерею, що опалюється. Говорить, що вирощена в окремих горщечках розсада життєздатніша і у відкритому грунті краще приживається.
Свою городину господар додатково не поливає, але підживлює: томати, огірки – курячим послідом. А ось перець, говорить, цього не любить.
Рясно цього року вродили у Дмитра Семеновича гарбузи столових сортів: буде, що й худобі дати, і з чого кашу зварити.
…Плететься по шпалері виноград, а поруч – сині дзвіночки, глухо гупають, падаючи на землю, солодкі, як мед, стиглі груші, бринить бджола, вилітаючи з вулика. Сільська ідилія, що заспокоює, дарує надію. В такі моменти розумієш, що майбутнє українського села і країни в цілому залежить не від обіцянок галасливих політиків, а від невтомної праці людей, які трудяться в полі до сьомого поту, до мозолів на долонях, до останньої зібраної зернини. Від таких, як Дмитро Муха.