Та приїхали дужі хлопці, покосили різнотрав’я, спиляли переплетені гілки дерев, розчистили широку колишню сільську вулицю. І знову завирувало життя, зібралися люди, заграла музика, полинули пахощі гуляшу й польової каші, які колись готували механізаторам… Ось тільки розвалені хати, стіни яких деінде, біліючи, визирають із-за дерев, уже ніхто, мабуть, не оживить.
Природа тут дуже гарна.  Блакитне дзеркало ставка, зелені луки, неозорі поля, переліски, фруктові садки. Ще порівняно недавно на цьому місці були хати, діяли школа і клуб. А тепер село збереглося лише у пам’яті колишніх жителів та їхніх нащадків, котрі вперше, завдяки наполегливості свого земляка Володимира Ярошенка, зібралися на хвилюючу зустріч. Ініціатор зробив велику фотовиставку, на знімках – будні й свята колись чималенького села.
 “Здрастуйте, мої рідні! Слиньківщина запрошує!” – яскраві слова на плакаті зустрічають приїжджих. Люди виходять із машин, шукають знайомих, вдивляються в обличчя на світлинах, уважно розглядають присутніх. І ось уже збираються невеликими гуртами, дістають сучасні сімейні фото, обмінюються номерами телефонів, фотографуються на згадку, знайомлять дітей і внуків. Обійми, радість, смуток…
– Не була в цьому селі  47 років. Щойно вперше зустріла двоюрідну сестру Віру, про яку взагалі не знала, що така є, вона живе в селі неподалік, у Сумській області, – схвильовано говорить Валентина Тищенко. – У Слиньківщині проживали моя бабуся Марія, мої батьки. Купили тут хатку-землянку після війни. Пам’ятаю, як малими дітьми ми приїздили сюди до родичів, як добре приймали нас у Слиньківщині. Сьогодні приїхала віддати шану цьому райському куточку. Коли ступила на землю,  заплакала. Шкода, що тут уже не будуть жити люди.
Михайло Мостовий – уродженець Слиньківщини. Розповідає, що родина перебралася до райцентру в 1974 році, бо це село було визнане неперспективним, не дозволяли людям будуватися. Щойно побачився з сусідами, однокласниками з місцевої початкової школи, яких не бачив багато років. Приємні зустрічі й спогади були в багатьох, зокрема у колишніх односельців Параски Карась, Ганни Веприцької, Василя Королька, у колишнього голови місцевого колгоспу Володимира Вербицького. Його донька Ніна Педик – мабуть, наймолодша уродженка Слиньківщини. До школи ходила вже у сусідньому селі Комсомольському. Нині живе в Зінькові. Наступні покоління сім’ї приїздять доглядати могили рідних.  
Ганна Ісаєва виросла у Слиньківщині, потім її батьки, як і інші, перебралися до Зінькова. Звідти виїхала працювати у Павлоград Дніпропетровської області. Там відтоді й живе. Жінка приїхала на побачення зі своєю юністю і не може приховати хвилювання:
– Піду подивлюся на місце, де стояла наша землянка після війни. Нічого вже не лишилося, а село ж було таке гарне!..
Зустріч розпочалася зі служби Божої і панахиди за спочилими, яку провів протоієрей Іоанн (Бабич). Згадали всіх померлих, побажали миру і довгих років живим.
Про історію села, трудові здобутки його людей  ведучі свята нагадали, коли гості вже наговорилися і посідали за столи, що були накриті в затінку під яблунями. “Моє село, моя колиска…” – співали земляки разом із артистами районного Будинку культури та народними колективами Тарасівського і Комсомольського будинків культури. Підспівували хором і поодинці, ділилися спогадами. Розлетілися земляки по різних усюдах.  Найбільше  живе у Зінькові й Охтирці Сумської області, до 1959 року тодішня Комсомольська сільрада належала до Охтирського району. Прибули гості з Полтави, Харківської, Сумської, інших областей України і з Росії. А єдина жителька, котра досі постійно живе в Слиньківщині, – Надія Ландик, – родом із Білорусі, але давно вважає себе корінною жителькою. Переїздити до дітей у Комсомольське жінка не хоче. Продукти вони їй привозять, а грядки і луки вона ні на що не проміняє. Сама собі господиня і королева Слиньківщини, як жартома її тут називають.
Уродженців села вітали голова Зіньківської райдержадміністрації Володимир Паламаренко, голова районної ради Олександр Путря. Зі щемом говорили про те, що немало сіл і хуторів із різних причин зникає. Але земля предків живе в своїх нащадках, традиціях, живе у душі й пам’яті людській. Завдяки ініціативі колишніх слиньківщинців започатковане щорічне свято села. Усі дякували за ідею зустрічі та її чудове втілення землякові – підприємцю Володимиру Ярошенку. Саме він півроку “виношував” цю пропозицію, залучив до її втілення місцеву владу, організовував, просив, переконував… І зізнався, що не очікував приїзду такої кількості людей, такого інтересу до своєї малої батьківщини.
– Давайте не забувати наш рідний край, приїздити на святе для нас місце, – звернувся до земляків. – Село житиме, поки ми його пам’ятаємо.