– Ми оце сіли й порахували, як же розрісся наш рід, – розповідали діти. – І вийшло: батько та мати, двоє доньок та троє синів, стільки ж зятів та невісток, восьмеро  онуків (чекаємо дев’ятого!) та ще дві бабусі – одна по маминій лінії та одна зовсім безрідна, яку ми прийняли в родину і  доглядаємо гуртом, – усього аж двадцять та ще й двоє!
Оце родина – так родина… Спробуйте уявити, за яким довгеньким столом збирає їх домашня чи то святкова нагода у батьківській хаті… Скільки треба наліпити вареників, напекти пиріжків, який казанець борщу зварити, скільки мисок, ложок, виделок поставити. Та як же радісно батькові-матері ті миски рахувати. Бо ж недаремно їхні літа працею стелилися, он яким цвітом зійшли. П’ятеро дітей – п’ятеро дипломованих спеціалістів в одній хаті. Старший Володя здобув аж дві вищі освіти, донедавна працював у податковій інспекції, а нині – заступником директора агрофірми. Роза і Наталя закінчили технічний університет, Роза доглядає нині дитину, а Наталя керує своєю архітектурною фірмою у Лубнах. Таміла, наймолодша, закінчує Харківський держуніверситет МВС України, незабаром стане юристом. А Віктор, здобувши медичну освіту та працюючи за фахом, ще й вступив на заочне навчання до аграрної академії.
– Це ж виходить, що у вас, у родині Рябенків, аж шість дипломів про освіту.
– Ні, це не всі, – заперечують діти, – ще треба додати один мамин і два татових – отоді будуть всі, дев’ять.
Взагалі у цій сім’ї ставлення до освіти особливе. Старші, бувало, в найнеобхіднішому собі відмовляли, копійку до копійки складали, аби вивчити дітей. Причому освіта їхня починалася в ранньому віці, з простої педагогіки: допоможи батькам.
– Та й як було не допомагати мамі, – кажуть сестри Роза та Наталя, – коли вона, крім того, що ростила нас, рятувала від хвороб, виховувала стількох дітей, ще й працювала в дитсадку вихователькою, завідуючою. А щоб заробити цукру чи якусь додаткову копійку, щороку бралась полоти по 4–5 гектарів колгоспних буряків, на які й ми ходили. Обтулимо її в тих рядках і висмикуємо бур’янці, аж в очах зелено. Йдемо додому поморені – а тут уже інша робота чекає, бо ж батьки самі власними силами будувалися: то цеглу треба було подавати, то розчин колотити…
– А ми, хлопці, – підпрягаються й собі брати Володимир та Віктор, – більше татову науку вивчали – механізаторську. Вже в п’ятилітньому віці розбиралися, куди й що в кабіні комбайна крутити. А в молодших класах водити уміли. Тато й на жнива нас брав, правда, ховав від начальства та міліціонера, казав пригинатись, щоб не бачили. Бо могло йому за нас влетіти. Та якось миналося. І ми жнивувати навчились, і тато мав добрі намолоти.
То просто тільки сказати – добрі намолоти. А якими ж вони ще й нелегкими були, оті жнива, в немилосердну спеку, коли сорочка прилипала до тіла, коли від сонця й пилу дихати нічим, а за кожен полеглий колосок так боліла душа, щоб не висипався марно. Бо ж це – хліб.
Вісімнадцять років працював комбайнером у місцевому господарстві Володимир Іванович Рябенко і щороку виходив переможцем жнив серед механізаторів. Неодноразово займав перші місця і в районі. А одного разу навіть на всю країну прославився – коли на комбайні “Дон-1500” добився найвищого намолоту в Україні. Ось такого батька науку пізнавали діти. Пошанувала його труд держава орденом Трудової слави та медалями. А він і на тому не зупинився. Діти сіли за навчання, і він поряд з ними за підручники взявся. Спочатку закінчив технікум, став інженером-механіком, а згодом – і сільськогосподарський інститут, здобувши фах вченого агронома. Сім років працював заступником голови колгоспу, неодноразово обирався депутатом сільської ради, нині від зорі до зорі трудиться на власній землі. Жартує: залишилось довчити двох студентів-платників, а там вже можна й на відпочинок… Та хто чує про його відпочинок, тільки усміхається. Бо всі знають, який він запопадливий до роботи, й секунди без неї не всидить.
А  нещодавно в обійсті Рябенків вигравали моторні музики, лунали українські народні пісні, танцювали й веселилися рідні та гості. То Любов Григорівна та Володимир Іванович одружували наймолодшого сина Віктора, який привів батькам невістку Наталю.
– Вона в мене така хороша, така приємна, що я її вже, як рідну дитину, люблю, – ділиться радістю Любов Григорівна і з гордістю додає: – Студенточка 3-го курсу Полтавського педуніверситету, майбутній філолог і журналіст.
Пощастило Крутій Балці на таку гарну родину. Скількох спеціалістів дала вона Україні. Кажуть, що в цьому селі є ще не одна багатодітна сім’я. От якби місцева влада глибше цікавилась ними і гідно пошановувала їх – на сільському й районному рівні, підтримувала, врешті пропагувала такі родини, дивись, почали б з’являтися в них і послідовники, почала б зростати народжуваність, і не загрожувало б Україні вимирання, як передрікають нині різні соціологічні служби. А при в’їзді в село під показчиком “Крута Балка” можна було б з гордістю написати: “Село багатодітних родин”… І ще й перелік їх шанобливо викарбувати, назвавши всіх поіменно, чим показати, що найвищою цінністю в Україні є людина. Тонни, кілограми, кілометри – все це потім. На першому місці – людина, матір, берегиня життя, з якої, власне, й починається Україна.