– Дмитре Івановичу, де ви зустріли звістку про Державний комітет надзвичайного стану, який і нині в народі називають “ГКЧП”, а згодом – про проголошення незалежності України?
– У Польщі, де проходив військову службу з липня 1990 року. О 7-й годині 19 серпня 1991 року нас підняли по тривозі, командир дивізії оголосив, що в Москві створено “ГКЧП”, який, за його твердженням, нарешті припинить безлад і наведе порядок у державі. Ця новина нас просто приголомшила. Якщо на той час були сподівання на демократичні реформи, в тому числі і в армії, то події 19 серпня повертали назад до тоталітарної системи.
– Якщо б не було путчу, яких змін ви чекали?
– Я сподівався, що будуть проведені реформи, які дозволять надати більше самостійності і повноважень республікам СРСР, провести економічні перетворення, забезпечити людей продуктами харчування, які на той час зникли з полиць магазинів. На жаль, Горбачов вів незрозумілу політику, рішення приймав повільно, казав одне, а робив інше, посилався на те, що йому заважають… Мабуть, він сам не дуже розумів, як реформувати СРСР. Але сталося те, що сталося, втрати від спонтанних реформ і розпаду СРСР виявилися набагато більшими, ніж могли бути. Адже можна було зібрати молоду команду реформаторів, прийняти рішення про надання незалежності республікам СРСР, справедливо поділити майно, розробити чіткий план реформ і поступово впроваджувати їх в життя.
– Про ті події ви нині розмірковуєте як політик і викладач філософських і суспільних дисциплін, чи довелося бути учасником або безпосереднім свідком політичних подій у країні?
– Я був безпосереднім свідком політичних подій спочатку в Естонії з 1987-го по 1990 рік, де відчув, що вихід країн Балтії з СРСР неминучий. А потім, коли служив у Польщі, від Військово-повітряних сил Північної групи військ я був обраний одним з трьох делегатів першої Всеармійської партконференції Збройних сил СРСР, яка відбулася в травні 1991 року. У роботі конференції брав участь і Михайло Горбачов. Я вперше побачив живого Горбачова, він пройшов близько від нашого ряду, виглядав дуже втомленим і стурбованим. У президії сиділо декілька майбутніх “ГКЧПістів” – Язов, Бакланов, інші. Атмосфера була дуже напруженою. Генерали і офіцери у своїх виступах вимагали заходів щодо припинення діяльності демократів на чолі з Борисом Єльциним, були виступи і на підтримку Єльцина.
Під час виступу самого Горбачова генерали тупали ногами і кричали на знак протесту, коли він говорив про перебудову і необхідність реформ. Саме тут я відчув, що насувається щось неприємне і найближчим часом може статися якась біда. 19 серпня стало днем, який підтвердив мої, і не лише мої, тривоги. Але 21-го все фактично завершилося перемогою Єльцина. Дивними, на мою думку, стали наслідки цієї перемоги. Якщо сказати коротко, то офіцери, які підтримали публічно Єльцина і засудили “ГКЧП”, опинилися “в опалі”, а більшість тих, хто мріяв про перемогу путчистів, почували себе комфортно, отримали підвищення по службі і чергові звання. Ми з моїм колегою майором О. Базиненком з політвідділу публічно засудили путчистів, але чомусь саме ми чекали призначення на посаду протягом дев’яти місяців, поки не був призначений новий командувач повітряною армією, який виявився прихильником Єльцина. Після зустрічі з ним я був призначений начальником розвідки дивізії, а в липні 1992 року повернувся до України і завершив службу в 1993 році на посаді заступника начальника штабу Полтавської авіадивізії.
– Наскільки, на вашу думку, в Україні вдалося реалізувати плани побудувати незалежну державу?
– Багато що в основному вдалося. Сформовано державні органи, яких раніше не було: армію, прокуратуру, СБУ, МВС, податкову, митну служби, банківську і фінансову системи тощо. На жаль, відсутність єдності серед політичної еліти гальмує просування України в цивілізований світ. Формування національного інформаційного простору – це те, у чому досягнення України за роки незалежності, мабуть, найменші.
 Найбільша за територією суто європейська держава, п’ята за чисельністю населення у Європі, успадкувавши від СРСР значний економічний потенціал, маючи в розрахунку на душу населення природно-ресурсний потенціал в 1,5–2 рази більший, ніж ресурсний потенціал США, в 4 рази – ніж у Німеччині, і в 12–15 разів – ніж у Японії, Україна неефективно використовує його. З різних об’єктивних і суб’єктивних причин цей потенціал частково вже втрачено.
Ми дуже швидко досягли європейських цін на продукти, інші товари і послуги, але за 17 років незалежності не спромоглися довести реальні доходи населення до європейського рівня, хоча за кількістю мільярдерів і швидкістю їх появи наздоганяємо європейські держави.
Ви пам’ятаєте радянські гасла про світле майбутнє? Побудуємо комунізм і заживемо щасливо. Зараз чуємо майже те саме: спочатку гроші – в економіку, а коли вона потужно запрацює, тоді підвищимо соціальні виплати. А хто сказав, що цього не можна робити одночасно? Що, до речі, демонструє і довела Юлія Тимошенко. Людина хоче жити нормально сьогодні, і завдання влади – максимально забезпечити таке життя сьогодні, а не в невідомому майбутньому.
– Однією з рис нинішньої політики в державі стали гострі суперечки між представниками влади. Що, на вашу думку, заважає українським політикам працювати злагоджено?
– Я думаю, низький рівень інтелекту, моральної і політичної культури. В основі всіх негараздів – рівень моралі. А звідси усі конфлікти. Якби рівень політичної культури українських політиків дорівнював європейському, то не виникало б питання про запровадження імперативного мандату та інших важелів для “виховання” тих, кому народ довірив свою долю на виборах, а потім ці обранці переходять в інші фракції, руйнуючи коаліцію. Управління, влада, керування неможливі без інтелекту. Там, де відсутній інтелект, – відсутня мораль, якої поза мисленням не буває.
– Дмитре Івановичу, досі не оприлюднено позицію БЮТ і її лідера, нині Прем’єр-міністра, щодо війни в Грузії. Вона вже сформульована?
– Згідно з Конституцією України зовнішню політику здійснює Президент, йому підпорядковані Міністерство закордонних справ і Міністерство оборони. Саме вони під керівництвом Глави Держави формулюють позицію України щодо зовнішньополітичних питань. Сформульована ними позиція полягає у невтручанні до збройного російсько-грузинського конфлікту. Україна наполягає на припиненні вогню та мирному врегулюванні конфлікту за умов збереження територіальної цілісності Грузії. У цій ситуації уряд забезпечує виконання указу Президента про надання гуманітарної допомоги постраждалим від збройного конфлікту. Ми вважаємо, що уряд повинен ретельно проаналізувати дії всіх сторін конфлікту і зробити висновки про нові виклики та загрози, які постали для України в сфері національної безпеки. БЮТ, безумовно, підтримує позицію уряду.
– Що б ви побажали нашим читачам напередодні Дня Незалежності України?
– Читачам “Зорі Полтавщини” і всім полтавчанам бажаю пишатися тим, що ми живемо в незалежній і суверенній країні, вірити в її щасливе майбутнє, бути вимогливими до влади будь-якого рівня і форми (виконавчої, представницької, судової), інформувати її про проблеми, які турбують людей, підказувати шляхи вирішення, завжди пам’ятати, що єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Бажаю всім щастя, добробуту і здоров’я.