Про це нині свідчить безліч фактів: передусім той, що врожайність хліба 1932 року була, як на той час, непогана (в середньому 7,2 ц/га проти 8,3 ц/га в 1931 році). Неврожайним рік був тільки в деяких південних районах республіки. У селян силоміць було вилучено 225,5 мільйона пудів зерна. Плани здачі хліба встановлювалися завищені. Нереальні. Одночасно вимагалося нещадно придушувати всі спроби опору. Грабіжницькі хлібозаготівлі супроводжувалися жорстокими репресіями. Мільйони громадян України були приречені на голодну смерть.
У кінці 20-х, на початку 30-х років більшовизм перетворився на якусь поганську релігію,  яка Леніна і йому подібних вважала неначе напівбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, приниження жінки, знищення родини, знищення селянства і доведення усього народу до крайньої  нужди  –  принципами свого панування. Це була політична і людська тупість або ж продумана руйнація так і не вивершеної остаточно української державності.
Найбільше постраждали під час Голодомору мешканці Полтавщини, Сумщини, Черкащини, Київщини, Житомирщини, де і в ті роки отримували хороший урожай.
Полтавщина з її роботящим хліборобським населенням, прекрасними родючими грунтами здавна належала до основних житниць країни. Протягом 1906–1907 років Полтавська губернія щорічно давала 144,5 млн пудів хліба, в тому числі 44 млн товарного зерна (відсоток товарності сільськогосподарської продукції Полтавщини був одним із найвищих у Російській імперії). (Полтавщина. Збірник ІІ – Полтава: Державний музей імені В.Г.Короленка, 1927. – С. 226). Товарна продукція сільського господарства  вироблялася насамперед у поміщицьких та великих селянських господарствах.
Унаслідок радикальних аграрних перетворень, що відбувалися після жовтня 1917 року, поміщицьке землеволодіння було повністю ліквідоване. У декілька разів зменшилася кількість та економічна потужність великих селянських “куркульських” господарств. Внаслідок цього число селянських господарств на Полтавщині, що наймали строкових сільськогосподарських робітників, у 1924 році складала 2,7%, у той час як у 1917 році таких господарств було 6,6%. (Статистичний довідник за 1925 рік – Полтава: Губстат, 1925. – С. 107).
Проте нова економічна політика  (НЕП) певною мірою сприяла відновленню народного господарства після війни, і вже на середину 20-х років посівні площі й виробництво хліба в Полтавському окрузі досягли рівня довоєнного 1913 року. Якщо в 1915–1916 роках середній валовий збір восьми зернових культур тут становив 43727 тис. пудів, то в 1927 році – 53970 тис., а у несприятливому  за  кліматичними умовами 1928 році – 45142 тис. пудів. (Вісник Полтавського округового комітету КП(б)У до ІХ партконференції: Грудень 1928 р. – квітень 1930 р.: Полтавський ОПК, 1930. – С. 26). Цьому сприяли давні і міцні корені сільськогосподарської кооперації на Полтавщині. Колективні ж господарства налічували не більше одного відсотка селянських господарств і практично не давали товарної продукції, живучи за рахунок держави. (Полтавщина. Енциклопедичний довідник – К., 1992. – С. 368).
Для того, щоб виконати план закупівлі хліба за твердими державними цінами, в період “великого перелому” і в подальші роки на Полтавщині почав застосовуватися схвалений Йосипом Сталіним так званий “уральсько-сибірський” метод хлібозаготівлі – примусової колективізації, який привів до голоду 1932–1933 років.
Політика насильницьких хлібозаготівель та “ліквідація куркульства як класу” здійснювалася адміністративно-бюрократичним методом із масовою депортацією селян за межі України. З Полтавського округу до середини березня 1930 року було виселено понад 519 селянських родин (2850 чоловік). (Винниченко І. Україна, 1920–1980-х; депортації, заслання, виселення – К., Рада, 1994. – С. 20).
У 1932–1933 роках не було вже потреби обстрілювати села, застосовувалися інші засоби впливу на селян. Про це свідчить вилучений зі стенограми фрагмент виступу П.Верстова, представника Драбівського району (в ті роки то була Полтавщина, а нині – Черкаська область) на ІІІ конференції КП(б)У, що відбулась у Харкові 6–9 липня 1932 року: “Драбівський район перебуває у дуже важкому стані. Там було забрано весь посівний матеріал, відбувалось масове побиття колгоспників та колгоспниць, у трьох кімнатах засідав штаб буксирних бригад, де вимагали хліб, підписку на позику, виплату всіляких податків. Внаслідок і завдяки цим спеціальним штабам буксирним бригадам створились несприятливі політичні настрої… На сьогодні, коли бракує харчів, колгоспнику нічого дати. У більшості випадків колгоспники ідуть напівголодні працювати”.
Проте партійне керівництво  не реагувало на такі сміливі виступи певних своїх однопартійців. Не можна байдуже читати сповідь учасника тих трагічних подій Івана Климка про голодомор у Федіївській сільраді Решетилівського району. Неопубліковані, але достовірні матеріали дають повну картину злодіянь комуністичного режиму до власного народу на прикладі певного регіону.
Встановлення плану непосильних хлібозаготівель приводило до трагічних наслідків. У серпні 1932 року секретар партзагону с. Кривульці Кременчуцького району говорив: “План абсолютно нереальний, ми не зможемо заставити  колгоспників голодувати. Ніяк не зрозумію політики партії – пишуть одне, а виходить інше”. Голова Кулонівської сільради, член партії Мороз, говорив: “Не знаю, що робити, поневолі станеш опортуністом, якщо дають нереальні плани. Якщо їх виконаємо, остаточно розвалимо колгосп і колгоспники залишаться голодними”. Голова РайКНС Полтавського району Низькоусов, висловлючи незадоволення великим планом хлібозаготівель, заявив: “Це є дійсно пограбування зі сторони радянської влади… Сталін, Косіор і інші не можуть управляти країною…” Директор Союзгрупи Миргородського району в серпні 1932 року говорив: “Партія втратила перед масою довіру, як член партії, то його не розуміють і всі ругають”. У вересні 1932 року секретар партосередку комуни “Червоний садок” Диканського району Бедратий з питання хлібозаготівель говорив: “Ну їх к чорту з цими планами, чи можна виконати такий план… Нехай виганяють мене із партії, переводять на другу роботу, я готовий здати партквиток”. У жовтні 1932 року член райкому ЛКСМ Новосанжарського району Токаренко говорив: “Обком хоче послати мене на роботу на село, а я не піду, навіть нехай виключають із комсомолу, яка може бути робота на селі, коли ходиш голодний, як не працюй, все рівно в опортуністи попадеш”. (Галузевий Держархів СБУ – Спр. Розсекречена пам’ять. Опір непосильних хлібозаготівель на Полтавщині в 1932–1933 роках (пересувна експозиція Полтавського краєзнавчого музею).
(Закінчення буде).