Життя цього чоловіка – довга й терниста нива. На його долю випали колективізація, голодомори, війна. У батьків було шестеро дітей – троє хлопців і стільки ж дівчат. У їхній роботящій сім’ї ніхто не байдикував, старші допомагали і піклувалися про менших. Родина мала близько двох гектарів землі, з якої й жили.
Батьків брат Федір загинув у 1914 році на війні, і тітка Тетяна лишилася з двома малолітніми доньками на руках. Але невдовзі не стало і її, тому дітей взяли на виховання батьки Івана Семеновича.
Під час непу родина придбала ще трохи землі, дістався у спадок і братів гектар, тож перед початком колективізації велика родина Шепітьків мала 6 га ріллі. В їхньому господарстві були кінь із підводою, плуг, вівці й сліпа корова, яку малий Іван водив на мотузку. Здавати на м’ясо її не поспішали, бо вона добре доїлася.
У 1929 році почали створювати колгоспи. Семен Шепітько не хотів у нього вступати. Бажав залишитися одноосібником. Тоді його разом з іншими незгодними викликали у сільську раду і почали примушувати, а коли не погодився, заарештували. Незабаром в обійстя Шепітьків заявилися активісти і забрали все нажите й зароблене важкою працею, а потім вщент зруйнували хату. Родина лишилася без даху над головою, а надворі була вже глибока осінь. Довелося тулитися в погрібнику, до якого в активістів не дійшли руки. Одного разу малий Іван заходився гріти воду в казані. Але подув сильний вітер і кинув іскру з багаття на напіврозвалену клуню. На даху зайнялася солома, і через півгодини двір перетворився на суцільне попелище. Найменшій, Наталці, був тоді лише рік.
Незабаром усю родину Шепітьків, окрім зарученої Василини, заарештували і повезли на залізничну станцію Уманцівку, куди з усього району звозили сім’ї “куркулів”, до яких зарахували і Шепітьків. Наступного дня туди ж привезли заарештованих чоловіків і відправили сім’ї на Урал. Кінцевим пунктом призначення для них стало селище Курінь-Ломовка. Там, у лісовiй гущавині, знаходилися бараки. У бараці під номером 2 поселили родину Шепітьків. Його Іван запам’ятав на все життя.
Почалася справжня каторга: чоловіки й жінки цілими днями працювали на лісоповалі, а діти лишалися самі. На них ніхто не зважав, годували їх раз на день якоюсь баландою. Тому через деякий час діти почали масово гинути. В родині Шепітьків померли дев’ятирічний Дмитрик і п’ятирічний Микола.
Одного разу Іванова мати була сильно травмована на лісоповалі. Жінка, не маючи надії на одужання, віддала маленьку Наталочку в притулок, а старшим – Іванові й Тані – наказала: “Тікайте звідси мерщій, бо помрете!” Вони так і зробили, взявши з собою ще одну дівчинку…
Як діти не загубилися і не загинули взимку в дрімучих сибірських лісах, відомо тільки Богові. Ночували в лісі, в копицях сіна. Іноді їх пускали до себе добрі люди. На одній із залізничних станцій обірваних маленьких утікачів зупинив патруль. Іванові вдалося вислизнути, а Таню та їхню попутницю затримали. Хлопець лишився один без документів і грошей. Щоб якось дістатися до рідного села, переховувався, змушений був жебракувати. Одного разу йому допоміг якийсь незнайомий чоловік: він заховав невисокого на зріст Івана під поли пальта і так провів у вагон поїзда, в якому хлопець дістався до Москви, а вже звідти добрався на рідну Полтавщину.
Вдома маленького втікача ніхто не чекав – не було навіть дому. Довелося переховуватися у рідні, але син “куркуля” скрізь був зайвим, тож надовго ніде не затримувався…
Через кілька місяців повернулася з Сибіру й Таня. Незабаром вона вийшла заміж у місто. Сусід молодого подружжя тримав кіз і потребував помічника. Він взяв Івана до себе на роботу. Невдовзі з Уралу повернувся й батько із сумною звісткою про смерть матері. Він знайшов роботу в Полтаві й допоміг синові влаштуватися в місті. До призову в армію Іван працював молотобійником на одному з міських підприємств. Велика Вітчизняна війна застала Івана Шепітька у Маріуполі, де він служив. У бою під Білою Церквою дивом лишився живим, але дістав осколкове поранення у плече. Ослаблений, він ледь дістався до рідного села, де його заходилася лікувати сусідська дівчина Маруся. Вони разом із матір’ю ледве вижили під час голоду 1932–1933 років. Маруся й Іван сподобалися один одному і 19 січня 1942 року одружилися. Але тривала війна, й чоловіка забрали на фронт. Молода дружина, проводжаючи його на війну, сказала: “Повертайся, Іване, живим. Я молитимусь за тебе”. І він повернувся…
Після війни в Івана й Марусі Шепітьків народилося п’ятеро дітей. Двоє з них померли, а два сини й донька виросли. Маруся Шепітько згодом стала передовою дояркою. За сумлінну працю була нагороджена орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора й іншими нагородами.
У 2004 році Марія Михайлівна, кохана Маруся, з якою Іван Семенович 62 роки ділив і сльози, й радість, пішла за вічну межу. А дідусь живе нині з донькою Тамарою й зятем. Він частенько згадує минулі роки, сповнені як сумними, так і радісними подіями. І ніяк не може сивочолий чоловік змиритися з тим, що ферми місцевого колгоспу “Дружба”, які він зводив власними руками, нині розтрощені й розтягнуті. Ніяк не може збагнути, що ж то за “господарювання” таке? Але не розуміє цього не тільки він – здається, цього не може збагнути ніхто, навіть автори такої “реформації” села…