Хочу розповісти про один із таких куточків нашого краю. Село Мар’янське Великобагачанського району називають колискою української культури, де творили Микола Гоголь і Тарас Шевченко. За радянської доби тут, у колишній садибі поміщика Лук’яновича, розміщався музей Кобзаря, бережно оберігали й старезного дуба, під яким полюбляв посидіти поет.
Місцеві мешканці знають, що культурний і краєзнавчий куточок було створено зусиллями вчителів Мар’янської школи, котрі разом із учнями по краплинці збирали історичну спадщину. Таблички на маєтку та поблизу дуба й досі сповіщають, що у квітні та жовтні 1845 року тут гостював і творив український поет-демократ Тарас Шевченко. Напис вигорів від часу, але слова ще можна розібрати. Збереглася й частина музею. Все інше більше схоже на руїни – українські руїни, від чого стає гірко. Адже нетривала, проте насичена подіями історія перебування Кобзаря в Мар’янському ніяк не заслуговує на таке ставлення нащадків.
Якщо є бажання читача повернутися до тієї пори, варто просто відкрити “Кобзар” і під поемами “Невільник” і “Єретик” прочитати підписи – село Мар’янське. Минуло 163 роки, і спогадів про це майже не залишилося. Музей розорено. Тільки напівзруйновані стіни стовбичать посеред села. Таблички й дуб поки що збереглися, але з таким ставленням недалеко й до мародерства. Від місцевої влади – ніякої реакції на невтішний стан речей. Цілком припускаю, що не знають або просто не хочуть знати. І як тут не згадати розпорядження Кабміну “Про затвердження плану заходів щодо упорядкування місць, пов’язаних із перебуванням Т.Г. Шевченка, а також об’єктів, вулиць і площ, яким присвоєно його ім’я”? У пункті 18-1 сказано: “Проведення ремонтно-реставраційних робіт у будівлях садиби Лук’яновича села Мар’янське Великобагачанського району, палацово-паркового комплексу села Березова Рудка Пирятинського району та у садибному будинку села Вишняки Хорольського району”. Не знаю, як справи з двома останніми історичними пам’ятками, бо не доводилося там бувати, а от за Мар’янське душа болить, бо сам родом із тих місць. Зазначений документ датовано 15 жовтня 2004 року та пролонговано (продовжено до дії) розпорядженнями 2005-го та 2006-го років. Чому ж тоді це розпорядження й досі ніхто не виконує?
Можливо, з цього й варто почати шукати відповідь на запитання, яке в публікації “Україно! Україно! Оце твої діти…” досить до часу поставила журналістка “Зорі Полтавщини” Лідія Віценя: чому геніальний Шевченко у телепроекті “Великі українці” посів заздалегідь визначене лише четверте місце?
Ми й справді поганії діти, бо не шануємо власної історії. Тож чи матимемо майбутнє?