Перша зустріч – з Миколою Миронцем. Ось запрошує він мене до себе в кабінет. Привітались, не встиг слова сказати – відчиняються тихенько двері, заглядає несміливо молодий чоловік.
– Ага, заходь, Костю. Ну як же ти міг таке допустити? – обурюється редактор. – Що нам люди скажуть! Хіба ми неграмотні? Отаку помилку втелющити! (Йшлося про те, що в поточному номері газети слово “внічию” написали – “в нічию”).
Коректор Костя Білий червоніє, мовчить.
– Так, голубе, – говорить редактор, – іди пиши заяву на звільнення.
“Нічого собі, – думаю я, – за таку помилку – і звільняти з роботи…”
Не встиг Микола Григорович щось сказати, як задзвонив телефон.
– Слухаю, – відповідає. – Що, оце негайно? Добре, йду! – редактор кладе слухавку і – до мене.
– Зайдіть до заступника – він вам усе пояснить…
Заходжу до заступника. Леонід Мунтянов довго розтлумачував про мої обов’язки, підкреслював, що головне – не пропускати помилок в газеті.
– Кожна кома повинна бути на своєму місці, – підкреслює. – Отож ідіть, працюйте та добре дивіться, – завершив розмову.
Отаке було мені благословення.
І я – дивилась…
Микола Миронець був досвідченим журналістом, хорошим організатором. Високий, стрункий, чорнявий, прямо красень! У стосунках – вимогливий до підлеглих і до себе в першу чергу. Він очолював “Зорю Полтавщини” майже десять років, потім працював редактором газети в Криму.
До нас прибув новий редактор – Федір Коба. Він відмінно знав українську мову, любив її, учив старанно працювати всіх над матеріалами, над словом, нагадував: треба писати так, аби словам було тісно, а думкам – просторо. Талановитий журналіст, людина доброзичлива і щедра, Федір Максимович допомагав молодим колегам, які саме в той час поповнили колектив редакції. Пам’ять мав феноменальну – про нього говорили: “ходяча енциклопедія”.
Федір Максимович спрямовував редакційний колектив перш за все дбати про інтереси читачів. Для цього газету робити так, аби людина, розгорнувши черговий номер, вже знала, де знаходиться матеріал, який її цікавить. Відтоді в нас кожна добірка, кожна тема мали своє місце і день виходу. Скажімо, у п’ятницю – “Гірчичник” або фейлетон (четверта сторінка), в суботу – “Суботні бесіди” (це – теми моралі, виховання дітей, обряди, звичаї і т.д. – рубрику запропонував і вів змінний секретар Володимир Мартусь). Сільськогосподарські матеріали займали першу й другу полоси, промисловість і культура – третю. Друкували сторінки: для молоді – “Червоні вітрила” (відповідала за неї Ельвіна Шестакова), листів – Наталія Яворська, а потім Надія Миколенко, “Чарівний світ природи” – Борис Левченко (ми жартома називали її “Хащі”) і т.д.
Тираж газети за цей час значно зріс, ми стали одержувати велику кількість листів читачів. Редактор вимагав, щоб у кожному номері був нарис про людину-трудівника, багато інформації.
Нелегке життя випало на долю Федора Максимовича. В дитинстві – злидні, голод, холод. Уже дорослим часто хворів, молодою померла дружина, залишилось троє малих діток. Працював він у “Зорі…” до виходу на пенсію.
Новим керівником газети обком партії призначив Івана Наливайка. Пригадую його перший виступ перед нами. Пам’ятаю це так, ніби то було вчора. Іван Микитович помітно хвилюється:
– Шановні друзі! Мене призначили редактором “Зорі Полтавщини”. Отже, буду працювати, буду вчитись у вас багато чому. Колектив ваш сильний, сподіваюся, працюватимемо разом і дружно.
Ми повеселішали, полегшено зітхнули. А то, думав кожен, “нова мітла” буде мести по-новому, хто ж його знає, куди поверне?
А час то був нелегкий, передавали майже щодня по телетайпу багато офіційних матеріалів, пізно ввечері і до ночі – для обов’язкового опублікування в поточному номері. Траплялися помилки. Це не могло не впливати на здоров’я, і наш редактор потрапив у лікарню з серцевим нападом. Там серце підлікували, але минув певний час, і він знову – в стаціонарі. Лікарі порадили йому:
– Якщо хочеш ще пожити, залиш посаду редактора, тобі хвилюватися не можна…
Іван Микитович подав заяву на звільнення, але ніколи не втрачав зв’язків із газетою і нині виступає з цікавими матеріалами на її сторінках.
Тепер уже про “Зорю…” потурбувався Київ – на посаду редактора затвердили Івана Сподаренка. Знайомлячись з колективом, він сказав: “Про вашу, а тепер уже і мою, “Зорю Полтавщини” чув і читав багато хорошого. Маю надію, що всі ми будемо старатись, аби вона була і надалі цікавою, вчасно приходила до читача”.
І ми старалися. Іван Васильович – досвідчений журналіст, уже працював до “Зорі…” редактором газети в Луцьку, ініціативний, умілий керівник. Він допомагав нам своїм досвідом, умінням не пасувати перед труднощами, не кланятися на кожному кроці начальству, мати свою власну думку і відстоювати її. “Зоря Полтавщини”  при новому керманичу ще більше зміцнила авторитет. Ще вищим став її тираж, бо порушувала на своїх сторінках важливі питання, ставала на захист скривджених, переймалася долею простої людини.
Багато цікавих тем пропонував Іван Васильович. Назавжди запам’яталось таке. Редактор висловив ідею: “Наталку Полтавку”, п’єсу нашого земляка, Івана Котляревського, знає весь світ. А що як запросити в редакцію сто нинішніх Наталок-полтавок? Нехай розкажуть про себе – які вони, чим живуть, як працюють. Доручили підготувати зустріч Наталії Яворській і Надії Миколенко, призначили день.
І полетіли листи-запрошення в усі кінці області – керівникам підприємств, районів, колгоспів. Відповіді не забарились. Як ми всі хвилювались, коли зустрічали кожну гостю! У великій залі накрили столики. Серед присутніх – вчителі, лікарі, доярки, ланкові, інженери, голови колгоспів, агрономи і зоотехніки, інші спеціалісти. Святково зодягнені, особливо виділялись селянки – у вишиваних кофтинках. Радісні, схвильовані обличчя, щирі розмови. Зустріч пройшла дуже цікаво, в газеті був надрукований репортаж про це дійство.
Згодом запросили ми й сто Петрів. І теж було дуже цікаво! Всі розповідали про свою долю, роботу, успіхи.
А ще (це знову ж таки завдяки старанням Івана Васильовича) “Зоря Полтавщини” одержала нове чотириповерхове приміщення, де були створені якнайкращі умови для роботи журналістів.
Іван Сподаренко працював у нас недовго, але згадуємо його з повагою і вдячністю.
Отож прощавай, Піонерський провулок, 4! Нехай же і на Пушкіна, 115, де редакція міститься вже 35 років, колективу “Зорі Полтавщини” працюється плідно й радісно, на користь читачам і численним прихильникам газети…