Поети і їхні творіння – то прерогатива Тимофія Пругла, але він саме з'ясовує по дротовому зв'язку стосунки з кореспондентами "на місцях", які "зривають план подачі матеріалів".
– Напишіть свою адресу і залиште. Про результати неодмінно повідомимо, – чемно раджу відвідувачеві.
– Як це – "залиште"? Іще чого! Розгляньте зараз! – вимагає той. – Зайняті? Літучка?.. Так я й знав!.. Ото як вріжу дуба, ще розшукуватимете мої вірші і передруковуватимете тисячними тиражами. Я вам покажу!..
І знервовано шарпає за собою двері.
Наш робочий день починається.
З літучки повертаємось понурі – кожній "сестрі" перепало по "сережці". Кожному – за щось своє. Мовчки шурхотимо паперами.
– Допоможіть, будь ласка, – співає у трубку грайливий жіночий голос. – Ми тут засперечалися: в українській мові є слово "парикмахерська" чи тільки "перукарня"?..
Через кілька хвилин знову:
– Редакція? Скажіть, як пишеться "по поводу" – разом чи окремо?
Затим Марія Архипова консультує претензійно упаковану пані (вочевидь, з торговельної сфери) щодо її можливого виступу в газеті. Вона пояснює майбутній авторці грунтовно, детально, терпляче, врешті бере папір і надиктовує план-схему: … в) наявні джерела втрат, г) можливі джерела втрат… А ми тоскно поглядаємо у їхній бік: ну, коли вже закінчиться це затяжне рандеву?
– Пругло – це хто буде? – запитує від дверей молода жіночка. – Мені порадили звернутися до вас. Світло в під'їзді не горить. Уже третій день… Ходімо, подивитесь!
– Але ж… Я ж не монтер, – пробує відкараскатись від зайвого клопоту Тимофій Артемович. Однак жіночка така наполеглива (й, між нами, така приваблива!), що мій зав, ще мить повагавшись, діловито загнуздує телефон. Дзвінок у ЖЕК. У підприємство електромереж. Ще кудись…
Приходить новий відвідувач. Ще один. Без угаву тріщать телефони (їх у нас два). І раптом – тиша. Така незвична, аж лячна. Переглянувшись, немов дітлахи-змовники, ми зосереджено нахиляємось над столами. Попрацюємо! І – раз!..
– Вітаю! – гукає він ще з-за порога і, не чекаючи нашої відповіді, збуджено коментує з півслова:
– … т-такі гади, га?! Паразити, да? А головний який, га? "Веселий і кмітливий", ха-ха!..
Ми всі читали в центральній газеті гучну історію про "діамантових королів", достоту "обсмоктали" її, і вкотре пережовувати було несмачно. Та й листи, наші неопрацьовані листи, невиконані плани!..
Марія Володимирівна незворушно, відсторонено спілкується з кимось по телефону, Сергій Писаренко, час від часу покахикуючи, звіряє у завтрашній газетній полосі свій матеріал, Тимофій Артемович, затиснувши в зубах авторучку, сумовито-натужно намагається "виловити" за вікном важливу фразу (втекла, клята, сполошили!), а я, вдаючи, що слухаю гостя, вкотре воджу очима по одних і тих же рядках читацького допису і ніяк не можу збагнути їх суті.
– Дорогенький, розумієте…
"Дорогенький" – постійний, безвідмовний автор, паличка-виручалочка на всі випадки: і "придвірний" (присвяти, епіграми, мадригали редакційним працівникам "з нагоди"), і "датський" (вірші на честь державних свят), і просто відомий поет, полтавська знаменитість Федір Гарін. Добряк, душа нарозпашку, дитинно-органічний загальний улюбленець. Однак…
– Ага, ага, – розуміє мій натяк Федір Захарович і спішить-спішить… докінчити своє, вилити душу.
Врешті, ми таки попрощалися з ним.
На кілька хвилин до кабінету знову прослизнула тиша. Всього на кілька хвилин.
Стук. Скрадливий, обережний, стишений. Явна імітація, стук "а ля несміливий поет-початківець", та ми безпомилково вгадуємо: Остапець.
Леонід Архипович, товариш Льона (так ми охрестили його з подачі болгарських побратимів-газетярів), напевно, видав на-гора надпланову кореспонденцію і тепер потребував бодай хвилинної віддушини.
– Та заходь уже, – від імені всього квартету милостиво дозволяє Пругло. – Давай, покажи…
І Льона розігрує сценку з редакційного життя – в особах, правдоподібно, дотепно і, звісно ж, гротескно. Ми, що називається, надриваємо животики.
– Трясця його морді! – вдавано обурюється голова місцевкому Надія Миколенко, принаджена, як метелик вогником, нашим дружним реготом. – Гигочете? А протоколу зборів, гляди, досі немає?
Це – у мій город камінець. Я вмить стягую з обличчя явно недоречний вираз і запевняю Надію Василівну, що – їй-бо, зроблю, зараз же й зроблю.
… А потім до кімнати заходить редактор. Він неквапом обводить нас поглядом, багатозначно показує на годинник і розставляє крапки над "і":
– Відділ культури, де "Людина в колективі"? Радбуд, де "Світло дружби в моєму житті"? Сьогодні – останній строк здачі матеріалів. Завтра…
Що буде завтра – деталізувати не треба. Кожному – по "сережці".
День невблаганно наближається до вісімнадцятої.
Від автора. Цей матеріал був написаний до редакційної стінної газети орієнтовно наприкінці 60-х – на початку 70-х років (звісно ж, минулого століття). Кажу "орієнтовно", бо той випуск "Зорянця", на жаль, загубився, і точну дату встановити важко. А чернетку я,  незважаючи на неодноразові переїзди (редакційні та домашні), зберегла. Навіщо? Як спомин про "дела давно минувших дней". Як такий собі іронічний зріз, хронометраж одного дня з редакційного життя. Зріз, зрозуміла річ, скомпільований, проте цілковито (наголошую: цілковито!) правдивий.
Тепер, з відстані літ та літ, можу сказати: написане тоді – ніяка не гіпербола. Швидше навпаки – лише частина айсберга, так би мовити, "видимий світу сміх і невидимі йому сльози".
Бо…
Містилася в ті роки редакція "Зорі…" в Піонерському провулку, в будинку за номером 4. Правильніше було б сказати "тулилася", адже сиділи творчі працівники по 3–4 в кабінеті, причому здебільшого – з одним телефоном. Ні про які диктофони, мобільники, тим паче – комп'ютери, навіть не мріяли.
Жив-працював колектив на короткому повідку, під недремним оком високого обкомівського і – відповідно – свого керівництва. Жорстка, суворо контрольована трудова дисципліна (розводитись не буду, скажу лишень: від дзвінка до дзвінка, без запізнень, каву не пили, чаїв не ганяли). Жорсткі до безглуздості творчі лещата. Вважалося, що основний обов'язок газетярів – робота з авторами, тобто організація і підготовка робсількорівських матеріалів. Існувала директива: 60 процентів газетної площі – для дописувачів, 40 – для своїх. Гадаю, пояснювати не треба, що журналістам доводилось не просто підправляти чужі тексти, а й переписувати їх начисто або й (часто-густо) робити геть усе – від першої до останньої фрази. Тобто писати по суті свій матеріал, але за підписом конкретного, "організованого" автора.
Періодично, без попередження, вводився "надзвичайний стан". Щодня, протягом кількох тижнів, а то й місяців (доки через "перевиробництво" вже нікуди було скиртувати запаси), секретаріат оприлюднював результати: хто скільки здав до газети рядків – своїх і авторських.
Але найбільша, м'яко кажучи, дурість – заборона готувати "свої" матеріали в робочий час. Упевнена: до подібної "новації" не додумались у жодному іншому творчому колективі. Це чисто "зорянський", доморощений спосіб "закручування гайок". Мовляв, за свої одержуєте гонорар, тож пишіть їх де хочете і коли зможете, але не на роботі.
Через роки ці єзуїтські лещата відпали (часто й додому відпускали відписуватись, хоч у кожного тоді вже був окремий кабінет). Однак із
тих давніх пір виробилась, вкоренилася і намертво зафіксувалася у мене препогана звичка "родити" особливо важливі матеріали вночі, коли всі домочадці повкладаються спати.
Усе це було, було, було… І все ж, незважаючи ні на що, всупереч всьому (а може – й завдяки цьому?), незаперечним було й інше. "Зоря Полтавщини" виходила багатотисячними тиражами, її читали й охоче передплачували, любили й цінували. Газета брала участь у всіляких республіканських конкурсах і стабільно займала призові місця. Нас нагороджували преміями, дипломами, грамотами. Матеріали, вміщені в "Зорі…", нерідко передруковували республіканські видання…
Насамкінець хочу сказати про названих у дописі до стіннівки незабутніх своїх колег. Зібрався та й пішов у Вічність мій дорогий шеф – завідуючий відділом культури і учбових закладів Тимофій Артемович Пругло. Пішов, залишившись у пам'яті (не тільки моїй) високим зразком порядності, шляхетності, істинного джентльменства. Траплялося, повертався Тимофій Артемович з "килима" побитим-поскубаним, з добрячим влиттям негативу, проте жодного разу (ніколи! Жодного разу!) не зірвав образи на мені, "літрабові". Ніколи не підвищив голос. Не читав нотацій. Коротко резюмував: треба зробити оте й оте… А які віршовані привітання писав колегам, а як гуморив – і в житті, і в газеті…
Немає Сергія Григоровича Писаренка, завідуючого відділом радянського будівництва і торгівлі, Леоніда Архиповича Остапця, завідуючого відділом промисловості і транспорту, які стали для мене не просто співробітниками, сусідами по кабінету, а й добрими, чуйними старшими товаришами.
Відгорів, згас і відбув зоріти в інші світи "майже штатний" позаштатний Федір Захарович Гарін.
Не стало багатьох тодішніх зорян, при яких я прийшла в колектив, до яких приліпилася, щоб потім довгі роки кипіти в одному редакційному котлі, тягти-підпихати, в міру можливостей, спільного газетного воза.
Олександра Антонівна Тарасенко, літературний редактор, моя перша наставниця-порадниця, незабутня "хрещена мати". Це під її крилом (офіційно – на посаді перекладача, фактично ж – літредактора) починала я непросту газетярську кар'єру. Навдивовижу тактовна, делікатна, справедлива жінка. Совість редакції. Трудоголік, яких пошукати.
Завідуюча відділом листів і робсількорів Наталя Семенівна Яворська. Талановита, вдумлива журналістка. Мудра серед мудрих. Добра серед добрих. Людина, про яку говорять: розумне серце і добрий розум.
Ельвіна Ніфантіївна Шестакова. Працювала у найвідповідальнішому в ті часи відділі – партійного життя, а водночас залюбки опікувалася сатирично-гумористичним куточком "Гірчичник". Здавалося б, непоєднувані "два крила". Та не для Ельвіни. Бо ж вона була особистістю широкого діапазону, інтелектуалкою, іронічною, дотепною, незаангажованою в судженнях жінкою.
Олександр Чуча.
Федір Коба.
Леонід Кізь.
Василь Бакало.
Володя Кравченко.
Люба і Саша Пасічники…
Довгий, скорботний, печальний мартиролог. Як багато їх відійшло у Вічність!.. А подальші гіркі, непоправні втрати!.. Сергій Максименко, "папа Вася" – Василь Усенко, Толя Васецький, Іван Кузьменко… Ще ж досить молодими, у розквіті таланту й сил, на піку популярності зірвалися з орбіти Андрій Нанкевич і Леонід Думенко…
Господи, як не вистачає їх тут, на збіднілій, спустілій землі, – до пекучого болю, до судом у серці, до безумного відчаю.
У такі хвилини, коли туга, підкравшись зненацька, починає розбухати до вселенських розмірів, повторюю – як заклинання, ключ-код, як максиму – геніальне поетове: "Не говори с тоскою "нет", но с благодарностию – "были".
І сьогодні говорю усім, кого назвала й не назвала, хто був-працював поруч і відійшов назавжди, своє велике спасибі. Спасибі за все. Спасибі, що були. Спасибі…
Живим – здоров'я й довголіття!