Орієнтуючись на кращі центральні періодичні видання, обласна газета й собі намагалася стати ближчою і зрозумілішою читачеві. Так, за 1985–1987 рр. "Зоря Полтавщини" надрукувала 28 нарисів про ветеранів війни та праці, висвітлювала питання побутового, медичного та торговельного обслуговування населення тощо. Публіцистичні нариси Андрія Нанкевича, культорологічні матеріали Тетяни Дениско, Лідії Віцені, інформації та статті Анатолія Щербака (м.Кременчук) і Дмитра Бровара (м.Лохвиця) викликали жвавий інтерес читачів. Про актуальність та гостроту деяких публікацій свідчить і такий цікавий штрих: лише матеріали Дмитра Бровара ("Священні обеліски" від 23 травня 1987 р., "Плями
на мундирі", березень 1987 р.) розглядалися в обкомі партії тричі. На шпальтах "Зорі Полтавщини" з'являлися, приміром, матеріали про національну символіку, релігійне та духовне життя краю, національні традиції, безпідставно репресованих громадян, представників української діаспори, згадки про голод 1932–1933 років, не обходили увагою журналісти і гострі соціально-політичні проблеми, що піднімалися під час виборчих перегонів у 1989–1990 роках.
Газета продовжувала бути на передових позиціях в області як за підбором журналістських кадрів, так і за якістю публікацій. Тож не випадково досвідчені журналісти "Зорі Полтав-
щини", щоб підтягнути рівень районної преси, наприкінці 1987-го – початку 1988 року були направлені на двотижневу роботу в редакції котелевської, семенівської, чорнухинської, чутівської районних газет.
Дозволю тут собі зробити невеликий відступ. Писати авторові цих рядків про газету 1970–1980-х років і просто, і складно. Я зростав у журналістській родині, й періодика (особливо місцева) була невід'ємною частиною життя та повсякденного побуту нашої родини. До того ж, родина мешкала у "журналістському будинку" (вул. Ватутіна, 3), і прізвища багатьох "зорян" мені були знайомі ще з дитинства. Дехто з них (Іван Сподаренко, Леонід Кізь, Андрій Нанкевич, Сергій Максименко) заходив у справах до мого батька, Павла Микитовича Пустовіта, а про телефонні перемовини з журналістами з приводу тієї чи іншої публікації годі вже й говорити. Батько надзвичайно шанував працю колег, бо цю роботу знав, так би мовити, з середини: після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка він пройшов вишкіл у газетах "Робітник Кременчуччини" та "Кременчуцька зоря". За усталеною звичкою завжди ходив із записником, і, як для деяких творчих людей, дня для нього було замало. Нерідко, коли всі вдома лягали спати, він писав. Працював уночі, бо страшенно цінував час і знав, що завтра цей матеріал може втратити свою актуальність.
Слово про найріднішу мені людину, може, буде суб'єктивним. Тому, характеризуючи батька, довірюсь рядкам зі статті Івана Бокого "Мужність скромності" у газеті "Сільські вісті" від 2 грудня 1994 року.
"Пустовітові випало багато років працювати на партійній роботі. Сьогодні апарат лають, і є в тім значна частка неправди. В апараті працювали люди, а вони були різні. Павло Микитович належав до тих, хто сповідував правду і честь. Він "вів" пресу, і я, будучи редактором молодіжної газети, можу засвідчити, як захищав він журналістів від бюрократів, рятував від розправ лихих на руку секретарів, висував на нову роботу. Не боявся брати під захист тих, кого звинувачували в націоналізмі, патріархарщині й ще бозна-яких "модних" тоді гріхах. Можу назвати імена таких порятованих, як нині відомі письменники Михайло Шевченко, Андрій Нанкевич, Віктор Семеняка, їм, як кажуть, несть числа…
Павла Пустовіта могла чекати блискуча кар'єра. Його висували і запрошували. А він завжди віднікувався. Не хотів ні посад, ні слави. Уміючи радіти успіхам друзів (а серед них – Василь Симоненко і Борис Олійник), усе життя намагався робити людям добро, а сам тримався наче в тіні".
До цих слів можу додати, що батько мав досить чутливу натуру, він багато що пропускав крізь себе (можливо, через ці перенапруження та постійні нервові стреси й пішов зарано у кращі світи). Вихідець із глухого хутора в Кременчуцькому районі, він понад усе любив людей і землю. Не мав ніяких звань, але мав ім'я чесної людини, і це для нього було головним. Про довіру з боку журналістів свідчить хоча б і той факт, що 1991 року він входив до редакційної колегії, склад якої на той час був таким: Леонід Думенко (редактор), Тетяна Дениско, Микола Качала (відповідальний секретар), Сергій Максименко (заступник редактора), Володимир Моргун (директор видавництва), Андрій Нанкевич (заступник редактора), Леонід Остапець, Павло Пустовіт, Надія Турчина.
Відклалося у моїй пам'яті й те, як він наполягав в обкомі за призначення редактором Леоніда Думенка, про що збереглися навіть записи у його нотатнику. Надворі були вже демо-
кратичні часи, і, зважаючи на думку колективу редакції, 10 січня 1990 року пленум обкому партії затвердив редактором "Зорі Полтавщини" Леоніда Думенка. Як показали наступні події, цей вибір було зроблено правильно.
Новий молодий редактор опинився, образно кажучи, між молотом і ковадлом. На нього тиснули всі: продовжували працювати союзні структури, і партійні органи вимагали виконання прийнятих постанов; разом із тим на полтавських майданах (як і скрізь у країні), шукаючи відповідей на наболілі питання, майже постійно вирувало розбурхане людське море. Одні вимагали щось, а інші звинувачували. Крім того, працювати редакції доводилося у незнаних досі "ринкових" умовах, коли діяльність газети ставала нерентабельною, а для нормального видавничого процесу не вистачало найелементарнішого – паперу.
Так, приміром, у інформації секретаря обкому від 18 червня 1990 року зазначалося, що у поточному році видавництву "Полтава", де друкувалися обласні газети, було недодано по фондах 80 тонн паперу і його запаси практично вичерпані. Збільшення розцінок на папір, поліграфічні послуги, тарифів на доставку і відрахувань соцстраху поставили обласну пресу в умови різкого зростання витрат на їх випуск. Різке зниження прибутковості газети (від 327 тис. крб до 28, 4 тис. крб) значно загострило проблему соціального розвитку колективу редакції та видавництва. Тож, щоб продовжувати видавати газету в нових умовах, у серпні 1990 року було запропоновано такий варіант: змінити періодичність виходу газети до 5 разів на тиждень (замість 6), скоротити штат редакції на 6 чоловік, що випливало із п'ятиразового випуску, і зменшити річну кількість номерів із 300 до 250. Було також вирішено встановити наклад "Зорі Полтавщини" не менше 100 тис. прим. (на 1990 рік наклад становив 128 тис.), що диктувалося виділеними фондами паперу.
Зрозуміло, що ці та інші гострі питання позначалися на морально-психологічному стані як самого колективу, так і на здоров'ї редактора. Та, попри все, газета вистояла, зберегла кадри й свої позиції в області, перейшла до нового етапу свого існування; коллектив, позбувшись 74-річних партійних пут, почав нарешті сам визначати свої подальші пріоритети.
на мундирі", березень 1987 р.) розглядалися в обкомі партії тричі. На шпальтах "Зорі Полтавщини" з'являлися, приміром, матеріали про національну символіку, релігійне та духовне життя краю, національні традиції, безпідставно репресованих громадян, представників української діаспори, згадки про голод 1932–1933 років, не обходили увагою журналісти і гострі соціально-політичні проблеми, що піднімалися під час виборчих перегонів у 1989–1990 роках.
Газета продовжувала бути на передових позиціях в області як за підбором журналістських кадрів, так і за якістю публікацій. Тож не випадково досвідчені журналісти "Зорі Полтав-
щини", щоб підтягнути рівень районної преси, наприкінці 1987-го – початку 1988 року були направлені на двотижневу роботу в редакції котелевської, семенівської, чорнухинської, чутівської районних газет.
Дозволю тут собі зробити невеликий відступ. Писати авторові цих рядків про газету 1970–1980-х років і просто, і складно. Я зростав у журналістській родині, й періодика (особливо місцева) була невід'ємною частиною життя та повсякденного побуту нашої родини. До того ж, родина мешкала у "журналістському будинку" (вул. Ватутіна, 3), і прізвища багатьох "зорян" мені були знайомі ще з дитинства. Дехто з них (Іван Сподаренко, Леонід Кізь, Андрій Нанкевич, Сергій Максименко) заходив у справах до мого батька, Павла Микитовича Пустовіта, а про телефонні перемовини з журналістами з приводу тієї чи іншої публікації годі вже й говорити. Батько надзвичайно шанував працю колег, бо цю роботу знав, так би мовити, з середини: після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка він пройшов вишкіл у газетах "Робітник Кременчуччини" та "Кременчуцька зоря". За усталеною звичкою завжди ходив із записником, і, як для деяких творчих людей, дня для нього було замало. Нерідко, коли всі вдома лягали спати, він писав. Працював уночі, бо страшенно цінував час і знав, що завтра цей матеріал може втратити свою актуальність.
Слово про найріднішу мені людину, може, буде суб'єктивним. Тому, характеризуючи батька, довірюсь рядкам зі статті Івана Бокого "Мужність скромності" у газеті "Сільські вісті" від 2 грудня 1994 року.
"Пустовітові випало багато років працювати на партійній роботі. Сьогодні апарат лають, і є в тім значна частка неправди. В апараті працювали люди, а вони були різні. Павло Микитович належав до тих, хто сповідував правду і честь. Він "вів" пресу, і я, будучи редактором молодіжної газети, можу засвідчити, як захищав він журналістів від бюрократів, рятував від розправ лихих на руку секретарів, висував на нову роботу. Не боявся брати під захист тих, кого звинувачували в націоналізмі, патріархарщині й ще бозна-яких "модних" тоді гріхах. Можу назвати імена таких порятованих, як нині відомі письменники Михайло Шевченко, Андрій Нанкевич, Віктор Семеняка, їм, як кажуть, несть числа…
Павла Пустовіта могла чекати блискуча кар'єра. Його висували і запрошували. А він завжди віднікувався. Не хотів ні посад, ні слави. Уміючи радіти успіхам друзів (а серед них – Василь Симоненко і Борис Олійник), усе життя намагався робити людям добро, а сам тримався наче в тіні".
До цих слів можу додати, що батько мав досить чутливу натуру, він багато що пропускав крізь себе (можливо, через ці перенапруження та постійні нервові стреси й пішов зарано у кращі світи). Вихідець із глухого хутора в Кременчуцькому районі, він понад усе любив людей і землю. Не мав ніяких звань, але мав ім'я чесної людини, і це для нього було головним. Про довіру з боку журналістів свідчить хоча б і той факт, що 1991 року він входив до редакційної колегії, склад якої на той час був таким: Леонід Думенко (редактор), Тетяна Дениско, Микола Качала (відповідальний секретар), Сергій Максименко (заступник редактора), Володимир Моргун (директор видавництва), Андрій Нанкевич (заступник редактора), Леонід Остапець, Павло Пустовіт, Надія Турчина.
Відклалося у моїй пам'яті й те, як він наполягав в обкомі за призначення редактором Леоніда Думенка, про що збереглися навіть записи у його нотатнику. Надворі були вже демо-
кратичні часи, і, зважаючи на думку колективу редакції, 10 січня 1990 року пленум обкому партії затвердив редактором "Зорі Полтавщини" Леоніда Думенка. Як показали наступні події, цей вибір було зроблено правильно.
Новий молодий редактор опинився, образно кажучи, між молотом і ковадлом. На нього тиснули всі: продовжували працювати союзні структури, і партійні органи вимагали виконання прийнятих постанов; разом із тим на полтавських майданах (як і скрізь у країні), шукаючи відповідей на наболілі питання, майже постійно вирувало розбурхане людське море. Одні вимагали щось, а інші звинувачували. Крім того, працювати редакції доводилося у незнаних досі "ринкових" умовах, коли діяльність газети ставала нерентабельною, а для нормального видавничого процесу не вистачало найелементарнішого – паперу.
Так, приміром, у інформації секретаря обкому від 18 червня 1990 року зазначалося, що у поточному році видавництву "Полтава", де друкувалися обласні газети, було недодано по фондах 80 тонн паперу і його запаси практично вичерпані. Збільшення розцінок на папір, поліграфічні послуги, тарифів на доставку і відрахувань соцстраху поставили обласну пресу в умови різкого зростання витрат на їх випуск. Різке зниження прибутковості газети (від 327 тис. крб до 28, 4 тис. крб) значно загострило проблему соціального розвитку колективу редакції та видавництва. Тож, щоб продовжувати видавати газету в нових умовах, у серпні 1990 року було запропоновано такий варіант: змінити періодичність виходу газети до 5 разів на тиждень (замість 6), скоротити штат редакції на 6 чоловік, що випливало із п'ятиразового випуску, і зменшити річну кількість номерів із 300 до 250. Було також вирішено встановити наклад "Зорі Полтавщини" не менше 100 тис. прим. (на 1990 рік наклад становив 128 тис.), що диктувалося виділеними фондами паперу.
Зрозуміло, що ці та інші гострі питання позначалися на морально-психологічному стані як самого колективу, так і на здоров'ї редактора. Та, попри все, газета вистояла, зберегла кадри й свої позиції в області, перейшла до нового етапу свого існування; коллектив, позбувшись 74-річних партійних пут, почав нарешті сам визначати свої подальші пріоритети.
Рубрика: 
